Радянське кіно як частина гібридної війни
Впевнено можна сказати, що радянське кіно - це найнаївніше, найдобріше, найповчальніше кіно в світі. Воно вчить любити Батьківщину, цінувати друзів, родину, вселить від душі образом Шурика та зачаровує в Новорічну ніч іронією чиєїсь долі. Багато картин присвячені військовій тематиці, де найперше, що впадає в око, справедливі комісари, вдумливі радянські розвідники, відчайдушні герої війни з фашистською Німеччиною, якими не можна не захоплюватись і не вріити у їх щирість.
Радянський кінематограф окрема історія, над якою працювали неймовірно талановиті люди без силіконових вставок, перекачених торсів та щільних африканських засмаг. Часто густо відзняте на чорно-білу або вкрай мутну, але ніби кольорову, плівку, воно виглядає більш натуральним ніж сучана ідеальна цифрова картинка з несправжніми акторами, яких важко відрізнити один від одного. Це була дивна епоха особистостей, які створили яскраву паралельну реальність, уявний гібридний світ, якого не було, але який створював відчуття затишку, відволікав від проблем, надихав на подвиг, без якого соціалістична економіка в будь-який момент могла звалитися в тар-тарари.
За часів життя Йосипа Віссаріоновича він особисто контролював процес кіновиробництва. За його власним баченням в рік на екрани мало виходити не більше 12 картин, які повинні були надихати і в жодному разі не відволікати людей від праці. Кіно повинно було заспокоювати, піднімати настрій і воно з цим справлялося. Чого варті хоча б знамениті "Веселые ребята", які вийшли в 1934 році на екрани. Найвеселіша комедія всіх часів підмінила атмосферу 30-х років в свідомості поколінь, що навіть затьмарила одну з найбільших трагедій Голодомор, який саме лютував під час виробництва картини. В такий спосіб найкривавіші часи радянської епохи перетворились під накумедніші від того, що "легко на сердце от песни веселой".
Найсмішнішими виглядають розповіді про те, як спритно обходили жорстку цензуру радянські режисери. Кожна більш-менш думаюча людина підтвердить, що те, що називається ними "обійти цензуру", був всього лише люфт дозволеного. Настільки потужна машина не могла нічого пропустити, але могла врахувати тонкощі і настрої людей. Гібридне кіно могло дозволити собі гібридний підхід.
В віртуальному радянському кіно не існувало вторгнення в Венгрію у 1956 чи Чехословаччину в 1968. Не проникла туди і Карибська авантюра 1962 з спробою протягнути ядерні боєголовки на Кубу. Велика вітчизняна поставала завжди як "сніг серед ясного неба", хоча на лице були прорахунки вищого керівництва держави з спробою переділу світу в партнерстві з гітлерівською Німеччиною в 1939-1940.
Радянське кіно миле до сліз. І його можна було б дивитися вічно, якби НЕ війна. Хтось розумний сказав, що війни завжди починаються в головах, а лише потім стріляють гармати. Миле радянське кіно є тим засобом, який руйнує нашу єдність з голови, а державу з середини. Ніщо так не деморалізує більше, як ностальгія за минулим. Переглядаючи щоразу "Москву, що не вірить сльозам", покоління, яке виросло на "правильному" радянському кіно, підсвідомо схильне впадати в депресію, яка потім водить їх рукою на виборчій дільниці по бюлетеню намагаючись повернути себе та родину назад в СРСР з кінореальності, якої ніколи не було. І в сили, яка раптом захоче зруйнувати Україну, цей козир буде ефективніший ніж Буки та Гради.
Радянське кіно - це гібридна зброя масового ураження, від якої українцям давно варто дистанціюватись. Так зробили з перших днів поляки, заборонивши легендарного Клоса та трьох "панцернікув" на своєму ТВ. Світовий кінематограф багатий чудовими картинами тих же часів. Перегляньте зайвий раз "Занесені вітром" або "Касабланка". А "Веселых ребят" замініть на "В джазі лише дівчата". І не ностальгуйте за радянським минулим. Особливо в новорічну ніч. З наступаючим усіх нас, відданих поціновувачів радянського кіно!
