Шраєр
Шраєр
Він торкається столітньої бруківки,
І бруківка не стукає під обцасами,
без єдиної хвилини готівкою
Важко отак щовечора йти поміж часом.
І хоч він уперше пішов у столиці
Та й бачив світів - ого, вистачить на кількох,
Його завше заносило в Галіцію,
У його споконвічне місто лише для двох.
І він вештається отим своїм містом,
Він все застав - локалі та гасла партії.
І все-таки найбільше хотів би сісти
У польській школі за своєю партою.
Його лице схоже на кільця дерева,
Його сіра постать - майже як тінь грифона.
Сутінь ховає його в своєму череві,
І вулиці навколо здаються сонними.
Його легко можна назвати лицарем,
Можна оркестром чи цілою епохою...
Та з пам’яті геть постиралися лиця
І серцю байдуже, бо воно не тьохкає.
Він завжди (треба ж такому!) був красенем,
А вона - немов зображення на камеї,
Але ж він не розбудить її обцасами,
Він лиш на хвилину заверене до неї.
А потім скрипку візьме знайомим рухом,
Та гру почує хіба що торішнє листя,
Серед живих не наважиться жодне вухо -
Вглухло його галіційське півторамісто.
Отак він щоразу сюди вертається,
Хоча не бачить ніхто і зовсім не чує,
Лиш крони старечі йому вклоняються
і аж до світанку із ним одним ночують.
Дрогобич, 2016
