Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.01.2016 13:59Оповідання
Для дорослих  Про життя і смерть  Про життя  Про рідний край  
10000
Без обмежень
© Дарія Китайгородська

ЛЕГЕНДА ПРО СТАРИЙ МЛИН

Дарія Китайгородська
Опубліковано 29.01.2016 / 34592

Тече, тече вода, рухаються жорна... І струменить білою цівкою борошно, і час збігає, як вода крізь пальці, і ніхто не зможе змусити його текти в зворотному напрямку... І все, що зроблене, те зроблене, і нема йому вороття...


Наше авто заглухло десь у чистому полі, за десять кілометрів від найближчого села. Нас четверо: я, Оленка, Ігор і Вовка. Ми колеги і друзі. Божевільна ідея з`їздити на вихідні в Кам`янець-Подільський і піднятися на Кармалюкову гору виникла в Оленчиній голові: наша подружка народилася і виросла тут, серед Подільських товтрів. Легендарну Стару фортецю ми вже облазили, каземат, в якому сидів Устим, відвідали, а тепер, рухаючись у бік Оленчиного рідного села, застрягли: в машині щось зламалося. Іншого виходу не було, і ми пішли пішки: залишатися з автомобілем ніхто не захотів. А щоб не було нудно дорогою, – розважалися, розповідаючи страшні історії.

– ...Мій дід оглянувся, а позаду все той же чорний пес. Ось він його і питає...

– Хто? Песик – твого діда? – засміялася Оленка.

– Ні, дід – пса, – насупився Ігор.

– Гаразд, гаразд, продовжуй, ми всі слухаємо, – нетерпляче смикнувся Вовка.

– Ну так от, мій дід зупиняється, повертається до собаки і каже: «Ну що, цуцик, змерз?» А пес дивиться на діда і відповідає: «Цуцик, цуцик!» Дід з переляку як рвонув – три кілометри пробіг за сім хвилин: рекорд місцевого значення. Це наша сімейна легенда, – гордо закінчив Ігор.

– Та дурниці все це! Теж мені, страшна історія, – пирхнула Оленка. – Твій дід тоді, напевно, добряче скуштував оковитої, адже це було на Різдво. Ось я вам розповім історію! Бачите о-о-н ті руїни? – Олена вказала на ледь помітну купу каміння далеко попереду.

– Колись це був млин. Та що там – навіть мій батько возив сюди зерно на борошно. Вважай, двадцять років тому він ще стояв. І раптом згорів! Уявляєте, кам`яний, а згорів так, що тільки головешки лишилися. Кажуть, що там було щось нечисто. Сама я не бачила, але розповідають, що...

…Млин цей з`явився тут ще в ті часи, коли турки тільки-но пішли з Поділля. Ось як пішли, так люди почали відбудовуватися потихеньку, гроші заробляти, налагоджувати господарство. Тоді й прийшов у наші краї Волох: чи то насправді його так звали, чи то прізвисько мав таке, бо родом був з Волощини. Та й яка різниця, кого як називають! Тільки б людина була майстровита й корисна. Ось Волох якраз таким і був: виявилося, що він мельник від бога, а куди ж без млина? Без хліба не проживеш.

Побудував Волох млин на нашій річці, біля греблі. Гарний поставив, дуб сам вибирав, щоб довго стояв. Сам і сторожа найняв – вночі різних шалапутів відганяти. Однак всім відомо, що де млин, там і нечисть всіляка водиться. Занадилися русалки до сторожа в гості ходити і замучили його так, що не витримав бідолаха, втік. Найняв Волох іншого – з часом та ж історія трапилася. Далі – ще гірше: ніхто більше не погоджувався за млином наглядати. Так і стояв він, поки якийсь перехожий заліз вночі погрітися і ненароком спалив будівлю. Та й сам згинув разом з млином.

Затягнув ремінця Волох, зібрав грошенят, ще позичив у декого і знову відбудував дерев`яний млин. Однак недовго радів він новому господарству: все повторилося знову – спочатку від нечисті сторож втік, а потім і млин згорів, а Волох навіть не встиг борги віддати.

Розсердився хазяїн, пошкріб лисину і вирішив цього разу кам`яний млин звести, щоб уже напевно, щоб ніяка холера більше не завадила! А мудрі люди йому порадили: якщо ти, Волоше, хочеш млин зберегти, треба іншого сторожа знайти. Мертвого може налякати тільки мертвий, а якщо так, то жертва потрібна. Але кров вічного вартового мусить бути безневинною! Що робити? Прийшов Волох в місто, в управу: так, мовляв, і так, заплачу, скільки скажете, та й місто від млина користь має, тільки знайдіть мені якусь сирітку, а я в боргу не залишуся!

Ніхто не знає, що сталося в ту хвилину з поважними городянами і з самим Волохом, і куди поділася їхня совість, але вони погодилися на такий нелюдський вчинок. Видало місто мельнику дівчинку-сироту Оксану. А оскільки ні в кого рука не піднялася невинну душу занапастити, то замурували її в підвалі млина живцем. І довго ще з-під землі долинали жалібні крики нещасної...

Нечиста сила й справді відбудований млин більше не чіпала. Однак раніше це були витівки русалок і каверзи водяника, а тепер серйозна чортівня почалася. То чорна собака до смерті злякає переїжджого купця, вибухнувши прямо у нього перед очима зеленими іскрами. То вночі такі моторошні завивання і стогін розносяться всеньким містом, що доводиться в церкві молебень просто посеред ночі відправляти, щоб нечисть втихомирити. А найстрашніше те, що на мосту перед млином почала з`являтися гола дівчина: хто її побачить, той до кінця року й помре. І містяни навіть носа на вулицю боялися показати, щоб не дай, боже, не зустріти Оксану-з-Млина – так прозвали цю лиховісну передвісницю смерті...

– Ну ти й заливаєш! – захоплено вигукнув Вовка. – І що, так всі ці роки млин стояв, а тільки тепер згорів?

– А що йому зробиться, він же кам`яний! Ось і стояв. А згорів, кажуть, теж не просто так. Це ж іще при «совку» було. Ніби захотів якийсь партійний бос млин перебудувати, склад там обладнати. Ось і приїхали «специ» подивитись і поміряти. Спустилися вони у підвал, а оскільки електрики там не було, то взяли з собою смолоскипи. Тільки за останнім із них двері зачинилися, як щось у підвалі вибухнуло, і таке полум`я піднялося, що ніхто не врятувався. Відтоді ці руїни й стоять. Навіть каміння ніхто не забрав: бояться Оксану-з-Млина.

– І що, ми повз руїни будемо йти? – озирнувся Вовка.

– Ага, оо-о-он за тим поворотом... – стиха промовила Олена. – Забула попередити: Оксана-з-Млина показується тільки чоловікам.

– Чому? – здивувався Ігор.

– Думаю, тому що Волох був чоловіком. Та й імениті городяни, які отримали хабар від мельника, навряд чи були жіночої статі, – замислившись, промовила Олена.

– Тоді пропоную всім заплющити очі, коли проходитимемо повз руїни, а Оленка стане нашим поводирем, – знайшов рішення Вовка.

– Що ви, як маленькі! – обурився Ігор. – Вірите у всілякі нісенітниці!

– Вір – не вір, а краще перестрахуйся, – наполягав Вовка.

- Не сваріться, я проведу вас, – сказала Оленка. – Та, може, нічого й не буде. Заплющуйте очі.

Ми, заплющившись, взялися за руки. Я почувався повним дурком: пустельна вибоїста дорога, смеркає, а тут – очі заплющені. Ні, так не піде! Хочу бачити, що відбувається. Я розплющив очі, Ігор теж дивився, тільки Вовка продовжував йти, міцно замружившись. Руїни наближалися. Відчутно потягло горілим. Невже досі залишився запах? Оленка ж казала, що млин згорів дуже давно.

Раптом я виразно почув якийсь звук: чи то стогін, чи то утробний сміх. Стало якось не по собі. Звук повторився ще раз, і тепер його почули всі. Ми зупинилися за кількадесят метрів від старого млина. Від страху у всіх тремтіли руки. Я озирнувся навкруги: нікого наче не було, однак чиясь присутність відчувалася. З річки потягло вогкістю, з`явився якийсь затхлий запах, як із льоху. Руїни потихеньку почали вкриватися туманом. Він дивно клубочився, відливав жовтизною, все сильніше пахнув горілим і ставав схожим на дим.

– Ой, хлопці, гайда повернемося, – пробурмотіла зблідла Оленка. – Я боюся.

– Тобі чого боятися? – здивувався Ігор.

– Знаєте, в минулому році одна компанія тут щось святкувала. Коли вони повернулися додому, розповідали, що Оксана-з-Млина їм явилася, – цокотячи зубами, промурмотіла Олена.

– І що, вони вже всі померли? – недовірливо посміхнувся Ігор.

– Не всі. Оксану бачили тільки двоє, ось вони і загинули через тиждень після цього: на авто врізалися в дерево – відразу на смерть, – прошепотіла Оленка.

– Пропоную все-таки йти. Незабаром північ, а до села ще десь зо три кілометри. Оленко, не хочеться твоїх батьків вночі з ліжка піднімати, – вирішив Ігор.

Ми рушили. В бік руїн я намагався не дивитися, але наче якась сила штовхала в спину і нашіптувала: «Ну поглянь, поглянь, хоч одним очком!» Ось ми майже поряд з руїнами. Ще трохи – і млин залишиться позаду. Хтось голосно зітхнув: це Вовка – він, виявляється, не дихав, поки ми не минули страшне місце.

Я не витримав і все-таки озирнувся: старий млин стояв, залитий місячним світлом. Дивний туман розсіявся, і його обгорілі стіни чітко вирізнялися на тлі темного лісу. А на містку виднілася тендітна дівоча постать: вона підняла руку і помахала нам навздогін.

Я нікому не розповів, що бачив Оксану-з-Млини. Можливо, це була просто гра моєї невгамовної уяви. Думаю, так воно і є. Тому я, звісно, не чекаю смерті, але відтоді кожну прожиту мить відчуваю і оцінюю по-іншому.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.11.2015 Проза / Мініатюра
Свічка на моєму вікні
12.02.2016 Проза / Оповідання
СПАДОК
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
У п’ятницю, 13-го...
05.05.2011
Нехай залишиться нерозгаданим?
21.11.2014
Диво дивне
29.01.2016
ЛЕГЕНДА ПРО СТАРИЙ МЛИН
23.02.2016
ТАЛІСМАН
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 90  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.02.2016 16:57  © ... для Лариса Пугачук 

Дякую, пані Ларисо! Так, всі сюжети давно придумані ;) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +47
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
18.09.2013 © Тетяна Белімова
01.04.2012 © Каранда Галина
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди