Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:10Повість
Фантастика  Для дорослих  Про Україну  
Верифікація вічності
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

Глава 3

23 березня 1986 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36022

Сон не йшов. Перша година ночі, а Дмитро сидів на канапці у вітальні, дивився у бляклий екран телевізора. Звук був прикручений до мінімуму. Розум нічого не бачив, нічого не чув. Котов досі не міг відійти від тієї фрази про Павлика.

Наташа переїхала в столицю майже відразу, як у Дмитра народилася Аліса. Там вийшла заміж за Петра. Через рік народився Павлик.

Йому не було і чотирьох, коли... коли...

Дмитро стиснув кулаки. Дивовижна річ, з пам`яті іноді можуть віддалитися багато спогадів, і іноді дуже важливих для життя, роботи і іншого повсякденного побуту, але окремі моменти, ніби вкарбовуються в саму душу. Варто лише хоч на секунду трохи відкрити стулки дверей тієї самої замурованої «кімнати», що знаходиться в далекій частині людського мозку, навмисно заваленою всяким уявним мотлохом-перепоною, як вони з руйнівною силою зносять усі перешкоди і рвуться на свободу.

З тієї миті, як Павлик загинув під колесами вантажівки (чи через недогляд, чи за збігом обставин - це зараз не має значення), Наташа змінилася. Кардинально змінилася. Дмитро навіть боявся собі в тому признатися, але іноді у нього виникала думка, що сестра трохи з`їхала з глузду.

А я? - запитував він у себе. - Щоб відчував я?

Тьху ти! Геть! Геть! - і Котов відмахувався від цих думок, від цих порівнянь, що накладаються на його свідомість. - Не хочу навіть представляти, щоб не накликати біду!

Якщо чесно, то Дмитро таємно боявся власних успіхів. Удача - вона така! Відвернеться, і нічого не зробиш. А то і завдасть удару в спину, в саме незахищене місце. І готуйся ти, або не готуйся, але що написане на роду — того не уникнути. І справа, можливо, не в твоїх гріхах, або навпаки - святості, типу аля-Йов. А просто у факті.

Удача - вередлива жінка. Який до неї потрібний підхід - одному бісові відомо!

Так, Дмитро не вважав себе еталоном добропорядної людини, проте... проте мав багато що: відмінну добре оплачувану роботу (на якій він, як-не-як, вже став професором, та ще і зі своєю лабораторією); непоганий котедж (у характерному і нині модному «мазепинському» стилі з високим солом`яним дахом) в Новому Кодаку - молодому районі міста; свій автомобіль (не німецький, звичайно, як мріє Комраков, але теж зійде)... У сім`ї достаток. Усі здорові. Діти ходять в гімназію. Влітку - поїздки до моря в Коблеве. Що ще додати? Успіх у жіночої статі? - Ну, так і бути, додамо це.

Загалом, скаржитися нема на що. Одна суцільна удача. Везіння. Збіг сприятливих обставин.

Тут, як не старайся, як не крути, а ніякої особливої «формули щастя» не видно. Але і своє серце, подібно гауфському Пітеру Мунку, в обмін на достаток Котов нікому не віддавав.

Та все ж Дмитро боявся. Його шлях вгору колись повинен був закінчитися, бо ніщо не вічне під місяцем. Екклезіаст не міг бути неправим. апріорі не міг...

Але коли настане він... кінець? Коли його не чекаєш? Коли розслабився і віддався течії?

Раптом чогось згадалася Уляна Голуб, з якою Дмитро напрочуд мирно розлучився. Хоча потрібно визнати - з жінками він ніколи не конфліктував.

Марія в той час була при надії. Ось-ось повинна була народитися Ярина - друга дочка.

Уляна з ранку виглядала розсіяною. Це була одна з причин, чому Дмитро того дня знову не зважився на відверту розмову. Не те щоб зв`язок з Уляною його обтяжував, але... але в глибині душі Котов почував себе дещо бридко.

Його молода подружка, будучи хіміком за освітою, працювала тут, в університеті, під керівництвом професора Овчарука. Потім, говорять, переїхала кудись на захід країни, і, якщо вірити чуткам, влаштувалася в якусь міжнародну агрокомпанію.

Уляна скинула робочий халат і раптом стала просторікувато нарікати на свої невдачі в лабораторії.

-Ставиш досліди... день за днем, - стомлено говорила вона. - Методично... системно... раціонально... Шукаєш в чому помилки або заковики. Підбираєш компоненти... міняєш пропорції... переставляєш послідовність...

Уляна замовкла. У її сірих прозорих очах блиснуло щось схоже на сльозу.

-Не зневіряйся, - спробував підбадьорити Котов, обіймаючи дівчину за плечі. Та вислизнула геть і відійшла до вікна.

-Що тут залишається константою, - сухо промовила вона, - так це результат. Він незмінний! Тобто, його взагалі немає!

-Виходить, ти щось упускаєш...

-А ти? - Уляна обернулася до Котова.

-Я? - не зрозумів той. - Але я не веду тут досліди...

Вилиці у дівчини напружилися. Погляд став відстороненим, колючим.

-А, може, річ у тому, що результат завжди має бути таким, - заявила вона, не спускаючи очей з Дмитра. - Тужся, або не тужся, він так і не зміниться. Проведи я хоч сто тисяч... мільярдів... дослідів...

-Ти взагалі про що?

-Важко мені. Хочу чогось іншого...

Котов допетрав, про що мова, і прикро зітхнув:

-Чогось... чи когось?

-Дурень! - виплеснула Уляна.

-Гм! Пробач... не подумав... Але... але ти ж розумієш, я доки не можу... Поки не можу... Тим більше, Марія зараз ось-ось...

-Розумію! - якось вже м`яко відповіла Уляна - Я із завтрашнього дня звільняюся... і від`їжджаю...

-Куди? - перелякано запитав Дмитро.

-Що «куди»? - щільна тканина сизого туману спогадів розірвалася знайомим голосом. - Ти з ким тут розмовляєш? Чого не спиш?

Котов обернувся: в отворі дверей стояла заспана фігура дружини.

-Вже йду! - тут же кинув він, піднімаючись з місця.

Вимкнув телевізор, пішов переодягнувся в піжаму і майже на дотик побрів до ліжка. На подив, ледве Дмитро закрив очі, його свідомість тут же відключилася, потонувши в річці безликих сновидінь. І тільки ближче до ранку прийшла абсолютна пітьма.

Вона давила, стогнала. Тіло скув крижаний холод. Дмитро тут же скрутився калачиком, немов та маленька дитина.

«Неначе напав удав, - пропливло в напівсонному мозку Котова. І він тут же розплющив очі, а навкруги все та ж пітьма. - Де я? Сплю, чи ні?. Ні! Це не сон! Не марево! О, Господи, врятуй та поможи»!

Але ніхто не поспішав, ніхто не рятував. Тіло стигнуло. А мозок, ніби пташка, бився щосили, намагаючись звільнитися від сонних оков. І серце скажено колотилося в грудях.

Розбудив Котова дитячий гомін. Дмитро різко сів на ліжку, оглядівся, а потім потягнувся до гучного хрускоту в кістках. Тіло затекло і нило, бажаючи рухатися, рухатися, рухатися.

За вікном спалахував ранній світанок. У сизому небі неквапом пливли рвані хмари. Між ними парили самотні точки птахів. Вітер погойдував верхівки ялинок, і ті нервово постукували своїми руками-гілками по стіні будинку: «Годі спати! Вже пора вставати»!

На відміну від своєї дружини, Дмитро не стежив за святами (окрім великих і загальновідомих): ні як за офіційними, або професійними, ні як за релігійними. Коли Марія уранці перед сніданком заявила, що сьогодні день Урочистості Православ`я, Котов лише знизав плечима: «То й що»?

Він підібрав біля входу у будинок недільну «Панораму Дніпрослава», залишену рознощиком газет, протупав на кухню і, сівши на своє місце, одягнувши окуляри, утнувся в короткі рядки статей. Папір міцно пах свіжою фарбою. На столі вже стояла чашка чорної кави, на тарілці лежали гарячі бутерброди. І усю цю свого роду урочистість розбавляв сімейний гомін, що панував на кухні. Так звично складався сьогоднішній ранок. Так, в принципі, починався і будь-який інший вихідний день.

Нічні тривоги розвіялися, поступилися місцем новим думкам, новим планам. Хоча Дмитро зазвичай по вихідних сам нічого не планував, віддаючись волі своєї дружини. Якщо потрібно кудись поїхати (у крамницю, наприклад, на щотижневі закупівлі) - він мовчки підкорявся. Борг є борг. На себе він ще знайде час.

-...у церкву, - тільки зараз до мозку Дмитра дісталися слова Марії.

-Що? - відірвався він від газети.

Дружина тут же витягнула її з його рук і повідомила, що раз нині свято, потрібно б відвідати церкву. Юрась, що сидів на своєму дитячому стільчику, радісно стукнув ложкою по столу, немов зрозумів слова матері про майбутню поїздку. А кататися в машині він любив.

-Отець Володимир, - продовжувала говорити Марія, - через Богуцьких передавав нам, що ми стали часто ухилятися від...

Дмитро не охоче кивнув на знак згоди, а сам потягнувся до «Останніх відомостей».

-Поїдемо.... поїдемо.., - кілька разів повторив він це слово, пробігаючи очима заголовки.

-Ти чуєш? - торкнула за плече дружина.

-Поїдемо. Я ж сказав!

-Я запитала, ти хоч знаєш, що означає Урочистість Православ`я?

-Поняття не маю, - спохмурнів Котов, знімаючи окуляри. Почитати йому вже точно не дадуть.

-Перемогу над неправдивими навчаннями.

-І що?

-Тьху ти, нелегка! Ти від свого чтива відірватися можеш? З сім`єю побути? Без газет жити не можеш!

-Можу, - роздратовано кинув Дмитро.

Він відклав газету і подивився на усіх. Аліса сиділа в навушниках, слухала якусь музику, при цьому верескливо підспівуючи і колупаючи ложкою кашу. Ярина робила гримаси Юрасю. Той сміявся і все так само гучно стукав ложкою. Здається, всім, окрім Марії, було байдуже значення Урочистості Православ`я. Але дружина чомусь дивилася з долею докору саме на чоловіка.

«А якби я залишився з Уляною? - подумалося раптом Дмитру, і він нервово стиснув кулаки до хрускоту. - Ні! Це добре, що не зрослося... що так все розплуталося... Це добре»!

Він представив собі, як живе з іншою жінкою, і тут же щулився від цієї думки.

-Минуле залишилося у минулому, та нехай там і залишиться, - як мантру зачитав сам собі під ніс Котов.

-Що ти там бурчиш, як старий дід? - запитала дружина.

-Говорю... зараз поснідаємо і поїдемо. Чого удома сиднем сидіти?

Сьогодні в храмі було багатолюдно. Чи то свято тому провиною, чи то якась інша причина. В повітрі висів характерний запах мірри і воску. Молебний спів здіймався увись, багаторазово відбиваючись від стін.

Дмитро задер голову верх, оглядаючи розписи на стелі і стінах. Він стримано відкашлявся, переминаючись з ноги на ногу. Котов ніяк не міг відбутися від неприємного почуття натовпу. Постійно хотілося вийти, подихати повітрям, але він зусиллям волі утримував себе біля дружини. Поруч в нарядному одязі стояли дочки, а Юрась, що примостився у матері на руках, посмоктував палець і здивовано поглядав на незнайомих людей, що були навкруги.

Нарешті, співи закінчилися. Отець Володимир дав напутливе слово, і в якийсь момент Дмитро раптом зрозумів, що з усього натовпу, священик дивиться саме на нього. Може навіть і слова, що виривалися з вуст отця Володимира, торкалися саме Котова. Він було спробував розібратися в сказаному, але багатоликий відгомін рвав тканину проповіді. В останню мить вухо Дмитра вичленувало останню фразу: «...всесвіт затверди»!

Хтось смикнув Котова за рукав:

-Пора! Ти заснув?

Дмитро струсив туман, що щільно обкутав його свідомість. Люди вже йшли з храму. Марія знову торкнула чоловіка і кивнула у бік дверей:

-Йдемо... йдемо...

Дмитро швидко перехрестився і знову наштовхнувся очима на отця Володимира. Той розмовляв з кимось з прихожан, але немов відчувши погляд Котова, усією своєю подальшою поведінкою дав тому зрозуміти, що хоче переговорити наодинці.

Через хвилину вони удвох вийшли на ганок і стали осторонь за товстою пузатою колоною. Отець Володимир як завжди ховав за бородою посмішку. Але його видавали зморшки у очей.

-Сповідуватися вам потрібно, пане професор, - сказав він, але таким тоном, немов відправляв до доктора.

-Мабуть, - нехотя погодився Дмитро, дивлячись вбік. Він тут же вирішив дещо змінити напрям теми розмови. - Дивлюся, не так багато молоді нині в храмі.

-Так-так... є така загальна тенденція. Не лише у нас... Скрізь.

-Чому так?

-Мабуть... не модно...

Сказано це було з деякою підосновою. Отець Володимир знову подавив посмішку. Але цього разу від неї повіяло печаллю. Священик нервово поправив рясу і додав:

-Зараз навіть одружуватися бігають тільки в управу. А церква - як надмірність... як застарілий пережиток...

-Не модно, - повторив чужі слова Дмитро.

-Ви адже теж, пане професор, сюди ходите більше із звички.

-Навіщо так відразу?

-Дозволите запитати відверто?

-Прошу.

-Ви у Бога-то віруєте?

-Так, - швидко відповів Котов, але йому здалося, що слова вийшли нещирими.

Згадалася Ярина. Ось хто мав справжню віру... хай і у Святого Миколая... А Бог для неї був схожий на такого собі начальника над всілякими святими, який суворо дивиться за тим, як ті виконують його накази.

Такої віри у Котова не було. Він навіть молився чисто рефлекторно... «із звички»... просто наслідуючи ритуал... І при цьому нічого «такого» він ні від молитви, ні від Бога не чекав.

Згадалося, як на якомусь корпоративному святкуванні, Дмитро випадково підслуховував шматочок розмови двох його знайомих. І хоч справа тоді не стосувалася релігії, а швидше політики, вимовлені тоді слова, як ні що інше більше відбивали істинну суть віри Котова:

-Хто ми? Мурахи, - говорив один з його знайомих.

-Так-так... ми не можемо визначати хід політики. І зробити нічого не зможемо. Як вгорі скажуть, так і підемо.

«Чи вірю я у Бога насправді? - поставив питання Котов. - Звичайно... у деякому сенсі — так, бо мене з дитинства до цього вели. Тобто, я швидше за все вірю, ніж навпаки... Але що мені від цієї віри? Як Бог вирішить, так і буде. Я, немов, та риба в річці: призначено жити у воді, буду в ній і жити. І чи пливу я за течією, проти течії - все одне знаходжуся в річці»!

-Я учений, - пробурмотів він, - але це не впливає на моє духовне... е-е... е-е...

Фраза залишилася незавершеною, і знову вийшла фальшивою. Тут же подумалося, що сьогодні як би свято - Урочистість Православ`я. І, як говорила дружина, це означало перемогу над неправдивими навчаннями.

«А наука, - міркував Котов з деякою долею невдоволення, - для церкви, напевно, свого роду неправдиве вчення».

І, немов, вторячи цим думкам, батько Володимир стримано сказав:

-Якщо ви вважаєте себе ученим, то, отже, і мислите критично.

-А це хіба погано? - не утримався Дмитро, переходячи на менторський тон.

-Погано... добре... Це бачить тільки Бог.

-Ну да, ну да... як сторонній спостерігач.

-Що? - не зрозумів отець Володимир.

-Я маю на увазі, що ми - люди, лише крихітні частинки... такі собі «кванти»... А Бог... Він поза системою.

Цього разу священик не став приховувати посмішки. Вона була схожа на ту, яку бачиш у своїх батьків, коли, будучи першокласником, намагаєшся з розумною міною на обличчі повідати їм про те, що довідався в класі. Одягаєш на себе маску свого учителя, приміряєш його тон, і починаєш розмірено говорити. А вони посміхаються, але слухають, іноді поправляють, іноді стримано гмикають. І знову посміхаються.

-Ви самі просили пояснити, - немов виправдовуючись, сказав Дмитро. - А я фізик, інакше не можу. Так само як і ви, являючись священиком, інакше не можете. А у результаті ми з вами, знаходячись усередині нашого Всесвіту, намагаємося пояснити його суть. Ви - через Бога, через духовне пізнання, а я - через формули, досліди.

-І що говорять ваші формули?

-Що цей світ виміряти однозначними поняттями не можна. А звідси і виникає стільки... версій. І результатів. Ми формуємо власну картину буття... власного Всесвіту... чи може бути навіть і хід його історії...

-І усі вони... ці ваші «версії»... варіанти... існують? - цілком серйозно, без іронії, запитав отець Володимир.

-Звичайно існують. Хоча секрет в тому, що ці «версії» існують всі і відразу. І при цьому жодну не можна назвати правильною або неправильною.

-А Бог?

-Він теж існує. Але не тут.

-А де? Ви мене просто інтригуєте!

-Навіть не знаю, де саме Він може існувати. Мені іноді думається, що Він, як той старий бібліотекар. Навколо Нього сила-силенна книг. Він їх читає одну за однією... Чи, мабуть, пише та складає на полиці. Як наукову дисертацію.

-Ну, тоді Він вчений... або дослідник... чи пісьменник.., - поклав руку на плече отець Володимир. - Щось на зразок того... А якщо Він письменник, то і сюжети у Нього різноманітні. А?

Священик з хитрим видом потер кінчик свого носа і всміхнувся.

-Скажіть, - вирішився спитати Дмитро, - чи можу я теж відверто...

-Звичайно!

-У мене таке питання: а що б сталося, якби раптом учні Ісуса... його апостоли... Іоанн, Петро, Андрій... ну, і інші... Що було б, якщо вони злякалися страти Христа і не пішли проповідувати Його слово по світу? Чи виникло б тоді християнство?

-Безумовно! - досить швидко відповів отець Володимир.

-Чому? Адже...

-Тому що тоді б Бог знайшов інших служителів.

-Ви такі категоричні? Невже немає інших варіантів? Тобто, чому бути, того не минути? Такий православний антропний принцип... Бог створює нам умови для життя в усіх варіантах всесвітів, як реальних, так і...

-Швидше, не в усіх, а там, де дотримується його заповіді, - поправив отець Володимир. - Бо без цієї умови будь-який «варіант всесвіту» зруйнується.

-Ого... ви, що ж, знайомі з поняттям «Антропний принцип»?

-Адже я не мракобіс з Середньовіччя, - знову всміхнувся священик. - Читаю навіть Фреда Хойла.

-Гм! - Дмитро зніяковів і на деякий час замовк. Наступне питання він поставив чисто із-за того, щоб свого роду хоч якось відігратися: - А ми з вами, виходить, живемо у вірній «версії всесвіту»?

-Мабуть, так.

-Тоді як усе, що відбувається у цьому світі, співвіднести з божими заповідями? Адже сходять не лише добрі насіння, але і бур`яни. Невже ми станемо безглуздо виправдовуватися принципом: що не робиться, то до кращого?

-А хіба не так? Ви й самі в це вірите, але наразі намагаєтесь переконати себе в іншому.

-Я вважаю, що так людство стане схоже на черепаху, що ховається під панциром.

-Господь чекає для себе соратників! Узяти ось ваших дітей: кого ви хочете виховати, кого хочете виростити?

-Ми з вами зайшли в далекі нетрі, - спробував зіскочити Дмитро. - Я особисто бачу, що люди так нічого і не розуміють в суті того, що відбувається. Ми будуємо тисячі гіпотез, а насправді...

-Ви, пане професор, дуже розумна людина. Та ще доброчесний сім`янин, - почав перераховувати позитивні якості Котова священик. - Але у вас чогось бракує.

Після слова «сім`янин» Дмитро здригнувся. Здається, отець Володимир це помітив.

-Чого в мене бракує?

-Духовного стержня. Знання не рятують людину. Вони - та ж зброя в руках маленької дитини.

Котов не зміг, щоб не посміхнутися.

-Як ви розумієте, природа не може ні дати, ні додати людині моральності, - сказав священик. - Я дозволю собі процитувати одну шановану мною людину. Він якось написав: «Була тварина в образі людини, з душею тварини. Потім Бог вдунув в нього дух Свій - і з тварини стала людина».

-Тобто мені пора сповідуватися? - звів все до жарту Котов.

-Це ніколи не пізно... Як, до речі, дружина? Як діти?

Дмитро напівобернувся, намагаючись зловити поглядом сім`ю. Дружина з Юрасем стояла біля воріт і з кимось (зі спини схоже на пару Богуцьких) дуже жарко розмовляла, а дочки крутилися біля авто.

-Все прекрасно, - підкреслив Котов.

-Ну, дай те Бог!

Дмитро поцілував руку отцю Володимиру. Той його благословив і пішов всередину храму...

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 2)
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 4)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 30  Коментарів: 1
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.07.2016 15:44  Каранда Галина для © ... 

читаю... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
03.12.2011 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди