Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:21Повість
 
Верифікація вічності
11000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

Глава 6

9 квітня 1986 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36025

По телевізору, що стояв на тумбочці у вітальні, йшло вечірнє телешоу. Редакція «Третього національного» запустила другий сезон сатиричного лялькового телесеріалу «Звірі говорять» від відомої скандальної студії «Разом-Дніпро», присвяченого гострим внутрішньополітичним темам. Ще після виходу найперших серій, своє слово промовили професійні критики, які не побачили в «Звірах» нічого нового і екстраординарного. Хтось навіть порівняв їх з низькопробною пародією на британських маппетов, приправлених скетч-шоу «Так, міністр». Інші додали, що Франко б перекинувся в труні, дізнавшись, як використали його Лиса Микиту і інших персонажів.

Але на подив - шоу швидко завоювало симпатії серед населення. У Котових же це вилилося в те, що до телевізора притягнуло Ярину, а не дорослих. Дочка буквально прилипнула до екрану, зрідка регочучи над репризами дивакуватих ляльок. Дмитру було не зовсім ясно: вона хоч розуміє суть цієї демонстративної політичної сатири? Чи їй просто до душі лялькові персонажі?

Марія в цей час все ще возилася на кухні. Здається, готувала пиріг. Скоро повинні були початися її «Усі річки течуть», і тоді вже буде не до готування. Дружина квапилася, побоюючись пропустити чергову серію.

«Ярина точно у свою матір, - подумалося Дмитру. - Обоє жити без телевізора не можуть. Як зберешся серйозну передачу глянути, так вони тут же по черзі заявляють свої претензії».

-Тато! Зараз фрегглів показуватимуть!

-Котику, давай п`ять хвилинок і перемикай! Чому, чому! Бо «Повернення в Едем» почнеться. Ось чому!

І так майже щодня: то одній хочеться дивитися «Вулицю Сезам» або «Дітей з Деграссі», то іншу пустите на «Джейн Ейр» або які-небудь чергові «Таємниці французького двору». Котов за ці роки, звичайно, вже звик, і навіть змусив себе пристосуватися теж поглядати усі ці телевізійні марення у свій вільний час. Він безперечно погоджувався сідати навпроти телевізора разом з Яриною або Марією (залежно, хто зараз покликав). Як ось зараз: на екрані мелькав хитрий шахрай Микита, який сьогодні дурив голову черговому Цапу. Пару моментів сьогоднішнього шоу, окрім волі Котова, змусили того посміхнутися.

Юрась, що всівся біля ніг батька, возився з різноколірними кубиками, намагаючись зрозуміти, як з них щось спорудити. Дмитро зрідка йому допомагав, але думками він був не тут.

Завтра потрібно було летіти в столицю, - відмічав про себе Котов. А йому чогось летіти не хотілося. На душі було тривожно.

Ні, це не був страх перед польотом, типу того, а раптом літак розіб`ється. Чи його захоплять терористи. Просто Котов не так давно став помічати за собою те, що відтепер будь-які поїздки стали викликати у нього тривогу. Раніше він жив передчуттям чергової подорожі. Це бадьорило, збирало волю в кулак. Ще б пак: запах пригод (хоча як таких їх і не було), нові зустрічі (навіть інтрижки)... А ще Котову подобалося дзвонити додому, розпитувати про те, про се. Потім він накуповував купу подарунків...

Цього разу теж чогось прикуплю, - зарікався сам собі Дмитро.

-Тато, у тебе такий вигляд, ніби ти зараз заплачеш.

Це зауваження дочки здалося Котову дивним та й вивело його із задумливості. Він за декілька секунд «узяв себе в руки» і одягнув маску байдужості.

- А де Аліса? - ніби тільки що прокинувшись, запитав він.

-У себе... проект закінчує, - до кімнати увійшла Марія.

-Угу.., - Дмитро встав, розпрямив плечі, тут же чутно захрумтіли суглоби. - Піду, гляну що у неї там, - повідомив Котов і потопав до сходів.

У кімнаті Аліси панувала напівтемрява. Старша дочка сиділа за столом, впритул схилившись до нього, і швидко-швидко щось записувала на листах паперу.

-Не заваджу? - неголосно запитав Котов, постукуючи пальцями по прочинених дверях.

-Я вже закінчую, - не обертаючись, кинула Аліса.

Котов кивнув і мовчки пройшовся по її кімнаті. Плакати на стінах... кіпа підліткових журналів в кутку... якісь крикливо яскраві модні книжки на полицях... підробки з бісеру на підвіконні... тут же стоїть парочка напівзасохлих квітів в горщиках... розкиданий по канапці одяг... під стелею досі висять плетені різдвяні «павуки»... Їх би зняти вже, та викинути. А то скоро там реальні павуки заведуться.

Ні, в цьому всьому, так би мовити, убранні кімнати, безумовно, існував деякий порядок. Але він був видний лише Алісі. Дмитро не зміг стриматися, щоб про себе не гмикнути, але вголос невдоволення не висловив. Він знайшов вільне місце на дивані і сів. Пружини тужливо вискнули і закректали під тяжкістю Котова.

З-під подушки виглянув корінець якоїсь книжки. Те був той самий «Гамлет», якого Марії подарував Марк Семенович.

«Чого Аліска його тут ховає»? - подумав Котов, витягуючи книжку.

На коліна випала закладка - суха квітка фіалки. Дмитро підняв травичку, понюхав її, і відкрив в закладеному дочкою місці:

Чи жити, чи не жити – ось питання,

Що для душі шляхетніше: терпіти

Всі стріли і каміння злої долі

Чи враз повстати проти моря мук,

Їм край поклавши? Вмерти – це заснути.

Не більше. В сон поринути – і край

Всім болям тіла й сотні інших мук,

Що є спадщина тіла. Це ж мета,

Якої прагнеш. Вмерти – це заснути.

Із-за того, що пильно вдивляєшся в рядки, очі засльозилися. Котов потер перенісся. Потім поплескав по кишенях брюк, сподіваючись знайти окуляри. Тих не було, і знову довелося напружувати зір:

Заснуть… а може, бачити сновиддя!

Ніхто не відає, яких сновиддів

Зазнати доведеться в смертнім сні,

Коли ми скинемо земне ярмо.

Оце й спиняє нас; кому ж інакше

Була б охота зносити негоди

Довженного життя, удари долі,

Гнобителеву кривду і зневагу,

І муки безодвітного кохання,

Зухвальство уряду і беззаконство,

І ту наругу, що терплячий труд

Мовчазно від негідника приймає!

Важкі слова. І думки, немов ті хмари, які заволокли небо.

Котов відклав книгу і зітхнув.

За вікном тихо барабанили краплі весняного дощу. Золоте світло вуличних ліхтарів гралося тінями. Зрідка по вулиці проїздило самотнє авто.

Дмитро раптом з чіткістю зрозумів, що більше усіх інших сезонів, любить все-таки зиму. Вона ніколи не наводила тугу... А ось навесні було найгірше. Здавалося - початок нового життя, все розквітає, зеленіє... Тут же навалюються нові проекти... плани... Але Котова ніщо не надихало. Він у котрий раз раптом дивився на себе з боку, намагаючись зрозуміти - чого досяг, куди йде. Чи все вірно робить?

А взагалі, все в житті якось завмерло. Ніби ти підійнявся на вершину гори і іншого шляху, як сходити вниз, більше і немає. Ось і стоїш наодинці, дивишся на красу цього світу і... думаєш, а може дійсно заснути? І чи будуть там сновиддя?

Тьху ти! - Дмитро здригнувся. - Що за думки?

-Кому була б охота це терпіти, - голос дочки увірвався в думки Котова різким вітром.

Він знову здригнувся і обернувся до неї. Вона дивилася на розкриту книжку, яку батько нервово притискав до дивана, немов хотів задавити.

І далі Дмитро почув явно не раз відрепетованний нею текст:

Кому була б охота це терпіти,

Якби він міг оголеним кинджалом

Всьому покласти край? Хто тягарі,

Пітніючи і стогнучи тягав би?

Страх перед тим, що буде після смерті,

Країна та незнана, звідки ще

Ніхто не повертався, - це спиняє.

І ми волієм тут терпіти лихо,

Аніж пірнути в лихо невідоме.

Так роздум робить з нас страхополохів

І рішенця рум’янець природжений

Блідота думки хворої вкриває.

Так наміри потужні і завзяті

У течії своїй звертають вбік,

Втрачаючи імення вчинків. Тихше!..

-Зовсім непогано, - підвів підсумок Котов, зрозумівши, що Аліса далі на пам`ять не читатиме. - Сильно!

Дочка загадково посміхнулася. Її очі спалахнули викликом.

-Я все! - промовила вона до батька. - Скінчила дописувати.

-Гм! Мама говорить, ти знову якійсь проект робиш?

-Так. Мені випала тема: «Закон або справедливість». І «Гамлет» мені дав натхнення його зробити.

-Може ти помилилась? Треба, мабуть, «Закон і справедливість»?

Аліса посміхнулася і замотала головою: «Ні».

-Так ти, як і раніше плануєш стати юристом? - зіщулився батько. - А як же художній ліцей? Твій викладач стверджує, що ти маєш талант... і дуже непоганий... Може варто робити те, що у тебе добре виходить?

-Ти прийшов поговорити про мій майбутній вибір, або тобі нудно дивитися мамин серіал?

-Гм! Яка ти... Ми з тобою останнім часом взагалі мало розмовляємо.

-Можемо обговорити проект, - Аліса стала серйозною. - Якщо є бажання.

Вона протягнула Котову свою роботу і підібгала коліна.

-Кого з авторів ти використовувала? - Дмитро миттєво перевтілився у викладача. Він узяв проект і почав неквапливо його перегортати.

-Лао-цзи... Платона... Сократа... Конфуція... Декарта., - перераховувала Аліса.

-Декарта, - неголосно повторив Котов. - Він, між іншим, був відмінним математиком...

-І що? - не зрозуміла дочка.

-Та так... до речі...

Сказав, а у самого перед очима виникла описана ректором карикатура про незрозумілих електронів.

«Ось і ми з Алісою одні з них, - подумав Котов. - Тіпаємо язиком, корчимо з себе ейнштейнів, чи прочих мислителів».

-Як ти примудрилася поєднати у своїй темі схід і захід? - запитав Дмитро.

-Аналогічно до роботи Бенджаміна Хоффа, - пустотливо всміхнулася Аліса.

-Кого?

Дочка протягнула руку і узяла із столу якусь книжку.

-Я уявила, як би міркували, скажімо, Платон з Сократом на місці Лао-цзи, як би вони жили в Китаї... і навпаки. А Декарта я відправила...

-Це точно відповідає твоїй темі? - здивувався Котов, приймаючи з рук дочки книжку. На обкладинці значилося: «Дао Вінні-Пуха». - І як по твоєму учитель оцінить таку... таку... е-е...

Котов затнувся, а в його голові сплив спогад про те, як Аліса, отримавши якось від учителя позакласне завдання описати міжособові стосунки у будь-якому (на вибір) колективі, «побудувала» цілий бандитський клан, в якому чітко розписала ролі усіх його членів. Дмитра тоді навіть викликали до директора гімназії. Все обійшлося тим, що Алісі начепили ярлик дівчинки з «незвичайним мисленням».

-Якого біса ти таке написала? - обурено запитував Котов, коли вони повернулись додому. - Мені довелося вислуховувати нотації! Ти не могла за приклад узяти... ну, скажімо, шкільний клас? Чи... чи... Та хоч фабрику, чи що? Що це за модель «справедливих стосунків»? - процитував Дмитро дочку. - І де? У банді!

-Це теж колектив, - уперто заперечила Аліса. - Я переписувати не буду. Нехай ставлять мені що хочуть!

-Це не нісенітниця, - ось і зараз так само твердо відповіла дочка. - Ти, як людина іншої ментальності...

-Людина чого?

-Ну... ти не можеш зрозуміти суті...

-Суті «дао»? - Дмитро повернув книгу дочці. - Мені здається, ти занадто цим захопилася.

-Ти мені раніше говорив, що це моє життя, і я повинна сама знайти в ній стежку. Твої ж слова: «Я вважаю за краще подавати студентам факти, а висновки вони повинні робити самі».

-Мої, - погодився Дмитро. - Але ж студенти... і ти... не застраховані від помилок.

-Нехай... Інша справа, якщо помилковими можуть виявитися твої роздуми та припущення. Що якщо ти вб`єш в голови студентів брехню, яку вважаєш за правду?

-Люди повинні навчитися аналізувати, - м`яким тоном промовив Дмитро. - До себе в групу я відбираю тільки таких.

-А інші?

-Ну... інші - сіра маса... планктон... І він... тобто вона - більшість - не може принести в науку нічого нового.

-Планктон! - Аліса в здивуванні округлила брови. - Яке порівняння...

-Згоден - грубе.

-Ні, я не про те, - махнула дочка. - Просто... просто ти наштовхнув мене на думку, що планктону потрібний закон, а не справедливість. Як там у древніх? Благо народу... у нашому випадку - планктону... це вищий закон... Чиї це слова?

Дмитро потиснув печами. Він не пам`ятав.

-Інакше суспільство розвалиться, - продовжувала філософствувати Аліса. - Ось так будують поліцейську державу.

-А у тебе, значить, є свій план?

-Якби наш світ був досконалий.., - Аліса скривилася, ніби проковтнула лимон. - Що по твоєму важливіше: громадський спокій або життя індивідуума?

-Ти так говориш, ніби це я створив існуючий порядок речей. Цікаво, а хто тоді, в твоєму баченні, той «кит», який протистоїть «рою планктона»?

-Гм! Закон і справедливість, в моєму розумінні - два протилежні полюси, - міркувала Аліса з розумним видом. - Звідси і корені рабства або свободи. Є у індивідуума сили - він відривається від «рою», від сірої маси і бореться самостійно... Зрозуміла! - тут же перервала дочка свій монолог. - «Кит» - це сам всесвіт... природа, так би мовити... Ні! Напевно, обставини. Вони примушують людину еволюціонувати. Але тільки у тому випадку, якщо вона приймає сторону «справедливості» і все вирішує сама.

-Oh mein Gott! Звідки у тебе в голові подібні думки?

-Я аналізую. Слідую твоїй пораді. Для мене це означає мислити на свій лад.

-Слухай, так можна довго гратися словами... термінами... Я вважаю, що тобі не варто робити скороспішних висновків.

-Я не стану нічого переробляти. Тут записана моя точка зору... Для тебе, можливо, вона здається помилковою. Але це тому, що ти і сам став частиною «рою». Доклав руку до того, що він як і раніше існує... Але при цьому стверджуєш, що шукаєш тих, хто уміє мислити інакше. І де? Серед планктону. Не здається, що тут явне протиріччя?

Котов нервово зачесав мочку вуха. Він на якийсь час замислився, збираючись думками.

-Ми не можемо бути поза інших людей, - промовив Дмитро. - Ти зараз в періоді, так би мовити, пошуку місця в суспільстві. Тут допустимі радикальні погляди, але з часом ти притрешся і зрозумієш правильність існуючого порядку цього світу.

-Цей порядок створений людиною. Це, як раковина равлика. Ніби, захищає, але в той же час - страшно вилізти, страшно залишити «будиночок». Усередині зручності, спокій, благоденствування. Зовні - вороги, страх... Такій собі світ споживачів. Або планктон.

-Життя в ситості і достатку не можна відносити до негативних явищ.

-Я не це мала на увазі.

-Ось ти говориш, що в моїй картині світу є протиріччя? Але ось я слухаю, і бачу, що їх повно і у тебе.

Аліса спохмурніла:

-Ми зараз обговорюємо мій проект або вибір майбутньої професії? Чи може монолог «Гамлета»?

-Гамлета! Гарний жарт…

-А якщо це не жарт?

-М-м-м… Ось що: мені, як батьку, не все одно, яким виявиться твоє майбутнє. Будь-яка наша дія... навіть цей проект... впливають на подальший хід нашого життя.

-Твої слова віддають якоюсь безвихіддю, - сердито сказала дочка. Вона опустила підборіддя на коліна і похмуро втупилася в підлогу. - Ніби інших варіантів немає.

-Ну, це спірно... Просто є деяка... деяка «область допустимих значень»... Це я узяв з алгебри...

-І що це означає?

-Ти вже і не пам`ятаєш? Чи зараз в школі цим не морочать голову?

-Ось ти завжди так! - образилася Аліса.

-Область допустимих значень - це свого роду та безліч значень, при яких виконується рівність. Чи простіше кажучи: підеш ти у такому разі наліво або направо - результат вийде один і той же...

-За умови, що ця твоя рівність виконується. А якщо ні?

-Коли випадок здається нам безвихідним, - менторським тоном розповідав Котов, - то насправді, частенько. виходить навпаки: він є одним зі значень цієї самої допустимої області. Інакше немає ніякої рівності. Взагалі!

-У тебе люди, а якісь формули.

-Може, я тобі зараз викладаю урок про те, що таке Дао? У чому суть справедливості і в чому суть закону, а?

-Ой, я вже чула це: «Все що не робиться, все до кращого». Ти ось сам хоч раз оцінював ситуацію саме так? Чи просто шукав виправдання? Цю саму «область»?

Дмитро завмер з відкритим ротом. Дочка виросла - тут нічого не додаси. Міркує по-дорослому, і фрази чіткі... та відточені.

-Ну... ну саме, що до самого себе... у голову не лізе... ось так відразу... е-е-е...

-Ось бачиш! - обрадувано стрепенулася Аліса.

-Постій! - Котов починав входити в раж. - Тут раптом мені згадався Павло Губенко... Коли я був трохи молодший тебе, один наш шкільний учитель, що знав письменника особисто ще по Харкову, багато нам цікавого розповідав про нього.

Аліса зітхнула. По її обличчю можна було чітко відмітити думку: «Тато, ти влазиш в якісь нетрі. Давай ближче до теми».

-Ну... адже ти знаєш, хто такий Губенко?

-Прізвище знайоме...

-А про Остапа Вишню чула?

Аліса замислилася.

«М-да, дочки, бачу, куди краще знають склад проскирівських «Дроздів», або біографію Стінга з «The Police», чим пам`ятають про письменника Губенко, чи, скажімо, щоб зовсім неглибоко копати - про атлета Жаботинського. У цьому моя провина, - думалось Котову. - Можливо, дуже рано я став відпускати їх в плавання, нехай і біля берега, нехай недалеко. Тепер у кожного з дітей свій «човник». А ось що вони в нього поклали (про всяк випадок) - тут я недогледів».

-Ну гаразд, - стомлено відмахнувся Котов, намагаючись швидше перейти до суті своєї розповіді. - В двох фразах: Губенко був засуджений і відправлений до Сибіру. Це відбувалося в період радянської окупації... у тридцять... третьому році, здається... Главою внутрішніх справ на той час стає відомий Єжов. Він керує масовими репресіями, і у тому числі санкціонує розстріли політв`язнів. І Павло Губенко потрапляє в ці списки із-за «деяких з`ясованих обставин», але його, що дивно, рятує хвороба. Він отримав найсильніше запалення легенів і був кинутий, так би мовити, під час етапування. Поки письменник боровся з цією хворобою... причому - смертельною хворобою... Єжова «прибирають». Розстріли на якийсь час призупинили. Другим разом такого «везіння» для Губенка можна назвати події сорок третього... Війна йшла до кінця, вже почалися переговори... А як раз підійшло закінчення терміну його ув`язнення, і Павло одним з перших потрапляє в списки так званних «репатріантів». Загалом, він устигає повернутися в столицю... І тут списки «заморожують». Доля багатьох тих, хто звільнився пізніше, нам досі невідома. Де вони, як вони — немає відповіді.

Аліса невизначено знизала плечима:

-Вчасно посадили... вчасно захворів... Боже, як це звучить грубо і нетактовно.

Котов навіть рот відкрив.

-Ми адже говоримо про людей... І ще про справедливість і законність, - продовжувала Аліса. - А ти міркуєш, ніби це якісь геологічні процеси.

-Це правда. А вона, як ти бачиш, цурається такту.

-Зрозуміло. А за що ж його посадили? За "усмішки"?

«Значить, згадала, хто він такий»! - відмітив Котов.

-Щоб ти розуміла, він був офіцером за часів першої республіки. Потрапив в радянський полон в дев`ятнадцятому році, благо - якісь знайомі виручили. І хоч спочатку Губенко відпустили, але на замітку узяли. А потім... юристи... і всякі інші їх помічники «підготували» справу. Знайшли потрібні важелі... і формально дотрималися законності. Але, як бачиш, твоя улюблена «справедливість» опинилася в переможцях.

Аліса все ще хмурилася.

-У нас з тобою різняться поняття справедливості, - тихо відповідала дочка. - Ти сподіваєшся на якийсь вищі сили... приймаючи як за кару будь-які огріхи на шляху...

-Можливо, я тонше відчуваю цей світопорядок, - припустив Котов, з легкою посмішкою на губах.

Аліса відкинулася назад і твердо сказала:

-Зараз я стала свідком твоєї інтерпретації («Ого, яке слово»! - здивувався Дмитро) подій, що колись там сталися. Так би мовити — твоєї точки зору. Це і є раковина равлика. І все, що не вмістилося усередині «будиночка», не вписалося в рамки, ти представив типовою формулою про «все призведе до кращого».

-Навіщо так категорично!.. Гаразд! А як на це дивишся ти?

-Ніяк, - в`яло відповіла Аліса. - Але це нічого не означає... Просто я втомилася.

Здається, дочка на якийсь час здалася натиску «віри» свого батька. І Котов це прекрасно зрозумів. Десь в глибині душі він корив себе за те, що давить на Алісу. Правильніше було б «відпустити її човен», а не чіпляти на буксир Але щось примушувало Дмитра опирається цій думці.

Котов піднявся і якось розгублено потоптався на місці. Він сам не розумів, чого зараз чекав. Розмова розірвалася, як лист з розповіддю: ні дочитати, ні доповнити.

Дмитро поклав проект Аліси на край столу і спробував зустрітися з дочкою поглядом, тут же відмічаючи, що чим більше з нею спілкується, тим глибше стає прірва цього дивного нерозуміння один одного.

Звідки ця «прірва»? Ні, думки Аліси знаходили відгук в його душі. Дмитро навіть чесно намагався встати на її сторону (і місцями йому це вдавалося). Але в той же час, Котов відчував себе локомотивом, що розігнався, який не в змозі ні звернути з прокладених кимось рейок, ні загальмувати і дати задній хід.

Кимось! - Дмитро гмикнув собі під ніс. - Це невідомий «хтось» - я сам. Рейки мої, і нічиї більші... Безглуздо перекладати все на обставини.

-Гаразд, я піду, - як можна примирливо сказав батько. А зовні вийшло, ніби він просив дозволу.

Аліса кивнула головою, але все також дивилася в одну точку.

-Ти теж лягай відпочинь, - пробурмотів Котов, виходячи геть.

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 5)
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (ГЛАВА 7)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (1+1+0+0+0)
Переглядів: 33  Коментарів: 1
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.07.2016 16:14  Каранда Галина для © ... 

роблю собі закладку... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
07.02.2014 © Суворий
09.12.2016 © Маріанна
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди