Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:30Повість
 
Верифікація вічності
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

Глава 9

18 квітня 1986 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36028

...Сіли за стіл. Розклали їжу по тарілках. Розлили напої. Кому узвар, кому щось міцніше: жінки погодилися на вино, чоловіки налягли на зубрівку.

Піднявся Дмитро. Говорити він умів, а тому від імені батьків витіювато побажав молодшій дочці всіляких благ. Не забув і про навчання. І тільки випили, як задзвонив телефон.

-Це, напевно, тебе, - зробив висновок Котов, дивлячись на Ярину.

Та живо підскочила і помчала в коридор.

Гості застукали по тарілках вилками та ложками, посилено налягаючи на частування.

-Сто років з вами не бачилися, - кинув Тарас - хресний Ярини. Він сидів прямо навпроти Котових, а його дружина, Тетяна, тут же підтакнула.

-Сто років? А на Різдво? І взагалі, хто винен, що ви у гості не заходите? - парирував Дмитро.

-А ви і не звете.

-Хороші люди запрошень не потребують.

Розсміялися. Тут повернулася Ярина, яка голосно повідомила, що дзвонить тітка Наташа.

-Вона мене вже привітала, зараз просить тебе покликати, - звернулася дочка до Дмитра.

Той встав і вийшов з кімнати.

-Привіт! - здавалося, голос сестри був досить бадьорим. - Приймай поздоровлення. Нехай твоя дочка росте слухняною, здоровою, розумною... красивою... Бажаю їй щастя.

-Дякую... Що ви там з Михасем?

-Все гаразд.

-Наважилися приїхати до нас у гості?

-Не зараз, - тут голос Наташі злегка затремтів.

-Все добре? Тільки чесно!

-Так.

З кімнати, де зібралися гості, почувся гучний сміх.

-Гаразд, - швидко підвела підсумок Наташа. - Не стану тебе відволікати.

-Я тобі ще подзвоню, - швидко промовив Дмитро. - Бувай.

-Бувай.

Котов почув короткі гудки і декілька хвилин стояв, дивлячись на трубку телефону. Потім він живо поліз в кишеню свого плаща, що висів в передпокої, знайшов там нотатник і відкрив його на потрібній сторінці. Вказівний палець набрав номер. Після третього гудка в трубці почувся густий чоловічий бас.

-Слухаю, - промовив він.

-Привіт, Петро!

-Це хто? Дима, ти?

-Так, це я.

-Привіт... Слухай, а я думав через годинку вам подзвонити та привітати племінницю.

-Можу її покликати.

-Ось добре! - голос шурина став трохи м`якший. У нім знову, як колись, почулися медові нотки.

-Знаєш... я це... чого дзвоню-то? - Дмитро затнувся.

-Щось сталося?

-Ні. Просто хотів би з тобою поговорити.

-Про що? - напружився Петро.

-Взагалі поговорити.

Пауза. Було чутно, як Петро дихає в трубку. Котов нервово засмикав ніс, а потім додав:

-Я б хотів до тебе приїхати... у гості... Ти не проти?

-У гості? Ну... не проти... І коли?

-Не знаю. Може, через тиждень. На роботі дещо утрясу і приїду. Давай я... числа двадцять четвертого... Ні! Двадцять п`ятого приїду, а? Так ти не проти?

-Ні, - шурин стомлено зітхнув і в трубці задув холодний вітер. - Покличеш Ярину?

-Звичайно... звичайно... Зараз...

Котов повернувся до кімнати. Зима, яку він раптом відчув розмовляючи з Петром, тут же розвіялася тріумфуючою весною молодого життя. Ярина разом з подружками пустотливо реготала, слухаючи байки свого хресного. Марія з Тетяною обговорювали якийсь рецепт. Аліса возилася з братиком.

«Як добре! Як тут добре! - Котов відчув, як у нього відлягло від серця. - Господи, я давно тобі такого не говорив... Спасибі! Спасибі Тобі за все... Пробач мене, якщо я щось говорю або роблю всупереч Тобі»!

-Ти що там, заснув? - весело запитала Марія.

-А? - Дмитро раптом розгубився. - Ярина, підійди до телефону.

Котов сів на своє місце. Погляд впав на чарку, в якій вже була налита бурштинова зубрівка.

-Як справи в науці? - запитав Тарас.

-Неухильно вибирається з похмурого середньовіччя.

-Це приємно чути... А ось ти мені, брате, скажи, коли людство нарешті буде спокійне собі літати в космос, також, як ми зараз їздимо в сусіднє місто? Коли на Марсі побудують міста і...

-Ну ти замахнувся! Люди досі від нафти відірватися не можуть...

-А ти чув, що барель вже торгують нижче десятки?

-Чув, але повір - особливо за цим не стежу.

До кімнати знову повернулася рум`яна Ярина. Тут Тарас підморгнув усім присутнім і встав з-за столу.

-Ось і моя черга бажати нашій світлій панночці усіляких благ. Передусім, дозволь...

І Тарас хвилин десять мудрував серед витіюватих фраз, витончених виразів, прагнучи утримати все це в загальній ерудованості усього побажання. Почавши говорити про одно, він закінчив свій тост абсолютно на іншій ноті, яка проте не зіпсувала загального настрою його промови.

-Відразу видно - перед нами політик! - розсміялася Тетяна, штовхаючи чоловіка у бік. - Ти ж не у своїй міській управі виступаєш. Давай простіше.

-Ярина - майбутній виборець, - відповідав Тарас. - Їй потрібно звикати слухати...

- ...і ще вчитися відділяти плевели від зерен.

Усі порснули від реготу.

Через якийсь час усі розбилися по групках, в кожній з яких обговорювалися теми, що хвилювали особисто.

-Як там ваш Влад? - поцікавилася Марія.

-Ой, і не запитуй! - сердито промовив Тарас. - Сімнадцять років, а в одному місці вітер грає... А я йому товкмачу кожен божий день: «Потрібно вже визначатися. Попереду - доросле життя». Адже не безглуздий хлопець! Усі учителі говорять, що мізки у нього є. Є!.. Він минулого місяця їздив в Харків представляти, так би мовити, наше місто...

-Навіщо? - не зрозумів Дмитро.

-Ну, на республіканську олімпіаду по математиці. Зайняв друге місце!

-А що ж його обмежує? Лінь?

-Та і вона теж!

Тут слово узяла Тетяна:

-Кохання, ось що обмежує. Знайшов якусь... якусь шльондру із Задніпров`я. І тепер...

-Таня! - штовхнув дружину Тарас. - Тихіше! Тут діти.

-Із Задніпров`я? - перепитав Дмитро.

-Агов! - Тетяна спохмурніла. - Господи! Тарас, коли ваша управа вже наведе лад в цьому гніднику? Не райони, а... а... Син усі вечори пропадає незрозуміло де, приятелює з чортзна ким. Не приведи Господь, завтра явиться зі своєю лярвою і обрадує нас, сам знаєш чим. Анька Вишневська! Звучить? - сказала ущипливо Тетяна. - Не соромно прізвище поганити?

Котов раптом відчув якесь зніяковіння. І тут він чітко згадав одну картину зі свого дитинства. У нього був шкільний товариш - Борис Гіссер, по прізвиську Бик. Зараз було важко сказати з якої причини, але якось увечері Дмитро зайшов до того у гості. Засидівся, забовтався, коли раптом на порозі кімнати виникла худа фігура бориної бабусі Цофи. Котов як зараз пам`ятав її тріскучий голос, з тим, що тоді здавався йому дивним, говором.

-Борєчка, запитай у свого друга, їв він сьогодні? - звернулася бабуся до онука.

Котов подивився на неї, потім на свого товариша. Його здивувало, що в його ж присутності розмовляли так, ніби Дмитра тут не було.

-Ти їв? - діловито поцікавився Борис.

-Ні, - розгублено промовив Котов.

-Не їв, - відповів онук бабусі Цофі.

-Тоді скажи своєму другові, щоб він мив руки і йшов з тобою за стіл.

Котова погодували. І, до речі, це був єдиний раз, коли він їв в гостях у когось зі своїх друзів. Адже до цього Дмитра ніколи не запрошували за стіл. А тут - не погребували зробити подібне. Так-так, саме не погребували. Такий висновок в той момент зробив Котов.

Покритий яскраво-червоними плямами пекучого сорому, Дмитро неквапом працював ложкою, поїдаючи суп.

-Борєчка, передай своєму другу ще хлібця, - наказала бабуся Цофа.

-Угу, - розмахував своєю великою головою той, при цьому запихаючи собі в рот чергову ложку. - Тримай!

-Спасибі, - ледве чутно пробурмотів Котов. Але шматок в горло йому не ліз.

Потім, вже не раз будучи в гостях у Бориса, Дмитро починав брехати, що не голодний.

-Такий хлопчик, а не хоче їсти, - дивувалася бабуся Цофа. - В його роки мені завжди хотілося їсти. Скажи йому, Борєчка... що у цьому немає нічого ганебного. А може він захворів? Спитай.

Але Котов відчайдушно мотав головою, при цьому даючи собі зарікання ніколи і ні у кого нічого не просити. І не брати дорогих речей в подарунок. Йому не хотілося уславитися «жебраком».

-Не соромно прізвище поганити? - повторила Тетяна. - У неї, цій шмаркачки, і залізного шага в кишені немає.

Котов почервонів і опустив погляд.

-Тс-с-с! - прошипів Тарас. - Не кричи так голосно. Знову ти сваришся...

Він покосився на зграйку дівчаток, що базікали з Яриною, та на Алісу що няньчила свого братика.

-Коли, та коли? - забурчав Тарас. - Ну, ти ж сама знаєш, як у нас в управі все туго йде! А Задніпров’я, на те і Задніпров’я, щоб там заводи і розташовувалися. Чи ти хотіла б, щоб вони в центрі міста височіли? Чи ось тут, у Новому Кодаку, одні «мазанки» з «шпаківнями» стояли, і ця вся голота тобі на двір заходила? Ні-і, нехай там сидять, за Дніпром.

-Та досить вам! - спробував заспокоїти друзів Дмитро. Тема розмови йому не дуже подобалася. - Молоді роки, на те і молоді. Ти, Тарас, теж на Чеслава Неміна бігав.

-Так мені скільки тоді було? Та і час був інший!

-А що самі думаєте робити? - запитала Марія.

-Є два варіанти, - відповіла Тетяна. - Або відправити його до політехнічного університету імені Захаровича у Львів. Або у Вільнюський університет.

-Ого! Чого так далеко?

-Чим далі, тим краще. Тим швидше вилетить з його голови Ганна! - Тетяна перестала крутити в руках келих і швидко допила вино.

-Тільки тому? - здивувався Дмитро. - У нас, скажу вам, і викладачі кращі, та і...

-Ні, ні, ні! - відмахувався Тарас. - При усій повазі до тебе, і до університету, ми схиляємося до думки відправити його подалі. І думаю... все ж в Литву. Там і родичі є. Якщо що - доглянуть. Та і я зможу відвідувати частіше, ніж у Львові. Як-не-як, а Вільнюс - наше місто-побратим. Ми, до речі, днями зустрічаємо делегацію звідти, з питання...

-А що йому перешкодить там знайти чергову Ганну? - перебив Тараса Дмитро.

-Дівчата там краще! - упевнено відповів той. - Добре виховані.

-Ох, ну зараз і часи! - зітхнула Тетяна. - І діточки.

-І Влад згоден? - поцікавився Дмитро.

Тарас взявся за пляшку «Зубрівки» і неквапом став розливати її по чарках.

-Згоден... згоден... згоден.., - бурмотав він. - У цьому світі, якщо не зачепишся, знесе потоком в таку глушину... Чи хоче син, або не хоче, а іншому я ходу не дам. Поки його голова на плечах не перестане бути лише прикрасою для гарненьких дівчаток, він повинен буде слухатися нас з матір`ю.

Покінчивши з цими виправдувальними промовами, Тарас налив вина жіночій половині.

-Ну, жиймо! - вимовив він, піднімаючи свою чарку.

Випили, покректали, помовчали, закусили.

-Жити завжди було важко, - промовив Дмитро, розжовуваючи м`ясо. - Будь-яке покоління вам це розповість. Візьми наших батьків, батьків їх батьків... і так до першого коліна. Що в другу світову війну, що в першу... що при російських або австрійських імператорах... чи в епоху Мазепи, або Хмельницького... за часів Речі Посполитої... Великого князівства литовського... чи ще далі... А все одне - люди жили, працювали, ростили дітей. І при цьому не забували скаржитися на долю.

-Це ти до чого? - не зрозумів Тарас.

-Що немає ніякого золотого століття. Та і не було його зовсім.

-Гм! Можливо... Ось я і говорю, що чіплятися потрібно зараз... І до речі, про золоте століття: я думаю, що при Гедиміновічах було не так вже і погано. Славна епоха!

-Oh mein Gott! Звідки тобі знати, як добре або погано жилося п`ятсот років тому? Чи це в тобі говорять спогади минулих життів?

Тетяна голосно розсміялася:

-Ось-ось, Дмитрику! Розкажи йому! А то він мене удома вже замучив своїми «уроками історії». Коли краще, коли гірше, коли...

-Нічого смішного, - надувся Тарас. - А щодо минулих життів і всього з цим пов`язаного... Ось ми минулої п`ятниці нарешті вирвалися в кіно. Потрапили якраз на прем`єру «Горця». Там Шон Коннері знімається і цей хлопець... Як його? Який тобі подобається.

Остання фраза адресувалася Тетяні.

-Міккі Рурк, - підказала вона.

-Точно. Молодий артист. Та ви його напевно бачили в... у «Бійцівській рибці».

Дмитро знизав плечима, мовляв, можливо ти правий. А ось Марія, здається, згадала.

-Знову якась фантастика? - поцікавився Котов.

- Не зовсім, - відповідав Тарас. - Швидше, містика. Уяви собі таку ситуацію, коли деякі люди стають безсмертними. Та ти не кривися! Суть в іншому: битися з такими ж безсмертними за право стати смертним. А? Представив?

-Маячня.

-Тут потрібно дивитися... Словами не можна передати ні атмосфери, ні почуттів... Ось подумай: до чого б тебе привело вічне життя? Все навкруги міняється: події, люди, міста. Сходять у небуття твої близькі, друзі. А ти залишаєшся в образі такого споглядача...

-Так можна і з глузду з`їхати!

-Ось-ось! - Тарас ткнув вказівним пальцем кудись убік. - Я якось згадував днями одну давню розмову зі своїм викладачем права, де він мені сказав, що людині для того, щоб стати краще - треба час. Багато-багато часу.

-Ну бо! Для чого?

-Для роздумів... експериментів... Зробити так, або зробити інакше. Чи ось: зупинившись у розвилки, вивчити усі можливі шляхи. Пройти ними усіма до кінця. Встати на місце іншої людини, щоб зрозуміти суть її дій... Верифікувати, так би мовити. Якби часу у нас було досить... для всього ось цього, мною перерахованого... тоді б ми стали мудріше. Це змусило б нас переосмислити свої кроки, змінитися.

-Якийсь романтик, твій викладач.

-Ага! Я не погоджувався з ним, адже ми з часом можемо помінятися і в іншу сторону. Вірно?

-Вірно.

-Тоді він додав, що тому ми, люди, маємо кінець. Вірогідно, мовляв він, така термінальність примушує нас діяти активніше... Чому ти смієшся?

Котов зітхнув і спробував угамуватися.

-Дивний викладач. Цікаво, як він тоді виправдав би війни? Прискореними кроками термінального людства? Боже, скільки в житті всього відбувається, і якою нісенітницею ми це усе виправдовуємо!

-Так... так... Мабуть! - задумливо промукав Тарас. - Зараз наш світ в черговому витку нескінченної великої війни. Он американці пару днів назад почали бомбити Лівію. Радянський союз звинуватив США в агресії... Таке собі перетрушування. Перетасовування карт, для нової їх роздачі, чи що?

-Ну і хрінь ти несеш. Так ти, мабуть, виверження Везувію в Помпеях до цього «струсу карт» примажеш. Чи війну з Гітлером... або епідемію чуми в середньовіччі...

-М-м-м... Так, це, мабуть, дійсно якась хрінь... Але чого нам чекати далі? Як в цьому всьому розібратися?

-Дивно, що ми боїмося того, що відбувається далеко, - сказав Котов. - І при цьому не помічаємо, що твориться під носом. Якась Австралія... Лівія... Німеччина... А що у нас? Що на сусідній вулиці?

Тарас зробив здивоване обличчя: «Ти зараз про що говориш»?

-Усе це було дуже давно передбачене! Уся ця війна! - подала голос Тетяна. - І у Біблії, і у віршах Нострадамуса...

Тут Котов не утримався і скорчив кислую міну. Усі ці байки про «великого провісника Нострадамуса» - вже усю печінку йому роз`їли, немов вони були свого роду сильною кислотою. А Тетяна зараз нагадувала тих бабок, які надивилися телевізора, начиталися бульварних газеток, і тепер з видом академіка розповідають усім про «плани Всесвіту».

-А ми, - говорила Тетяна, закочуючи очі, - не слухаємо підказки, а робимо всупереч усьому, щоб пророцтва збулися.

-Прямо як в «Макбеті», - співчутливим тоном додала Марія.

-Причому тут «Макбет»? - обернулися усі до неї.

-При тому, що там теж були пророцтва. А суть тієї історії така, що Макбет був вільний їх або прийняти, або відкинути. Але він, як і усі ми, пішов на поводу своїх пристрастей.

-А якщо вони неминучі? - спитала Тетяна.

-А якщо вони неминучі від того, що ми вважаємо їх неминучими? - відповіла питанням Марія. - Ось ти, Тарас, запитав, якби люди жили вічно, що тоді?

-Запитав, і що?

-Тоді б життя перестало бути цінністю. Тоді б для тебе доля сина, його майбутнє — усе це стало б байдужим. І скажу навіть більше: не було б ніяких синів, дочок, онуків, правнуків.

-Ось це ми забрели в хащі! - подав голос Дмитро. - Якщо зараз не вип`ємо по ще одній чарочці за здоров`я усіх дітей...

-Точно. Адже ми зараз знаходимося на дні народження, - усміхнувся Тарас, починаючи наливати спиртне.

-А що Аліса? - кивнула головою у бік старшої дочки Тетяна. - Женихи є?

Здається, Аліса почула, що говорять про неї, навіть не дивлячись на неголосну музику, що пливла з динаміків магнітофона. Вона підняла погляд на батьків. Дмитро підняв чарку і досить гучно промовив:

-За вас, діти! За ваше щастя!

Тут же усі випили.

-Вийдемо, подихатимемо повітрям, - запропонував Котов гостям, встаючи із стільця. І тут же він спробував блиснути своїми знаннями німецької, яка йому подобалась ще зі школи: - Ich bitte... alle in den Vorgarten... gehen.

-Натуральний німець! - похвалив Тарас. - Чи то відгомін минулого життя?

-Аліса у нас примхлива пані, - напівпошепки відповіла Марія, коли компанія опинилася в палісаднику. - З її слів - нормальних хлопців в окрузі немає.

-Ой, так! - плеснула руками Тетяна.

Вона витягнула з сумочки сигарету і потягнулася до чоловіка, щоб її підпалити.

-У неї, - неголосно промовив Дмитро, сідаючи на лаву альтанки, густо увиту плющем, - дещо хворобливе почуття справедливості. Та і прямолінійна... занадто. Зараз, звичайно, стала трішки м`якша, а раніше - спалахувала, як сірник.

-І що думаєте? Я про її майбутнє.

-Покладемося на її розсудливість і дозволимо самій вибирати.

-Навіть звідси видно, що ваша Аліса - розумниця, - зробила висновок Тетяна, пускаючи тонку цівку диму.

Поруч запалив і Тарас.

-А нам, дивлюся, з Владом до кінця життя няньчитися, - похмуро промовив він.

-Обійдеться. Виросте - порозумнішає, - заспокоювала гостей Марія. І тут же змінила тему: - Слухайте, а що ви на літо запланували? Кудись поїдете?

-Куди тут з нашею зарплатнею поїдеш! - плеснув руками Тарас. - Міський бюджет вирішили скоротити на десять відсотків. А значить...

І тут понеслося: про зростаючі витрати міста, про непомірні соцвиплати, про затягування будівництва нової станції метро на лівому березі. Котов спочатку чесно намагався слухати, а потім випав з цієї розмови.

Він повернувся до свого дзвінка Петру, і раптом з якимсь здивуванням зрозумів, що насправді не знає, про що стане з тим розмовляти.

«Може, не варто було і братися? - спробував відступити Дмитро. - Дідько! Що тепер робити»?

Гості змерзли, і тому запропонували повернутися у будинок. Там компанія знову випила, потім закусила. І знову випила. Розмови стали торкатися все більше побутових моментів або обговорень загальних знайомих.

Коли Тетяна разом з Марією затягнули «Ой у саду ружа посаджена...», стало зрозуміло, що свято виходить на фінішну пряму. Тарас живо налив по чарочці гіркої настоянки, все також живо кинув «Будьмо», і влив зубрівку до рота.

А жінки, дивлячись в нікуди, з гіркими нотками суму люто так виводили:

Не кладу на личко червенило,

Мене в полі сонце припалило.

Припалило спереду і збоку,

А я собі дівчина нівроку.

Закінчили, помовчали. Тарас обійняв дружину за плечі і запитав:

-А ось цю пам`ятаєш: «Ой ти, дівчино заручена»?

-Ой, звісно!

Стало ясно, що компанію чекає новий виток музичних композицій, і Дмитро подав Марії знак.

-Ну, що? - підвелася та. - Нести чай та пиріг?

Вишневські одночасно кивнули і удвох тихо затягнули:

«Ой ти, дівчино заручена,

Чого ж ти ходиш засмучена?» -

«Ой ходжу, ходжу засмучена,

Що не за тебе заручена!»

-Давай тобі допоможу, - встав слідом за дружиною і Дмитро.

Вони удвох відправилися на кухню. А коли повернулися, застали Тараса і Тетяну вже про щось балакавшими з Алісою.

-Увага! - голосно промовив Дмитро. - А зараз всі поздоровляємо іменинницю.

Пиріг поставили на стіл, Котов запалив свічки.

-Ну бо, загадуй бажання! - закричали усі присутні. - На дрібниці не розмінюйся!

Ярина лукаво посміхнулася, потім скрутила губи качечкою, і приготувалася гасити свічки на своєму святковому пирозі. Декілька секунд і танцюючі вогники затухнули.

-О-о-о! Сто років! - радісні вигуки затрусили будинок до самої основи. Пролунали оплески, сміх.

Першими подарунки Ярині протягнули батьки. Дочка досить вправно розірвала обгортку і її очам з`явилася кольорова коробочка.

-«Вокмен»! - і далі виск, писк, підстрибування. Потім спроби обійняти батьків і поцілувати їх в обидві щоки. - Супер! Супер! Супер!

-Ну раз тобі дістався такий ось подарунок, - підійшла усміхнена Аліса до своєї молодшої сестри, - то тримай від нас з Юрасиком і це невелике доповнення.

Вона протягнула світло-сіру дугу - навушники. Ярина радісно схопила другий подарунок і зробила спритний пірует.

Потім настала черга хресних. Підбігли і подружки. І знову радісний шум, гам, гучний сміх.

-Данкую всім! - прокричала на повний голос Ярина, підстрибуючи на місці, немов заєць.

Усі знову розсілися по місцях. Пиріг проковтнули в одну вмить. А приблизно за годину подружки Ярини поспішили відправитися по будинках, а трохи пізніше на таксі поїхали і Вишневські.

-Добре посиділи! Душевно, - промовила Марія, прибираючи із столу. У тому їй допомагала Аліса. Ярина з подарунками помчала до себе в кімнату.

Котов кивнув, а сам налив собі останню чарку. Випивши її умить, він з кректанням сів в крісло, включив телевізор, порожнім поглядом втупившись в картинки, що миготіли на екрані.

-Не засиджуйся! - штовхнула Марія його плече.

І тут Дмитро допетрав, що виявляється вже деякий час дрімає. Стіл був вже прибраний, діти розійшлися по кімнатах.

-Умивайся, та йди в спальню, - говорила дружина, позіхаючи.

Вона сіла на канапку і стала натирати свої ручки нічним кремом.

-Мені потрібно ще дещо написати, - пробубонів у відповідь Котов.

-В такому стані? Що ти там напишеш?

Дмитро відмахнувся і потопав до себе в кабінет.

Його настрій чогось зіпсувався. Усі ці сьогоднішні «одкровення» повспливали, як та каламутна піна морського прибою.

Для Котова все було однозначно. Вже давно все було однозначно. Він тільки зараз це зрозумів. Причому кристально чітко.

Йому подумалося, що він, мабуть, схожий на того альпініста, який щосили лізе до вершини. І вже знаходячись у близькості від неї, зупинився передихнути, зібрати сили для останнього ривка. Ось він озирається назад, на тих хто внизу, хто ще повзе вгору. Намагається повзти. А його самого розпирає почуття власної важливості, правда при цьому хочеться допомогти тим, що відстають. Хочеться дати їм раду, бо звідси видно їх помилки. Ті самі, які здійснював і він. А йому порад ніхто не давав. Все доводилося робити самому.

-Стоп! - говорить Котову його колега Дзюба. (І звідки він тут взявся?) - Дай їм самим розібратися, що до чого.

-Ні, допоможи їм! - перечить Тарас. Він буквально заглядає в очі Котову, шукає там вогник розуміння. - Зараз вони впадуть і розіб`ються. Уяви, що це твої діти. Адже їм ти не бажаєш лютої смерті?

-Так вони нічому не навчаться, - заперечує Дзюба. - Навіть падіння корисніше твоїх порад. Навіщо ти лізеш в долю інших людей? Дозволь їм помилятися. Дозволь їм жити по-своєму. Інакше ти їх зробиш нещасними.

«Дійсно! - здивувався Котов. - Навіщо це мені? Нехай та ж Аліса вибирає свою дорогу».

-А, наприклад, Наташа? Це твоя сестра! - відповідав Тарас. - І життя її сім`ї рушиться у тебе на очах. А ти, як байдужа тварина, яка може протягнути руку і врятувати потопаючих, а замість цього думає лише про себе.

-Людина живе своїм життям! - бере слово Дзюба. - А жити за іншого - не правильно. І безглуздо! Та і не можливо!

«Так, так, так! - Котову хотілося це крикнути. - Ви обоє праві»!

І тут він розуміє, що, здається, знову дрімав. Увесь цей діалог, ці гори, люди за спиною - усе це йому приснилося. Привиділося.

«Господи, що за безглузді думки? - Котов погладив холодну поверхню свого столу і тут же відкрив одну із скриньок. Там лежав коричневий зошит. Той самий - із записами його снів. - Звідки він тут? Адже я раніше сюди заглядав».

Дмитро нахилився і... сіпнувся, вловивши себе на почутті падіння в прірву.

Він як і раніше сидів в кріслі.

-Дідько! Нерви пустують, чи що?

Котов оглядівся, потім відкрив все ту ж скриньку - порожньо. Немає ніякого зошита.

«Звичайно, немає! - Дмитро подумки шльопнув себе по лобу. - І бути не могло! Адже я її так і не завів».

Він дійсно так і не почав нічого писати. Купив зошит, багато разів сідав перед ним з олівцем в руці, але не написав ні рядка. А ось чому це стерлося з пам`яті - Котов не розумів. Чому він, власне, вирішив, що записи існують?

-Чортівня якась! - пробубонів він, закриваючи скриньку столу. - Адже я це і раніше знав. Так чому раптом вирішив, що це не так? Чому шукав зошит? Якась репродукція дій... Дежавю!

Знову відкрив. Знову закрив. Потягнув нижній... Лежить. Ні, точно лежить! Коричнева обкладинка... тріснута в декількох місцях... сірий пил на обкладинці...

Котов судорожно ковтнув і витягнув зошит. На жовтих сторінках акуратним почерком були олівцем виведені акуратні рядки. Дата... ще одна... ще...

«Що це? Щоденник, чи що? - не розумів Дмитро. - Почерк мій... але слів не розібрати...»

Дон! Дон! Дон! Дон-н-н...

Котов здригнувся і захитався в кріслі. Зошита немає... Годинник б`є одинадцять. У будинку тихо. Усі сплять.

«Божеволію, - Котов покосився на скриньки столу, але тут же встав і відійшов убік. - Так! Спати! Умиватися і спати»!

Дмитро широко позіхнув, вимкнув світло настільного світильника і пошльопав у ванну. Нашвидку вмиваючись і почистивши зуби, він поспішив дістатися до ліжка. Сон навалився відразу, ніби важка гора. І знову почуття падіння в прірву, запаморочення.

-Ей! Ей! Стій! - перелякано сіпнувся Котов, але його тіло вже скув слизький холодний удав. - Та щоб тебе!

Дмитро спробував вирватися. Він сіпався, крутився, при цьому вив, гарчав, і навіть ридав.

-Ми усі здохнемо! - перед очима промайнуло перекошене обличчя незнайомця. Того самого бродяги, який проводжав машини, що прямували до дніпрославського аеропорту.

Падає стіна, валиться дах. Тріск, гуркіт. А потім шипіння, що леденить душу, та раптом в одну мить перед очима встає темна маса, що навалюється з усіх боків. І напівживий Котов, здавлений з усіх боків мокрою землею, починає рватися геть.

Було важко дихати, в очах почали танцювати «зайчики», а мозок, позбавлений свіжого кисню, огорнуло туманом. Кінець такий близький. І Дмитро це ясно зрозумів, як ніколи в житті. Ще один ривок і... він, нарешті, прокинувся.

-Дідько! - знову зірвалося з його губ.

Вигук був гучним, але Марія, слава Богу, не почула.

Тіло лихоманило в легкому ознобі. Котов переповз під ковдру і притиснувся до спини Марії.

-О, Господи! Що зі мною? - і з цим питанням він відключився.

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 8)
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 10)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 40  Коментарів:
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2014 © СвітЛана
09.12.2016 © Маріанна
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
20.05.2015 © Журналіст
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди