Ліс мене не прийняв
Ліс мене не прийняв. Він чужим мені став і світлим.
Він вдягнув собі німб із сонця і враз замовк.
Зупиняли цей ліс перші бруньки його розкриті
І зеленого моху смарагдово-спраглий шовк.
Я прийшла сюди, може, стати одною з тіней,
Всі питання задати – з конкретикою і без –
А почула лишень, що я просто людське створіння,
Що я зовсім не варта ні пагорбів, ні небес.
Що питання мої – справа зовсім не лісу, людства,
Що цей ліс – він живий, це у нього я тінь краду,
І що ліс турбувати у березні – це паскудство,
Ще накличу на ряст своїм оком якусь біду.
Не відштовхуй мене. Я з усім, що ти скажеш, згодна.
Я вже Юда, я зрадила тишу твою й глибінь –
Я міста полюбила, ті мертві, страшні й холодні,
Де панує залізо і людство пішло у тінь.
Я прощення у тебе не гідна давно просити.
Я прийшла не покаятись – далі іду в міста.
Але дай мені краплю хоч зелені і блакиті,
Щоби я поміж мертвих і сірих була жива.
