Дід
Сиджу на горбику. Коло ніг – трава колишеться, поле простягається, скільки оком видно. Курява стихає на польовій дорозі. Пташки в колоссі пурхають, ромашка коло стежки цвіте, романець хитається. Сиджу.
Приходить дід і сідає поруч. Сидить, склавши руки на коліна, і не дивиться на мене. Але знає, що я є. І я знаю, що він є. Хоча й ніколи його не бачила. Сидить; руки зморшкуваті, натруджені, на пальцях хіба ранки від риболовецьких гачків. Сидить, схожий на тата і на дядька, не дуже старий, але тихий і добрий. Мій дід.
Ззаду якась пташка скрикнула. Ми обертаємося: я рвучко, а дід повільно, спокійно. І знову сидимо. Я страшенно хочу щось спитати, а що – не знаю.
- Діду, - питаю, - а ви в раю?
Мовчить дід, посміхається. Стільки різного чула про нього. Дуже різного. Але він має бути в раю. Бо він – мій дід. Він на Великдень рибку жалів ловити, бо з неї тоді кров текла, як з Ісуса. Він все живе любив, стільки всякої птастви, грибів, рослин знав.
- Діду, - кажу знову і затинаюся. – А у нас війна.
Хмуриться дід. Все знає. І що таке війна – знає. Без великих орденів-медалей війну пройшов, двічі у німецькому полоні був. А тепер сидить тут, коло внучки. А в країні внучки – війна.
- Діду, - питаю, - а люди хороші?
Мовчить дід. Всякі люди. Німці, що вбивали і грабували села – погані. Німець, що прабабці показав, куди дітей від бомби сховати – хороший. Німці, що вели діда на розстріл – погані. А той, що пожалів і відпустив – хороший. І ті люди хороші, що в селі мирно трудилися, поруч з дідом рибу ловили, гриби збирали і, як він, всяких звірів і всяке зілля знали. А ті, що прийшли і загнали людей на фабрики і колгоспи, де мирні люди віку вкоротили – недобрі.
- Діду, - дивлюся на його світле, відкрите лице, яке ніколи не бачила, - а як воно буде?
Всміхається дід. Якось буде. Бо не може бути так, щоб ніяк. Якщо кожен робитиме те, що має – налагодиться. От так, як всяка комашинка і травинка своє діло знають і роблять. Знали ж старі – скільки ти для своєї сім’ї не рибаль і не полюй, не скінчиться ні риба, ні звірина. То вже через людей, що ради великої вигоди чи забави рибалять і полюють, почало все зникати. Замикаються люди у своїх містах, хмарочосах. І не знають, що таке зранечку в татарському пахучому зіллі з «хваткою» рибу позаганяти, або під яким каменем кращі раки водяться, або як сойку вполювати, або де маслята після дощу знайти. А дід знає.
Сидимо. Трава хитається, сонечко пече. А мені добре. Я з дідом.
А он над полем лелека полетів. Підіймаю очі. Небо чисте-чисте. Звідти, певно, зараз бабуся всміхається.
Повертаю голову – немає діда. Коники сюрчать, ромашки цвітуть. Тиша польова. Липень промінням на кожну стеблинку скрапує.
Добре з тобою, діду.
