Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:05Повість
Фантастика  Для дорослих  Про Україну  
Верифікація вічності
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

Глава 2

22 березня 1986 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36021

-Кави? - не зрозуміло, чи то питання, чи то пропозиція.

Дмитро насилу розліпив повіки, голова крутилася, нудило.

«Навіщо я так набрався»? - промайнуло у його свідомості.

Котов зовсім не пам`ятав, як опинився удома. Здається, він збирався викликати таксі.

Туман, що затягнув усі куточки пам`яті, трохи розвіявся. Промайнули якісь обривки картин вчорашнього вечора. Схоже, таксі викликав Коган - як найтверезіший серед усієї п`ятірки друзів.

-Куди вам? - запитав водій у клієнта, що ледве-ледве вповз в салон.

-Ну... Нові Код-даки... на Су-у-ухий Острів, чон-н-цать... чод-р-ца-ать...

Мовив Дмитро хоча і невиразно, але, судячи з того, що він опритомнів у своєму домі - його привезли куди потрібно.

-Кави? - повторила дружина.

Котов примружився, приструнюючи качку, і одночасно спробував сісти.

-Ф-фух ти, чорт лисий! - тяжко видихнув він, випускаючи з себе алкогольні вихлопи.

Дружина дивилася на нього так, як армійський капрал дивиться на новобранця.

-Твоя сестра дзвонила вже двічі, - повідомила вона, шумно розсовуючи штори. - І ще: де авто?

-Здається... на Набережній...

-М-да... це добре! - слово «добре» явно прозвучало з іншим підтекстом. Слава Богу, Марія була не скандальною жінкою.

Дмитро опустив ноги на підлогу. Декілька секунд картинка перед очима підстрибувала, намагаючись прийти в норму.

-Ти пам`ятаєш, що у Аліси по суботах... тобто сьогодні - урок малювання? - запитала дружина. - Її потрібно було б до художнього ліцею відвезти. Га?

-Фух! Пам`ятаю... Поїде на трамваї.

-Та це тепер і так зрозуміло! І до речі: не скаржся потім на свій правий бік. Знаєш же, що доктор Винник категорично забороняє тобі пити, і все одне...

-Де кава? - перебив монолог дружини Котов.

-На кухні.

Дмитро засунув ноги в тапки і, накинувши халат, поплентався геть. Земля все ще хиталася, а думки про спиртне і їжу викликали неприємні напади нудоти.

Кава була гарячою. Дмитро зробив ковток, налаштовуючи себе на те, що ось-ось настане полегшення. Мимо прошмигнула молодша дочка, що кинула на батька швидкоплинний погляд і при цьому неголосно вітаючись.

-Ярина, стій! - окликнув Дмитро.

Дочка нехотя повернулася:

-Так?

-Ти виглядаєш якоюсь засмученою. Щось не так в гімназії?

-Ні, - дочка знизала плечима і тут же втекла.

Муть в мізках все ще не проходила, але від кави стало трішечки легше. На кухню увійшла Марія. Вона принесла Юрася і вправно усадила сина на високий дитячий стільчик. Хлопченя радісно шльопнуло обома долоньками по гладкій поверхні столу і забелькотало на своїй незрозумілій доки мові.

-Нагадаю, - діловито промовила Марія, - що тобі дзвонила Наташа.

Дмитро випрямився і перестав підморгувати синові.

-Навіщо? - запитав він у дружини.

-Не запитувала! - дружина дістала тарілку і налила в неї молочну кашу.

-Слухай, а що це Ярина якась пригнічена? - запитав Дмитро.

-Ти обіцяв її сьогодні в кіно зводити. Вже початок одинадцятого, а сеанс...

-Дідько! Забув!

-Не дивно, - гордовито посміхнулася Марія. Вона сіла біля Юрася і стала годувати його кашею. - Як там у вас учора пройшло?

-Нумо... цього разу з нами був ще і Махницький. А він, як ти знаєш, любитель всім нерви полоскотати. А взагалі - щось я відвик від подібних гулянок.

Дмитро розгорнув свіжий номер місцевої «Панорами Дніпрослава». Букви поплили перед очима, рядки злипнулися. Котов труснув головою і почав шукати розклад сеансів.

Можна було б з`їздити в «Ілюзіон Зайлера» на Єкатерининському проспекті, в один з найбільших з мережі «Лінія» кінотеатрів. Але у вихідні дні - там було вавилонське стовпотворіння. Тому Котов звернув свою увагу на дитячий «Гулівер»

-Ми з тобою теж давно в кіно не ходили, - помітила Марія.

Юрась знову хлопнув долонями по столу і засміявся.

-Угу, - кивнув Дмитро. - Давненько...

Він замружив очі і спробував згадати. Здається, минулого року... Точно. Коли вдалося вирватися на якусь там частину «Зоряних війн», що йшла в «Дніпровському біоскопі». Хоча Котову дуже хотілося подивитися другого «Рембо», але квитків вже не було.

Фантастику Дмитро не любив. Вважав її безглуздою казкою. «Зоряні війни» він погодився подивитися більше із-за спецефектів.

На питання знайомих: «Ну як? Сподобалося»? - відповідав стримано: «Бракує драматизму. Динаміки вистачає, але єднальних емоційних елементів, що додали б реалізму в стосунках героїв не дуже багато. Батько, син, дочка... злісний імператор... Усе це непогано, але виглядає піснувато». Така відповідь вводила тих, що запитує в ступор. Майже кожен другий тут же дещо засмучено помічав: «Ти говориш, прямо як кінокритик на Берлінале. А ось мені сподобалося! Краще, ніж «Рембо-2».

-Мамо, мені пора, - на кухню заглянула старша дочка. - Добрий ранок! - кинула вона батьку.

-Привіт, Аліса. Ти вибач, що я сьогодні тебе не зможу підвезти...

-Угу, - кивнула старша дочка.

Здається, вона взагалі не засмутилася.

-Мамо, ти пам`ятаєш? - звернулася вона до Марії загадковим тоном. Мати кивнула, і дочка пропала з очей у ту ж мить.

«Ох, вже ці жіночі таємниці»! - подумав про себе Дмитро.

Але усе виявилося більш банально: дружина неголосно пояснила, що Аліса проситься після навчання піти з подружками «погуляти».

-Я їй дозволила, - тоном Наполеона заявила Марія, що продовжувала годувати Юрася. - До речі, нагадаю і тобі: у наступному місяці у Аліси будуть за містом збори пластунів. Якщо її шамаш виграє, їм обіцяють у кінці травня поїздку в столицю. Там намічається крайовий з`їзд... Ти мене слухаєш?

Дмитро тут же кивнув і перестав витріщатися за вікно.

-Снідати, як я розумію, ти не будеш? - запитала дружина.

-Пока не хочеться. Голова важка...

-Ну... тоді подихай свіжим повітрям, - з долею кепкування кинула Марія, - і поїдь з Яриной в кіно.

-Ох! Добре... поїду...

Котов стримав, почінаюче підігріватися, роздратування і пішов до ванної кімнати. Через півгодини, привівши себе до ладу і переодягнувшись, він знайшов Ярину в її кімнаті і вже спокійним тоном повідомив, що пора збиратися їхати.

-В кіно! - дочка підскочила вгору.

-Зараз викличу таксі, - сказав Котов.

-Ну-у-у! Навіщо? - Ярина нахмурила лоб і насупилася.

-А що? - не зрозумів Котов.

-Пішли на трамвай... Ну, будь ласочка!

Дмитро, було, здивувався, але тут же зрозумів, що для дочки в такому віковому періоді набагато цікавіше проїхатися в муніципальному транспорті. Тут важлива така собі романтика... відчуття казковості... процес подорожі і милування красотами міста... Колеса стукають, мелькає пейзаж.

-Ну! - наполягала Ярина.

-Та там їхати з пересадками...

-Будь ла-а-аска!

-Як хочеш, - знизав плечима Дмитро.

Котов швидко здався. І вони з дочкою дружно вийшли назовні.

Дмитро раптом подумав, що сто років не їздив на трамваї. І стільки б ж і продовжував його уникати. Ярині то що — одне задоволення. А ось йому, що звик до авто, до того комфорту, який той надавав, відчувалось не в своїй тарілці.

Хоча трамвай, на думку Котова, був прийнятніший за підземку. Ось там товчія! А тут ще терпимо.

Людей у вагоні було небагато. Це хоч якось рятувало ситуацію. У натовпі Дмитро відчував дискомфорт, задихався. Йому здавалося, що його давлять. Причому відчувалося це не на фізичному рівні, а більше на підсвідомому. І якби до кінотеатру можна було дійти хоч би за півгодини, то Котов би пішов.

Ярина сиділа біля вікна, через яке яскраво сліпило весняне сонце. Дмитро прикрив очі, намагаючись уникнути його променів. Світло було неприємне. Усе навкруги було неприємним.

«Швидше б дістатися до кінотеатру», - нетерпляче постукував Котов п`ятою по залізному днищу вагону.

Ось і проспект Пушкіна. А там ще хвилин п`ятнадцять і виходити. Промайнув високий постамент з бюстом поета, під яким виднілася дата і напис, мабуть, одна з тих останніх в місті, що залишилися написаною кирилицею, а не латинкою Їречека, що прийшла на зміну років з тридцять з хвостиком тому назад. Ярина зіщулилася, намагаючись її прочитати, але трамвай швидко помчав далі.

«Для неї, - подумалося Дмитру, - подібний напис, як для мене гортинська плита із старогрецькими законами. Такий собі артефакт».

Котов посміхнувся подібному порівнянню, одночасно подумавши, наскільки він старий.

Пора було виходити. Ярина зробила це з деякою долею жалю. Коли б не бажання подивитися кіно, то вона б, мабуть, проїхалася б по кругу.

Дві хвилини і батько з дочкою увійшли до кінозалу. Слід сказати, народу сьогодні було багато. На «Чорний котел» Котови безумовно запізнилися, але Ярина не засмутилася, а почала умовляти батька купити квитки на фільм «Назад в майбутнє».

-Та ти що! - насупився Дмитро. - По-перше, тут за віком...

-Тато! У нас усі ще минулого року його подивились! А я досі жодним очком!

-І що? - Дмитро окинув поглядом афіші, намагаючись знайти щось належне.

-Будь ласка! І взагалі... мені десять років... і...

-Так! Стоп! - підняв руку Котов.

-Я так і знала, що ти... що ти.., - Ярина підійшла до афіші. І тут же дещо радісно прокричала: - Дивися ось... навіть у «Котла» така сама оцінка — PG!

Дмитро скривився, пробурчав щось типу: «Знову фантастика», і... здався. До початку сеансу було якісь півгодини. Котов купив квитки, здав верхній одяг, і вони з Яриной пішли чекати в місцеве кафе.

-Мені кави... по-турецьки... Ще узвар оболонівський... яблучний... і тістечко.

Дівчина-офіціантка кивнула, все записала у свій замучений нотатник і пішла за замовленням. Дмитро кинув погляд на журнальний столик, узяв пару газет і пробігся по статтях. Ярина щось живо розповідала. Здається про майбутній фільм. Виявлялося, дійсно увесь клас вже його бачив.

-У тебе вже не за горами день народження, - голосно натякнув Дмитро. - Думала над подарунком?

Очі Котова між тим пробігали по заголовках. Газети переважно писали про комету Галлея: гіпотези, дослідження... навіть пророцтва. Згадували навіть Нострадамуса.

-Ну, ну.., - якось зам`ялася Ярина. - Я б хотіла, але знаю, ти будеш проти...

-Кажи! - діловито кинув Дмитро, не відриваючи погляду від останньої статті. Читаючи її, він ніяк не міг відбутися від почуття якогось дежавю.

«...в даний момент це п`ять космічних зондів - так звана «армада Галлея», - ледве чутно шепотіли губи Котова. - Від Європейського космічного агентства була запущена станція «Джотто», з Японії - два апарати «Суйсєй» і «Сакігаке», а також в спостереженнях беруть участь і американські зонди TDRS-2 (вдало виведений в космос в січні цього року човником «Челленджер») і ISEE-3. Усі вони проводять дослідження об`єкту у безпосередній близькості від нього».

«Стоп! - здивовано підвів брови Котов. - А чого це ні півслова про радянські «Вега-1» і «Вега-2»? Адже їх теж запустили... Я десь про це читав... Чи це мені наснилося»?

Дмитро розгублено почесав потилицю. Принесли каву, склянку води і газований узвар з великим мандриком.

-З пана - вісімдесят сім шагів, - скупо промовила офіціантка. Легкий акцент видавав в ній польку.

Котов тут же з цікавістю оглянув дівчину.

«Нічого така... гарненька», - промайнуло в голові.

Дмитро розрахувався, при цьому намагаючись віддати усю дрібницю з усіх кишень. Ось що-що, а монети він патологічно не любив, з тих самих пір, як одного разу почув від когось, ніби вони притягують до людини бідність. Навіть у крамницях на здачу намагався їх не брати, залишав касирові.

Жменя вийшла щедрою, навіть з добрим лишком. В результаті - чайові для приїжджої польки вийшли непогані. Котов звісно похвалив себе, мовляв, і позбавився від шагів - ненависної залізної дрібноти, і допоміг дівчинці.

Він кинув погляд на годинник (чи не спізнюються на сеанс) і з питанням в очах подивився на дочку:

-Що ти там хотіла?

-Я б... я б... «Вокмен», - дещо перелякано сказала Ярина.

-Це що?

-Аудіоплеєр

-А-а... Ну-у, не знаю. Це така річ...

Котов замислився, намагаючись зміркувати, що сказати.

-Як у тебе з навчанням? - не особливо зоригінальничав він. - Що говорять учителя про поведінку?

-А що? - з викликом запитала Ярина.

-Гм! Послухай... мені здається, цей твій...

-«Вокмен», - підказала дочка.

-Угу... Мені здається, ти і без нього відволікаєшся від навчання.

-Я не братиму його в школу, - зробила чесні очі Ярина. - Обіцяю!

Такі самі очі Дмитро бачив у неї після кожного виклику до учителя. І удома потім звучала все та ж фраза: «Обіцяю». Котову згадалося, як після чергового шкільного казусу, що стався напередодні святкування Святого Миколая, він в пориві гніву поклав під подушку Ярини довгу лозину.

-Як? Як же так? - уранці дочка дивилася на «подарунок» з таким болем в очах, що серце Дмитра зіщулилося в тузі.

-Я... я ж говорив, що Святий Миколай все бачить! - спробував виправдатися Котов. - Значить... значить, він порахував, що ти... що твої вчинки...

-Але... але., - в очах Ярини блиснули величезні діаманти дитячих сліз. - Але я ж учора вночі молилася! Я вибачалася... чесно вибачалася... обіцяла... а він... він... Так нечесно!

Стусан у бік від Марії вивів Дмитра із ступора і він, клянучи свою дурість, сів на ліжко до Ярини.

-Гм! Послухай... послухай., - збирався він думками, а дочка між тим тихо плакала. - Підемо, ти зараз вмиєшся... заспокоїшся... і... і... і...

Дмитро подав знак дружині, щоб вона була напоготові. Дочка встала, опустивши погляд в підлогу, і побрела з матір`ю до ванної кімнати. З боку здавалося, що це бреде ув`язнений, якого супроводжують на каторгу.

Через хвилину Котов увірвався у ванну і радісно прокричав:

-Ярина! Ти знаєш, що сталося? Я начал було застилати твоє ліжко, а у тебе, під другою подушкою... Біжи, сама глянь!

Дочка шпурнула в раковину зубну щітку і затупала босими ногами по підлозі, живо припустившись до себе. Дмитро радісно посміхнувся і у цей момент отримав від Марії по лобу.

-Дурень! - розсерджено пробурчала дружина. – Відразу би поклав!

-А що? - насупився у відповідь Котов...

-Тато! - смикнула за рукав Ярина. - Сеанс оголошують. Зараз запізнимося.

-Що? Куди? - мозок Дмитра перемикався ажно із скрипом. - Не запізнимося! Дожовуй своє тістечко, і підемо дивитися на цього гарненького Еріка Штольца. Агов, вам, дівчаткам, тільки таких і подавай!

-Ага... він... симпатичний...

-Чи не рано ти, пташка, оперилася?

Ярина тут же змінила тему:

-Ти про «Вокмен» мовчиш. Вирішив?

-Я подумаю. І з мамою пораджуся.

Ярина трохи стіл від радості не перевернула.

-Я не сказав «так»! - крикнув Дмитро, але дочка вже нічого не чула.

Котов допив каву і пішов услід за Яриной.

Вже після сеансу, вони знову зайшли в це кафе і трохи перекусили. Дмитро вже почував себе трохи краще. Він розраховував поїхати на Набережну і забрати авто.

Судячи з блискучих очей Ярини - фільм їй сподобався.

-А тобі? - вже одягаючись, запитала вона у батька.

-Ну... як для приємного проведення часу — можна подивитись, - визначився Котов. - Давай жвавіше! А то машину ажно вночі заберемо!

-А що не так з фільмом? - здається, дочка засмутилася. Вона вважала, що якщо подобається їй, то отже - подобається і іншим.

-Я б сказав, що він... свого роду чисто умоглядний експеримент...

-Тато, не будь занудним учителем!

-Занудним? - подібне слово з вуст десятирічної дівчинки здалося Дмитру занадто вже пишномовним.

-Ти говориш, як типовий професор. А тут я, а не твої студенти.

Нарешті, обоє вийшли назовні і відправилися до зупинки.

-Хіба це не цікаво, коли подорожуєш в часі? - запитувала Ярина. - Я б хотіла потрапити...

Котов не зміг упоратися зі своїм «менторським я», уражений зауваженням дочки про занудство. Він тут же перебив її:

-Час, це швидше... деяка ефемерна область фізики... До кінця вона не вивчена, існують лише гіпотези і припущення. Розумієш, людина — це частина системи? Ось... Вирватися з неї він не може, а подорожі, показані у фільмі, доступні, швидше, сторонньому... е-е-е... спостерігачеві... Хоча Всесвіт, чесно кажучи, не можна побачити, як то кажуть - з боку. Хіба що на рівні висновків. Фігурально. Розумієш? Ні? Так, для тебе це зараз складно... Складно, - підвів підсумок Дмитро. - Тут і великі уми пасують: Ейнштейни... Розени... Еверетти...

Ярина не відповіла. Вона виглядала трішки засмученою.

-А що тут незрозумілого? - запитала дочка.

-Ти говориш так, ніби я навмисно все ускладнюю, - спохмурнів Котов. - Ось приміром кінцівка фільму: головний герой ніби як трішки змінив своє майбутнє, вплинувши у минулому на долю своїх молодих батьків.

-І що? Хіба так не можна?

-Гм! Бачиш ось... е-е-е... квантовий світ... він один...

Перед внутрішнім поглядом Котова на якусь мить (і на його здивування) встала картина типової університетської аудиторії, заповненої студентами. І він стоїть у величезної дошки, де розписує формули, креслить графіки...

Дочка була в чомусь права, але Дмитро швидко знайшов виправдання - він адже дійсно професор, і його робота не може не накладати свій відбиток.

-Я зараз скажу досить-такі незрозумілі речі, але інакше неможна, - попередив він. - У світі дуже-дуже багато часток, які так чи інакше впливають на нього. І це дає можливість описувати цей світ нескінченною безліччю різних способів. І все тому, що усі ці частки знаходяться усередині цього світу. А він, повторю - один! І виходить, що не можна нічого ні додати, ні поміняти, в тому числі і те, що вже було.

Котов строго поглянув на дочку.

-Я не безглузда, - неголосно і якось скривджено промовила вона.

-Хіба я це сказав? - примирливо відповів батько. - Просто ти зараз не можеш охопити усіх проблем, щоб зрозуміти, нереальність подібних маніпуляцій з часом і простором... І взагалі.

-Просто все це... усі ці пояснення придумали люди... професори наук... щоб інші нічого не розуміли. А я... а я вмію фантазувати. Ось!

-М-да... обговорили фільм... Краще б на «Котел» пішли.

Під`їхав срібно-синій трамвай. Котови увійшли до вагону і сіли на вільні місця. Всю дорогу Ярина не промовила ані слова. Здавалося, вона знову захопилася видами з вікна вагону.

Дмитро кинув косий погляд на наручний годинник. Думками він помчав у свої плани, намагаючись відгородитися від розмови з дочкою, що вийшла доволі неприємною. Зійшли вони через пару зупинок і попрямували сквериком у бік річки.

Весна цього року явно квапилася поцарювати. Небо з кожним днем додавало собі усе більше лазурових відтінків. Птахи, голосно перекрикуючи один одного, скакали по пружинистим гілкам, які вже жваво ганяли життєдайні соки. А з чорної сирої землі пробивалися перші зелені паростки.

Місто відходило від зимівлі, магічно перетворюючись на очах. Потрібно відмітити, що Дмитро його любив. Багато разів йому пропонували поїхати в столицю, заманюючи добробутом і іншими принадами, але Котов все відмовлявся.

-Та ти не розумієш! - нарікали товариші. - В столиці у тебе стільки можливостей!

-Я за своєю природою - домосід, - відмовлявся Дмитро. - Якщо подорожувати, то це одно, а якщо жити...

-І там люди живуть! І непогано!

-Угу! Чув, що хтось мухам збрехав, що на чужині краща доля?

-Ну... ну ти... теж нам бджола знайшлася! Ось скажи, що ти в цьому Дніпрославі знайшов? Назва - і те від німців дісталася, - сердито говорили ті, хто жадав кар`єри. Порівняння з глібовськіми мухами їм явно припало не до душі.

-А ось тут ви неправі! Про назву! - хмурився Котов. Його вдача відразу мінялася, оголяючи залізні основи. - Теорія про те, що Рейх змінив стару назву міста на Дніпрослав - не підтверджується жодним документом. Навіть газета і та виходила під заголовком...

-Гаразд, гаразд! Ти чого кокошишся! - намагалися відмахнутися товариші. На цьому звичайно усе і закінчувалося: - Не хочеш їхати, тоді залишайся. А я б ось.., - і людина мрійно закочувала очі...

Через якісь півгодини Котови дісталися до машини, де зручно розсілися по місцях. Але автомобіль не захотів заводитися. Дмитро тихо вилаявся і знову повернув ключ запалення.

Дик-дик-дик... Дик-дик-дик...

Вікна швидко запітнівали. Ярина провела рукавом, намагаючись стерти вологу.

Дик-дик-дик... Дик-дик-дик-дик... І вже з п`ятої спроби Котов нарешті запустив двигун.

-Сто чортів тобі в печінку, гімно ти таке нероздушене! - незадоволено стукнув він по керму. - Ось що, Ярина, заглянемо в автосервіс, поки вони ще не закрилися... Врешті-решт, адже ця бісова машина на гарантії!

На подив в офісі не було жодного клієнта. Черговий менеджер - товстуватий лисіючий чолов`яга, вислухав скаргу, щось записав, потім подзвонив в гараж. Через хвилину прийшов механік, узяв ключі, вислухав Котова і віддалився.

-Кави? - запропонував менеджер.

-Спасибі, ні, - стримано відповів Дмитро. - Що це з машиною може бути? І року не пройшло, як узяв в салоні. І не дрек же брав!

-Розумію, - посміхнувся менеджер. Він протягнув Яринці, що фривольно розвалилася на канапці, бляшану коробочку з льодяниками. Та непоказно подякувала і тут же узяла цукерочку. І другу також.

-Що «розумієте»? - спитав Дмитро.

-Вашу роздратованість. А хочете відверто?

Дмитро аж крякнув від здивування і поправив свої окуляри.

-Звичайно, - кивнув він, настроюючись почути щось неприємне.

-Машина в деякому роді така собі «істота», до якої потрібно знайти свій підхід. Ми прекрасно розуміємо, що у неї немає душі, але ось характер...

-Дивні розмови: машина, душа... істота... Це набір механізмів... деталей... агрегатів... І якщо щось зроблене не по кресленню - тут нічого шукати «характер». Витягаємо бракований елемент або зламану деталь, ставимо щось аналогічне - і кінець усій пісні. На те і уніфікацію придумали.

Менеджер сів на своє місце і стримано посміхнувся.

-Пробачте, а ви хто за професією? - ввічливо запитав він.

-Вам навіщо? - напружився Дмитро, кидаючи косий погляд на дочку.

«Невже, - промайнуло в його голові, - відбиток «учителя» такий помітний»?

-Просто... просто.., - менеджер став запинатися. - Даруйте, ніскільки не хотів вас скривдити.

-Я - професор. Завідую кафедрою фізики в нашому університеті.

-А-а...

Це «а-а» прозвучало, як: «Ну тоді усе зрозуміло»!

-У машин є характер, - упевнено, але в теж час м`яко, сказав товстун. Він закинув в рот льодяник і закрив коробочку. - І у кожної з них він різний. Майже, як у людей. Дивишся на нас: ліворуч серце, справа - печінка, в голові - мізки. Уніфікована біологічна машина! - менеджер розвів руками. - А як ближче глянеш: у першого - зріст під два метри, у другого - ожиріння, третій - з рідкісною групою крові.

-До чого це порівняння?

Було зрозуміло, що сьогодні в офісі тихо, клієнтів мало. Тому менеджер і занудьгував, та дозволив собі подібні міркування.

-Це до того, - упевненіше продовжив товстун, - що поміняє зараз механік у вашому авто, наприклад, якийсь... zapfen... oder stutzen. Ви сядете за кермо, і відчуєте, що машину веде управо. Чи, наприклад, вона стала жвавіше заводитися. Це чисто фігуральне порівняння. Але у вас може зародитися питання: «А де моя машина»? Адже це новий... схожий з моїм вироб... Ви згодні з тим, що абсолютно однакових речей не буває?

-Так, є деякі подібності, які ми об`єднуємо в групи за схожими ознаками.

-Ось-ось... А зараз скажіть мені, як фізик, чи ідентичні між собою атоми? Адже весь наш світ складається з них, вірно? Що було б, якби я міг, знову ж таки чисто фігурально, «витягнути» частину атомів з яблука і «обміняти» їх на атоми груші? Залишилося б відповідно яблуко яблуком, а груша грушею?

-Не знаю, - сухо відповів Дмитро. - А що по-вашому?

Товстун, здається, і не чув Котова. Його погляд спрямувався кудись удалину, а потім він задумливо запитав:

-А чому «фігурально»? - і тут же сам собі відповів: - Ось з`їв я яблуко... чи цукерку з цієї коробки... Їх атоми стали моїми. Яблука немає, груші немає, а я є.

-А ви дивиться на це інакше, - усміхнувся Котов.

-Як?

-Що це саме яблуко трансформувалося у вашу особу. Тепер воно, свого роду, розумний фрукт, який ще може і рухатися, а не тільки висіти на гілці.

-Ви так вважаєте? - цілком серйозно запитав менеджер. - А де тоді я?

-Гм! - Дмитру стало весело: «Людині з таким «розумом» одне горе жити і працювати не на своєму місці»! Котов стримав посмішку і вимовив з деяким апломбом: - Ваша ідентичність пропала, ледве ви з`їли атоми яблука. Ви тепер не ви.

-Тоді я кожного разу трансформуюся, ледве поїм... або навіть, коли вдихну повітря...

Котову тут же чогось згадався вчорашній вечір в ресторані, і подумалося: «Який дивний кінець у цього тижня! Одні незрозумілі розмови»!

-А-а-а... Ви знаєте, хто такий... м-м-м... Грибоєдов? - запитав Дмитро, нахиляючись вперед.

-Звичайно! - підкинув брови менеджер. - Це я!

-Що? - розгубився професор.

-Моє прізвище Грибоєдов. А що?

-Е-е-е... я... я мав на увазі дипломата...

-Якого дипломата? Як його звуть?

-Звуть? Не пам`ятаю... Він жив давно, - Дмитро закусив губу від досади. - А вас?

-Олександр...

Помудрувати явно не вдалося. Котов закліпав очима, розуміючи, що процитуй він зараз Грибоєдова... ну того самого, якого згадував Зінкевич... то потрібного ефекту не буде.

-Гаразд! Це пусті балачки! - Дмитро встав і прибрав окуляри в кишеню, бурчачи під ніс : - Усі ми не у своїй справі великі фахівці! І філософи... і учені... в бочці мочені... Скажіть, де тут вбиральня?

-Прямо і направо.

-Дякую (ажно підскакую), - і Дмитро попрямував до виходу з кімнати. Але тут йому прийшла в голову одна нікчемна думця і він, обернувшись до товстуна, сказав: - Ви запитували, що буде, коли обмінятися атомами? Все залежатиме, яку з сторін для спостереження ви займете. Чи будете яблуком, або грушею, або тим, хто проводитиме обмін... Або ж тим, хто спостерігатиме за тим, хто проводитиме обмін. Або тим, хто буде за півсвіту звідти, де проводиться обмін атомами, і при цьому ні сном, ні духом не відати про цей обмін.

Менеджер навіть підвівся.

-А ось для Всесвіту - нічого не поміняється, - закінчив Котов і пішов в убиральню.

Він повернувся назад до кімнати хвилин через десять. Тут вже був і механік, який приніс ключі від авто.

-Готово? - діловито поцікавився Дмитро.

-Точно так, - посміхнувся механік. - Можете забирати машину.

-Що там трапилося?

-Підчистив контакти... та інше...

-Більше подібного не повториться?

-Не думаю, - продовжував посміхатися механік.

-Розпишіться ось тут, - менеджер протягнув якісь папери.

Котов надів окуляри, зробив пару розписів і, забравши ключі, кинув Ярині:

-Поїхали додому. А то ми сьогодні занадто довго гуляємо.

Машина завелася легко і плавно рушила з місця. Котов раптом подумав, що на підсвідомому рівні чекає, як автомобіль поведе управо, або станеться ще якась зміна в управлінні. Але все було звично. Якщо зміни і були, то дуже-дуже незначними.

На вулиці вже починало темніти. Сонце торкнулося дахів будинків. Якісь хвилин сорок і воно сховається за горизонтом.

-Ну, ви і гуляки! - з порогу промовила Марія.

Котов сердито пирхнув і удвох словах розповів про машину.

-Зрозуміло... Їсти будете? - запитала дружина.

Ярина згідно кивнула, а Дмитро відмовився. Настрій був не той, та і не хотілося.

-Ти уранці говорила, що Наташа дзвонила? - згадав Котов, і не дочекавшись відповіді пішов до кабінету.

Деякий час він рився в записнику, а коли знайшов номер своєї молодшої сестри, упевнено його набрав. Після декількох гудків, донеслося:

-Алло...

-Привіт! - як можна доброзичливіше заговорив Дмитро. - Ти вибач, Наташа... сьогодні стільки всього навалилося... Ці повсякденні турботи... Маричка говорила, що ти дзвонила, а я все ніяк не міг...

-Нічого, - перебила Наташа.

-Щось сталося?

-Ні, - почулося у відповідь. Але це «ні» було якимсь нещирим. Здається, Наташа і сама це зрозуміла. - Мені сьогодні дід з бабою приснилися, - трохи стримано сказала вона.

Дмитро мовчав. Він нервово погладив волосся на голові, не знаючи, що зараз відповісти.

-Мені дід з бабою приснилися, - повторила Наташа. - Сидять на тій лавочці біля своєї хати. А я йду до них, ніби як у гості приїхала... Навкруги все цвіте... сонце світить... зелень така яскрава... соковита... Ну, знаєш, як завжди буває навесні!

-Угу, - сухо промовив Дмитро.

-Підходжу до них... вони посміхаються, сісти звуть... Дивлюся по сторонах: хата ніби дідова, а ніби і ні. І сусіди якісь незнайомі. Теж сидять біля своїх хат, дивляться... До них прийшли їх родичі... Стали на стіл накривати.

Наташа замовкла. Стало ясно, що більше вона нічого не додасть.

-Це... це до зміни погоди, - глухо сказав Дмитро.

-Ти думаєш? - якось навіть радісно перепитала сестра.

-Так-так. Я точно знаю, - упевнено збрехав Котов. - До речі, як там Петро? Як успіхи у Михася?

-Е-е... Та Петро все там же. Говорить, що можливо до літа стане начальником зміни реакторного цеху.

-Ого! Це здорово! А удома, розумію, він зовсім не буває?

-Наїздами... Колись говорив, щоб і ми в Прип`ять перебралися, а я не хочу.

-У столиці, безумовно, краще. Та і Михась вчиться...

-Вчиться! - стримано пирхнула Наташа. - Не хоче, засранець! І голова, здавалося б є... у математиці розуміє... учителі бачать перспективу... А він все свою лінь не переборе!

-Мої дівчатка такі ж, - засміявся Дмитро. - Ярина геть хоч і старше на один клас за твого Михася, та здавалося б, має бути з мізками, а туди ж. А Аліса — усе-усе знає...

-Ох-ох, ці дітки!

-Слухай, я цього року хочу раніше відпустку узяти. Поїхати з сімейством на море. Може, і твого Михайла узяти? Ти як?

-А куди їдеш?

-В Коблеве.

Мовчання. У трубці почулися потріскування.

-Ну не знаю, - м`ялася Наташа. - А як же...

-Та кинь ти! Хлопцю потрібно і відпочити від вашої столиці.

-Гаразд, я в принципі, не проти... Обговорю з Петруссс... з Петром, - швидко виправилася Наташа.

-Добре, - підвів підсумок Котов. - Рад був тебе чути.

-І я рада... А знаєш, Дмитронько... не все тобі сказала...

-Що? - напружився брат.

-Гм! Про сон...

-Говори.

-Гм! Там... у дідовій хаті... я у вікні побачила... побачила мого Павлика, - і Наташа тихо хлипнула. - Дорослого такого... і чогось у формі поліцейського... але не нашого зразка...

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 1)
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 3)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
11.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Синє, майже чорне
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 36  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.07.2016 22:14  Каранда Галина для © ... 

все дуже життєво описано. норм. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
11.12.2016 © Панін Олександр Миколайович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди