Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:26Повість
 
Верифікація вічності
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

Глава 8

13 квітня 1986 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36027

-Нарешті! - Наташа кинулася на шию, ледве Дмитро переступив поріг.

Котов буквально увірвався в квартиру. Він міцно обійняв сестру, поцілував її в щоку. Все відбувалося з шумом, сум`яттям.

-Доки на метро добрався, - незручно виправдовувався брат, озираючись на всі боки. Він давненько не був у Наташі. - Та ще жандармерія у вас на станціях чергує. У нас в Дніпрославі поспокійніше буде...

-Так це у нас вже давно... Сам бачиш, що у світі твориться. Там підірвали, тут бабахнули.

-Так те у світі! - відмахнувся Дмитро, роззуваючись.

-І все одне переживаєш, щоб до нас не прийшло.

Що саме «не прийшло», Наташа не пояснила.

-Терористи терористами, а боятися більше потрібно тих, хто поруч, - відповів Дмитро.

-Ну... ну то і говорять, що навіть наша міська поліція зараз не справляється з місцевими злодіями... Місто величезне, всяке відбувається, - «викрутилася» сестра.

-До мене, чи бачиш, капрал підійшов, документи перевіряв. Напевно, підозріло виглядаю...

-Ну, так ти неголений якийсь... зарослий.

-Хіба? - Котов рефлекторно провів рукою по щоці. - Забув...

Сьогоднішній ранок був якимсь тьмяним, неяскравим, обіцяючи в подібній же сірості липкого туману залишити і увесь нинішній день. Дмитро пробудився і тут же сів на ліжку. Потім виглянув у вікно, надовго втупившись на ледве помітні сусідні будівлі, на дерева, на зрідка пробігаючих пішоходів. Котов раптом згадав нічний сон, вірніше - його клаптики. Вони носили якісь теплі нотки, а ось ближче до світанку, той несподівано став чуйнішим і відразу - тривожнішим. Свідомість живо захопило в липку пітьму неясних тіней.

Ось тоді Котов і забув поголитися. Він вийшов до сніданку, непримітного, такого ж сірого і позбавленого смаку, як і цей ранок. І той зовсім не розвіяв, а навпаки лише посилив почуття такої собі меланхолії.

Сьогодні Котов намітив нарешті вирватися з круга повсякденності, і з`їздити у гості до сестри. Чесно кажучи, йому не хотілося, але оскільки в суспільстві таке було не прийняте, і чисто по-людськи було б неправильно, він сам із собою домовився це зробити...

«Тьху ти! Що ти несеш! - розсердився Дмитро на себе. - Навіщо я так? Що за справи? Ну ти, герр професор, зовсім зачерствів»!

Котов «схопив віника» і нестримно прогнав ту підлу частину його «его», яка завзято шукала виправдання для зустрічі.

-Не будь гімном! - налаяв він її.

-У вас вільно? Дозвольте сісти?

Котов здригнувся і підняв голову. Виявилось, що це говорила миловидна пані. Дмитро чогось відразу розгубився і швидко-швидко закивав головою, хоча трохи пізніше він відмітив, що вільних столів було предостатньо.

-Мерзенна сьогодні погода, ви не знаходите?

-Так-так, - знову закивав Котов. - Даруйте... мені ваше обличчя здається знайомим.

Дівчина посміхнулася, навіть зраділа. Її очі заблищали.

-Я - Лідія Козир.

Це нічого не сказало Дмитру. Але він тут же зробив вигляд, що все зрозумів:

-А-а-а! («Козир... Козир... Звідки? Щось знайоме... Співачка, чи що?.. Дідько! Пам`ять вже не та»!)

-«Повернення Баттерфляй», - додала Лідія. - Це фільм, про життя Крушельницької.

-Так-так... я зрозумів... («Актриса! Точно»!) Ви там зіграли... зіграли...

-Зізі. Хоча мені трохи не дісталася роль пані Мозуровой, квартирної хазяйки.

-Мозурова? Адже вона... здається... жінка у віці...

-Напевно, тому ця роль мені і не дісталася, - заусміхалася Лідія.

-Дійсно, - Дмитро «витягнув» свою найщирішу посмішку і тут же представився. А потім відважився на декілька компліментів.

Насправді, він погано пам`ятав і цей фільм, і тим більше — акторів, що в ньому грали. Лише якісь окремі моменти зрідка спливали в його мізках.

Око Котова впало на невелику книжечку, яку Лідія поклала на край столу.

-Цікавитеся? - запитала ця починаюча актриса.

«Безумовно, вона починаюча актриса, - зробив висновок Котов. - Інакше чорта лисого вона зі мною б просто так заговорила... Зізі! Та це, очевидно, її «найяскравіша» роль в житті. Сама-то, мабуть, мріяла зіграти Крушельницьку».

А взагалі, Лідія нагадала Котову дівчинку з школи.

«Як же її звали? Катя... Катя... Катя... Та будь воно все..! Стерлося з пам`яті. Залишилися тільки деякі деталі зовнішнього вигляду... і характер... і манера спілкування... Все співпадає. Може Лідія її сестра»?

-Це чтиво, - продовжувала розповідати Лідія, - я спочатку узяла, як засіб від нудьги. А зараз ось знову вивчаю... вчитуюсь... обмірковую...

Останні слова були сказані з такою явною награністю, що Дмитро трохи не крикнув: «Не вірю»! Котов пробігся по корінцю книжки : «Двадцять випадків передбачуваної реінкарнації». («Дивний вибір... Тим більше для дівчини... Хоча...»)

-Ви знаєте, - декілька гаряче заговорила ця миловидна особа, - я так захопилася цією книжечкою. Не було сил відірватися. А ви читали Стівенсона?

-Тільки Люіса, - сказав жартома Котов, але Лідія не зовсім зрозуміла.

-Ой... а це Ян Стівенсон - відомий в Америці учений. Він досліджував спогади маленьких дітей. І написав ось цю... наукову роботу, де доводить реальність реінкарнації... До речі, я як почала зніматися в «Поверненні», кілька разів ловила себе на думці, що... особисто знаю Соломію Крушельницьку.

-Це як? - не зрозумів Котов.

-А це в тому сенсі, що деякі моменти її життя, я, буквально, бачила на власні очі, неначе вони відбувалися особисто зі мною. Я навіть Олега трохи консультувала, і він іноді погоджувався і міняв сцени, або декорації...

-Якого Олега? - все більше і більше напружувався Дмитро.

Лідія йому зараз нагадувала тих миловидних людей, які ходять по вулицях міст, тримаючи в руках невеличкі «Біблії», і запитують у перехожих: «Ви вірите у Бога? Ви вірите, що скоро настане Судний день»?

-Ну, режисера! Олега Фіалко?

-А-а! Зрозумів.

-Мене, бачте, з самого дитинства тягнуло в театр. Батьки все дивувалися, а учителі нахвалювали мій талант... А тут пояснення просте, - Лідія ткнула пальцем в книгу.

-Хороший фільм... був, - Дмитро збився, не знаючи, про що зараз говорити, і що взагалі далі робити.

-А ви вірите в реінкарнацію? - дівчина нахилилася вперед.

«Дідько! - роздратовано прошипів собі під ніс Котов. - Сектантка! Таланить мені останнім часом на якихось повернутих мізками».

-Не думав... якось., - стримано відповів Дмитро.

Він живо допив каву, глянув на годинник і ввічливо дав зрозуміти, що йому пора.

-Я упевнена, що якщо ви попорпаєтеся у своїх спогадах, то виявите деякі цікаві нюанси.

Котов елегантно встав, відкланявся, при цьому примудряючись поцілувати ручку Лідії, чим самим вводячи її в легкий ступор.

-Був дуже рад цій зустрічі! - заусміхався він, тим більше обеззброюючи актрису. - Ще, можливо, побачимося.

-А ви в цьому готелі зупинилися? - навіщось запитала Лідія.

-Точно так.

-Тоді обов`язково всенепременно побачимося.

«Навіщо так говорити, - промайнуло в голові Дмитра, - якщо розумієш, що такого не станеться»?

Але не дивлячись на ці думки, він кивнув у відповідь, а сам про себе зарікся, мовляв, Боже, упаси. Спілкуватися на такі псевдонаукові теми, та ще з подібною жіночою половиною людства - Соломією Крушельницькою в сімнадцятому перевтіленні? Ні, він з розуму ще не вижив.

Одна справа посидіти ввечері, та під приємну музику попити вина, пофліртувати (але, правда, останнє - в розумних межах, тобто - далеко не поглиблюватися). Ось це був би непоганий... нормальний хід подій. А тут висить перспектива увесь вечір обговорювати «Двадцять випадків...»

Усе це Котов швидко прогнав в голові, і нестримно попрямував до себе в номер. Проходячи повз сервіс, він поцікавився, де найближчі крамниці іграшок, а також - чим легше можна добратися до Шулявки.

-М-да... неголений, - стримано посміхалася Наташа, повертаючи Дмитра з країни його спогадів. - А так - майже не змінився.

Вона дивилася, як брат збентежено хмуриться, щось бурмоче під ніс. І тут на шум з далекої кімнати виглянуло гостроносе личко Михася. Він живо пробігся своїми блискучими чорними очками по фігурі Котова.

-Ба! - Дмитро широко махнув рукою. - А ти вже такий... такий... На вигляд міцненький хлопець. Увесь в Петра. Підійди ближче!

Котов витягнув свою руку і, дочекавшись коли племінник обережно подасть свою, жваво потиснув його мляву долоньку.

-А ось хватка у тебе, що щупальця у медузи, - заусміхався Дмитро. - Мало їси? Рука хлопця має бути потужніша за клішню краба! Але нічого, ось поїдеш з нами влітку на море, поверну тебе мамочці справжнім пластуном.

Хлопчина, здається, почервонів.

-Як навчання? Як твій німецький? - хитро зіщулився Дмитро. - Lernst du Deutsch, nicht wahr?

-Ja... ja... ich lernst... ich lerne Deutsch., - з напругою вимовив племінник, знову червоніючи.

-Угу, - Котов посміхнувся, підводячи цим своїм «угу» деякий підсумок.

Потім він нестримним шагом пройшов до кімнати, куди його покликала сестра.

-Тобі потрібно було відразу до нас їхати, а не в готелі селитися, - нарікала вона, сідаючи на софу.

-Гаразд вже! Адже сама розумієш: учені, нічим не краще за інших чоловіків. Це тільки в книжках вони розважливі та серйозні. А ледве від дружин відірвуться, давай гуляти.

-І ти такий же?

-Я виключення, - заусміхався брат. - Наглядав за колегами... щоб нічого такого... Так! Де тут мій пакет?

Котов тут же дістав прямокутну коробку.

-Наскільки я знаю, - все ще посміхаючись говорив Котов, звертаючись до племінника, - ти збираєш моделі літаків. А нумо глянь своїм професійним оком. Це «Галіфакс»?

-Так, - хлопчина аж рота відкрив.

-Приймай подарунок.

-Очманіссімо! Супер! А знаєте, у мене вже «Стерлінг» і «Ланкастер»... Не вистачало тільки цього дзюндзлика... Супер! Супер!.. Данкую гарно!

-Що? - Котов підвів брови. - Це ти на якому розмовляєш?. Боже ж ти мій! Ну і слівця нині в моді. Якийсь борщовий набір. Моя Аліса, пам`ятаю, теж язиком молола, а зараз вже хоч виросла з цього, та дещо розуміє... А ось Ярину, буває, все ж прориває... Ти, Михась, хоч знаєш, що в мій час називали «дзюн -...»?

-Дмитро! - сплескала руками Наташа. - Не виражайся, прошу!

Котов спохопився і збентежено посміхнувся.

-Що треба сказати? - обернулася Наташа до сина. - Тільки нормальною мовою.

-Спасибі, - швидко промовив Михась, намагаючись знайти привід віддалитися до себе. - І вибачите, будь ласка.

-Bitte!

Племінник тут же ретирувався разом з коробкою.

-Я був не сильно суворий? - запитав Котов у Наташі.

-Йому буде корисно, а то сам розумієш, - сумно промовила сестра, - я за всім устежити не можу. Був би зараз Петрик поруч...

Тут Наташа важко зітхнула... або навіть хлипнула... Дмитро напружився і уважно втупився на сестру.

-Як він там? - обережно запитав Котов.

-Хто? Петро? - уточнила Наташа і тут же у відповідь знизала плечима. - Дзвонить іноді... Але розповідає мало... Розумієш, після тієї жахливої трагедії... коли Павлик...

Сестра різко замовкла, ковтаючи грудку, що підступила до горла.

-Петрусь винить себе... і тільки себе... я це відчуваю... Мені здається, тому він й поїхав із столиці, оскільки йому тут все нагадує про сина. І з кожним роком він все стає нелюдиміше.

-Здається? Чи він сам казав?

-Ти що! - спохмурніла Наташа. - Він камінь! А з каменю і краплі води не вичавиш... Все в собі! Все в собі!

-Так чому ви з Михасем не переїдете в Прип`ять? До нього?

-Все не так просто. Для Петра робота на станції, це як відплата.

-Відплата? Невже все так погано?

Наташа хлипнула та витягнула хустку.

-Я згадую його обличчя... коли нашого Павлика... коли...

Котов співчутливо зітхнув.

-Петро був чорніший за чорного, - засмучувалася Наташа. - Відразу змінився... Відразу!

-Пам`ятаю, - похмуро промовив брат. - Скільки вже пройшло?.. Слухай! Гм! Може, мені з ним поговорити?

Наташа зітхнула і невизначено знизала плечима.

-Слухай... я зараз, може, скажу дурість, - Котов навіть почервонів. - У нього іншої там немає? У Прип`яті?

-Що? - відразу не зрозуміла Наташа. - А! Бог з тобою! Ти що!

-Ну так... подумалося... Вибач! Дурість... дурість...

-Петро було нас покликав, ледве перебрався туди на роботу, а зараз... зараз... Мені навіть думається, що він радий, що ми далеко... що не бачимо його мук...

І Наташа, і Дмитро замовкли. Вони навіть не помітили цього, глибоко занурившись у свої думки.

«Зігнувся під гнітом обставин, - міркував Котов. - А, може, просто Петро втомився захищатися... і чекає того останнього удару, після якого, нарешті, прийде пітьма... і ніщо... Як той Гамлет... Цікаво — а ось я чого чекаю»?

Дмитро немов відчув подих пронизливого до кісток холодного вітру. По спині ні з того, ні з чого побігли «мурашки», а кінцівки рук і ніг ураз заніміли.

«А я? - знову повторив Котов і тут же злякався. - Чи навряд моє положення краще за положення робота. Але відмінність в тому, що я сам же погодився з програмою подібного життя. І зараз ніби виправдовуюся, мовляв, нехай буде так, а то б чого такого не трапилося... І це «таке» малюється у свідомості пекельною карою. Загалом, я також би здався обставинам. Єдина відмінність — я вмію шукати в них позитив... І навіть іноді насолоджуюся...»

-Це якесь збочення, - розгублено пробурмотів собі під ніс Котов: - насолоджуватися тим, що не подобається... Дивно! Хоча, чому відразу «не подобається»? Чому ти вважаєш, що благополуччя - гірший варіантом, ніж невлаштованість? Чи горе?

«О, Боже! Які страшні слова! І говорю їх я - людина, у якої і щаслива сім`я, і прекрасна робота... Слухай, Дмитрик, звідки цей страх? Чому ти вважаєш, що не маєш права на усе це»?

-Може, чаю поп`ємо? - почувся голос сестри.

-Що? - Дмитро насилу допетрав, що він в гостях. - А кави немає?

-Є, правда «Tchibo».

-Добре, - кивнув Котов.

-Тобі, як завжди, по-турецьки?

-Так-так.

На кухні було світле. І ще пахло свіжою випічкою.

-Шарлотка, - відмітив Дмитро, сідаючи в куточок. - Мама теж любила її готувала...

Наташа здивувалася. Вона на якусь мить замислилася, а потім цілком твердо заявила:

-Ні... мама завжди готувала вишневий пиріг... з корицею... Видно запах тебе збив з пантелику.

-Хіба? - тут прийшла черга дивуватися Котову. - Чогось пам`ятається про яблучний пиріг.

-Ні, це точно був вишневий. Чи мені не знать? По твоєму, хто мені рецепт давав, хто учив?

-Гм! Бачиш як буває! Пам`ять підводить... з роками починаєш забувати, - нарікав Дмитро. - Це як з ключами. Чи окулярами. Ось покладеш їх на звичне місце, прийдеш брати - і не знаходиш. Перериєш увесь будинок, і через пару днів раптом бачиш їх такими, що лежать на тому ж самому місці, де шукав сто тисяч разів. Чому так буває?

-Це точно був вишневий пиріг. Мене мама постійно примушувала кісточки з ягід виколупувати.

Котов не став сперечатися, хоча точно пам`ятав, що те була шарлотка. Та і його Марія, що уміє славно її готувати, теж не раз згадувала, що у свекрухи цей пиріг завжди виходив пишніше.

«Дідько! - вилаявся про себе Дмитро. - Невже старію!.. Чи Марія говорила про пірог взагалі, мовляв, що він завжди у моєї матері виходив пишніше? А я потім просто наклав свої думки на це зауваження. Дідько»!

-Ти знаєш, - продовжив розмову Котов, - я вже не зовсім пам`ятаю обличчя нашої матері... Скільки тут пройшло? Дванадцять... тринадцять... Дідько! Вже і це не пам`ятаю.

-Не лайся!.. Одинадцять років минуло, - порахувала сестра.

-Дідько! Ой, перепрошую, вирвалося... Одинадцять - ніби і мало... А все одне не пам`ятаю деталей... А до цього забув і як виглядав батько... Іноді ось так увечері намагаюся напружити свою пам`ять, а результату немає. Якісь каламутні плями... образи... А варто тільки дістати альбом з фотокарточками, тоді ніби згадую. Ось якого кольору були очі?

-Чиї? - обернулася сестра. - Мамині? Карі... здається... Ой! Ти запитав, а я раптом забула... Ні, точно карі! У батька — сірі.

Дмитро посміхнувся:

-А який твій найзаповітніший спогад дитинства? У мене часто встає така картина: наша річечка... я сиджу на березі, тримаю вудку... ранок... на траві величезні крапельки роси... тихо-тихо навкруги... поплавець повільно похитується...

-І? - сестра навіть нахилилася вперед. Тут кава все-таки втекла і полум`я голосно зашипіло. Наташа беззлобно вилаялася.

-І більше нічого, - все ще посміхаючись, закінчив свою розповідь Дмитро.

-А я пам`ятаю, як сиджу в саду... в затінку... Вихідний день тоді, напевно, був, бо чомусь була не в школі. Чую, як навкруги дзижчать бджоли. Іноді метелики пролітають... А я зачитуюся, відірватися не можу... Як зараз пам`ятаю - книга була про Марека Пегуса...

-Про кого? Це не та помаранчева книжка, яку батько привіз тобі із столиці на день народження?

-Помаранчева? - здивувалася Наташа. - З чого ти узяв? Вона блакитна... з рудим хлопчиком на обкладинці... Там ще усередині ілюстрацій було багато. Так от: сиджу на траві, на покривалі, читаю... І при цьому думками далеко-далеко... Неначе сама і є той Марек... Хоч, ніби і маленька була, але тоді подумала, мовляв, коли у мене син буде - назву його саме так. Гарне ім`я...

Наташа осіклася і завмерла, так і не встигнувши налити каву в чашку.

-Які дурниці! - з гіркотою в голосі сказала вона. - Але в дитинстві мені так не здавалося. А потім все змінилося. У тебе адже теж так?

Котов не зрозумів питання сестри, але про всяк випадок кивнув на знак згоди. Наташа стрепенулася, налила каву, відрізала шматочок пирога. Усе це вона робила досить вправно. Котов навіть упіймав себе на думці, що милується подібною злагодженістю і точністю її рухів.

Пиріг виявився фантастично смачним. Дмитро навіть не витримав і попросив ще шматочок.

-Сподобався? - по-доброму заусміхалася сестра, встаючи із стільця.

-Ага... очманіссімо! - засміявся Котов.

-Михасю теж подобається вишневий пиріг, - сказала Наташа. - Він взагалі любитель всякої здоби.

-Не говорить, ким мріє стати?

-Хто? Син? - обернулася сестра. - Ти знаєш, він дуже допитливий. Його багато що захоплює. Зараз ось - моделі літаків. До цього - просив купити йому телескоп, щоб дивитися на небо.

-Купила?

-У нього перегоріло, і я, слава Богу, не встигла... Річ не дешева.

-Слухай... а... як у вас з грошима? - Котов запитав і тут же густо почервонів.

Наташа зробила здивоване обличчя. Її відповідь би коротка і позбавлена емоцій:

-Все гаразд.

І раптом Котову згадався один з днів народжень, коли йому ледве перевалило за перший десяток. Дмитра тоді уразив подарунок сестри. Уранці, ледве розплющивши очі, вона босоніж притопала до брата і протягнула йому свій кулачок.

-Ти чого? - спросоння забурмотів хлопець.

-Це... подарунок... Адже ти збираєш на велосипед?

Наташа розтискла пальці і в її долоні виріс саморобний клаптевий мішечок. У нім лежали монети. Всі-всі монети, які були у сестри. І навіть два перламутрових ґудзика.

Навіть зараз згадуючи цей момент свого життя, Котов не міг стримати пекучих сліз.

-Я цього і не пам`ятаю, - збентежено посміхнулася Наташа, ставлячи на стіл чергову порцію свого пирога. - Скільки мені тоді було?

-Шість... ні - сім... Я пізніше повернув тобі монети, і залишив лише ґудзики... Сказав, що вони дорожчі.

-Серйозно? - щиро здивувалася сестра.

-А ти потім купила цукерок... і все їх з`їла... сама, - посміхнувся Котов.

Печіння в очах вже проходило. І Дмитро дозволив собі подивитися на Наташу.

-Ти цю історію, напевно, вигадав, - збентежено промовила та. А потім раптом кинулася вперед і обійняла брата.

-Я пам`ятаю... Цей момент я дуже добре пам`ятаю, - скляним голосом відповів Котов. А потім спробував пожартувати: - Це не загублені окуляри!

-А я пам`ятаю, коли захворіла ангіною. Мене в лікарню забрали. Здавалося, що назавжди... І ще мені думалось, що я скоро помру, тому мене в лікарню і віддали... Ось візьму і просто помру... як дідусь... і бабуся... Дітям іноді так думається... Розумієш? І мені з кожним днем все гірше і гірше... Так от, ти якось тоді втік з школи. Не знаю як, але проник до мене в палату, сів біля ліжка і раптом говориш, нібито, у тебе чарівна долоня. Зараз ти, мовляв, покладеш її мені на лоб і ніби магнітом витягнеш хворобу.

-Смутно пригадую, - признався Котов. - Здається, я тоді прогуляв математику.

-Було... було таке... Я очі закрила і відчуваю, як з мене хвороба витікає. І потім на диво швидко видужала... А ось ти навпроти - захворів. Правда, застудою...

-А ось цього я зовсім не пам`ятаю.

-Гм! - Наташа сіла за стіл, склала руки в такій собі молитовній позі, і тихо сказала: - Ти завжди був в чомусь краще мене... Я навіть іноді хотіла бути такою ж. А не могла... А ти ось утримався в потоці життя. А, може, навіть ти і є цей потік. Його частина.

-Та кинь ти! - спохмурнів Дмитро. - Чесно скажу, що від твоїх слів я починаю почувати себе якимсь... якимсь... Кинь! Не треба!

-Але чому? Це правда, - здивувалася сестра.

-Правда? Дурниці... сущі дурниці! Моє життя це... це., - Дмитро ніяк не міг підібрати слів, і сидів ляскав ротом, як риба в акваріумі. - Гм! Ти так говориш, ніби воно - такий собі еталон.

-Воно?

-Життя... ну, моє життя... Де це знаходиться Бюро вагів? У Франції? Ну так я тобі відкрию секрет: моє життя там не виставляли.

Здається, Наташа не зовсім зрозуміла слова брата.

-Я це до того, - спробував пояснити Котов, - що не бачу, та і не хочу, щоб мене брали за зразок. Ти не думай, що представляєш яке життя у мене і моєї сім`ї. Я не «архівний метр», не еталонний «кілограм»! Не «норма» або «стандарт»! Тут і верифікувати нічого! Та і взагалі - усі ці розмови про те, що хтось живе щасливіше, хтось навпаки, придумали священики. Це вони побудували таку ось концепцію праведного життя, і ми, як дурні, прагнемо прирівняти своє життя до їх запропонованої моделі. Від цього і усі проблеми.

-Ти дійсно так вважаєш? - якось перелякано промовила Наташа.

Дмитру навіть здалося, що вона хоче закрити вуха.

-Ох! - Котов зітхнув і узяв сестру за руку. - Послухай... послухай мене... Ти просто втомилася. Може, бери Михася і поїдемо до нас у гості?

-До вас?

-Так. У Дніпрослав. Ну її, столицю, до бісової матері! Зміна обстановки тебе підбадьорить. Ти як?

Сестра зам`ялася.

-Збирай речі! - посміхнувся Дмитро. - Я зараз подзвоню в аеропорт - забронюю квитки. Якщо не вийде, їдьте потягом, в Дніпрославі я вас зустріну. Добре?

-Ні... ні... Так відразу...

-Та вирішуй! Ти нічого не втратиш.

-Ти знаєш, я ось з тобою спілкувалася - мені відразу полегшало. Як тоді в лікарні...

Котов завмер. Він уважно вдивився в очі Наташі, намагаючись визначити якусь каверзу.

-Так ти згодна? - запитав він з надією.

Сестра мовчки замотала головою:

-Спасибі, поки ні. Потім... Ми приїдемо потім... Спасибі.

Котов кинув погляд на свій годинник. До літака був ще близько трьох годин.

-Мені пора. Потрібно ще зібратися та виселитися з готелю, - сухо сказав Дмитро, відставляючи чашку. - А Петру я все ж подзвоню. Обов`язково подзвоню.

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (ГЛАВА 7)
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 9)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 41  Коментарів:
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
02.01.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди