Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.03.2016 15:55Оповідання
Про добро  Про дівчину  Про життя і смерть  Про життя  
Попутниця
60100
Без обмежень
© Савчук Віталій Володимирович

Попутниця

Савчук Віталій Володимирович
Опубліковано 13.03.2016 / 35398

Площа перед залізничним вокзалом була заповнена людьми майже повністю. Наче й не курортне місто, але серпень був у розпалі, і бажаючих відбути на відпочинок і тих, хто вже повертався додому, було більш чим достатньо. Ось матуся навантажена всілякими валізками, пакуночками в одній руці, іншою тягне велику валізу на колесах, з боку від якої вхопившись рученям за поясок сумки, топотіло дитинча у картатому капелюсі, марно намагаючись потрапити до рота цукеркою на паличці. Трохи позаду них неквапом йде подружня пара в солідному віці, дбайливо підтримуючи одне одного по під руки і стиха про щось розмовляючи. Писклявим зойком розгонить різнобарвний натовп водій вантажної «стоножки», час від часу зупиняючись то біля одного вагону, то біля іншого.

Я йшов крізь цей натовп як рухається механічний пристрій по запрограмованому маршруту. Я не бачив нікого…

Ще декілька годи тому в мене все було гаразд. Я займався звичними справами, був у гарному настрої і мав якісь плани на найближчі вихідні. Але не так сталося, як гадалося. Все це миттю розлетілося на дрібненькі шматочки лишень від од одного клаптика паперу. Телеграма…

… «Померла…» Лишень тільки одне єдине слово, яке я зміг врешті зрозуміти з усього тексту. Але, як?!!! Мама?!... Чому??? Що сталося??!! Я не міг знайти відповідь ні на одне з цих питань. Все моє єство чавилося і нітилося від потужних ударів по скронях отим «померла»… Мені здавалося, що ще декілька поштовхів і я зникну сам зовсім.

Від тупого гудіння в голові я не міг зовсім зосередитись. Через це раз у раз вдивлявся у квиток, щоб не забутися номер вагону. Нарешті дістався потрібного і надавши квиток провідниці на перевірку, зайшов у вагон. Нижня полиця плацкарту це доречно. Хоча мені відверто було байдуже. Закинувши нехитрий скарб у ящик полиці, опустив її і сів. Думки знов понесли мене за сотні кілометрів додому. Серце стискалося і нестерпно боліло від безвиході. В голові щоразу виникали нові і нові варіанти лиха. До дійсності мене привело відчуття лоскоту на обличчі. Невпевненим, повільним рухом по щоці тяглася гаряча сльоза… І майже одночасно рушив поїзд.

Як не дивно, але доволі довго я їхав без сусідів по купе. Це наче б то і добре було, але я ніяк не міг взяти себе в руки. Я не відносився до категорії курців, але в цей час зрозумів, що хочу закурити. Через брак часу до відправлення потягу, я не встиг придбати на вокзалі цигарки, тому пішов до провідниці. Як відомо, в них можна розжитися багато чим. Прикупив п’ять пачок зараз, запальничку я розтикав цигарки по карманах і вийшов до тамбура курити. Зопалу викурив одна за одною три чи чотири цигарки. Голова зробилася незвично невагомою. Я поспішив в купе. Ліг на полиці і заплющив очі. Так минула не одна година і все повторювалось. Станція сигарети, купе, станція, сигарети, купе…

Чи то подіяв нікотин, чи далися в знаки мої нервові перенапруження, та я таки заснув. Не пам’ятаю скільки часу я спав, але прокинувся від металевого звуку. Чи то клацання, чи удару. Я розплющив очі. Навпроти мене на сусідній полиці хазяйнувала дівчина. Вона заклала валізу під полицю і від того, що полиця доволі важка, а вона сама мала скромненьку статуру, не втримала її і різко впустила. Через цей звук я і прокинувся. В цей час вона повернулася до мене обличчям і побачивши, що я спостерігаю за нею почервоніла.

- Вибачте, я не хотіла Вас потривожити, але занадто важка полиця.

І вона сіла на своє місце. Я дивився на неї мовчки. На вигляд років 17-19, невисокого зросту, звична статура, доволі привабливе обличчя, з дещо дитячим і навіть наївним виразом. Руса кіска трохи нижче плечей і така гарна, м’яка посмішка. Але саме посмішка робила її обличчя більш жіночним, не дитячим. Врешті я отямився і зрозумів, що вона чекає на мою реакцію.

- Не варто перейматися. Я майже не спав, так очі прикрив.

Я сів на полиці. Напевно мав не зовсім миролюбний вираз обличчя, бо моя сусідка якось стримано сказала:

- Здрастуйте. Я Саша. І знов почервоніла.

Я встав, взяв зі столу пачку з цигарками і запальничку і кинувши через плече: «я Віктор», пішов до тамбуру. Потяг саме заходив на якусь станцію. Хвилина і ми зупинилися. Діждавшись поки провідниця відкриє вагон, я вийшов на перон.

- Зупинка 10 хвилин. Оголосила вона і закурила.

Я відійшов трохи в бік і курив, дивлячись в стіну будівлі. Раптом відчув на собі погляд. Повернув голову в бік вагону я побачив, що Саша дивилася на мене у вікно. Мені стало незручно, наче я її образив. А й справді негарно якось. Дівчина і гадки не має про мої почуття, а я так різко до неї. Я кинув в урну недопалок і побіг у бік вокзалу, де рядками стояли крамнички. Швиденько придбав дві пляшки газованого напою, морозива ще якесь печиво рушив до вагону. На приступки заскочив майже на ходу.

- Я ось купив тут дещо. Зайшов у плацкарт і поставив на стіл придбане.

- Ти не проти, якщо я так вибачусь? Я ледь помітно підняв куточки вуст, 

що мало позначити посмішку.

- Чому вибачитись? Ви мене не образили.

- Добре. Тоді я просто бажаю пригостити гарну дівчину. Маю повне право заразом і познайомимось краще.

Вона усміхнулась і взяла морозиво. Надкусила пару разів, посміхнулась чарівно ще раз і почала розповідати. Їхала вона до своєї бабусі на тиждень, бо потім почнеться навчання в школі і їй потрібно бути вдома. Мама працює в школі вчителем, тато військовий – танкіст, та ще й командир частини. Ще є менший брат, який навчається в першому класі.

- А тепер Ваша черга – вона подивилася на мене і продовжуючи їсти морозиво, чекала.

- Ну давай домовимось, що про «Ви» розмови більше не буде. В нас різниця декілька років. А розповідати особливо мені немає про що. Був по справах у Вільнюсі. Не очікувано отримав з дому телеграму…

Тут я замовк, щоб зробити зусилля і проковтнути жорсткий клубок, який мимоволі піднявся десь з середини. Налив в склянку трохи води, випив всю разом і продовжив стиха.

- Мама померла…

Після цих слів я так стиснув щелепи, що напевно Саша почула скрегіт моїх зубів, сльози попри все навернулись на очі, і я, щоб не засмучувати дівчину швидко вийшов з купе. Направився до тамбура. Там не було нікого. Змахнув долонями сльози, я запалив. Я збився з рахунку, яка за цей день це була цигарка. В голові паморочилось, в роті було смоляно-гірко, але я продовжував палити. Стояв і дивився невідомо де. У вікні пролітали якісь будови, степи, дворища але я не бачив нічого.

Не пам’ятаю скільки часу пройшло. З небуття мене вивело чиєсь торкання до плеча. Я озирнувся. Саша намагалася щось мені казати, але я бачив тільки рухи її вуст. Нарешті я прийшов до тями і зміг розібрати її слова.

- Досить! Кинь нарешті вже ту цигарку! Ти вже зелений від них. Ходімо в купе.

І не чекаючи моєї згоди вона потягла мене по вагону в наше купе. Я майже впав на своє місце. Не було ніякого бажання ні до чого. Великим ковальським молотом в голову била тільки одна думка: чому?!... Від почуття безпорадності, розпачу і невідомості просто хотілося завити. Саша сіла поруч на моїй полиці. Мовчала. Розуміла, що будь-які слова зараз не допоможуть.

- Ляж, відпочинь трошки, а я біля тебе посиджу, якщо ти не проти?

- Не обтяжуй себе, відпочивай сама, я ж не дитина.

Але вона залишилась на місці і поклавши руку мені на голову, почала перебирати моє коротке волосся пальцями. Так, як робила мама коли я був маленьким хлопчиком.

Я прокинувся від того, що половина мого тіла зовсім заніміла. Я її не відчував. Мало того, коли я хотів якось повернутися і змінити позу, це мені не вдалося. Щось мене тримало. Я розкрив очі і побачив, що Саша спала, поклавши голову на мій бік. Я не знаю, як можна так спати напівлежачи напівсидячи. Будити не хотілося, тому я просто дивився на неї. Звичайна дівчина. Гарненьке личко, але без претензій на незвичайну якусь красу. Мені здалося, що сплячою вона виглядала навіть краще. Чи то так здалося, не знаю. Але відчув у цій дівчинці таку сильну материнську рису, таку здатність до співчуття людині, які рідко мені зустрічалися в житті. Подумалось, що з неї вийде гарна матуся і дружина.

За вікном неслася темрява, стукіт залізних коліс потягу заколисував своєю монотонністю. Давалася взнаки нервовість і втома. Повіки самі змикалися, але я зробив зусилля і відкрив очі. Було шкода дівчини. Я тихесенько торкнув її за плече.

- Сашо, прокинься.

Але вона не прокидалася. Я труснув за плече вже дужче. Дівчина підняла голову і сонно спитала:

- Що? Вже виходити?!

- Ні! Вибач що розбудив, але ти заснула біля мене в такій незручній позі.

Лягай на своє місце, відпочивай. Все гаразд.

- А ти?

- Що я? І я буду спати, напевно… Ось тільки піду перекурю.

- Я з тобою! І вона почала надягати взуття.

- Ну куди ти?! Кажу ж відпочивай.

- Ні, я однак піду.

- Як хочеш.

Ми вийшли до тамбура. Я дістав цигарку і тільки-но хотів підкурити, як вона сказала:

- Мені теж дай цигарку!

Я мало не випустив сигарету з рота.

- Що?! Якраз, це не я дав?!

Я категорично не сприймав дівчат які палять. А тут в мене ще й закурити просить. Але Саша була налаштована войовниче. Я не встиг кліпнути оком, як це невгамовне дівча вихопило одночасно в мене сигарету з рота і пачку з рук!

- Все, досить! Покурили. Ходімо.

Що мені залишалося? Не битися з нею ж. Я розвернувся і пішов до купе. Сів на полицю. Саша вмостилася на свою, обпершись об перегородку спиною і закуталась у простирадло. Вона просто сиділа і мовчки дивилася на мене, прямо у очі. Я не витримав погляду і спитав перший:

- Чому не лягаєш спати?

- Я вже поспала. Мабуть вже не засну. Котра година?

Я поглянув на годинник.

- Майже година ночі.

- Мені через три з половиною години виходити…

В голосі був сум. Я його відчув.

- Тоді давай не будемо спати?! Краще розкажи мені щось.

Вона посміхнулась і ствердно кивнула головою.

- Але що тобі цікаво?

- Все, що забажаєш.

І вона з подробицями почала розповідати мені про якісь сімейні свята, про те як вони їздили до Гурзуфа на відпочинок. Як тато вчив її плавати, а вона з ляку напилася солоної морської води. А потім про те, як в селі у бабусі песик поцупив її банта і затяг до своєї буди. І ще багато різних звичайних і смішних дрібничок. І хоч і була вона ще зовсім юна, дитина майже, але своїм щирим серцем відчувала як мені погано зараз. І своєю балаканиною вона майстерно відволікала мене від мого горя. Чи то вона так захоплено розповідала про звичні наче речі, чи мені справді стало все це цікаво, але на якийсь час навіть забув куди і навіщо я їду. Я почав посміхатись, вставляв питання та репліки. То ми разом сміялися, поки з сусіднього купе не отримали зауваження про свою поведінку. Тоді перейшли на шепіт і я пересів до Саші на полицю.

Так промайнув час. І коли раптом біля купе зупинилась провідниця і сповістила, що через десять хвилин Сашина станція, ми обоє були здивовані.

- Як, вже?!

- Так! Прибуваємо о третій тридцять, згідно графіку.

І провідниця пішла. Саша почала швидко збиратися. Я допоміг їй дістати її речі і ми пішли до виходу. В тамбурі стояли і чекали на зупинку. Я якось автоматично почав шукати у кишенях цигарки, та згадав, що Саша їх викинула і посміхнувся. Потяг помалу зменшував швидкість.

- А хто тебе зустріне? Як діставатись до села маєш?

- Мене встріне дядько на авто. Він живе в одному селі з бабусею.

- Це добре.

Потяг сіпнувся і остаточно зупинився. Провідниця відкрила двері вагону і зійшла на перон. Я зійшов на перон і зняв Сашині речі. Вона спустилась сходинками і якось розгублено сказала:

- Ось і все. Я приїхала.

В цей час до нас підійшов Сашин дядько. Вони обнялися, привіталися і Саша попросила його забрати речі і повернулася до мене.

- Бувай мала. Щасти.

- Дякую! І тобі всього доброго. І ще. Не втрачай ніколи надії. Можливо все не так, як ми вважаємо саме зараз. І те, що здається сьогодні безнадійним, завтра буде лише початком.

Холодний металевий голос з станційного репродуктора оголосив про відправлення мого потяга. Провідниця запросила до вагону. Сашка посміхнулася, наблизилась до мене цьомкнула у щоку і швидко пішла по перону в слід за дядьком. Та я все ж встиг помітити на її щоці блискучу сльозинку. Я ще тоді подумав, - чужа мені зовсім людина так щиро перейнялася моїм горем, дивно…

З того часу пройшло вже багато років, та я досі частенько згадую мою попутницю Сашу. Молоденьку дівчинку з великим, щирим серцем і розумом дорослої жінки. До речі, вона таки була права. Моя матуся не померла тоді. Померла моя теща, та в телеграмі було вказано, що мама і як не дивно, та саме тоді я навіть і припуститися не міг, що Саша матиме рацію. Жалкую до сих пір тільки про те, що через свій розпач, я не обмінявся з нею адресами, бо навіть спасибі сказати їй не встиг. Якби не вона, невідомо, як скінчилася б моя подорож додому. І можливо вже запізно, але я принаймі можу подякувати Богу, за те, що в тяжку для мене годину, послав мені на допомогу ангела, у вигляді дівчинки Саші.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.03.2016 Поезії / Ліричний вірш
Передчуття
15.03.2016 Поезії / Ліричний вірш
Бажаю
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
проза
04.03.2013
Друг
07.02.2016
Ангел
13.03.2016
Попутниця
23.09.2016
Хмаринка
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.71 (МАКС. 5) Голосів: 7 (6+0+1+0+0)
Переглядів: 131  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.04.2016 18:31  © ... для Валерій Левкович 

Дякую щиро пане Валерію! Радий, що Вам припав до душі твір. Хай все у Вас буде гарно і по більше світлих спогадів і вражень! 

 19.04.2016 22:26  Валерій Левкович для © ... 

Від прочитаного заполонила ностальгія за втраченим.Спасибі авторові за те,що пробуджуе гарні спогади. 

 14.03.2016 19:35  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую щиро! 

 14.03.2016 09:44  Тетяна Белімова для © ... 

Віталію Володимировичу! Чудовий твір Ви написали! Щирий, ліричний, дуже світлий! Не знаю, чи Ви з власного досвіду писали, чи просто трішки вигадали собі пригоду, але я Вам повірила)))
Нагадалася мені новела Олександра Жовни "Її тіло пахло зимовими яблуками". Сюжет подібний до Вашого, єдина розбіжність - попутники все ж обмінялися адресами, але чи стали від того щасливими? Ні... На жаль...  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +47
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
17.03.2014 © Тая
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди