29.01.2016 13:59
Без обмежень
221 views
Rating 5 | 2 users
 © Дарія Китайгородська

ЛЕГЕНДА ПРО СТАРИЙ МЛИН

Тече, тече вода, рухаються жорна... І струменить білою цівкою борошно, і час збігає, як вода крізь пальці, і ніхто не зможе змусити його текти в зворотному напрямку... І все, що зроблене, те зроблене, і нема йому вороття...


Наше авто заглухло десь у чистому полі, за десять кілометрів від найближчого села. Нас четверо: я, Оленка, Ігор і Вовка. Ми колеги і друзі. Божевільна ідея з`їздити на вихідні в Кам`янець-Подільський і піднятися на Кармалюкову гору виникла в Оленчиній голові: наша подружка народилася і виросла тут, серед Подільських товтрів. Легендарну Стару фортецю ми вже облазили, каземат, в якому сидів Устим, відвідали, а тепер, рухаючись у бік Оленчиного рідного села, застрягли: в машині щось зламалося. Іншого виходу не було, і ми пішли пішки: залишатися з автомобілем ніхто не захотів. А щоб не було нудно дорогою, – розважалися, розповідаючи страшні історії.

– ...Мій дід оглянувся, а позаду все той же чорний пес. Ось він його і питає...

– Хто? Песик – твого діда? – засміялася Оленка.

– Ні, дід – пса, – насупився Ігор.

– Гаразд, гаразд, продовжуй, ми всі слухаємо, – нетерпляче смикнувся Вовка.

– Ну так от, мій дід зупиняється, повертається до собаки і каже: «Ну що, цуцик, змерз?» А пес дивиться на діда і відповідає: «Цуцик, цуцик!» Дід з переляку як рвонув – три кілометри пробіг за сім хвилин: рекорд місцевого значення. Це наша сімейна легенда, – гордо закінчив Ігор.

– Та дурниці все це! Теж мені, страшна історія, – пирхнула Оленка. – Твій дід тоді, напевно, добряче скуштував оковитої, адже це було на Різдво. Ось я вам розповім історію! Бачите о-о-н ті руїни? – Олена вказала на ледь помітну купу каміння далеко попереду.

– Колись це був млин. Та що там – навіть мій батько возив сюди зерно на борошно. Вважай, двадцять років тому він ще стояв. І раптом згорів! Уявляєте, кам`яний, а згорів так, що тільки головешки лишилися. Кажуть, що там було щось нечисто. Сама я не бачила, але розповідають, що...

…Млин цей з`явився тут ще в ті часи, коли турки тільки-но пішли з Поділля. Ось як пішли, так люди почали відбудовуватися потихеньку, гроші заробляти, налагоджувати господарство. Тоді й прийшов у наші краї Волох: чи то насправді його так звали, чи то прізвисько мав таке, бо родом був з Волощини. Та й яка різниця, кого як називають! Тільки б людина була майстровита й корисна. Ось Волох якраз таким і був: виявилося, що він мельник від бога, а куди ж без млина? Без хліба не проживеш.

Побудував Волох млин на нашій річці, біля греблі. Гарний поставив, дуб сам вибирав, щоб довго стояв. Сам і сторожа найняв – вночі різних шалапутів відганяти. Однак всім відомо, що де млин, там і нечисть всіляка водиться. Занадилися русалки до сторожа в гості ходити і замучили його так, що не витримав бідолаха, втік. Найняв Волох іншого – з часом та ж історія трапилася. Далі – ще гірше: ніхто більше не погоджувався за млином наглядати. Так і стояв він, поки якийсь перехожий заліз вночі погрітися і ненароком спалив будівлю. Та й сам згинув разом з млином.

Затягнув ремінця Волох, зібрав грошенят, ще позичив у декого і знову відбудував дерев`яний млин. Однак недовго радів він новому господарству: все повторилося знову – спочатку від нечисті сторож втік, а потім і млин згорів, а Волох навіть не встиг борги віддати.

Розсердився хазяїн, пошкріб лисину і вирішив цього разу кам`яний млин звести, щоб уже напевно, щоб ніяка холера більше не завадила! А мудрі люди йому порадили: якщо ти, Волоше, хочеш млин зберегти, треба іншого сторожа знайти. Мертвого може налякати тільки мертвий, а якщо так, то жертва потрібна. Але кров вічного вартового мусить бути безневинною! Що робити? Прийшов Волох в місто, в управу: так, мовляв, і так, заплачу, скільки скажете, та й місто від млина користь має, тільки знайдіть мені якусь сирітку, а я в боргу не залишуся!

Ніхто не знає, що сталося в ту хвилину з поважними городянами і з самим Волохом, і куди поділася їхня совість, але вони погодилися на такий нелюдський вчинок. Видало місто мельнику дівчинку-сироту Оксану. А оскільки ні в кого рука не піднялася невинну душу занапастити, то замурували її в підвалі млина живцем. І довго ще з-під землі долинали жалібні крики нещасної...

Нечиста сила й справді відбудований млин більше не чіпала. Однак раніше це були витівки русалок і каверзи водяника, а тепер серйозна чортівня почалася. То чорна собака до смерті злякає переїжджого купця, вибухнувши прямо у нього перед очима зеленими іскрами. То вночі такі моторошні завивання і стогін розносяться всеньким містом, що доводиться в церкві молебень просто посеред ночі відправляти, щоб нечисть втихомирити. А найстрашніше те, що на мосту перед млином почала з`являтися гола дівчина: хто її побачить, той до кінця року й помре. І містяни навіть носа на вулицю боялися показати, щоб не дай, боже, не зустріти Оксану-з-Млина – так прозвали цю лиховісну передвісницю смерті...

– Ну ти й заливаєш! – захоплено вигукнув Вовка. – І що, так всі ці роки млин стояв, а тільки тепер згорів?

– А що йому зробиться, він же кам`яний! Ось і стояв. А згорів, кажуть, теж не просто так. Це ж іще при «совку» було. Ніби захотів якийсь партійний бос млин перебудувати, склад там обладнати. Ось і приїхали «специ» подивитись і поміряти. Спустилися вони у підвал, а оскільки електрики там не було, то взяли з собою смолоскипи. Тільки за останнім із них двері зачинилися, як щось у підвалі вибухнуло, і таке полум`я піднялося, що ніхто не врятувався. Відтоді ці руїни й стоять. Навіть каміння ніхто не забрав: бояться Оксану-з-Млина.

– І що, ми повз руїни будемо йти? – озирнувся Вовка.

– Ага, оо-о-он за тим поворотом... – стиха промовила Олена. – Забула попередити: Оксана-з-Млина показується тільки чоловікам.

– Чому? – здивувався Ігор.

– Думаю, тому що Волох був чоловіком. Та й імениті городяни, які отримали хабар від мельника, навряд чи були жіночої статі, – замислившись, промовила Олена.

– Тоді пропоную всім заплющити очі, коли проходитимемо повз руїни, а Оленка стане нашим поводирем, – знайшов рішення Вовка.

– Що ви, як маленькі! – обурився Ігор. – Вірите у всілякі нісенітниці!

– Вір – не вір, а краще перестрахуйся, – наполягав Вовка.

- Не сваріться, я проведу вас, – сказала Оленка. – Та, може, нічого й не буде. Заплющуйте очі.

Ми, заплющившись, взялися за руки. Я почувався повним дурком: пустельна вибоїста дорога, смеркає, а тут – очі заплющені. Ні, так не піде! Хочу бачити, що відбувається. Я розплющив очі, Ігор теж дивився, тільки Вовка продовжував йти, міцно замружившись. Руїни наближалися. Відчутно потягло горілим. Невже досі залишився запах? Оленка ж казала, що млин згорів дуже давно.

Раптом я виразно почув якийсь звук: чи то стогін, чи то утробний сміх. Стало якось не по собі. Звук повторився ще раз, і тепер його почули всі. Ми зупинилися за кількадесят метрів від старого млина. Від страху у всіх тремтіли руки. Я озирнувся навкруги: нікого наче не було, однак чиясь присутність відчувалася. З річки потягло вогкістю, з`явився якийсь затхлий запах, як із льоху. Руїни потихеньку почали вкриватися туманом. Він дивно клубочився, відливав жовтизною, все сильніше пахнув горілим і ставав схожим на дим.

– Ой, хлопці, гайда повернемося, – пробурмотіла зблідла Оленка. – Я боюся.

– Тобі чого боятися? – здивувався Ігор.

– Знаєте, в минулому році одна компанія тут щось святкувала. Коли вони повернулися додому, розповідали, що Оксана-з-Млина їм явилася, – цокотячи зубами, промурмотіла Олена.

– І що, вони вже всі померли? – недовірливо посміхнувся Ігор.

– Не всі. Оксану бачили тільки двоє, ось вони і загинули через тиждень після цього: на авто врізалися в дерево – відразу на смерть, – прошепотіла Оленка.

– Пропоную все-таки йти. Незабаром північ, а до села ще десь зо три кілометри. Оленко, не хочеться твоїх батьків вночі з ліжка піднімати, – вирішив Ігор.

Ми рушили. В бік руїн я намагався не дивитися, але наче якась сила штовхала в спину і нашіптувала: «Ну поглянь, поглянь, хоч одним очком!» Ось ми майже поряд з руїнами. Ще трохи – і млин залишиться позаду. Хтось голосно зітхнув: це Вовка – він, виявляється, не дихав, поки ми не минули страшне місце.

Я не витримав і все-таки озирнувся: старий млин стояв, залитий місячним світлом. Дивний туман розсіявся, і його обгорілі стіни чітко вирізнялися на тлі темного лісу. А на містку виднілася тендітна дівоча постать: вона підняла руку і помахала нам навздогін.

Я нікому не розповів, що бачив Оксану-з-Млини. Можливо, це була просто гра моєї невгамовної уяви. Думаю, так воно і є. Тому я, звісно, не чекаю смерті, але відтоді кожну прожиту мить відчуваю і оцінюю по-іншому.

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання, Для дорослих, Про життя, Про рідний край, Про життя і смерть

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Спадок / Оповідання | Дарія Китайгородська». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Свічка на моєму вікні / Мініатюра | Дарія Китайгородська». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Дарія Китайгородська.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.02.2016 16:57  © ... => Лариса Пугачук 

Дякую, пані Ларисо! Так, всі сюжети давно придумані ;) 

Публікації автора Дарія Китайгородська

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 5 | Знайдено: 27
Автор: Дарія Китайгородська
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: У п’ятницю, 13-го...;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;