Я вкотре йду до тебе помирати
поклавши голову на змучені коліна
не пожалієш і не проженеш
долонею провівши по волоссі
слова мої як та дрібна монета
загублені у травах і снігах
то весь набуток за прожиті дні
повір я не стояв на людних перехрестях
блукаючи у відчай не впадав
ні не любив
лиш намагався
боявся
за течією плив у низину
кружляв за вітром снігом і дощем
щоразу піднімаючись із бруду
я щиро вірив що в останній раз
і брів за обрій де тебе нема
щоб розповісти подорожнім про кохання
повірити спіткнутись і зректися
себе зректися повертаючись у пил
ні я не хочу вкотре розчинятися дощем
не відпускаєш
сон твоїх долонь
два поцілунки в скроню і чоло
повір
живий ніколи не воскресне
