Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.02.2016 18:44Мандрівки та туризм
Для дорослих  Для студентів  Про місто  Про життя  
Подорожi. Дубай
20100
Без обмежень
© Олена Яворова

Подорожi. Дубай

Олена Яворова
Опубліковано 09.02.2016 / 34832

Дубай – він казковий, знаєш. Трохи рідний, дуже східний, вбраний у злато й прикрашений відблисками вогнів хмарочосів. У ньому кожного дня промінчики сонця лишають безліч автографів на твоїй шкірі, а ввечері місяць пише на ній поему.

Східну поему.

Аграба? Дубай. Аграба.

А ось тебе перестріває араб із чотками у руці, він йде досить швидко, певно кудись прямує, а, може, десять хвилин тому він перебирав у руці ці чотки, і навкруги був такий спокій, і час молитви, і зосередженість...

А я перебираю дні. Неквапливо, мов ті чотки. Зараз я нікуди не кваплюся. І це майже молитва, і нарешті спокій і аж напевно зосередженість

День перший, той, у який я щойно прилетіла. Хвилювання у літаку, і швидка дорога, і готель, і східне тепло, майже спека, нарешті, після холодного Донецьку. Я гуляю вуличками Дейри, старовинного району міста, і так багато вогнів, і так багато індусів навкруги, і чом вони так дивляться на мене, може я не так вбрана...

На мені біла облігаюча кофтина і червоні брюки, біле і червоне – мої кольори, і зрідка я поправляю накидку, яка то й діло оголяє моє плече, а тут, певно, так не прийнято.

І чомсь я довго не можу заснути, а наче ж втомлена з дороги, я закриваю очі – і не можу відключитися, мені постійно щось заважає.

День другий, у який я була приголомшена величчю одного з парків Дубаю та найбільшої у світі мечеті. Спершу був парк. Яскравість зелені вдарила в очі, сонце, кольори – і спокій у той же самий час, і майже безлюдність, і все наростаюча спека, і спрага.

Через спеку. Так, ставало дійсно спекотно. Певно, біля сорока градусів. Я ж звикну?

А у мечеті було затишно. Я майже забула про дві години у автобусі до Абу Дабі, де стоїть ця мечеть, і про довгу дорогу перед цим на машині і метро, забула про те, що мені важко сидіти і про те, що болять руки, і про те, що ще було дуже спекотно – я дивилась на мечеть із злата і мармуру, а потім мені вдягнули хіджаб, і я зайшла в мечеть.

Найдорожча у світі люстра, найдорожчий у світі палас, і мечеть – справді велична, холодна і велична, і вражаюча.

І, певно, я там стала трохи східною, може це через хіджаб, мама сказала, що він мені так личить...

Знаєш, на автовокзалі, коли треба було їхати назад, з Абу Дабі у Дубай – а я цілий день не їла, і нарешті знайшла ідальню – і переді мною стояла чашка чаю і ванільний рулет – я подумала про те, що тут, сидячі у привокзальній маленькій скромній їдальнї – коли ти голодна і втомлена – будь-яка їжа стає вишуканим яством і будь-які стіни – королівським паласом.

А в день третій в очі вдарив блиск золота, у ніздрі – запахи риби та прянощів, східний базар, і години летять, немов хвилини, і шалена спека, і як я витримую?

Та я витримую. Певно, звикаю.

А через кілька годин я опинюсь серед снігів і ялинок, і льодових скульптур, я попробую на дотик штучний сніг і дійду висновку, що його, - от дивина, - його ж не відрізниш від справжнього. І мої пальці почнуть замерзати, по-справжньому замерзати – посеред пустелі, під дахом критого горнолижного курорту із постійною температурою -2 за Цельсієм. Зима серед спеки – та я за нею зовсім не скучила.

Зими мені вистачає в Донецьку.

А ввечері, знаєш, загубившись у місті, у пошуках дороги до готелю – я подумаю про те, що мати над головою дах, коли ти втомився і півкоролвства б віддав, щоб десь прилягти та хоч трохи поспати – це таке просте і банальне, і дурне, та це щастя.

Прості речі. Просте щастя.

Чашка чаю із рулетом. Вогні твого готелю вдалині – нарешті дісталися, тепла кімната і дах – і, здається, здійснилися всі мрії.

А ті, що ще ні – то скоро здісняться.

У цьому не лишається сумнівів, коли жуєш такий омріяний за день бутерброд та лягаєш під чисте простирадло. І твоя нога, що боліла і нила всю дорогу від напруги і втоми, нарешті розслабляється, і біль відступає...

А в день четвертий не було болю. І втоми теж, майже, віриш. День пошуку парку, зеленого величного парку із чудернацькими деревами і безліччю птахів, день коли наді мною пропливла величезна акула у одному з найбільших у світі акваріумів, а за нею скат, а потім ще і, ще, і безліч маленьких рибок – зліва, справа, перед тобою, і ти хочеш доторкнутися рукою, а вони тебе наче не бачать.

А потім ти йдеш у найзатишнішу кав`ярню з видами на найвищу у світі будівлю Бурдж-Халіфа, замовляєш свою улюблену піцу, а перед твоїми очима танцюють 150-метрові струї фонтанів.

І безліч людей навкруги, і вже засяяли перші зорі, і місяц у небі молодий, і ледь дме вітерець – легкої ходою на землю спускається арабська ніч, і все дійсно дуже по-східному, містично й технологічно в одночас.

В день п`ятий ти сядеш у автобус, щоб доїхати до пляжу, і тут станеться те, чого ти не очікувала.

Не боялася не думала.

Бо воно завше так стається. Стається те, чого не чекаєш, про що не хвилюєшся, стається саме в ті хвилини, коли ти найрозслабленіше-спокійна, за вікном сяє вранішнє сонечко, а всі думки про море, пляж і новій емоції дня.

Та раптом на твоєму візку відмовляють гальма.

Автобус різко заверне – і у цю хвилину тебе відкине хвилею – швидкою, свавільною, - до вхідних дверей, перед очима в тебе пронесеться картинка, як вони розбиваються (чи відкриваються від удару візка) – і ти на швидкості вилітаєш із автобуса на трасу.

І на цьому можна ставити крапку.

І це могло б бути твоє все.

Та, на щастя, не стало. Двері витримали. Вони не розбилися і не відкрилися. У дубайських автобусах дійсно надійні двері. Алілуя.

А потім - потім ти знову опинишся серед акул і скатів, і таких різних, таких веселих рибок, виблискуючих усіма кольорами веселки, до тебе підпливе червона медуза, а потім ще три, ти будеш все це фотографувати, багато фотографувати, а ще знімати на відео...

Знаючи, що пам`ятається й важить лиш побачене. Власними очима. Відчуте - власною шкірою.

Ти забудеш про те, як в автобусі в тебе боліли ноги й стегна. Як ти рахувала хвилини – скоріше б доїхати, ще трохи протриматися.

Ти доїдеш – не лишиться сумнівів: все вартує всього.

Вартує.

А потім буде аквапарк і пальми, і сонце, Персидьська затока й кришталево-чиста вода, спокійна й дуже тепла, й лагідна, вона торкнеться твоїх рук, губ і носа, а вже потім сонечко лишить на них свій автограф – автограф засмаги, східної, густої, медово-шоколадної...

І ти його приймеш. Приймеш та подякуєш. Приймеш та захочеш ще.

А в день шостий ти народишся заново.

Але спершу помреш. Майже помреш.

Та до цього буде парк. Зелений, квітчастий парк, із широкими галявинками, і їдальнями, ти вдосталь насолодишся промінцями ранкового сонечка, з`їш бутеброд із сиром, вип`єш чаю із пластикового стаканчика. Яке ж все стає смачним на свіжому повітрі, і той звичайний чай, і сир, і фрукти. Буде затишно й блаженно, і птахи співатимуть прямо у вушко, а потім ти зловиш таксі, яке відвезе тебе в черговий аквапарк.

Вже інший. Ще кращий.

Ти нарешті знімеш з себе одяг – як же довго ти цього чекала, - кофтину, брюки, накидку – все, подалі, нарешті, ти купатимешся у басейні і засмагатимеш, а потім мама запропонує тобі сфотографуватися на фоні одного з символів Дубая.

Найвищого у світі семизіркового готелю у формі паруса.

Сфотографуватися прямо в басейні.

Ти весело підхопиш цю ідею, і фото вийдуть гарні, а потім чорний фотограф зробить пару професійних знімкив вас із мамою, заздалегіть позичивши їй свої окуляри, бо їй в окулярах гарніше, а в тебе вже є.

А потім ти скажешь:

- Ну досить з мене басейну, пора позасмагати.

І мама скаже авжеж, тільки шезлонг вільний тре пошукати.

І піде шукати.

А ти ще трохи порозслаблєшся у басейні.

Та недовго. Ти знала, що це басейн із штучними хвилями, та не знала, коли вони почнуться.

І от вони почались. Прямо зараз.

Перша хвиля хитне тебе, та ти втримаєшся, ти сидітимеш на місці, може й не варто хвилюватися?..

Наступна хитне тебе сильніше – і ти зрозумієш, що хвилі будуть посилюватися.

І поки ти ще тримаєшся, ти спробуєш покликати на допомогу.

Третя хвиля буде дуже сильна і стрімка, вона майже захлестне тебе, ти якимось дивом втримаєшся, ти ще раз покличеш, розуміючи, що наступна хвиля буде останньою.

Для тебе.

І вона буде дуже швидко, вона вдарить тобі у спину, переверне та захлесне з головою...

І ти підеш на дно.

Майже моментально.

Ти заклякнеш, не сили ворухнути ані рукою, ані ногою без доступу повітря, ти й не думала, що коли не можеш дихати, все стає так важко.

Ні, не так. Все стає неможливо.

Ти побачиш дно басейну через окуляри, ти розумітимеш – чітко і ясно, як ніколи в житті, - що в тебе є максимум кілька хвилин, ти не розумітимеш – невже це все?

Отак от – раз і все.

Тільки-но були подорожі, галявини і аквапарки – а потім тебе захлестнуло штучними хвилями і все скінчилося.

Певно, у житті воно завжди так. Коли не чекаєш, не думаєш, і не хвилюєшся – ні крапельки. Уся проблема в тому, що ми не знаємо, коли все закінчиться. Ми не знаємо заздалегіть. Не прокидаємося із дурним передчуттям. Все як і завжди. Як вчора і позавчора.

Коли все було добре.

Та крапка може бути поставлена у будь який момент.

Але все ж мій ще не настав. Тоді – не настав.

...Я відчула себе у чиїхось руках, сильних руках чорного рятівника, поруч бігала мама і кричала: „Дихай. Дихай”, та мене й не треба було вмовляти.

Цей перший ковток повітря – такий довгоочікуваний, такий жаданий, а потім ще, ще – багато ковтків, я дихала, немов сьорбаючи повітря, великими ложками, намагаючись набрати його більше, ще більше, про запас, таке солодке й п`янке, немов моє улюблене червоне вино.

Та ні, значно смачніше.

Дихай. Дихати.

Як же все кумедно, та дихають не коханням. Дихають повітрям. Ти триматимешся без кохання стільки, на скільки в тебе вистачить клепок в голові, та без повітря – нема різниці: чи ті клепки є чи немає – ти помреш. І дуже-дуже швидко.

Та не зараз. Твій час ще не настав. Ще не настав.

І життя вдарить в очі новими яскравими кольорами. Буде і повітря, і лагідне сонечко, зігріваюче – опісля басейну, а потім знову басейн, а потім на Дубай спуститься легкий листопадовий вечір – і ти прогуляєшся на човні проміж вогнів і висоток, по тутешній Венеції – і якою ж вона буде прекрасною, і привітною, і сліпучою.

А потім ти вечерятимеш в одному з найошатніших ресторанів і дякуватимеш.

За ще один день. Ще одну хвилину. Ще один ковток.

Повітря, людей, вражень.

Вогнів, вітру, солоних бризгів.

Життя.

І от настане твій останній день у Дубаях. Золотий пляж заверене твої ноги у найчистіший пісок, Персидьска затока змиє пісок з твоєї шкіри, лишаючи на ній на пам`ять свої дотики.

Дотики води й сонця, відображення зеленої листви у твоїх окулярах і спека, шалена спека, до якої ти, - так, певно, - ти вже звикла.

Та все ж ти ковтнеш трохи гранатового соку – і поїдеш на найвищу у світі будівлю.

Ти піднімешся на Бурдж-Халіфу.

828 метрів. А тебе піднімуть на 452.

З висоти 452 метрів ти дивитимешся на Дубай. На пустелі, і море, і пляжі.

Ти полюбиш висоту і захочеш ще вище. І пошкодуєш, що піднімають лиш на 124 поверх.

Музика тебе заворожить, запахи тебе заворожать, висота тебе зачарує, ти дивитимешся і фотографуватимеш, і ловитимеш хвилини, і дякуватимеш.

За все й кожного разу.

А потім спустишся вниз, і в серці лишиться тягучий немов карамелька і й той же час легкий мов пудінг – післясмак.

Легкість. Висота. Дива. Зорі. Швидкість. Паралельна реальність. Реальна реальність.

Та все ж фантастична.

І поруч знову танцюватимуть фонтани і співатимуть свої пісні – вже інші – то енергійні, то мелодійно-ліричні, а по ліву руку майорітиме Бурдж-Халіфа, ти істимеш паличками у японському ресторані – вперше в житті їстимиш, і, звичайно, в тебе мало що буде виходити.

Але ти старатимешся.

Ти захочеш запам`ятати все, всі ресторани й кав`ярні, і кожну хвилину на Бурдж-Халіфі, і кожен зойк птаха у парках, і голоси у метро, і блиск діамантів у бутіках Дубай Молла, і шовковість простирадл у твоєму готелі...

І ти пам”ятатимеш. Все – допоки ти цього бажаєш.

А наступного дня ти повернешся додому. Так довго буде летіти літак, так швидко домчить тебе донецьке таксі – до хати, ти скинеш кофтину і куртку, і сумки розбирати ти поки не будеш – ти питимеш найзапашніший індійский чай з дьюті-фрі, і їстимеш печиво з кокосом, і голова трохи паморочитемися, та сподіватимешся, що скоро мине.

А от пройшло вже майже 5 днів – та ще повіністю не минуло.

Та то є дрібниці, авжеж. Звичайно, мине.

І, здається, я досі якоюсь часточкою у Дубаї.

Всього тиждень, та я... Я полюбила це місто. Як би зухвало й по-дурному це не звучало.

Я не одразу, як і в коханні, та я...

Я прийняла й полюбила.

Побачила й не померла.

І це головнівше. Останнє – авжеж головніше.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.02.2016 Поезії / Філософський вірш
Творити світ
10.02.2016 Проза / Есе
Твоі? Дні
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Дарія Китайгородська / Мандрівки та туризм
Червоно-біле серце Сакартвело
30.11.2016 © роман-мтт / Культура та мистецтво
Глядачі, упередженність і зомбі (і ще про гроші та смаки)
22.09.2016 © Ольга Шнуренко / Мова та література
Вступ до поетичної майстерності
03.07.2016 © Вікторія Івченко / Журналістика та ЗМІ
ВИПРОБУВАННЯ ЧАСОМ І ОБСТАВИНАМИ
03.07.2016 © Галина Галіна / Політика та суспільство
Спадок (31)
Мандрівки та туризм Про життя
09.02.2016
Подорожi. Дубай
22.06.2015 © Дарія Китайгородська
Застигла реальність
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.33 (МАКС. 5) Голосів: 3 (2+0+1+0+0)
Переглядів: 75  Коментарів: 8
Тематика: Мандрівки, туризм, Дубай
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.02.2016 19:02  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую, пані Тетяно. Приємно, що твір викликав такі емоції, дякую, що додали в улюблене. Хвилі... то ЛГ слабенька просто, хоча хвилі дійсно бувають дуже підступними! Як у шторм бува люди йдуть купатися - здається біля берега - та що там, та несильні, наче. А як захлесне. Знаю, бо була подібна ситуація. Більше не купаюсь у шторм, та й взагалі побоююсь сильних хвиль.  

 10.02.2016 18:59  © ... для Віктор Насипаний 

І я - вже так скучила за теплом. Хай вже скоріше - весна) 

 10.02.2016 18:57  © ... для Лариса Пугачук 

Пані Ларисо, дуже дякую за відгук. Писалось - від серця та без хованок. Як є, як було.

 10.02.2016 18:56  © ... для Ольга Шнуренко 

Бо місто - то є справді втілена казка. Немов інший світ - дуже технологічний, том сильні емоції. Згадую й досі - з теплом, посмішкою. 

 10.02.2016 10:48  Тетяна Белімова для © ... 

Як Ви цікаво й поетично написали, Олено! Перший абзац просто вразив! Ніби квінтесенція Сходу! Мов арабічна в`язь! Дуже і дуже! Дякую!

Забираю в улюблене! 

P.S. Майже злякалася за Вашу ЛГ, коли та була на дні басейну... Невже й справді такі підступні хвилі бувають? Жахіття! 

 09.02.2016 23:59  Віктор Насипаний для © ... 

почитаєш ваші нотатки... і вже не хочеться в Дубай. вже все знаю. що і як. хоча тепла. сонечка хочу )) 

 09.02.2016 20:25  Ольга Шнуренко для © ... 

Стільки сильних емоцій, яскравих вражень, різних подій і все це всього лише за 5 днів... Теплі спогади зігріватимуть душу ще довго, я так думаю... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
20.03.2015 © Вікторія Легль
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди