Дарма...
з рубрики / циклу «струни»
Одну біля одної клав я цеглинки слова
Рівненько, охайно кохання я храм мурував.
Звів маківку-дах із щирих, чуттєвих віршів,
І душу твою в нього жити скоріш запросив.
І ти підійшла, доторкнулась руками до стін.
Роботу схвалила, за це тобі низько уклін.
Зійшла на поріг і сказала, що є в тебе дім…
І більше ні слова, ні кроку. Удвох на порозі стоїм.
Прочинені двері мій відчай, як протяг, хитає.
Останні надії зневіра з кімнат вимітає.
Темніють кутки. В них туга комашками роїться.
Все було дарма. Мій храм ні на що не годиться…
