Вітер і білокрила хвиля
Шепоче вітер білокрилій хвилі,
Як сильно пахнуть горами степи,
Яка важлива вітру кожна миля,
І як ховав він листячком гриби.
Про те казав, як ніс у поле пісню,
Розказуючи квітам про любов.
- Я знаю, хвиле – чув про тебе звісно,
Чомусь хотів побачитися знов.
…Не бився на дуелі з верховіттям,
І груші не ламав старі гілки,
Дружив дитиною з фіалковим суцвіттям,
Свистів тихенько в мишачі нірки...
- Чому – питає хвиля – не співаєш?
- Старий, мабуть. – шепоче вітер їй.
- Тоді ж я бачила, як вільно ти літаєш…
Тепер вже сумно, як й душі моїй.
- Кохана хвиля, ти ж сама літаєш!
Тобі не варте вже моє крило!
Моє крило давно вже помирає…
Не те воно, яке колись було…
- Ти чуєш, вітре? – Не тікай від мене..
Ти сильний, друже, й зовсім не старий.
Ти любиш кожен затінок у кленах,
Тепер лишень живеш чомусь сумний…
- Мій друже, - взяв би мої білі крила,
І знов дитиною в степу собі спочив,
Я ж проживу. Залиш лиш трохи сили.
Давно ж бо камінь душу підточив.
Вона не чула ти відмов і свисту,
Злетіла лиш востаннє в білу вись,
І впала вже безкрила в море чисте,
Як вітер ніжний полетів кудись.
Пливла колись холодна біла хвиля.
Віддала крила й так собі жила.
Вітри ганяли її в сотнях звідти милях.
Сміялась щиро, як лишень могла.
Співала вранці хвиля, мавши сили,
Почула іншу пісню, знявшись ввись.
Вона сьогодні стала білокрила,
З щасливим вітром гравшись, як колись.
- Ніколи не давай чужому крила.
Нікому щастя щиро не кидай.
Живу для тебе, хвиле білокрила! -
Всміхнувся вітер, крикнувши «Злітай!»