НЕІСНУЮЧИЙ ВІН
Я не палю, але днів у які нестерпно хочеться палити у моєму житті дуже багато.
У мене нічого не сталось. Принаймні, серйозного.
Моє життя плавне і розмірене, ось уже 22 роки.
Я часту відчуваю потребу змінювати світ, робити щось важливе, а натомість сиджу на підвіконні і спостерігаю, як на екрані мого вікна протікає чуже життя. Здається, місця в якому мені ніколи не знайти.
Бувають дні, коли зовсім не хочеться виходити з дому. Лишається тільки бажання зачинитись у ванній чи у шафі, у порожній квартирі. Аби тільки подалі від усіх.
Кожного ранку шалено хочеться кави.
У ліжко.
І людину, яка розумітиме.
Поруч.
Потім стоїш на кухні. Сама. Заварюєш каву у затертій турці. А потім істерично відмиваєш турку. Неначе це допоможе позбутись думок про те, що такої людини немає.
Ні поруч.
Ні будь-де.
День витікає крізь пальці, крізь закриті повіки. День стає кавою, чаєм, сльозами. Він стає водою. Він тече. І ця течія позбавлена сенсу. Як і кожний мій день.
Щовечора повертаюсь у порожню квартиру. У квартиру в якій живуть люди, але вони, на жаль, не здатні наповнити мій простір.
Я заварюю зелений чай, вкидаю скибку імбиру, загортаюсь у плед і сідаю на підвіконня.
Щоб мріяти.
Про каву.
В ліжко.
І про неіснуючого…
Його!
