Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:24Повість
 
Верифікація вічності
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

ГЛАВА 7

10 квітня 1986 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36026

Поштовх. Літак - верткий харківський «Каркач» - підстрибнув і знову сів. Поштовх, і машина, розфарбована в ніжно-блакитний колір, упевнено і швидко покотилася по бетонній смузі. Котов напружено поглянув в ілюмінатор. Столична Чоколівка зустрічала поганою погодкою. Вуха Дмитра все ще були «закладені ватою», і він намагався привести себе в норму.

-Прилетіли, - натхненно пробурмотів сусід справа.

-Так... мабуть...

«Навіщо я сказав «мабуть»? - здивувався Котов. - Сплю, чи що»?

І знову якесь дивне відчуття дежавю. Немов, щось подібне він вже колись переживав. І точно так думав.

Дмитро в котрий вже раз відчув тривогу. Між іншим, він з учорашнього вечора ніяк не міг її позбутися.

«Подорожую, а тим більше літаю, я не вперше, - міркував Котов. - Що не так? Невже виною той придуркуватий лайдак, що стояв у узбіччя недалеко від аеропорту? Який тримав ту брудно-сіру табличку, де кривими бурими буквами значилося: «Ви усі помрете»?

«Я його десь вже бачив, - з упевненістю подумав Дмитро. - Я безперечно його десь раніше бачив».

«Теж мені відкрив Америку, - думалось в той момент Котову, коли він дивився з віконця свого таксі на напис на табличці цього бродяги. - Ми усі коли-небудь помремо... Вічно живуть тільки амеби».

Йому стало смішно. А ось зараз чогось ні. Навіть навпаки.

«Де ж я його бачив»? - згадував Котов.

Літак нарешті зупинився. Люди навкруги пожвавилися, затріщали, ніби сороки. Стали вставати з місця, одягатися, витягувати речі з шафок над головою.

«Що змінилося? - задавався питанням Котов. - Звідки тривога»?

Він «перегорнув» усі події сьогоднішнього дня, але вже на початковому етапі відчував: він щось упустив.

«Тривога... Страх... Я здогадуюся, звідки вони. З снів... Каламутних, повних чорних фарб, з неясними тінями... Здається, ніби ти нерухомо лежиш в холодному мокрому склепі», - Дмитро аж перекрутився. По спині пробіг липкий холодок.

-До побачення! - посміхнувся сусід.

-І вам усього хорошого, - кивнув Котов.

-До речі, ви будете моїм вісімнадцятим типом... Причому абсолютно новим.

-Невже не підібрали нікого зі свого минулого?

-Доки так і є, - і сусід накинув капелюх, та задріботів до виходу.

Котов не любив юрбитися. Він почекав, поки розчиститься салон, коли стане вільніше, і лише потім сам зібрався на вихід. Живо спустившись по трапу, він кинув прощальний погляд на проводжаючих пасажирів стюардес (обоє симпатичні), і потопав до автобуса, який збирався підвезти усіх до терміналу.

І тут: «Я знаю, де його бачив... де бачив цього бродягу... Теж уві сні! Точно, точно! Він схожий на людину з сну, що кричала мені в обличчя: «Ми усі зараз здохнемо»! А потім накочувала темрява».

Цей сон дуже-дуже рідко прослизав в розум Котова. Дмитро взагалі думав, що той дуже давно пішов геть. Розтанув. А ось знову заявився. Спочатку пару тижнів назад, а нині він був яскравіший, інформативніше.

У ньому Котов бачив себе таким, що сидить за столом в невеликому простенькому кабінеті. Деталі були розпливчаті. Здається, Дмитро щось писав... чи рахував... У пам`яті залишалося тільки одне: він сидів з олівцем в руках. Потім за вікном різко темніло, до нього підбігала якась людина і дико кричала прямо в обличчя: «Ми усі зараз здохнемо»!

І звали цю людину... цього чоловіка... і звали його якось дивно... на французький манер. К-к-к... К-к-к...

Диявол його роздери! Забув! - Дмитро стиснув щелепи. Він закрив очі, намагаючись прислухатися до спогадів того сну.

Тріск... виск... скрип... Потім холод сковував тіло Дмитра у свої залізні окови. Не поворушитися, ні продихнути. У напівсонних думках починає малюватися величезний удав. Потім він перетворюється на гниле холодне болото... трясовину...

Коли Котов прокидався, то знаходив себе у власному ліжку. Його тіло було змоклим, а легені натужно дихали, немов той паротяг. І довго-довго Дмитро ще не міг прийти в себе. Все, що наснилося йому, здавалося реальним до щонайменшої деталі.

Іноді вважалось ніби з очей впадали шори, як у того коня в упряжці. Міг б той говорити, то так би і вигукнув: «Агов! Значить, ось ти який, світ»!

Ось і свідомість Котова якось також «прокричала»:

-Ось ти який насправді, той сон! - І тут же вона тривожно додала: - Скільки ж ти мене не турбував? Років десять, мабуть?

«Знову він повернувся! - перелякано прошепотів Дмитро. - Навіщо? Що сталося»?

Котов зліз з ліжка і потопав до себе в кабінет.

«Де ж я його поклав? - бурмотав він собі під ніс. - Куди засунув»?

Йшлося про старий зошит. Близько п`ятнадцяти років тому, Дмитро, стурбований нав`язливими снами, наважився сходити до доктора. Той вислухав, скорчив досить розумне лице, і сміливо так сказав, що провиною всьому дитячі страхи. Вони і привели Дмитра до деякої форми фобії - боязні замкнутого простору.

-Клаустрофобія? - Дмитро іронічно усміхався. - Ніколи подібного не помічав.

-Це може приходити з роками... Просто накопичується, а потім виривається назовні.

-В слідстві чого?

-Зовнішніх причин... Неприємності на роботі, побутові проблеми, стосунки в колективі. Чинників багато. Розумієте?

Котов кивнув, але все одне відкинув ці лікарські пояснення. Якщо вони не вкладалися в його рамки, як точно помітила Аліса, то і в розрахунок їх брати було не варто.

Ще доктор (очевидно будучи затятим прихильником Фройда) порадив Котову записувати свої сни. Прискіпливо: кожну деталь, кожну думку.

-Це допоможе проаналізувати той факт, звідки у вас береться почуття тривоги і страху перед...

-Записувати? - Дмитру стало якось дико. - Але... але... якщо хтось раптом прочитає? Хтось чужий?

-Кладіть його там, де ніхто не знайде. І взагалі, без цього... без записів і аналізу нам з вами буде важко розібратися.

Більше Котов до доктора не ходив. Але записи, здається, вів.

Чому я сказав «здається»? - Котов знову здивувався. Невже він не пам`ятає - писав чи ні?

Зошита Дмитро так і не знайшов.

«Невже, я її викинув»? - думав він, копирсаючись на полицях і в скриньках.

-Ти що робиш? - до кімнати заглянула напівсонна Марія.

-Забув дещо на завтра узяти, - збрехав Котов. - Я зараз прийду...

-Лунатик! - пирхнула дружина і повільно попленталася до себе.

Дмитро стривожено оглядівся і через пару хвилин пішов було в ліжко.

-Клод! Його звали Клод! Ту людину зі сну! - прямо в коридорі на Котова зглянулося просвітлення. І він аж підстрибнув від цього. А вже засинаючи у ліжку, йому раптом подумалося: - Дивне ім`я! Не наше...

Автобус заповнився пасажирами. Двері повільно закрилися і машина рушила до терміналу.

Котов пройшовся поглядом по салону. Наштовхнувся на свого сусіда, що сидів поряд у літаку, і тут же відвернувся: він те ще базікало. Увесь політ тараторив...

-У справах? - літак ледве відірвався від смуги, і тоді цей повнуватий червонолиций чоловік звернувся до Дмитра, котрий як раз читав газету.

-Так, - кивнув той, не відволікаючись від статті.

-Я... Ігор. Це моє ім`я.

-Дмитро, - сухо відповідав Котов.

Сусід кинув погляд на заголовок.

-Що пишуть? - запитав він.

Дмитро вивчаючи оглянув сусіда поверх своїх окулярів: пухкенькі ручки, такі ж пухкенькі, немов ковбаски, пальці з доглянутими нігтями; ріденьке каштанове волосся, що ледь прикривало лисину. Одягнений він був у світло-сіру в`язану кофту з великими ґудзиками та прикрашену класичним яскравим місцевим візерунком на полі і спині (таку зазвичай носять типові домосіди). На ногах - коричневі штани, що трохи не лопаються по швах, бо були придбані до того, як ця людина поправилася на всі боки.

«М-да, на Ахілла не схожий», - швидко промчало в голові Котова. При цьому він непомітно оглянув і себе - чи досить підтягнутий і доглянутий на тлі цього Ігоря. Результат Дмитру здався більш ніж задовільним.

-За тим недавнім вибухом на дискотеці у Берліні, - монотонно відповідав Котов. - Як вона там? «Ла Белле», здається... За вибухом стоять лівійські терористи... Близько двохсот чоловік поранені...

-М-да, жахливо... Жахливо... І що вони хочуть?

-Хто?

-Терористи.

Питання вибило Котова з колії. Він здивовано втупився на сусіда, а той безуспішно намагався примоститися на замалому для нього кріслі.

-Усі люди чогось хочуть, - просторікувато відповів Дмитро. Вступати в політичні дискусії він не збирався. - Взагалі, усі хочуть щастя. Ось тільки воно у кожного своє.

Двигуни літака натужно загуділи.

-Зараз вуха закладе, - повідомив Котова його новий знайомий. - Так завжди буває. І коли сядемо, теж закладе. Ви помічали?

-Так.

-Зазвичай в такі хвилини мене кидає в тремтіння. І в ногах... у п`ятах лоскоче. А у вас?

-У мене все нормально.

-Ви знаєте, нещодавно я дійшов висновку, що люди як би «повторюються».

-Це як? - Дмитро хоч і не хотів, але все таки запитав. Цікавість, хай йому грець! Котов обережно склав газету і прибрав окуляри в кишеню піджака: почитати Ігор йому не дасть.

-Це означає, що люди як зовні, так і за психологічним типом схожі з кимось з ваших знайомих. Ми все це інтуїтивно розуміємо, але при цьому не віддаємо собі звіту. А взагалі, це допомагає нам визначати модель поведінки. Ми з дитинства запам`ятовуємо ці моменти, вчимося реагувати... Не помічали, що вас, буває, дратує хтось, кого ви взагалі уперше бачите? А з іншим - ніби усе життя знайомі?

-Буває, - неохоче погодився Котов, хоча у нього на це були свої пояснення. - Так що ж, по вашому, виходить: люди дійсно «подібні», або ми просто самі розділяємо їх по групах?

-Цікавий, скажу я вам, питання! - зрадів сусід. - У нас з вами є трохи більше години, щоб це обговорити. Не проти?

«Дідько! - стиснув зуби Котов. - Навіщо я запитав»?

-Отже, перефразовуємо ваше питання: люди такі від того, що ми їх так бачимо, або ця їх «подібність», так би мовити, від природи? Вірно? Отже... Особисто я налічив сімнадцять типів чоловіків і дванадцять типів жінок. До речі, у тих, кого я спостерігав - навіть хід життя в чомусь подібний.

-А ви хто по професії?

-Редактор... літературний редактор. А ви?

-Викладач в університеті. Професор фізики.

-Чудово! - чомусь зрадів сусід. - Отже... Я твердо вважаю, що в людині у величезній мірі є присутнім дух такого собі творення. Ми не можемо байдуже дивитися на хаос в природі (який, потрібно відмітити, є її основою) і прагнемо привести світ навколо себе до порядку. Розкласти по поличках... систематизувати... позначити... На цій поличці у нас лежить така-то тема, на другій - наступна. У кутку стоїть третя... Там геть - четверта, п`ята... Я доступно говорю?

-Здається. Ось тільки не зрозумію, до чого ці слова?

-Систематизація - одна із сторін творення. Це не купа незв`язних знань, а чітка система. Вона застосовна і до тих людей, які нас оточують. Зручніше спілкуватися не з незнайомцем, від якого не ясно чого можна чекати, а з тим, кого розумієш. Це як у вашій фізиці: негативний заряд у електрона, позитивний у протона. Все просто, все зрозуміло, все на своєму місці.

-У позитрона, - підкоригував Ігоря Котов. - Так буде точніше... тому що їх маси рівні. А у протона вона більша.

Сусід посміхнувся:

-Добре, я згоден. Нехай буде так. Головне, що ви уловили сенс моїх слів.

-Я зрозумів те, що ми самі створюємо... вірніше приписуємо людям, що оточують нас, такі собі «заряди»... чи властивості, про які дізналися, так би мовити, досвідченим шляхом... Де? Чи коли? У дитинстві - так ви сказали на початку розмови? Загалом, ми шукаємо подібності.

Закладеність слуху пройшла. Літак піднявся над хмарами, в ілюмінатори хлинув потік сліпуче яскравого сонця. Котов примружився і потягнувся до шторки.

-Ось ви, як фізик, дайте відповідь: ми самі створили електрон і... позитрон? Чи він мав свій заряд з моменту своєї появи? Так би мовити - за природою.

-За природою...

-Виходить, що і люди такими народилися.

-Дивно! Ви тільки ось говорили, що ми, люди, схильні до систематизації. Тобто, розкладаємо по поличках: тут одно, там - друге. Вірно? Ми як би в загальному хаосі створюємо власне впорядковування. А між тим, той як і раніше залишається хаосом. Творення без творення. Фантом... самообман...

-Так ми прийдемо до того, - із завзятими нотками в голосі заговорив Ігор, - що і увесь той порядок речей, який склався навколо нас, насправді лише результат «систематизації». Не було б її, то одного разу уранці, вставши з ліжка, ми б побачили жахливий розгардіяш.

-Я розумію, що прокинувшись, ми починаємо проходити тест цього... Рор... Рорчика... здається? У мене чогось таке порівняння прийшло на розум.

-Роршах, - посміхнувся сусід Котова. - Тест Роршаха... Ну ось так і створюється цей світ: за допомогою теста Роршаха. Що на думку впало, то і бачимо.

-Напевно.

-Я працюю з письменниками, і вони на порожньому місці створюють цілі Всесвіти.

-Фантасти, чи що? - скривився Дмитро.

-Не обов`язково.

Котов скептично гмикнув. Його погляд впав на портфель, який Ігор тримав на колінах і періодично погладжував, немов той був кішкою.

-Тут у мене деякі рукописи, - пояснив сусід. - А знаєте, зараз наше видавництво готується випустити книгу Трудді Чейз. Чули про неї?

-Н-н-н... ні, - задумливо промукав Дмитро. А потім уточнив: - Н-н-не пам`ятаю...

-Та ви що! Її книга кілька років тому викликала фурор. Ми домовилися з нею про те, що переведемо і надрукуємо «Кролика» в нашій країні...

-«Кролика»? - Котову здалося, що він не розчув.

-Трудді Чейз... «Коли кролик виє»... Ну? Пригадайте! У новинах ще якось розповідали, - наполягав Ігор

-І про що вона пише?

-Зараз вчені багато говорять про таке явище, як «множинність особистості». Про це ви вже точно чули! Це коли в одному індивідуумові уживаються декілька «свідомостей». І Трудді стверджує, що відноситься до таких ось людей. Що у неї цілий колектив. Ось, правда, що його члени не бажають бути одним цілим... я б сказав - однією сім`єю. - Тут Ігор розсміявся. - Її «Кролик» якраз про це... А уявіть собі, що якщо ми усі якоюсь мірою володіємо цім явищем?

-Роздвоєнням особистості?

-Роздвоєння... розтроєння... А що, якщо усі люди навкруги - це фантоми, створені нашим розумом? Ось признайтеся, ви часто самі з собою розмовляєте?

-Я що - ненормальний? - спохмурнів Дмитро.

-А я не стверджую, що розмовляти з самим собою - це психічне відхилення. Та і учені... принаймні ті, що не живуть середньовічними забобонами... теж так вважають. Вести діалог з самим собою - нормальне явище. Навіть свого роду - спосіб виживання...

Котов щулився. Розмова починала переходити в дивне русло.

-Признаюся, - продовжував весело базікати Ігор, - став подумувати про те, що ті типажі людей, яких я зустрічаю на своєму шляху, зайвий доказ множинності моєї особистості. Неначе я сам їх роблю під копірку, тільки з невеликими відмінностями, як це буває з усіма схожими об`єктами... Ви згодні, що в природі абсолютно однакових речей немає?

-По-вашому, і я породження вашого ж розуму? І все навкруги - теж створено ним? Навіть не уявляю, яким у такому разі має бути складним... і велетенським ваш мозок, щоб побудувати і утримати в єдиній зв`язці таку величезну кількість деталей, систем... компонентів... Мало ще утримати, треба і управляти!

-Це лише моя теорія... Вірніше, свого роду - розумова вправа, - заспокоїв Дмитра сусід. - Ви так збудилися!

Розмова різко припинилася. Котов знову взявся за газету, хоча думки вже були розворушені, як осине гніздо...

Автобус зупинився біля терміналу. Відкрилися двері і пасажири поспішили до виходу. Котов знову почекав, поки розсмокчеться натовп, і неквапом рушив до будівлі. Пройшов довгий коридор та опинився в велетенській залі.

Грубий бетон, масивні колони, пузаті вітрини - усе це той типовий бруталізм, що перекочував в столицю з Англії. Більшість нинішніх київських новобудов, особливо такі відомі хизування - Центральний стадіон, Річковий вокзал, Подільська бібліотека, ось ця будівля аеропорту, яка трохи була розбавлена такими собі «крилами бабок» - будувалися по ескізах світових фахівців, що сповідують таку жахливу течію а архітектурі. Слава Богу, що зараз цей напрям пішов на спад.

Чиясь рука торкнулася до плеча Дмитра. Він напівобернувся і побачив Лозового - свого столичного колегу. Вони привіталися, потиснули один одному руки.

-Не думав, що мене зустрічатимуть, - промовив Котов.

-Я як дізнався від твоїх підлеглих, що ти прилетиш саме сьогодні - тут же напросився, - посміхався Лозовій. - А ти чого окремо від усієї своєї групи полетів?

-Та деякі справи потрібно було утрясти. І взагалі, я зборищ не люблю, ти ж знаєш. Одинак!

-Ну, куди? У готель? А потім...

-Зараз би чогось пожувати, - Дмитро посміхнувся у відповідь.

-І я не проти! - піддакувала товариш. - Тут, на виході з аеропорту, є кафе...

-Та не потрібно кафе. Чого-небудь простенького перекусити.

Лозовою тямущо закивав і тут же потягнув Котова у бік вуличного рундука з принадною і багатообіцяючою вивіскою над прилавком - «Döner kebab». Смуглявий продавець - «джохар», тут же пожвавився і широко заусміхався.

-Можна мені великий дьонер? - кинув йому Лозовий. - А ти що будеш?

Дмитро озирнувся і пробурмотів:

-Я б книша або завиванців... Хоча... що ти, мабуть, то і я.

-Добре. Перекусимо, потім з`їздимо в готель, там речі залишимо, а потім я тебе до себе в університет зводжу. Таке покажу... таке...

-Невже завів собі нову асистентку?

І Лозовий розплився в хитрій посмішці:

-Якби... Приїхав професор Клаус з Штутгарта. З лекціями! Рівно о третій години почне читати о...

-Хто приїхав?

-Ну, Клаус... фон Клітцинг... Ти що? Не лякай мене!

-Просто не розчув.

-У вас з ним, як я розумію, є загальна тема.

-Була загальна, - поправив товариша Котов. - І за свою ідею він вже премію відітнув.

-Якщо старатимешся - і ти отримаєш, - засміявся Лозовий. - Гаразд, давай їхати. Я тебе з Клаусом зведу, та поговорите з ним, поки до лекції є вільний час.

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 6)
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 8)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
27.11.2016 © Маріанна / Казка
Старий Лев
26.11.2016 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Хліб – святий, життя – святе
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 30  Коментарів:
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
07.02.2014 © Суворий
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди