Спиняють обрій крани
Спиняють обрій крани довгошиї.
Дві третій неба впало на стерню.
Здається – мить, от вітерець повіє,
І я собі нарешті відживу.
І вже не будуть снитися жахіття,
І вже не буду спрагла до зірок.
Душа з межі минулого століття
Замириться із сухістю думок.
Та ні. Хмарини стримуються вітром.
Спиняють річку кам’яні мости.
І осінь, осінь із жовтавим віттям
Не може в Душу Всесвіту ввійти.
