Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.02.2016 23:05Оповідання
Про кохання  Про щастя  Про сучасність  Про розлуку  
40000
Без обмежень
© Іван Чорний

Мить одного дня

Іван Чорний
Опубліковано 26.02.2016 / 35177

Дія відбувалася на Одеському залізничному вокзалі. Я сидів у залі очікування, чекаючи на поїзд Ковель-Одеса.

…Я сидів у кріслі, намагаючись хоч трохи розслабитися і перечекати ті шість годин, які відділяли мене від відправки поїзда. Я знав, що чекати буде нереально нудно і важко, тому після півгодини безцільних блукань очима по стелі я вирішив вийти назовні, щоб хоч трохи провітритися.

Вийшовши на вулицю, я попрямував в центр міста. По дорозі безперервним потоком мчалися автомобілі, а по тротуару туди-сюди сновигали люди. Небо було затягнуте хмарами, які не пропускали бодай найменшого промінчика сонця. Тож погода була похмурою, як і мій настрій.

Я йшов по дорозі, а мої думки літали в моїй голові, немов сновиди, що літають по безмежному простору свідомості увесь час, бентежачи її і викликаючи нові емоції. Урешті-решт я перестав розуміти, куди я йду і навіщо, і хто ці всі люди навколо, і чому це все відбувається… Все навколо закрутилося, завертілося в ту ж мить, немов у єдиному, шаленому, нуртуючому танку, що все прискорювався і прискорювався, не зупиняючись. Я йшов по якимось вулицям, переходячи дороги і зупиняючись, щоб раз у раз поглянути на все, що відбувалося навколо.

Раптом сонце виглянуло із-за хмари, осяявши все навколо своїми променями. Я теж оглянувся навколо і поглянув на годинника. Наближався вечір, і треба було повертатися назад, до вокзалу, щоб не проґавити потяг. Проте я знав, що відійшов досить-таки далеко, і тому пішки йти мені не дуже хотілося. Я став обличчям до дороги і витягнув убік руку, голосуючи.

Через декілька хвилин біля мене пригальмував невеликий вантажний мікроавтобус із написом «PIZZA» на обох боках. «Видно, це доставка піци», – не встиг подумати я, як з мого боку відчинилися двері, і водій крикнув до мене:

– Куда подвезти, парень?

– До залізничного вокзалу, будь ласка, тільки швидко – у мене скоро поїзд, – промовив я.

– Будет сделано! Садись! – водій усміхнувся і промовив до мене. Я заліз в кабіну і зачинив двері. Водій натиснув на газ, і автомобіль зі скрипом швидко рушив із місця.

Я поглянув на водія. То був середній чоловік сорока років, смаглявий, із довгими вусами. Чимось він нагадував мені мексиканця. Я запитав його, хоча це було більше для проформи:

– Чим займаєтеся?

– Да вот, занимаюсь доставкой пиццы! Нехитрое это дело, но и не очень прибыльное. Сегодня я спешу, потому что шеф доверил мне важный заказ – пиццу для жены его очень важного бизнес-партнера я должен доставить её вовремя – говорив він без упину. – Надеюсь, что если я успею, шеф мне хорошо заплатит, поточу что я ответственный сотрудник, и ещё старательно исполняю свою работу, и к тому же ожидаю прибавки, и всё же…

«Типовий екстраверт і невгамовний базіка», – подумав я, заплющивши очі і відкинувшись на спинку сидіння. Ми якраз стояли перед світлофором, і його монотонна балаканина вже почала мені трохи набридати. Я розплющив очі і сердито промовив:

– А як щодо того, що ваш шеф вам не заплатить, якщо ви не закриєте рота?

Водій остовпів і здивовано витріщився на мене. Я похолов, думаючи, що він зараз почне кричати на мене, та в його очах раптом спалахнув неспокійний вогник, і він промовив – щоправда, чомусь українською мовою, – уважно дивлячись на мене:

– Аякже! Авжеж! Ти правий – треба їхати швидше, а то мене справді можуть і з роботи звільнити… – Він рвучко натиснув на газ і, до упору розвернувши кермо, виїхав із ряду автомобілів, помчав ледь чи не на всій швидкості. Я з жахом притиснувся до сидіння, але, на диво, він мчав доро8ою впевнено і швидко, майстерно обгинаючи автомобілі, що їхали попереду нього і дружно-сердито сигналили йому. Мені захопило дух, і я вдихнув побільше повітря, щоб не збожеволіти.

Раптом автобус зупинився так само різко, як і рушив. Водій відчинив двері і промовив:

– Приїхали!

Я оглянувся по сторонам. Невже так швидко? Я поглянув на водія. Він подивився на мене і благально промовив:

– Ну пожалуйста, меня сейчас из работы выгонят!

Я відкрив було рота, щоб щось сказати, як раптом двері зачинилися, і машина різко рвонула з місця, залишивши слід гуми на асфальті.

Я оглянувся. Позаду мене був якийсь невеликий парк, а прямо поперед мене – дорога, по якій не їхав – лився безперервний потік машин.

«Де ж я?» – промайнуло у мене в голові. – «Так діло не піде. Треба в когось спитати дорогу».

Я звернувся до десятирічної дівчинки, що проходила мимо.

– Скажи, будь ласка, як можна звідси дістатися до залізничного вокзалу? – запитав я.

Вона подивилася на мене байдужими очима і невпевнено відповіла:

– Не знаю.

Я ледь не розсміявся:

– Як же ти не можеш знати, де тут знаходиться залізничний вокзал, якщо ти живеш тут?

Проте поки я говорив, дівчинка вже пішла. Я зупинився на півслові і промовив про себе:

– Дивина. Хоч би хтось вказав мені дорогу до…

– Нездешний, да? – Я обернуся. Переді мною стояла молода дівчина у темних джинсах і чорній куртці, з цікавістю розглядаючи мене. Я зніяковів. Зібравшись із духом, я промовив:

– Вы… не подскажете дорогу до…

– Пойдём, – дівчина недбало махнула рукою, запрошуючи піти за нею. Щось змусило мене скоритися, і я наздогнав її і пішов поруч.

– Ви точно покажете мені дорогу до вокзалу? – невпевнено запитав я.

– Не парься, всё будет отлично, – промовила вона і знову поглянула на мене. Я, у свою чергу, теж окинув її поглядом.

На вигляд їй можна було дати не більше дев’ятнадцяти років, до того ж вона була досить симпатичною. «Проте, чорт забирай, що це все означає?» подумав я. Мені здалося, що, можливо, корисно буде поговорити з нею і дізнатися щось важливе.

– Дивні у вас тут люди, – промовив я.

– Почему?

– Дитина не знає, де у вас знаходиться вокзал. Сміх та й годі! Я думав, що у вас у місті кожен одесит…

– Она не здешняя, – промовила дівчина і посміхнулася. – Как и ты.

Мене трохи почала дратувати її манера перебивати посередині фрази. Проте разом з тим мене почала розбирати дедалі більша цікавість щодо цієї дівчини.

– Звідки ти знаєш? – непомітно для себе я перейшов з нею на «ти». Як і вона, між іншим.

– Просто знаю, – промовила вона і пильно поглянула на мене. Її погляд, здавалося, просвердлював у мені глибоку дірку. Я чомусь почервонів і вже хотів було відвернутися, та вона розрядила напругу, привітно посміхнувшись. Я теж посміхнувся їй.

– Як тебе звати?

– Милена, – промовила дівчина.

– Красиве ім’я, – зробив я комплімент. Дівчина навіть не повернула голови, проте я збоку побачив, як її губи розтяглися в усмішці.

Якусь хвилину ми йшли мовчки. Я знову порушив мовчанку:

– Чому ти не питаєш, як мне звати?

– Не знаю, – вона знизала плечима і по паузі додала:

– Как тебя зовут?

– Іван, можна просто Ваня.

– Красивое имя, – відповіла Мілена. Я знову почервонів, але тут же опанував себе.

«Чому вона копіює мої слова?» – подумав я.

– Нам ще далеко йти?

– Не очень, – відповіла вона, і ми, пройшовши під вузькою аркою, увійшли у двір, з усіх боків забитий старими чотириповерховими будинками. «А який же хитрий все-таки той розвізник піци! – подумав я. – Хоча ні, радше якийсь тупий. Думає тільки про свої проблеми».

Далі ми просто йшли мовчки, лише зрідка переглядаючись. Ми йшли якимись дворами, потім вулицями, потім знову дворами. В мені починали зароджуватися неясні підозри.

Смеркалося: сонце уже сідало за обрій. Раптом Мілена зупинилася.

– Що таке? – із нервовою ноткою спитав я.

– Не знаю, – промовила вона.

– Коли ми дійдемо до вокзалу? – спитав я уже із погано прихованим роздратуванням.

– Я не знаю, – знову промовила вона.

– Скажи, ти хоч щось знаєш? – уже із роздратуванням промовив я.

Дівчина зітхнула і нерішуче промовила:

– Мне очень жаль, но я… забыла, как пройти к вокзалу.

– Тоді якого біса я з тобою йшов? – майже закричав я. – Може, ти наводиш мене на злочинців, щоб пограбувати мене?

Очі Мілени наповнилися слізьми, і вона заплакала.

Я був вражений. Ситуація, в яку я втрапив, не йшла ні в яке порівняння ні з чим. Мене охопило збентеження, сумніви… і жалість. Я дивився на дівчину, яка стояла, гірко плачучи, і мені чомусь стало невимовно шкода її.

Я підійшов ближче до неї і поклав руку їй на плече.

– Мілено, не плач, – промовив я не досить рішуче.

Вона підняла на мене свої заплакані очі.

– Скажи, чому ти плачеш? – промовив я і зовсім несподівано для неї і для себе обійняв її. Вона, у свою чергу, пригорнулася до мене.

– Не плач. Скажи лише, чому ти повела мене за собою? Ти сказала, що знаєш дорогу, але зараз кажеш, що не знаєш її. Тепер ти плачеш. Поясни мені, чому це все відбувається?

Мілена поглянула на мене.

– Це буде важко пояснити.

Я, вражений, поглянув на неї.

– Ти розмовляєш українською?

Дівчина посміхнулася.

– Трохи вмію.

– Тоді поясни все.

– Пробач мені, що заплутала тебе. Я справді знаю дорогу до вокзалу – соромно не знати, – та вирішила піти коротшим шляхом, і заплуталася, рахуючи двори, через які я… ми пройшли.

Вона винувато поглянула на мене. Я обережно відсторонив її від себе.

– Пробач іще раз.

– Це ти пробач мені. Я не мав права на тебе зриватися, та й узагалі…

– Ні, ні, – перебила вона мене, – ти мав право. До того ж ти, мабуть, через мене запізнився на поїзд.

Я поглянув на годинника. До відправлення поїзда залишалося ще п’ятдесят хвилин.

– Нічого, – промовив я, – у нас ще є шанс виправити ситуацію.

Вона поглянула на мене з надією в очах.

– Тут неподалік живе моя сестра. В неї можна запитати дорогу.

– А може, краще, спитати в перехожих?

Мілена кинула на мене швидкий погляд:

– Ні, ні, не треба. Давай краще зайдемо до квартири – вона зовсім близько. Давай вип’ємо чаю, перепочинемо хоч трохи.

– Гаразд, давай, тільки швидше, – промовив я, – бо я можу правда не встигнути.

– Тоді викличемо таксі.

«Вона швидко думає», – промовив я, йдучи за Міленою. Ця дівчина все більше і більше мені починала подобатися.

Ми увійшли у двір із шістнадцятиповерховим будинком., який на фон темряви, що майже огорнула все місто, здавався якимось дивовижним велетом. Ми підійшли до одного з під’їздів. Мілена набрала код, і ми увійшли всередину.

– На якому поверсі живе твоя сестра?

– На восьмому. Проте ліфт працює постійно.

Піднявшись на восьмий поверх, Мілена витягнула ключа і вставила його у замкову шпарину. Замок клацнув, двері відчинилися, і ми увійшли до невеликої, проте надзвичайно охайної квартири, яка була обставлена зі смаком.

Мілена погукала:

– Рита! Ты где?

Відповіді не було.

– Її немає вдома, – промовила дівчина. – Мабуть, знову засиділася зі своїм хлопцем у нього вдома.

– Можливо, – втомлено кивнув я. Мені вже нічого не хотілося – лише щоб це все швидко закінчилося.

Мілена увійшла до кухні.

– Какой чай будешь, Ваня?

– Зелений, – відповів я. Мені хотілося трохи розслабитися.

Я увійшов до єдиної кімнати – квартира була однокімнатною, – і з цікавістю став розглядати її.

Кімната була досить охайною. В кутку стояв телевізор, а поруч із ним – шафа. Навпроти шафи стояв письмовий стіл із комп’ютером. Поруч комп’ютерного столу стояв диван і крісло. В іншому куті стояв велотренажер. Стіни були обклеєні зеленими шпалерами, а на підлозі лежав килим зеленого кольору. «Занадто знайоме мені це все», – подумав я.

Мілена увійшла до кімнати:

– Чай готов, я принесу его сюда, если ты хочешь.

– Якщо твоя ласка, – промовив я по паузі. Мілена знічено посміхнулася.

– Пробач за мову.

– Та нічого, не страшно, – швидко відповів я і усміхнувся, щоб розрядити напругу, Мілена теж посміхнулася мені.

– Якщо твоєї сестри немає, то я, мабуть, погляну в комп’ютерні, як дійти до вокзалу. Можна? – я питально поглянув на неї.

– Звичайно! – дівчина зачудовано поглянула на мене.

На підвіконні і столах стояло багато вазонів з квітами. «Її сестра, мабуть, дуже їх любить», – подумав я і увімкнув комп’ютер. В голові у мене лунала якась пісня і як я не старався – вона не хотіла виходити.

Я увійшов в Інтернет. Поглянув на карту. До вокзалу залишалося не так уже й багато – всього 1 км 200 м, якщо вірити комп’ютеру. Я вимкнув його і поглянув на годинника. Залишалося ще тридцять дві хвилини. «Треба поспішити! Можна викликати таксі», – стомлено подумав я. Знічев’я я поглянув вгору.

Раптом мій погляд натрапив на маленькі скляні статуетки – мавпочку та колібрі, що стояли на полиці.

Це були точно такі самі статуетки, як і в мене вдома!

Я протер очі, щоб відігнати марення, і знову поглянув на полицю. На ній, як і раніше, стояли скляні мавпочка і колібрі.

В мене промайнула думка: «Може, це просто такі самі, і це всього лише збіг», – і я окинув поглядом кімнату. Вона була точнісінько такою самою, як у мене вдома!

Я знову заплющив і розплющив очі, тоді почав сильно терти їх руками. Як таке могло бути?!

Я встав і походив по кімнаті. «Як я раніше цього не помітив?!» – швидко подумав я і раптом обернувся. На порозі кімнати стояла Мілена.

Одну мить вона пильно дивилася на мене, а тоді усміхнулася і повільно підійшла ближче.

Я обернувся. Чай уже стояв на столі.

– Коли ти це встигла зробити...

Мілена нічого не встигла відповісти. Її карі очі глибоко дивилися в мої. Не тямлячи, що роблю, я схопив її в обійми і почав цілувати.

Наші губи злилися в нескінченному поцілунку.

Насолодившись, ми відпустили одне одного і ніжно обмінялися поглядами. На мить я відчув якесь неземне блаженство, тоді відчув прохолодний спокій – і мене знову пронизала з ніг до голови невідома сила.

Ми знову потонули в обіймах і поцілунках одне одного...

Кілька хвилин ми стояли і дивилися одне на одного, аж раптом Мілена рвучко вихопилася і стривожено промовила:

– Лишенько! Ти ж запізнився на поїзд!

Я поглянув на годинника. Лишалося ще двадцять хвилин.

– Я викличу таксі! – машинально вичавив із себе я.

– Не треба, я сама! – Мілена блискавкою майнула до телефону і набрала номер. Я сів за стіл, відсьорбнув ковток чаю, що вже починав холонути, і спробував зібратися з думками. В голові була каша, шоки пашіли, а серце було ладне вискочити з грудей.

Мілена сіла поруч зі мною. Я ніжно поглянув на неї.

– Давай доп’ємо чай, він уже майже охолов, – якимось наче здавленим голосом промовила дівчина.

Ми швидко допили чай і почали збиратися, аж тут таксист сповістив нас дзвінком про своє прибуття.

Ми вискочили з під’їзду на холодну темну вулицю. Накрапав дрібний дощ. Ми сіли в таксі, і я, зачинивши дверцята, голосно промовив:

– До железнодорожного вокзала, пожалуйста!

Не знаю чому, але за весь день я вперше заговорив російською. Мене пробило.

Шофер натиснув на газ, і машина виїхала із двору і помчала нас із Міленою до вокзалу.

За вісім хвилин ми були на місці. Ми вискочили з таксі, залишивши на сидінні сто гривень і побігли крізь простору будівлю на платформу. Мілена міцно тримала мене за руку.

Дощ посилився, коли ми добігли до платформи. Поїзд ще стояв, і провідниця вже хотіла заходити до вагону, але побачивши нас, зупинилася і почала швидко і весело говорити з милозвучним волинським акцентом:

– Добре, що встигли! Поїзд на кілька хвилин запізнюється, – ще трохи, і ви б уже нас не догнали! Ваші документи? – звернулася вона до Мілени, що стояла поруч, дрижачи від холоду і пригорнувшись до мене.

– Вона проводжаюча, – промовив я.

– А-а! Ну що ж, попрощайтеся, – поїзд чекати не буде!

Ми увійшли у тамбур.

Мілена рвучко і швидко обійняла мене. Я гаряче пригорнув її до себе і лагідно поцілував її в лоб.

– Я кохаю тебе, – промовив я тихо. Мілена наче здригнулася від холоду.

– І я теж, – промовила вона, знову пригортаючись своїм тілом до мого і поглянувши на мене своїми прекрасними очима. Тільки тепер вони були чомусь голубі – ніжно-ніжно блакитні, як два озерця.

Я нахилився до неї, узяв її обличчя в долоні і промовив:

– Скажи мені, хто ти? Янгол чи демон, що прийшов по мою душу? Рай ти мій чи пекло моє?

Дівчина сумно усміхнулася.

– Я сама не знаю.

– Ми знаємо одне одного так недовго, а вже закохані, наче знаємось цілу вічність, – промовив я по хвилі, щоб заглушити гнітючу нотку мовчання.

Мілена з радісним блиском в очах глянула на мене.

– Це не має значення. Щастя – ось що головне, – неначе читаючи мої думки, відповіла вона.

На вулиці тихо йшов дощ.

Провідниця увійшла у вагон.

– Ну все, молоді люди! Пора!

– Я рада, що все так відбулося, – промовила Мілена до мене і рушила до виходу. У пориві я схопив її за руку.

– Стривай! – вихопилось у мене раптом.

Вона обернулася до мене.

– Як мені тебе не втратити? – із гіркою усмішкою промовив я.

Мілена зупинилася, поглянула на мене – і її лагідний усміх викарбувався в мене в серці:

– Ось як: 0953734145. Прощавай, Іванку.

– Прощавай, Мілено, – збентежено промовив я і, міцно поцілувавши її, востаннє поглянув на неї. На мить її рука міцно стиснула мої пальці – і я відпустив її. Неначе пташка, дівчина випурхнула на перон і зупинилася. На одну мить ми зустрілися очима. Тоді я зажурено усміхнувся, постояв ще кілька секунд і пішов до свого купе.

Відшукавши своє місце під номером 23, я безсило опустився на лаву. Сусід навпроти промовив до мене:

– Добрий вечір! Куди їдете?

– Доброго, до Ковеля, – з силуваною радістю промовив я. В голові у мене, наче сліди на піску, чітко виднілися десять заповітних цифр.

– Я – до Вінниці.

«Це вже не має значення», – подумки відповів я і притулився щокою до вікна, силкуючись хоч щось там розібрати. Та не міг вже нічого.

Поїзд рушив, рівномірно-ритмічно стукаючи колесами. Крізь темну завісу вечора пробивався шум дощу, і неначе в якомусь кінофільмі, пісня лунала в моїй голові.

Десь за вікном далеко горів вогник у моєму єдиному вікні.



P.S. …Поїзд набрав швидкість і раптом стрімко помчався вперед, наповнюючи простір навколо гучним ревом своїх двигунів. Враз стало важко дихати. Я вхопився за лавку, щоб не впасти, і з жахом відчув, як матерія навколо мене стискається все більше і більше, перетворюючись на одну суцільну точку. Я закричав і раптом прокинувся.

Сівши на ліжку, я широко розкрив очі і трусонув головою, щоб прогнати марення… і тут я зрозумів, що це був тільки сон. Страшний, але солодкий сон.

Вознесенськ – Володимир-Волинський 9–20.02.2016
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
26.02.2016 Поезії / Філософський вірш
Думки шалених слів
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Оповідання Про розлуку
26.02.2016
Мить одного дня
24.12.2015 © Райан Ріенер
Он был моим Цветком
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 131  Коментарів: 4
Тематика: Проза, оповідання,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 01.03.2016 22:18  © ... для Вадим Фішер 

Спасибі велике! Щоправда, там довелося додати десь до 5% вигадки, аби сюжет вийшов доладний. Так, ви праві, має бут продовження, і воно буде вже зовсім скоро) 

 01.03.2016 22:15  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую! Продовжуватиму і надалі працювати над цікавими творами) 

 29.02.2016 09:41  Тетяна Белімова для © ... 

Цікаво! Щось очікував до останньої крапки твору. Засівали Ви ніби на горор, а виявився сон)) Приємна несподіванка!
Сюжет є, герої виписані. Можна рухатися далі)))
Бажаю успіху!  

 27.02.2016 23:48  Вадим Фішер для © ... 

у вас чудові сни, панове, і хороша пам`ять, що зуміли все так круто описати. хорошо передана атмосфера і помітний власний авторський стиль. а от цікаво: ви коли прокинулись... пробували набрати той номер? ) взагалі... коли дочитав, то складується думка, що має бути якесь продовження.
p.s. "–Скажи мені, хто ти? Янгол чи демон, що прийшов по мою душу? Рай ти мій чи пекло моє?" - супер! ) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
06.01.2012 © Т. Белімова
11.12.2011 © Т.Белімова
24.04.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди