Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.02.2016 22:20Мініатюра
 
Пам`ять нашої останньої осені
10000
З дозволу батьків
© Ніка Дзвінка

Пам`ять нашої останньої осені

Ніка Дзвінка
Опубліковано 17.02.2016 / 34999

А я все тебе забуваю…

Знаєш, як це – кожного дня забувати щось? Ні, не так. Виривати з себе це щось шматками, перевертаючи всі нутрощі, виривати з м’ясом, зі шкірою, з душею. Повністю вивертатися назовні, аби лише змити під дощем те, що існує всередині тебе вже третій рік. Дощ роз’їдає одяг холодними струменями. Дим пече очі, змінюючи їх колір, обезбарвлюючи їх. Години змінюють, залишаючись на тілі знаками й у пам’яті шрамами. Час взагалі може багато чого змінити. Час не може змінити тільки пам`ять. Вона в нас одна єдина, на все життя. І як хочеш з нею живи. Або виживай.

А пам’ятаєш я любила тебе фотографувати? Я казала що на фото твої очі здаються справнішими ніж в житті. А ти собі не подобався на знімках, за часту тому, що їх робила я. Так от я їх усі роздрукувала. Усі. Усі до єдиного. Й повісила на стіну. Оту, нашу стіну, де ми малювали свій план життя. Я повністю звільнила місце коло неї. Перетворила її на музей «Тебе».

Пам’ятаєш, ти щось казав про «музей непотрібних людей»? Це було теплої червневої ночі: на тебе нахлинула ностальгія за рідним містом і старими друзями, яких, певно, вже нема в живих (чомусь ти так думав), ти розповідав мені про свої сни... А потім ми разом складали їх, як фрагменти пазлу. Виходило, наче чергові сценарії для твоїх творів. Але ти їх ніколи не записував, ти надавав перевагу живим розповідям про свої сновидіння. Одного разу тобі наснився «музей непотрібних людей». В цей музей потрапляли ті, від кого в один момент відвернулися всі. В с і. І що найгірше, з цього музею вже ніхто не повертався. Адже якщо одного разу відчуєш себе непотрібним усьому світу, це відчуття надовго заселиться в тебе десь під ребрами, й інколи буде нагадувати про себе різкою біллю. А саме… ти вже ніколи не повіриш людям так, як вірив раніше.

Ти пам’ятаєш, як ми обоє раділи тому, що ми не в цьому «музеї», що в нас є кого любити, і, головне, що хтось любить нас. Я тоді мало що зрозуміла про той твій сон, адже ти розповідав багато і гарно. Ти завжди розповідаєш гарно про свої сни, або про своїх персонажів. Натомість коли в тебе запитуєш як справи?» – ти завжди відповідаєш одне єдине «нормально». «Нормально» – ні більше, ні менше. Ти розповідав, а я притулилася до твого плеча, й слухала твій голос. Від тебе пахло м’ятою й сигаретним димом. Тоді я думала, що той твій «музей» - вигадка, просто твій сон, твоя ілюзія.

Ілюзія розвіялася за серпневим вітром коли я сама опинилася там… Так-так! В твоєму сні! В твоїй реальності! Хоча… можливо, я лише перебувала на своєму «острові покинутих пілігримів». Я не дуже гарно пам’ятаю, як і за яких обставин це сталося. Але одного ранку я відкрила очі й побачила, що стеля над головою стала нижча, а в кімнаті запахло сіллю й морем. Це був знак, що ти десь далеко. Ти часто десь зникав на довгий час, пам’ятаєш? І в такі дні я відчувала в себе в кімнаті запах моря, а стеля ставала нижчою з кожним днем. Інколи, коли тебе не було довго, вона опускалася так низько, що вночі в кімнаті не вистачало повітря, а в легені мені набивалася морська сіль. Я чекала тебе. Гадала, що не витримаю. Тікала зі своєї ж квартири. А в той день я зрозуміла, що ти не повернешся. Моя стеля змінилася на світло-блакитну гладь морської води. І тоді я не витримала. Уявляєш? Заплакала… Що? Ти ніколи в житті не бачив як я плакала? Ну то й добре, це явище не для чужих очей… Скільки я так пролежала вткнувшись лицем у свою улюблену подушку? Навіть не уявляю... Коли мені вже добряче пекло очі, а живіт зводило від болю (й зовсім не фізичного), я встала й підійшла до дзеркала. Глянула на себе й побачила, … що мої очі стали блакитними, як морська вода влітку…

А пам’ятаєш, як ми любили пити полуничний чай в мене на кухні? Саме полуничний. Ти його просто обожнював. Після такого чаювання мені завжди хотілося посміхатися, а твої губи мали присмак полуниці. Я й досі купую той чай. Останнім часом він подорожчав. Але я ще можу дозволити купувати саме його. Я ще можу дозволити купувати собі згадки про тебе. Або хоча б якісь зачіпки тих згадок. Адже що нам потрібно аби витягнути назовні давно забуті щемлячі моменти? Опинитися не в тому місці не в той час? Почути «саме те» слово, побачити «саме ту» людину, натрапити на «саме ту» музику. І всередині все перевертається догори дригом, і живіт скручує від судомів, а на очі навертаються сльози.

Я ще пам’ятаю як поставила на твій дзвінок «саме ту», твою улюблену пісню, і як не змогла навіть ворухнутися, коли після цілого року мовчання мого телефону, заграла саме вона. Не повіриш, я навіть не відразу згадала. Не второпала, буває й таке… А потім щось в мені зламалося вдруге. Завалилася стеля. Зникло повітря. Впало небо. Я не знаю як іще описати мої відчуття. Я не вірила. Хотіла сміятися, кричати, плакати. Хотіла підняти слухавку й закричати «Де ж ти стільки часу був?! Я ж тебе так чекала!». Хотіла взяти телефон і розгемселити об стіну. Натомість я лише накрилася з головою ковдрою й застигла, слухаючи «саме ту» мелодію… Ти дзвонив ще двічі. А я лише згадувала твої солодкі, після полуничного чаю, губи й думала про те, як сильно я тебе ненавиджу...

Пам’ятаєш, як ми гуляли з тобою тої осені? Як давно знайомі гарні товариші. Ти ввічливо давав мені припалити й накинув на мої плечі свою куртку, а я взяла чай в термосі. Бо знала, що ти знову вдівся не по-осінньому. Ми сиділи біля річки. Я бачила, як твої пальці, в яких ти тримав сигарету, тремтіли від холоду. Я бачила, як твої очі дивилася кудись за горизонт, і все не могла вгадати про що ти думав. Ти запитував як моє життя, а я нічого не відповідала. Ти розповідав про якусь книгу, пам’ятаєш? Я тоді ще не змогла второпати… невже ми й дійсно стали знайомими? Ні більше, ні менше? І найгірше те, що ми обидва вели себе зовсім спокійно! Це ти не знаєш як я ревіла, зачинившись у темній ванній кімнаті, коли прийшла додому. Це я не знаю, плакав ти, чи навпаки, посміхався коли повернувся у свою двокімнатну квартиру… А на прощання ми обійнялися. Щось в мені остаточно рухнуло. Відірвалося з м’ясом й впало додолу. Розбилося на сотні маленьких шматочків…

Пам’ятаєш, ти казав, що ніякі емоції не проходять безслідно? Назавжди лишаються десь в глибинах нашої душі… А де ж тоді поділося твоє кохання, дозволь запитати? Чи… що то було? Чи твої обійми були зовсім не щирими, а слова лише театром фальші?..

У будь якому разі я заплуталася… Я тебе все забуваю, і, знаєш, не можу забути… 

м. Бориспіль 17.02.16
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.02.2016 Поезії / Вірш
Це лише зима.
26.02.2016 Поезії / Вірш
Прогнозують весну
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Проза
04.02.2015
"Ти" зі знаком безкінечності
25.11.2015
І хай сотні років палають спогади
17.02.2016
Пам`ять нашої останньої осені
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 57  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Мініатюра
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.02.2016 13:52  оксамит для © ... 

Пишіть... я знаю так легше... я Вас підтримую!!! Знаю, як воно є і буде ще довго.., буде супроводжувати.., і не забувається... Всміхніться, знаю болить.., але!!! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +2
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +46
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди