Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.12.2015 00:27Оповідання
Про життя  Про друзів  Про дружбу  Про життя і смерть  
11010
Для дорослих (18+)
© Райан Ріенер

Інгулець 13

Райан Ріенер
Опубліковано 20.12.2015 / 33406

Дві подружки, та їх друг весело спілкувались, не звертаючи уваги на навколишніх людей. Хоча ті, звертали увагу на яскравих підлітків. Хоча вони I не були першими-яскравими нефорами цього мiста, але першими, хто знову розпочав протест за довгий час застою, тiльки-но вловивши запах свободи. Звісно, хлопець із вибіленим довгим волоссям, косою чолкою, не міг не звернути увагу. Його подружка, також, мала класну зачіску - яскраво-рожеве волосся. З гострими-гострими кінцями. А третя особа, тендітна смішинка-лисичка, була пофарбована у насичений рудий колір. Їм просто набридла ця дурна «мода на природність», якої насправді існувати не може! Це ж безглуздо! Протест горів у їх грудях! Крута трійця!

- А у тебе є друзі геї, у твоєму місті?- питав хлопець у подружки.

Його очі, у блакитних лінзах яскраво чекали на відповідь.

- Так, є один.

- Що правда, у Інгульці? – перепитав здивовано я.

- Так, я вже кілька років знайома із ним, - посміхнулась вона.

Нічого собі. Щоб у такому місті як Інгулець, і був гей? Якщо у Нікополі нікого такого майже не знайдеш, - на пальцях можна перелічити геїв, лесбі та бісиків і то, здається, більше. Сівши у затінок, ховаючись від яскравого сонця, ми чекали на потяг. Я не втримався, і ніби жартуючи, схотів подуріти. Не знаю тепер, чи то була моя помилка, чи то вдалий жарт, що підкреслював мою довіру.

Зараз я вже про це майже забув, та у той час, я дійсно радів новим друзям.

- Тепер у тебе 2 таких друга, - сказав я Лані тихо на вухо, щоб її подружка не почула.

Але Дженні, бачачи усе це на власні очі, при цьому дійсно не розуміючи і навіть, не здогадуючись, щоб я міг таке сказати, почала кидатися на нас з розпросами. І не чуючи відповіді, знедоволено позіхала, ображаючись на нас двох. Лана щось шепнула їй на вухо, але звісно ж, пожартувавши, не видавши правду. Від цього Дженн ще більше надулася, хоча, напевно, все ж таки щось зрозуміла.

Ми з Ланою посміхалися. Очі в Лани горіли цікавістю.

Але не тут-то було. На вокзалі пробубенів голос: «До першої колії прибуває електричний поїзд «Марганець-Інгулець». Швидко підходив, виблискуючи поїзд. Час прощатися. Скоро знову залишусь на одинці з собою…

Дівчата, ледь встигши попрощатися, побігли до колій. Поїзд вже зупинявся. Зупинка не більше п’яти хвилин, тому вони одразу ж кинулися у відчинені двері, ледь протискуючись через товкучку бабок з сумками, торбами і відрами набитими овочами і фруктами.

- Не забудьте зателефонувати! – крикнув я їм услід.

- Ввечері! – відповіли вони.

Та зателефонувала лише Лана.

Замильхотіли тіні. Вони сіли біля вікна, і я помахав їм рукою. Пройшла мить, і поїзд наче змило з колій. Дівчата відправилися до рідного міста Інгульця. Вдягнувши навушники, я пішов додому пішки, стараючись обминати людні міста. Хто зна, що за телепні можуть причепитися на цей раз?

Бидла ще досить багато, - нові реформи змінили Україну здебільшого економічно.

Додому йшов майже годину, довгим шляхом, пройшовши біля своєї школи, яку нещодавно закінчив, біля будинків друзів, які жили у відреставрованих радянських різнокольорових квартирах. Поруч з якими вистроювали вже зовсім новий квартал у європейському стилі, а точніше – у англійському. З газонами, парковками, власною школою і невеличким парком у центрі. Колись на цьому місті був великий пустир. Коли я був маленький. Тепер усе забудували, уквітнили…

Пройшовся через той район. У парку каталися скейтери й діти на роликах. Сиділи групи молоді на ковриках, влаштувавши пікніки на газонах. Хтось щось сказав у мою сторону. На лицях їх посмішки. Та щоб їх. Тупi хiпстери! I що це вони про себе думають? Дурнi модники-стиляги, якi лише строять з себе продвинутих. На їх фото у соцмережах бiльше книг, нiж реально у головах! Такi пафоснi, а тим не меньш – самi мейнстрiм. Добре що я йшов у навушниках. Але мозок був заповнений не музикою, а зовсім іншими думками, які перекривали навіть найгучніші акорди.

Я думав про друга Лани, такого ж як і я. Уся свідомість і підсвідомість була заповнена думками про нього. Це здавалося чимось неймовірним. Я хотів про стільке розпитати Лану. І для початку, хоча б як його звуть? Якій він? Як виглядає? На якій мові розмовляє? Я зовсім нічого не встиг дізнатися! Вже зараз, чекав в вечора з нетерпінням. Чекав коли вони мені зателефонують.

Скоріше хотів опинитися вдома, бо відчував на собі колючі погляди людей. Такi ж колючі, як i коричневий браслет з сталевими шипами на моїй руці. Iнодi менi здавалося, що я залюбки б вдарив цими колючками якогось гопника по пиці, за можливості. Якоб мене загнало у глухий кут бидло. Хоча, я все ж вирішив для себе остаточно бути пацифістом. Пацифістом… Бути?

 

Ввечері подзвонила Лана. Ми довго з нею розмовляли, і потім, я нерішуче запитав про «нього». Я вийшов на вулицю, ходячи по двору, не знаходячи собі місця. Дивився на зоряне небо і слухав, те про що мені розповідала подружка. Так, крок за кроком, слово за реченням, я і дізнався про те, що: « Звуть його Рійандр, йому 16 років. Він добрий і хороший, гарний. Розумний, багато читає. І про те, що він – Один, як і я, можливо навіть, на ціле місто. І ще таке невеличке, як Інгулець!

- Неймовірно чути, що у такому місті є такий…

Я доторкнувся до гілки дерева з листям. Це була слива.

- Так, я сама у шоці була, коли дізналася. Все запитувала у себе, невже правда, у нас в Інгульці?!

- І… Невже йому не самотньо, Одному?.. Я питаю, тому сам знаю, як це жити одному, коли усі поруч однакові, і немає нікого, хто б міг розділити із тобою кохання. Усі лише дивляться на тебе із жахом чи посмішкою, кожен з них, де б ти не був, чи у автобусі, чи на вулиці, чи у школі – всюди товчінь однакових людей, і жодного такого як і ти, - усі нормальні. І тільки я один такий. Тож?.. - запитав я.

- Цього я не можу знати… - відповіла вона.

Я вагався, але запитав ще про одне.

- З нього там хоч не знущаються? Інколи навіть у Нікополі можуть гнати із мене… - сумно я видихнув. – Тому що місто ж у вас невеличке… Люди ще більш консервативні, більш бикуваті…

- Та так, теж усі сміються з нього, але він хороший, - не зважає на них. Можна сказати навіть, пробачає їм їх.

- Ось як! І я такий, - зрадів я.

Так ми ще довго розмовляли, і увесь час я дивився на зорі, що виринали із під гілок і листя квітучих слив… Я був дійсно дуже піднесений, дуже радий що познайомився із такою подругою, і можливо, познайомить мене з тим, кого я зможу покохати…

А я хотів кохати, хотів любити когось.

Я написав йому вірш, бо більше не міг тримати у собі власні почуття. Я звільнив їх на папері…

 

«Взгляд устремлён в мириады ночей

Одиноких ночей. Ты один и ничей…

Взгляды толпы, - их удивление очей

Ты один не для них. Ты именно чей.

 

Зыбкий песок, - и день снова ушел…

День или ночь? А не с ними ли черт?

Мириады страниц в гранях сознания

Не листаешь ли свои воспоминания?

 

Греешь, лелеешь мечты, очертания?

Прощая снова несведущий взгляд…

Ты идешь в предвестии новых стуж, 

И вокруг Тебя - Предрассудков Град…

 

Одиноко ступая о холодную землю, 

Ты услышал шелест вялой листвы..?

Взглянул ли изумрудными глазами?

В тёплый тон одеяла надежды любви

 

Ты не ведал, а может, и знал сразу все

Что такой же как ты, совсем рядом…

В одночасье, в движенье едино с Тобой

Иссохший иссохшей Надеждой-Листвой.»


Налаштовував себе на кохання до людини, яку навіть не знав у обличчя.

- Який же я дурень!

Та я бачив його, уявляючи зі слів Лани його портрет, складаючи, як пазл. Зелені рiдкiснi очi, надзвичайно біле волосся – не фарбоване, як у мене. Чубчик, як у хiпстера, та це нiчого… Головне те, хто вiн у серединш. I лише це важливо. Я не міг побачити навіть його фото, так як він не користувався соціальними мережами… Це прикро, та за словами Лани, його просто задовбали дурнi однолітки гомофоби його міста… Здебільшого зі школи, - усе як у мене. Саме тому, починаючи користуватися соціальною мережею у 14 років, я створив для себе псевдонім, нiк-нейм, за яким мене нiхто не змiг би вiдшукати. Моя нет особистiсть, - Rayan Riener.

 

Ще дні я не рішався запитати, чи можна із ним познайомитись? Але відповідь якось сама напросилася, точніше, запропонувалася. Лана запросила мене поїхати до їхнього міста і погуляти у трьох по їхньому містечку. Я, не довго думаючи, прийняв запрошення. Хоча, дещо хвилювався. Я думав, що то забуте Богом місто. Колись воно майже вимерло, але, згодом, почало знов населятися людьми, якраз після розпалу бейбі-буму на початку 21-го століття. Хоча, звісно ж, у зрівняння з гамірним Нікополісом, у ніяке не йшов. Хоча i Нікополь був таким, до будівництва мосту через Дніпро у межах міста. Супроти цього п’ятдесяти тисяч жителів, у Нікополі було більше двохсот тисяч. Тому, думаю то дуже тихе місто, можливо навіть сповнене бидлом.

Хоча, відтворюючи образ Лани, яка не щадячи волосся, фарбувалася у різнокольорові відтінки рожевого, червоного і фіолетового, запитував себе, як там виживає вона? Хоча… Чим менше місто, - тим більше популярність. Геометрична істина, підтверджена практикою. Та й характер у неї дуже сильний, сильніший за мій, це точно… Вона могла постояти за себе, на відміну від мене.

Це правда, коли якась розумна людина каже, що Свободу треба вибороти. Ніхто її не принесе просто так на підносі. Нічого у цьому світі не може бути просто так. Саме в перший раз, розумієш це, коли робиш свій перший вибір, який комусь не подобається. Боротись, за своє, за свій внутрішній Світ, за власний простір та Свободу, - це вибір… Або лягти як ганчірка під ноги тих, хто був би радий витерти ноги об свободу і повагу… Я вибрав боротися, бо як би не було, я все ж не ганчірка! Тим не менш, я поважаю свободу інших, бо чого тоді варта моя свобода без поваги до іншого?

 

І ось, я запізнювався на ранковий потяг. Ледве встигаючи купити білет, я пригнув до потягу. Пройшов по його нутрощам, роздивляючись де можна присісти. Сів біля вікна, присмикнувши паски безпеки. Дивився у вікно. За ним стрімко пролітали містечка і села, мальовничо чергуючись з садами, городками, фермами, річечками, що біглі попід мостами і звісно ж, тривіальними великими українськими полями, на яких вже зрів другий врожай. На вулиці була спека, але у поїзді було прохолодно, - обвітрював кондиціонер. Небо було майже чисте від хмар.

Коли перевіряли білети, навіть бачачи, що він у мене у руках, дівчина спеціально підійшла ближче, роздивляючись більше мою зовнішність ніж сам білет. Це було смішно. Дуже. Моє фарбовано волосся викликало занадто багато уваги. Якась сільська дівчина навіть сфотографувала мене, без жодної краплини сумління. Яка безкультурність. Поки їхав вже встиг надіслати смс Дженні, що скоро вже буду, щоб не хвилювалися. Бо я встиг сісти на потяг, хоча у останню хвилину.

Дженні відповіла, що вони вже збираються i підуть до вокзалу мене зустрічати.

За мною сидів якийсь дід. Я запитав у нього чи скоро до Інгульця. Він сказав, що скаже, як ми приїдемо. А у мене була дуже дурна звичка запхати у вуха навушники, і нічого не чути. І ось…

Не пройшло і пів години, як швидкий сучасний електричний поїзд зупинився на кінцевій станції «Інгулець». Старий дід окликнув мене: «Скоро зупинка». Я сказав йому: «Спасибі». Сам роздивлявся у вікна, не бачачи навіть початку міста. Навіть дач чи котеджів, - нічого не було. Лише дерева і пустирі. Це було дивно. Дійсно – Богом забуте місто… Адже коли ідеш до Нікополя, ще за пів години навкруги колій вистроювалися у ряд різні будівлі з різнокольоровими дахами, де відпочивають люди, - дачі чи невеличкі села, оброблені ділянки. Зовсім по іншому було тут…

Поїзд зупинився. Я вийшов, спостерігаючи навкруги себе лише пустку. На вокзалі було дуже мало людей. А сам вокзал ще був з тих захмарних «совкових» часів: обшарпаний i жалюгiдний на вигляд. А Дженн зовсім не було, а вона ж обіцяла зустріти мене. От негiдниця! Я відчув якусь загубленість у цьому гротеску незаповненого вокзалу. Все було занадто старе і радянське, вигляд цього – лякав. Мене нудило від усього радянського. Серед усього цього, парочка дівчат, побачила мене і скривилася. «І вам доброго ранку» - подумав я. Добре, що хоч нічого дурного не кажуть. І де дівчата?! Не довго думаючи, пішов шукати, де можна сісти, не забуваючи одночасно набирати номер Дженні. Невже я зостанусь один у цьому місці, хоча, це скоріше була лише тінь міста…

Але не встиг я сісти, на з’їдену роками лавку, як подружка виринула не знаю звідки, кидаючись обніматися. Пройшовши ритуал, вона повела мене у місто. Густо посміхаючись, ми увійшли у місто, ділячись одне з одним враженнями. Але у голові питання – чому з нею мене не зустріла Лана?

 

Одразу ж ми пішли у глиб міста. Навкруги було якось усе зпустошливо. Наче, у місту була лише одна вулиця, яка вела із вокзалу, до якогось центру. Людей на шляху зустрічали ми мало. Зайшли до магазину й купили води, бо дуже хотілося пити. Сонце нещадно палило. І тільки дійшовши до центру міста, - площі, я побачив застарілі дорадянські будинки, - сталiнки - хоча, можливо, вони були просто старі і не більше. На тій площі було відносно гарно, але теж, - зовсім безлюдно.

У центрі стояв п’єдестал від пам’ятнику. Певно, колись тут стояв чи то чЛєнін чи то Сталін, один Бог знає яка сволота там красувалася своїм тотальним фейсом. Певно і вулиці колись тут називались, Ленінською чи то Сталінською? Але, якого біса, яка різниця? – сам запитував у себе я.

Вже так давно їх усіх знесли… І наскільки я знаю, більшість досить радикальними методами…

Лану довелося довго чекати, біля її дому, бо довго збиралася. Мда… (А потім, вона ще сказала, що Рiйандра не буде, бо він ще не приїхав від бабуся, з Ялти, як обіцяв. Зхотiв лишитися ще на трохи часу. Звісно. Що робити тут, у постіндустріальному сірому запиленому мiстi?

Риторичне запитання. Та це ще не кiнець, - вірив я.

Чекаючи на Лану, я розмальовував маркером руки Дженні. Вийшли гарні квіти та візерунки.

Потім, коли вона вийшла, ми побрели по місту, сміючись, жартуючи і розмовляючи про усілякі дрібниці й дурниці, та і про місто теж… Місто було дійсно невеличке, у цьому я наочно переконався, хоча чимось мені сподобалося, можливо тим, що тут людей було менше. Та і ніхто не наважувався сказати щось на незнайомця. Чимось тут люди булі інщі, а от чим, я щось не міг зрозуміти. Напевно, - вони були дещо простіші. Навіть не напевно, а дійсно, набагато простіші, ніж ті, що жили у нас, і це був великий плюс. Більшість з них лиш тільки-тільки приїхали сюди.

Купили собі холодних напоїв, та безалкогольних.

Гуляли по місту. Потім Лана розповіла, що в них є озеро. Зговорилися піти туди. Не взявши нічого, ні простирадла, і взагалі, купивши лише пляшку води, - пішли. Вулицями петляючи вийшли за місто, через тропи йшли в очереті. Джинні постійно боялася, що хтось виплигне з очерету. Взагалі-то за містом два невеличких озера. Але одно було вщент забити людьми і ми пішли на більше. Берега були усі в очереті і тому, люди кучкувалися на невеличких пляжах, захованих під глиняними кручами. Над ними тихо шепотіло листя дерев. Місцеві купалися у каламутній білій воді, із замуленим дном. Краєвид був дійсно гарним, насправді українським.

Я із Дженні помінявся футболкою, а вона дала менi поносити свою рубашку у клітинку. Ми зробили кілька фото на старий цифровий фотик. Дженні сфоткала мене у очереті. В мене лишилося фото…

Згодом, виникла історія з цим фото, досить таки неприємна, у якій я так і не розібрався, тим не менш, це було. Хтось зламав мою сторінку у соціальній мережі і завантажив це фото головною світлиною, тільки там була досить велика відмінність. Досить… Навіть скажу, дві великі відмінності, які виперали з-під рубашки! Хтось досить професійно переробив моє фото, щоб перетворити мене на жінку… От паскуди, хоча, може це були Дженні із Ланою, я ніби лишав свій пароль Лані. Хоча досі не можу повірити в те, що вона могла так зі мною поступити. Я ж бо перед тим, як мене сфотографувала Дженні, робив знімки, досить еротичного характеру ЛаниVSДженні, на яких вони лизалися. Хлопець Лани про це певно досі не знає. Кляті дві бішки, невже це вони підставили мене, перетворивши мене на дівчину з цицьками і виставивши таке фото на загальний подив усім…

Не розумію цих дівчат.

І, не хочеться вірити у погане.

До усіх ми не хотіли йти і тому пішли шукати де немає народу. На дурну свою голову ж, звісно. Потім ми про це дуже шкодували. Бо ми заблукали на кручах і довелося обходити усе озеро! Ми навіть наштовхнулися на парочку, що займалася епічним сексом в очереті. І хто знає скільки часу ми витратили на те, щоб обійти усе озеро до закинутої дороги і розбитого заводу, за нею…

Я не витримав, i викрикнув: - Я зараз виглядаю як затраханий! Фак!

Й насправді – на голові гніздо з волосся, а про укладку вже не напам’ятовувало ніщо.

Це дещо шокувало моїх приятельок, та це був справжній капець! Вони не очікували такого від мене й бачили мене «няшею», хоча я був зовсім інакшим… Напевно був.

Змучені, зневоднені, пішли по дорозі і опинилися на самому початку шляху поміж двох озер. Начхавши на все, - пішли на пляж, де купалися усі. Швидко роздяглися і булькнулися у солону прохолодну воду, що була немов бальзамом на зранене сонцем тіло кожного з нас. Купалися як малі діти, радіючи, бо спека вбила б нас після таких блудних мандрів навколо озера.

Покупались, і пішли знову до міста. Вже скоро повинен був наступати вечір. До вечора гуляли разом, а потім, провівши мене до автобусу, ми розпрощались. Я вирушив додому у доброму настрої. Зовсім забув, що так i не побачився з тих, кого так палко хотів бачити. Приїхав додому пізно. Місяць був відкритий, виринаючи з пухнастих хмар ночі.

 

Ще декілька разів я приїздив до Інгульця. Гуляв із друзями відривно, бо по іншому просто це назвати не можна. Гуляли по місту, випили… небагато алкоголю. Декілька разів ходили на озеро. Озеро, - це дійсно класно. Не те що наше водосховище, у якому ще Бог знає коли, заборонили купатися. Хоча, деякі відчайдухи залазили у воду, і платили за це алергічною реакцією шкіри. І інколи, як розповідали, навіть випадало волосся після купання у Каховському морі.. Але біля Інгульця було зовсім інше озеро, з чистою солоною водою білого кольору.

Багато чого сталося в ті дні, доброго, - здебільшого, і погано, - але менше. З поганого, - посварився з друзями, коли телефонував їм п’яним… хоча і не можу досі збагнути, що ж я такого сказав поганого? «Привіт! Як справи?» - це та фраза на яку можна ображатись і у відповідь чути сварку? Ні, не думаю. І, тим більш, навіть ображатись… Хоча…

Здається я занадто сильно підкреслив у слухавку факт зайвої ваги одного приятеля, а також щось бовкнув про хлопця-пасива одного з близьких друзів. Тож, висновки я зробив: пити? Ні-ні…

Дружба важливіша.

Про ті дні я пам’ятав тільки усе хороше, все, що відбувалося, - було одним з найкращих днів місяців, що промайнули. Здавалось, що все добре і буде добре, здавалось…

 

12-го приїхав на Рок-фестиваль «Скеля». Одягнувся у футболку з улюбленою американською рок-групою The Shorty Second to Mars. Нафарбував око, намалювавши шрам у формі молнії. На ноги натяг чорні дудки і прості літні кеди. Настрій був не дуже. Мені здавалося, що я його ніколи не побачу. Що дівчат усе вигадали і мого неймовірного принца просто не існує. Але, можливо, якщо я зістанусь до завтра, я побачу його. Хто зна… Але я дуже цього хотів. Я…

Зупинка. Асфальт вологий після дощу.

Одразу я побачив Лану, виходячи з автобусу. Вона знову перефарбувала волосся у більш-яскравий колір. Поруч була Дженні. Для рок-концерту вона дозволила зробити зі своїм волоссям експеримент: Лана тоніком зробила їй фіолетові прядки на пів голови. Потім Дженні про це пожалкує, коли всього одна подружка їй скаже, що вона схожа на пд. Але цього вистачить, для того, щоб Дженні до кінця дня дробила нам усім мозок своїм ниттям: я пд?! Я пєдовка!!!

Може й так…

Я дістав зі своєї сумки із Джеком, побрякуючи значками, кеди для Лани. Вона просила мене дуже привезти одні зі своїх нових кедів, взамін дала мені поносити свої. Мої були яскравими, бірюзового кольору з сірими ставками і кольоровими шнурками. Її – були сірими. Тим не менш, вони мені досить сильно сподобалися, зокрема тому, що були дуже зручними. Лана дуже зраділа.

«Кедам?|Мені?» - дума я.

- Привіт, я Юлі! – прибігла дівчинка у сорочці з черепами, до мене, Лани і Дженні.

Поруч сиділо ще кілька дівчат, але мені вони не були цікави. Просто якісь подружки Лани і Дженні… Тим не менш, етикет обнімашек-знайомств, мені не вдалося уникнути.

- Привіт! – ми кинулися обійматися.

Потім мене познайомили з нею. Юлі. Чесно кажучи, досить опосередня особа. До того ж, рубашка була Лани… Тишком-нишком до голови почали лізти думки: «пєдовка». Ну нічого, треба ж бути привітним… У Лани, як у нефорши, були свої фанатки-педешки. Що ж поробиш… Таке неф орське життя. Ти або об’єкт культу або його служка. Добре, що я досить толерантний до таких як Юлі. Згодом, може я і зміню про неї думку, але це вже не буде мати значення ні для кого.

Ми поїхали на автобусі туди, де повинен був відбутися концерт. Переживши жахливу тисняву у автобусах, ми вилізли поруч потрібного місця і пошкендебали у правильному напрямку. Але хлопці і дівчата неформальної зовнішності навпаки, йшли нам на зустріч. А коли ми прйишли, дізналися, що тут концерту не буде. Через дощ… Уся сцена намокла і тепер усе успаткування перевозять і переносять у інше місце…

Поки Дженні бігала і запитувала у своїх знайомих, чи не виглядає вона як пєдовка, я відчував себе ніяково. Людей тут вже не було багато, та нікого я тут не знав все ж. Тут ще й якийсь примурок пристав, нижчий за мене, у подратих штанях та пірсингом на пів обличчя:

- Де Лана? – дивився він на мене розлюченими очима.

- А ми знайомі?

Поки я намагався зрозуміти, що відбувається, з’явилася Лана.

Вони встали один навпроти одного, роздратовано починаючи розмову. І тут мені усе стало зрозуміло… Вони колись зустрічалися. Хлопець почав істерично кричати на Лану. А Лана, завжди така сильна, побачилася мені зараз такою беззахисною. Я втрутився, підійшовши:

- Не можна так розмовляти з дівчиною.

- Заспокойся, усе нормально… - сказала, Лана, ледь стримуючи сльози.

Я взяв її за руку, намагаючись відвести, але вони воліла лишитися.

І в цей момент, ця паскуда, якого звали Кіт, дістав якусь ганчірку з рюкзака і кинув у Лану. Лана схопила, це була її стара футболка. В цей момент вже підбігала Дженні, істерично пищачи, і кричачи на Кота. Кіт перелякався і пішов швидкою ходою, ніби від того що він жбурнув брудною футболкою у Лану, йому стало легше. А мені було смішно, - «цирк почуттів» я завжди дивився із мозковим попкорном у голові. Я цього Кота міг назвати лише одним словом: істеричка.

Дженні заспокоїла Лану і ми разом із ще декількома спільними знайомими пішли з пустої автостоянки де вже повинен був розпочатися концерт. Накрапував непомітно дощ… Усе як завжди погано, думав я. Стосунки – невже це лише ось те, що я бачу кожного разу? Так не хочеться вірити, що у стосунках немає сенсу. Та я завжди замовчував цю тему, коли в мене у черговий раз питали: чи є у мене дівчина? Хоча, здебільшого усі були так стурбовані власними драмами, сварками чи «неймовірним коханням», що я рідко бачив щиру цікавість у цьому запитанні…

Деякі дівчати може й клали на мене око, та після прослуховування пліток про мене, «клали на мене» й забували, тож і дружба з такими дівчатами в мене не була довгою. Як тільки вони знаходили собі нового хлопця, плакатися у мою сорочку в них вже не було потреби.

 

Рок-Фест перевели до старого Кінотеатру, у зовсім іншій частині міста, через сильний дощ, що щойно пройшов. Довелося йти до нього. Кілька годин напевно чекали усі початку. Там я познайомився з хлопцем, його звали Кім. Виявилося, що це був друг Дженні. Прикольний хлопець, і одразу ж у мене з’явилися підозри…

Моряк моряка відіт іздалєка? Він був схожий на емо не стільки зовнішнім виглядом, як душею, що читалося чисто по поведінці. Виявилося, що він веган, а я вегетаріанець! Це мене так потішилося… Але ж, я повинен дочекатися на іншого… Зеленоокого зі світлим волоссям. Та й про що я думаю взагалі?! Ніби я так потрібен Кіму, навіть якщо він бі, його очі були надто холодними, дивлячись на мене. Як завжди, я ловив погляд людини, яка немовби дивилася на ляльку.

До початку концерту, я спостерігав за досить великою кількістю усілякого виду нефорів, що зібралися з найближчих околиць. Але не можу сказати, що почував себе як вдома. Не усі були приємні і приязні. Тож перед концертом я здебільшого спілкувався саме зі знайомими вже мені суб’єктами неформальної зовнішності. Не обійшлося і без «лисоголових», а як же без них? Бидлота тут, поруч, спостерігала за величезною кількістю нефорів, немовби прийшовши до цирку. На мене також звертали увагу, кидаючи у спину знайоме мені: «єта дєвушка ілі пацан?!» До тогож із таким серйозним тоном, що я зрозумів, - певно я тут такий перший. Трохи приємно, хоча, чесно кажучи, чхати! Ніколи не слухайте стада лисоголових, бо ніколи не почуєте від них нічого нового.

Потім, нарешті, усе розпочалося. Товкучка проникла до залу. Ведуча несла якусь нісенітницю, а потім, почала грати перша група. Кім почав слеміти, за ним почали ще декілька дівчат. Один за одним усі підхоплювали хвилю слему, яка, згодом, перенеслась, у інший бік залу, бо стояти біля виходу було важко, усі снували туди-сюди. Я спочатку трохи соромився, але потім, коли перемістився у інший кут залу, подалі від входу, мені всунули у руки величезну пляшку темного пива. Я зроби невеликий ковток, але одразу вдарило у скроні…

…після, я вже не пам’ятаю скільки зробив ковтків. Може й зовсім небагато. Для мене ж крапля міцного пива – це стакан самогону.

Не розумію, що відбувалося, не розумію, що сталося зі мною. Скажений океан слему захопив і мене, це місиво і марево у музиці, яку я просто обожнював. Кім був особливо захоплений цим, і був головним енергетичним світилом цього слем-культу. Дівчата-хлопці, - океан з тіл. Піт злітав з чолки, хтось вдарявся у тіло, хтось падав, хтось сміявся, а хтось безсило спирався на стіну, переводячи дух, піднімаючи з-під столу пляшку із пивом і роблячи великий ковток. Бо пиво певно було єдиним, що могло охолодити, але лише трохи, потім ще більше забирало свідомість…

Море слему поглинало людей, і раптово відпускало. Хтось йшов блювати на вулицю, де вже після дощу було так прохолодно. Лану і Дженні я втратив з зору. У перерві між шлемом я відправився подивитися на вулицю, може вони там? І дійсно, Лана сиділа на вологому цементному паркані і плакала. Якась її товста подружка її заспокоювала. Дженні не було порчу. Кудись подівалася. Певно зникла десь із новим хлопцем, щоб потім знову плакатись нам, як її жорстоко в черговий раз використали… Я підійшов до Лани, ледь тримаючись на ногах. Вона подивилася на мене, певно не розуміючи, чому я покинув веселощі?

- Що сталося?

Лана мовчала.

Але я усе вмить зрозумів, хоча розум ще був злегка затьмарений алкоголем і гучним вібруючим внутрішнім сенсом – музикою. Щось знову сталося, і тут певно замішаний цей Кіт…

- Хочеш, - підняв я пусту пляшку з землі, - я…

Різко вдарив пляшкою по цементній стіні, зробивши з неї «троянду». Підняв вгору:

- Піду і різану його? Налякаю…

- Ні! Ти що?! – вирячила очі Лана, забираючи в мене з рук гострий небезпечний предмет.

Викинула кудись за спину.

Я подивився під ноги і за спину Лані, яку зараз обіймала її товста подружка, і подумав: «якеж ми все ж треш-покоління»…

Лана заспокоїлася, і ми разом пішли назад до залу. Музика, здебільшого, була класною, тому, послемівши на славу, усі добре провели час. Навіть Лана, послемила трохи, значить, усе добре. Дженні з’явилася під кінець концерту. Усе крутилася поруч із Кімом. Мені почало здаватися, що усіх дівчат, яких я знаю, можна сміливо назвати німфоманками. Але пофіг, день був класний, все ж… Ніякі, вийшли на вулицю, де було прохолодно, та і взагалі, згодом пішов дощ. Ми були трохи п’яні. Тож я навіть і не думав, що може статися щось небезпечне…

Якимось чином я втратив друзів із виду і відійшов у сторону, де нікого не було. Став біля дерев. Хотів набрати їх. Але хтось вихопив у мене з рук телефон. Троє хлопців роздивлялися вихоплений телефон, сміючись. Безперечно вони були п’яні. Волосся дуже коротко стрижене і у спортивних костюмах. Це були «пацани», я не міг помилятися… Я не знав що вони від мене хотіли, і не хотів знати. Телефон світив у темряві, вібрував. Хтось дзвонив мені, але вони його вимкнули. Бог з тим телефоном, я хотів було втікати, але мене схопили за руки і поволокли у кущі, що були за деревами у темряві. Закрили рот смердячими руками, яки смерділи пивом і тютюном.

Декілька разів мене вдарили у живіт. Потім я провалився у темряву болі. Мою сумку потрошили поруч, надіючись знайти щось цінне. Забрали MP3 –плеєр з навушниками і грощі на проїзд.

- Чо нічево неба больше?! Сука! Блядь ємоідная… - хтось сказав на мене і почав бити знову.

Я скрутився у калачик, але вони всеодно почали чіплятися. Мене знобило, а серце сильно билося від страху. Але вони всеодно полізли перевіряти кармани, увесь цей час продовжуючи пити пиво. Слова рваними шматками доходили до мене, бо мене вдарили кулаком у щоку біля виска. Я відключався. Але вони ще щось зхотіли зі мною зробити, те про що я ніколи не хотів би згадувати. Ніколи.

Затулили рукою губи і не міг кричати коли вони мене почали роздягати, і… бити знову.

 

З-за дерев лунала гучна рок музика. Я намагався відключитися, щоб нічого не відчувати, але вони вже розпочали свою ганебну справу. Вони почали мене гвавтувати. По черзі, боляче зі знущаннями. Я кричав, але рука закривала мого рота. Плакав, але їм було все одно. П’яні і обкурені, вони били мене і гвавтувати, роблячи якнайбільш боляче. Я пручався, але вони мене ще більше за те били. Нічого не міг зробити. Іскри болю сипалися з очей. Ненавидів цих покидьків, я зважившись, нащупав у траві камінь і вдарив одного у голову їм, того хто зараз мене гвавтував.

Мого рота відпустили і руки і ноги. Я закричав. Вони злякалися, але схопили свого непритомного друга і почали втікати. Один із них зупинився і вдарив мене у голову пляшкою з під пива. Вона розбилась. На язику я відчув стікаючий смак крові, змішаний із пивом…

Потім, я провалився у темряву.

 

Зранку мої друзі віднайшли мене у кущах. Вже не пам’ятаю, як я вдягнувся, чи мене хтось вдягнув і допоміг забрати мої речі. Допомогли дійти до пам’ятника, що був на їх площі міста. І тільки тоді я прийшов у себе. Дивлячись прямо, я почав запитувати себе: де я… Роздивляючись навкруги, побачив своїх подружок, які чорні схвильовано сиділи напроти мене. Усі троє сиділи тихо і мовчали. Лана сказала, що Рійандр приїхав вчора вночі. Вона подзвонила йому. Через пів години прийшов він. Був вражений побаченим. Я був весь розтріпаний. Я жахливо виглядав, був весь у синцях…

Обрій хмурився. Інколи гриміло у далечині. А він, не дивлячись на це, прийшов.

Проте він був неймовірний, але мені нудило від самого себе. Я заховав руками очі і заплакав. Треба було дійти до зупинки вокзалу і їхати додому, поки не поїхав останній потяг. Він визвався відвести мене. Дівчата помахали руками, не рішаючись хоч щось сказати. І ми пішли. Я ледве йшов. Кожен крок робив мені боляче. Він допомагав йти. Його теплі дотики рук вселяли у мене тепло. Поїзд шумів з далечини. Ми вже були на вокзалі. Із ним томні хвилини болючих кроків пройшли непомітно. Я подивився у його зелені очі. Навкруги було багато людей – усі йшли з рок-фесту. Зовсім несхоже на той вокзал, який я побачив вперше. На хвильку він потяг мене за один із будинків, що був поруч. Навкруги тут нікого не було і він… Прижав до стіни, обіймаючи тепло-тепло. Обійнявши мене, ніжно поцілував своїми пелюстками губ. Притискаючи до останнього, поки не під’їхав потяг. Провівши мене до нього, він стояв і дивився де я сяду. Чекав…

Сівши на місце, я відшукав поглядом його. Дивився очами цуценя у вікно. Він помахав рукою. Я держався руками о скло, важко дихаючи. Вікно запотіло. Я написав пальцем: «Кохаю» і посміхнувся, бачачи як він махає вслід поїзду, теж посміхаючись до мене. До останнього дивився на його силует, який швидко зник. Потім, відпустивши усе, що сталося, заснув. Струмені дощу заплакали по склу.

Мені снився мій найгарніший принц-янгол.

Важко було йти, але я дійшов додому. Добре, що мама працювала у нічну зміну. Я помився від усього бруду, яке було налипнете на мені, але не від того відчуття, що теплилося у серці… Там зародилося кохання. Потім кілька годин спав, а як проснувся почав дивитися телебачення. Розпочалися екстрені новини.

- Страшна новина! – кричала дівчина репортер крізь струмені дощу. – Репортаж із місця катастрофи! На Інгулець, місто, що знаходиться на Дніпровській області, звалилася катастрофа.

Жінка казала все це із гвинтокрила, який літав над темним болотом. Прожекторами освітлювали місце катастрофи. Жінка продовжувала:

- З-за страшної зливо місто почало йти під землю! Будинок за будинком, дім за домом! Усе почало поглинати змокріла земля! Кожен дім, будівля, дороги, - усе. Кадри віщували: на місці міста не було вже ніяких вогнів. Тільки страшне чорне болото…

Річка розлилася і зміщалася з темною водою, у якій потопали останні дахи будинків.

Трошки помовчавши, сама вражена катастрофою репортер, продовжувала:

- Вже розроблена теорія, що древні катакомби та невідомі пустоти під містом, могли затопитися, і саме через це зараз ми бачимо це чорне болото, у якому затонуло майже усі будівлі міста, міста, яке колись звалось - Інгулець. Усе через активну забудову міста новими будинками. А найстрашніше те, що місто загинуло у тринадцятий раз, як віщували легенди й допотопні байки!..

 

Rayan Riener: (у часи надій літа і розчарувань) Усе, що ви прочитали зверху, має в собі і правду і злісну вигадку. Хоча що є нас світ, як не те й інше водночас?

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.12.2015 Проза / Оповідання
Некролог Майбутньому
24.12.2015 Проза / Оповідання
Сердце, в Розе
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Оповідання Про життя і смерть
29.01.2016 © Дарія Китайгородська
ЛЕГЕНДА ПРО СТАРИЙ МЛИН
20.12.2015
Інгулець 13
28.11.2015 © Тютюник Григір
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 3.67 (МАКС. 5) Голосів: 3 (1+1+0+1+0)
Переглядів: 66  Коментарів: 7
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.12.2015 11:51  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую за коментар! Ви як ніхто інший змогли зловити його тему та месич. Дуже радий цьому:)

Фільм я бачив, так. Мені було зрозуміло, про що хотіла сказати режисерка, але це було не надто вдало передано, щось більшість людей змогла зрозуміти. У неї є більш вдалий проект. Це невеликий серіал "Школа", де гра акторів дуже хороша і месич передається влучно для глядача. У свій час цей сериал нашумів у Росії, ще до того часу, коли там була заборонена на рівні держави "пропаганда емо-субкультури" у ЗМІ, хоча серіал зображав дуже узагальнену картину, а не тільки головну героїню. "Школа" надихнула мене потм написати трилогію розповідей "XXX", першою розповіддю у якій була про дівчину підлітка у Московській школі. Там до речі не краще із насиллям, ніж в нас. Можу про це свідчити, оскільки сам у московській школі навчався декілька років. Бачу, що відгуків багато і тому внесу і ці твори на сайт, вони мають спільню тему із "Інгулець 13", але написані російською та ще раніше.  

 23.12.2015 10:41  Тетяна Белімова для © ... 

Витратила 20 хвилин на читання Вашого твору, але не шкодую. З двох причин. По-перше, дійсно, про "внутрішній світ" підлітків треба знати. Не так просто туди потрапити, а Ви зобразили його зсередини. І по-друге, не може не вражати та страшна порожнеча, яку ці ж підлітки прагнуть заповнити зовнішнім. Це Вам вдалося передати.

У такому віці, який Ви описали, зазвичай легко піддаються впливам оточення. Ви це досить добре описали (випадок із Дженні). Досить часто підлітки просто руйнують себе, відсікаюч...

 23.12.2015 10:26  © ... для Каранда Галина 

Це не блог, це перше. Тому він відображає окремо взятого ліричного героя та його оточення, що може бути цікавим для тих людей, які хочуть побачити світ із іншої сторони медалі, вийти із зони комфорту. Для тих, хто розуміє, що оточення надто суб`єктивно вливає на загальну картину оточуючого світу та свідомість. Тому прошу не плутати емоційні есе типу "не хочу виходити на вулицю", із художнім твором про підлітків-нонкомформістів, які прагнуть до свободи, самовираження та іншого шляху в житті.


У цьому творі я...

 23.12.2015 10:15  © ... для Марієчка Коваль 

Дякую за за угу до мого твору. Саме над цим я часто і працюю у своїх творах, адже наше життя надто різноманітне, щоб писати про щось, що загальновідоме для інших. Право на істину ніхто не має, тому для розширення загальної свідомості слід писати і про, що часто обходять стороною. Цікавість до таких нерозкритих тем у літературі - мій потенційний напрям у творчості. Хоча і розумію, що не популярний. Саме для таких людей як Ви і пишу. 

 21.12.2015 09:44  Марієчка Коваль для © ... 

Нечасто читаю такі тексти. Вони потрібні. Особисто мені. Бо я хочу розуміти всю природу, а не тільки те, що профільтровує більшість. 

 21.12.2015 09:41  Марієчка Коваль для © ... 

Досить непогано. Подобається стиль. І ваші думки і бажання. Я побачила хороший образ лірич. героя. Вітаю нового автора) 

 20.12.2015 04:34  Каранда Галина для © ... 

Твір пашить ненавистю... Не до вас, а саме від вас. Ви бачите навколо себе лише бидло, але при цьому хочете поваги і любові до себе. Так не буває.
Мабуть, вас дійсно загнали в глухий кут, і ви не винні. Та при вашому відношенні до світу нічого не зміниться. Ви будете думати, що люди з вас сміються наввть тоді, коли вони одне одному анекдоти про чапаєва розказують, достатньо, аби їх голови були повенуті хоч приблизно в вашу сторону. Тут проблема зовсім не в орієнтації, і з цим ще не пізно щось зробити.
А дійсно, що з мовою твору??? Він точно не переганявся через перекладач???
Да, ще одне. Світ не проти вас. Світу просто байдуже, які ви. У негеїв проблем не менше. В будь якому класі знайдеться дитина, яку ображають. Вона може всіх зненавидіти, а може переломити ситуацію. Ви в дитинстві Нестайка читали? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
17.04.2013 © Тетяна Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди