Порож.naiture
Ліпиш в просторі з думок те,
що ліпить з тебе навколишній простір.
Татуюєш папір словами про те,
що написано тобі на роду зірками.
Складаєш з окремих клаптиків мантри,
обзиваючи їх віршами, лікуючи ними себе і людей,
заповнюючи ними порожнечу в собі,
яка відлунює свистом вітрів, що не вщухають.
Бо по суті – ти ніхто і ніщо, і водночас – усе,
яке забуло про це і тепер силкується згадати.
Ти – чистий лист паперу,
ти – цнотливий кавалок глини,
ти – тиша, яка чекає на музику.
І може так прочекати цілу вічність,
доки не віднайде свою симфонію,
яка зрезонує з порожнечею в тобі.
Ну а доки цього не сталося –
продовжуй ущільнювати зміст,
беручи його, позичаючи в простору,
як шеф-кухар, що віртуозно орудує інгредієнтами.
Але твої вірші все одно будуть не тобою,
а скоріше, твоїм вмінням смачно куховарити.
Це твій хрест, твоя карма, твій дар і вирок.
Тому ліпи, пиши, проповідуй, згадуй себе.
Заповнюй порожнечу в собі і в людях,
бо інакше вона давитиме зсередини, ростиме,
доки не розірве тебе, як повітряну кульку.
Чи доки з часом не стане чорною дірою,
що поглине тебе і твої думки.
Тож краще будь порожнечею, що ліпить,
ніж голодною чорною дірою, що з`їдає...
© Саша Обрій.
