Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.11.2015 20:34Новела
 
І хай сотні років палають спогади
21000
З дозволу батьків
© Ніка Дзвінка

І хай сотні років палають спогади

Декаданс почуттів

Ніка Дзвінка
Опубліковано 25.11.2015 / 32797

- Слухай, невже ти так стійко чекав сотні років щоб повернутися в це бісове місто?

Я здригнувся. Звісно, я чекав цього питання. Не чекав я його лиш з її вуст. А вона так легко виронила ці слова на вітер що мені аж лячно стало. Подумав – а якщо здогадається? Вона обійшла мене й зупинилася навпроти, пристально дивлячись на моє обличчя, але не у вічі.

Я вдихнув повітря на повно груди. Легені відразу наповнила солодкувато-прозора маса з присмаком сигаретного диму.

- Повітря у вас…має інший запах…і..

- Не вигадуй – обірвала мене – повітря усюди однакове. Не треба тільки брехати що подолав таку дорогу від ностальгії за містом Дощів.

«Місто Дощів»? І давно вони його так називають? Скільки себе пам’ятаю, тут панує вічне літо й сонячні безхмарні дні. Хоча…в перші хвилини перебування тут, ступивши на перон з потягу, мені все ж кинулися в очі якісь, ледь помітні, зміни. Та зараз вже й не пригадаю які.. То що вона, загалом, має на увазі? Хіба не можна повернутися кудись тільки тому що засумував?

- А за чим ти саме засумував?

Від несподіванки у мене німіють кінчики пальців, та я вчасно згадую що вона інколи може читати думки.

- Не читай мене. Будь ласка. Не треба.

Сміється. Заглядає мені в очі, все глибше й глибше, наче хоче пірнути в усі мої думки. Згрібаю у купу усе найпотаємніше й ставлю подумки бар’єри перед ним. Вона відводить очі. Полегшено видихаю.

- Інколи не все потрібно знати… твоя цікавість колись тебе загубить.

Від її присутності мене починає темніти в очах. Чи то все, можливо, те бісове повітря? На пероні стає похмуро, на небо наповзають важкі сірі хмари й через це воно стає занадто низьким, як стеля над головою. З дерев опадають останні жовті листки й безслідно зникають по дорозі до землі. До мене простягається рука з сигаретою. Нерішуче беру її й дістаю з лівої кишені куртки запальничку. Ми сідаємо прямо на вологу траву й робимо перші затяжки. Я – жадібно, видихаючи густий дим убік, вона – розтягуючи задоволення, підіймаючи голову й легенько випускаючи сіру струйку диму у небо. На якісь секунди затримую дихання. Хтось колись висунув припущення, що якщо сповільнити темп дихання, час почне йти повільніше. Стараюся не вдихати й не видихати це солодке прокурене повітря й з усих сил намагаюся зупинити час

«Стій! Стій! Стіііій!!!»

Видихаю. Починаю запам’ятовувати все що бачу й відчуваю. Теж гарний спосіб затриматися, застрягти в часі й головне – затримати ці картини надовго в своїй голові, й кожного разу повертатися у ці хвилини. Запам’ятовую її волосся, руки, плавні жести, голос. Те, як вона пахне корицею, димом багаття і дощем. Сірий, порожній перон. Ідеально прибраний і пофарбований вокзал. Великий синій надпис «Південна залізниця». Відчуття спокою і в той же час тривого. Відчуття страху невідомості. Відчуття незворотності, жалю, безвиході. Всі слова що рвуться назовні. Мурашки по спині. Якщо вона вміє читати думки, то давно вже прочитала в моїх очах невичерпне бажання обійняти її. Якщо ж вона й справді вміє читати ті бісові думки то, гадаю, давно вже все знає. За цими роздумами я не помічаю що докурюю вже третю сигарету, а в голові малюю собі картину наступного наброску в своєму блокноті. Поруч з іншими її профілями й картинками з моїх згадок де ми разом.

- Я про тебе так довго нічого не чула, може розповіси як ти?

Смішно. Зухвало. Іронічно. З її вуст всі слова звучать саме так.

- Після того як поїхав, нічого, майже, не змінилося. На днях якось згадав про це місто й вирішив навідатися…

Яка зухвала брехня. Після того, як я кожного дня мучив себе картинками з минулого, прокручував у пам’яті ці стрічки знову й знову. Скільки років я так знущався над собою? Сто? Двісті?

- Схоже ти просто захотів пожити…доволі поширене явище серед таких як ви… звісно, ти тут надовго не затримаєшся. Жити тут означає плисти по течії разом з часом. Виконувати свої плани в один день й ставити перед собою нові й нові цілі. Кохати, заводити сім’ю, працювати…розважатися. Але оце «жити» саме по собі колюче слово. Такі як ти не здатні до цього Одного разу поїхавши, ти назавжди втрачаєш уявлення про час. А він біжить…невпинно біжить повз нас, в той час як ви – стоїте на одному місці. Дивно що ти взагалі приїхав сюди…повернешся до себе знову на кілька годин старше. Це місто тебе знову змінить. Ти ж це знаєш. А ви ж там наче не любите усі ці зміни. Це ми тут живемо…одним днем. Тут кожної хвилини тобі на голову може звалитися небо. Тут треба прискорювати свій крок, коли йдеш до когось в гості на чай, заради того, аби хоч на хвилинку довше побути поруч з тією людиною. Тут потрібно насолоджуватися моментами, бо кожна мить єдина й її вже не повториш. Тут живуть сьогоденням вперемішку зі спогадами. Пекучими спогадами. А чим живуть у вас?Чи не сумно це – жити, знаючи що в тебе в запасі необмежена кількість часу? Чи правильно це – думати що все встигнеш й відкладати на потім, щоб зайвий раз відпочити. У барі. І що найгірше… що це правда. Ви усе можете встигнути. Але такі перспективи вас не влаштовують. Хтось спивається, не витримавши давлення нескінченності, хтось і далі продовжує жити як примітивна істота, а хтось й досі носить на руці годинник й мріє повернутися назад…бажано електричкою.

- Що сталося поки мене не було?

- Ооо… Гадаєш я почну розповідати тобі усе? Ти хоч знаєш скільки часу пройшло? Ти хоч не забув ще, як рахувати час? Ти сам собі обрав таке життя. Обрав ту дорогу. То якщо в тебе в кишені завалявся зайвий шматок року чи століття, то прошу, нагадай собі про те, що в нас тут рахують навіть секунди. Ти правильно зробив що поїхав. Не міг більше спостерігати за тим, як це місто тебе змінює? Правильно…тебе тут нічого не тримає.


Я мовчав. Мовчав про біль, що сотні років випалював щось всередині, а не випалив нічого навіть мізерного, й про те, що це місто за секунди випалило в мені суцільні чорні діри. Мовчав про те, що сумую за літнім зоряним небом, за співом гітари, за веселим сміхом друзів, за жаркими днями й прохолодними ночами, за божевільними вчинками, обіймами, доторками. Мовчав про мої сни, в яких мене знову й знову, кожної ночі, хтось до болі знайомий бере за руку, і ми разом біжимо по мокрій від роси траві, а потім наші ноги відриваються від землі й ми стрибаємо в блакитну, холодну воду, й сріблясті краплі розлітаються навколо, а з берега линуть перші акорди й запах чаю з лимоном, що хтось приніс у термосі. Мовчав про бажання кудись бігти зранку й бажання голосно закричати, так сильно, щоб зірвати голос, увечері. Просто мовчав… Й думав що мене тут нічого не тримає. І чому ж тоді при будь яких згадках про це місто на очі навертаються сльози?... А ще я просто сподівався що почую як вона тут жила весь цей час. Сподівався і…боявся цього. Не міг уявити її тут живу… без мене. І в той же час я чітко пам’ятав її останні слова що стискали мої легені, ламали мені ночами ребра й заливали мої очі чимось пекучим, а на ранок ховалися в закутках моєї пам’яті й знову, й знову реанімували мене. Та вона змовчала про своє життя хоча я помітив в її очах нові нотки смутку, нові вогники запалу і ще щось…щось, що давило на мене з середини й від чого на душі ставало неспокійно. Щось…

- Ну гаразд… я так розумію що ти не на довго. Заходь якщо що. Пароль від під’їзду не забув? – і навіть не чекаючи відповіді на своє питання підвелася й, осмикнувши звичним жестом чорний в’язаний светр, попрямувала до міста.

«Звісно не забув… Звісно я ще й досі пам’ятаю кожну деталь пов’язану з тобою… най тепер я просто не маю права на якісь почуття до тебе…»

Мій погляд зупинився на синій пачці що лишилася лежати на траві, поруч з тим місцем, де вона сиділа. Я підняв її й витягнув ще одну сигарету. Затягнувся й підвів очі на сіре небо що вже з годину обіцяло дощ. В сторону міста я, чомусь, боявся дивитися.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.10.2015 Поезії / Верлібр
За край/
25.11.2015 Поезії / Вірш
Кай
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Проза
04.02.2015
"Ти" зі знаком безкінечності
14.10.2015
Гарантія вічності
25.11.2015
І хай сотні років палають спогади
17.02.2016
Пам`ять нашої останньої осені
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.67 (МАКС. 5) Голосів: 3 (2+1+0+0+0)
Переглядів: 108  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 25.11.2015 21:19  Марієчка Коваль для Світлана Нестерівська Індіго Лана 

Сподобалась друга частина. З часом не все ясно. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +47
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
17.03.2014 © Тая
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди