Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:34Повість
 
Верифікація вічності
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

Глава 10

25 квітня 1986 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36029

Електропоїзд неухильно мчався вперед. За вікном мелькали зеленіючі дерева, лісові галявини, широкі поля, маленькі акуратні будиночки невеликих сіл та хутірців. Все саме так, як у старого батьки Тараса: і густі сади, і рясний білий цвіт вишень, і гуси біля ставків. Над цим всім - пронизливо синій небесний купол. І сліпуче біле сонце.

Ось де зараз той меланхолік-Екклезіаст? Сидить, мабуть, у своїй пустелі та ниє.

Весна повнотою своєї влади старанно чепурила, наданий в її розпорядження, світ.

Хочеться жити, - заусміхався Котов. - Хочеться дихати повними грудьми.

Дмитро раптом відчув надзвичайний прилив сил. Серце гучно стукнуло об грудну клітку, немов кажучи: «Е-гей! Гуляємо, брат»!

Котов знову посміхнувся, а потім дістав свіжу газету, в якій чогось на першу смугу винесли повідомлення про те, що вчора мале місце повного місячного затемнення. Сусідка навпроти - літня жінка, що сіла у вагон у Білоусах, перестала в`язати і діловито заявила:

-Затемнення, це не завжди погано.

-Що? - підняв голову Котов. Очі самі собою вткнулися в дугу яскраво-червоного намиста, що висіло на тонкій шиї жінки.

- Я бачу, ви читаєте статтю... А ваше обличчя спохмурніло. Ось вирішила, що ви...

-А-а-а! - допетрав Дмитро. Його вухо вловило у голосі співрозмовниці відгомони типового поліського говору. - Мені, чесно кажучи, все одне - було затемнення чи ні. Та і в астрологію я не вірю.

Тонкі губи співрозмовниці склалися в іронічну посмішку. Вона як і раніше продовжувала в`язати, і майже не дивилася на Котова.

-Усі так кажуть, - відповіла жінка. - А самі схильні до забобонів... Даруйте, а як ваше ім`я?

-Дмитро.

-Прекрасно!

Що саме «прекрасно», Котов не зрозумів.

Жінка представлятися не поспішала. Вона неквапливо відклала в`язання і підняла на Дмитра погляд своїх карих очей. Зараз вона була схожа на медсестру, яка ось-ось скаже: «Відкрийте рота. Проковтніть цю пігулку. Запийте склянкою воді... Ось і добре! А зараз поміряємо температуру...»

«Швидше за все, - подумав Дмитро, - цій «колишній медсестрі» надокучила поїздка. Чи вона просто не уміє знаходитися наодинці із самою собою».

-Раніше, - почала жінка, все так само іронічно посміхаючись, - люди вважали, що будь-яке затемнення обіцяє біди. Як і польоти комет.

-А що ви із цього приводу думаєте? - Котов спробував визначити, що за чоловік перед ним. Він відклав газету, зняв окуляри і демонстративно навхрест склав руки на грудях.

-Я вважаю, що це така собі точка повороту.

-Куди?

-Тут вже, Дмитро, на ваш розсуд. Особливість затемнень в тому, що вони... як би підсвічують нам ту частину нашого життя, яке повно протиріч... проблем... яке вимагає коригування, чи що! Вважаю, у кожного з нас є така собі сфера незадоволення. І навіть вам, Дмитро, не раз хотілося б щось поміняти.

-Тут ви Америку не відкрили, - декілька різко відповідав Котов. - Усі ми люди, і усі ми завжди хочемо більшого.

-Так, так... так... Але важливо запам`ятати, що ми маємо право на свободу вибору. Лише наше з вами відношення формує ту реальність, яку ми сприймаємо.

-Ви астролог?

-Що ви! Що ви! Я учитель... Вірніше, була учителем. Вийшла на пенсію.

Котов зовсім розгубився. По його обличчю поповзли найрізноманітніші емоції.

Співрозмовниця зітхнула і знову взялася за в`язання. І до самої станції, на якій Котову потребувалось зійти, не зронила більше ані слова.

«Що це вона раптом? - роздумував Дмитро. - Дивна особа... хоч і колишня вчителька... Повчає, немов маленького».

«А ти сам не повчаєш? - засперечався сам з собою Котов. - Хіба тобі не здається, що ти знаєш все краще за інших? Як той молодець, що побував у сраці, та бачив там гімно, а зараз усіх повчає життю, немов бачив щось більше, ніж то гімно».

Чогось згадалася недавня бесіда із студентами, з числа тих, які допомагали з дослідженнями в його лабораторії. Чому раптом заговорили про те, чого Котов вибрав саме фізику твердого тіла, а не щось фундаментальне, він зараз не пам`ятав.

-А що не так? - з робленим здивуванням запитував Дмитро.

-Ви, пан професор, вибачте, - почав один із сміливців, - але хіба завдання фізики, як науки, не в тому, що б спробувати пояснити ті питання, які дають людству знання про устрій цього світу... космосу... всесвіту?

-Безумовно. А чому ви вважаєте, ніби наші... мої дослідження (тут Котов зробив навмисний наголос, дистанціюючись від студентів) не важливі? Хіба те, що лежить, так би мовити образно - під ногами, чимось гірше, ніж те, що знаходиться за горизонтом?

-І в чому глибинна суть ваших досліджень?

-Гм-м-м! - не дивлячись на суворий вираз обличчя, Котов був задоволений тим, куди рухається розмова. - А якщо я скажу, що вивчення твердих тіл, це ключ до розуміння усіх таємниць живої природи?

-Ого! Як голосно!

-Так-так. Саме ось так! Вивчаючи закономірності поведінки твердих тіл, виявляючи усі складнощі їх структури... ми прийдемо до досягнення поведінки самого всесвіту.

-Ви говорите про нього, як про живу істоту.

-Я говорю про нього, як про такий собі «колектив» з безліччю часток, які мають свої властивості, характеристики, свої порядки чи навпаки - хаоси... та й ще закони... поведінку... Це схоже на товариство людей. Не бачите аналогій? Адже у нас також є і свого роду «кристалічні тіла», і «рідкі тіла»... і «аморфні». А «деформація» - це купа зовнішніх причин, обставин, які впливають на форму... тобто хід нашого з вами життя. і місця у цьому світі.

-Деформація? - розгублено пробурмотів хтось.

-Вона сама. Хтось з нас прагне утримати своє «я», тобто повернутися в початкове положення, ледве зовнішні обставини підуть геть. Чи (а таке також буває) - репнути і зламатися під їх вагою. Інші ж не пам`ятають свою «первинну форму», і піддаються зовнішній дії, як той пластилін, залишаючись, так би мовити, в новій позі назавжди... Чи до появи наступної деформації.

-Ви так... так... дивно міркуєте, - щиро здивувалися студенти. - Та і ця проекція на наше суспільство... якась... якась...

-Що вас лякає?

Хлопці лише знизали плечима.

-Сумна картина, - пробурмотів хтось з них...

Вагон сіпнувся. Електропоїзд нарешті зупинився.

«Приїхали»! - опритомнів Дмитро.

Петра він побачив відразу. Масивна сутулувата фігура виділялася серед загального натовпу цій маленькій станції.

-До побачення! - навіщось так дивно попрощався з жінкою Котов. Він тут же поспішив на вихід.

-І вам усього найкращого... Пам`ятайте, останнє слово завжди за волею людини, а не за тим, що обіцяють нам зірки.

-Так-так... я зрозумів.

«Ось дивна, ця старенька»! - промчало в голові Котова. Він кинув прощальний погляд на «колишню вчительку» і поспішив геть.

Дмитро зійшов на перон і швидким кроком рушив до шурина, що стояв, озираючись на всі боки.

-Радий тебе бачити! - пробасив Петро, простягаючи руку.

-І я радий, - щиро посміхнувся Котов. - Добре тут у вас.

-Де? - озирнувся шурин.

-Взагалі... Я доки їхав... е-е.., - Дмитро захлинувся в почуттях, словах, і просто махнув головою.

Котов відчув, як міцно стиснулися пальці шурина, як затріщали жили. Дмитро мимоволі поморщився. Наскільки він пам`ятав, Петро ніколи не відрізнявся тактом. І вже коли збирався потиснути руку, то робив це так, немов хотів розплющити долоню свого співрозмовника. Очевидно, даються взнаки молоді роки, коли Петро служив артилеристом. Там вже точно були потрібні міцні клешні.

-Підемо, - кивнув головою шурин. - Авто за вокзалом. Їхати нам недалеко.

Дмитро швидко обнишпорив очима Петра : «А він роздобрів. Став більше разу в два... А ось погляд якийсь зацькований».

Чоловіки обійшли невелику будівлю янівського вокзалу і наблизилися до самотнього «Volvo» кольору мокрого асфальту.

-Твій скарб? - кивнув на автомобіль Котов.

-Службова, - сухо відповів Петро. - Сідай... Поїдемо в місто.

До Прип`яті їхали мовчки. Вірніше, перекинулися парочкою незначних фраз, але розмовою це назвати було не можна.

Котов відчував дискомфорт. По-перше, він налаштовувався на серйозну розмову, але при цьому ніяк не міг знайти відповідних для його початку слів. А по-друге, Дмитро інстинктивно відчував якийсь негативізм, витікаючий від Петра.

Місто виникло прямо з нізвідки. Весняний ліс різко закінчився, і біля краю дороги виросли невеликі білі будиночки, обгороджені живоплотом. Дорога новенька, доглянута, чітко розкреслена. Навіть знаки у узбіч блищали. Все, як годиться: урни, газони, квіточки. Далі, метрів через двісті, вже почали височіти кольорові багатоповерхівки.

-Симпатично тут, - кинув Дмитро.

-Продовжуємо будуватися, - все так само сухо відповідав Петро. Немов робот, він безбарвним голосом віщав про пам`ятки, киваючи головою з одного боку в інший. - Там у нас басейни... ось там кінотеатр... торгівельний центр... готель... школа...

-А ти де мешкаєш?

-Майже в центрі, недалеко від парку, - зітхнув шурин. - Скоро побачиш.

Петро зосереджено крутив кермо. За усю дорогу він не разу не глянув на Дмитра, і той це помітив.

Машина заїхала в двір і стала на парковці.

-Ось цей будинок, - кинув шурин, вказуючи на одну з багатоповерхівок. - Пішли, чи що?

«Якщо це запрошення, - подумалося Котову, - те дуже оригінальне».

Через п`ять хвилин обидва чоловіки опинилися у великій світлій квартирі. Дмитро відразу відмітив, що тут мешкає типовий холостяк. Жодного натяку на жіночу руку.

-Можеш прийняти душ з дороги, - запропонував Петро.

-Ти сьогодні не на роботі? - поцікавився Дмитро.

-Моя зміна увечері, - похмуро відповів шурин, попрямувавши на кухню. - Їсти хочеш?

-Можна.

-Ну, тоді я зараз дещо зроблю нашвидкуруч.

Через півгодини після того, як Котов скупався, переодягнувся, вони з Петром сиділи на лоджії і пили пиво. Повноцінним обідом куховаріння шурина було назвати важко: недоварене спагеті з сиром і так собі просмажений стейк.

Їли спочатку мовчки. Внизу виднівся зеленіючий парк, звідки доносилися дитячі голоси, гавкіт собак і вигуки гуляючих мам.

-І все-таки у вас тут красиво, - знову повторив Котов.

Він зробив потужний ковток запашного «Топільче» і витер долонею з губ густу піну.

-Адже ти приїхав не місцеву красу обговорювати, - різко перейшов до справи Петро.

Він тут же висмоктав увесь кухоль і налив собі знову.

-Гм! Так... так., - Котов навіть розгубився. Та і цвиринькающі пташки наводили думки на інші рейки. - Я приїхав... поговорити про Наташу... і Михася.

-Що сталося? - очі Петра стали глибокого сірого відтінку.

-Та що сталося! - із зітханням відповідав Дмитро. - Вони там, а ти тут. Вважаєш, це нормальним?

-Наташа не хоче сюди їхати, - глухо промовив Петро.

-А ти сам цього хочеш?

Шурин не відповів. Замість цього він з роздратованою міною на обличчі, упився зубами в стейк.

-Що з тобою відбувається? - м`яко продовжив Котов. - Що сталося?

-Нічого.

-Ти... ти не чужа мені людина. Наташа і Михась - тим більше. Хіба ти не розумієш, що ваша сім`я гине... Тоне, як той «Титанік»... Я, звичайно, здогадуюся, що послужило «айсбергом», але вважаю, що ти, як чоловік, повинен узяти себе в руки.

Петро відклав вилку і ніж, а потім відкинувся назад. Його обличчя посіріло, немов із-за хвороби.

-Узяти себе в руки? - тихо промовив він. І в цьому шепоті Дмитро відчув стільки сили, що аж мимоволі щулився. - Ти знаєш, - Петро сильно насупив брови, дивлячись в підлогу, - я мало кому це розповідав, але ось був такий момент, коли мені трохи не судилося загинути.

Котов облизав пересохлі губи і нахилився вперед. Петро, на його думку, навмисно подовжував дистанцію між ними, а раз так - те відверта розмова не вийде.

-Ми були на навчаннях, - суворим тоном розповідав шурин. - Тільки-тільки зібралися свою «А-101» встановлювати... «Котигорошко»... Пришли на точку, розпаковуємося, а тут Слуцький як заволає. І відразу провалюється під землю. Ми до нього, давай відкопувати бідолаху. Виявилось, він у бліндаж провалився... І прямо на авіабомбу... Вона ще з другою світовою залишилася... Очевидно колись прошила дах бліндажа, як той ніж масло, та так і не вибухнула. Залишилася лежати, а згори її землею засипало... І головне - цілісінька. Уявляєш? Стільки років пройшло, а вона...

Петро узяв свій келих і зробив ще один потужний ковток пива. Потім цикнув крізь зуби і вже іншим тоном продовжив:

-Слуцький впав, щось зачепив - тут же і детонатор спрацював. У мене спина миттю змокнула. Перед очима усе життя промчалося...

-І що далі?

-Нічого. Слуцький сидить перед цією товстухою, очима кліпає. А вона різко шипіти перестала. Тепер тільки торкнися її, чи стукни, або навіть крикни - бахне так, що не знайдуть від нас навіть ґудзиків. Сидимо хвилину. Другу... П`ять... Двадцять... Один на одного дивимося... Я наважився, підкрадаюся до Слуцького, допомагаю сповзти з бомби. Потім всі разом обережно вибираємося вгору. А там - побігли, світ за очі. Ось так!

«Навіщо він мені це розповів»? - не розумів Дмитро.

Немов почувши це питання, Петро холодним тоном промовив:

-До цих пір не можу зрозуміти... якось виправдати... не можу. Ось чому я тоді не загинув? Чому?

-А не можна так говорити! - злякався Котов.

-А чого боятися? Гніву божого?

-Гм-м! - прочистив горло Дмитро. - При чому тут це? Просто... так думати... не зовсім... не зовсім...

-Нормально? - усміхнувся шурин, повертаючи лице до Котова.

-Правильно... Тьху ти! Не зовсім правильно... Вірніше - зовсім не правильно. Ти граєш зі своїм життям.

-Ти що ж - віриш в долю?

-Та я до того, що твоє життя не належить тільки тобі. Подумай про близьких!

-Не повіриш, але думаю щодня.

Шурин допив пиво і вийшов на кухню за черговою порцією. Повернувся він розчервонілим і явно повним емоцій. Тут же з ходу швидко заторохтів:

-Мені іноді здається, що наша доля, як ті коліщатка у банківському сейфі. Ми крутимо їх, немов забули комбінацію... немов ми якісь бандити... Мільйони комбінацій, а щастя... ось воно... за дверима... Бісова машина!

Петро різко плюхнувся на крісло і надпив з келиха. Дмитро піднявся, підійшов до парапету і звідти, дивлячись на зелений парк, відповів:

-Найімовірніше, ми не бандити, а замкнуті усередині «сейфа»... душі... «електрони»... Закрита система, що живе за особливими законами і правилами. Усі ми промарковані, ролі розписані, хоча спостерігачеві бачиться хаотичний броунівський рух... Ось така ось виходить «машина».

-Що? - підвів брови Петро. - А хто тоді намагається проникнути всередину нашого «сейфа»? Всередину системи?

-А чому хтось повинен намагатися? Адже ти годинник не розкриваєш, коліщатка не витягуєш, доки він йде. Вірно?

-Так... так, це у разі, якщо немає поломки.

-А ти вважай, що ми - «вічний механізм», що не потребує ремонту.

-Ха! - судячи з вигуку, Петро трохи відійшов від тривоги, що гризла його, як сварлива жінка. Може, йому просто бракувало співрозмовника. - Іноді є таке бажання підірвати цей «сейф», цей механізм к бісової матері! Чим більше я живу, - стиснувши щелепи, прогарчав шурин, - тим більше дивуюся, чому щастя йде тим, хто його не гідний. Де той критерій і хто той суддя, що вирішує, кому скільки відважити? Чому запеклі лиходії живуть у розкоші?

Дмитро знизав плечима. Він дійсно не знав відповіді на це питання. А по-друге, ще і не хотів пускатися в голослівні спори. В душі Котов подумав, чи не стосується зауваження про того, хто гідний щастя, докором йому самому.

«Ні, навряд Петро такий заздрісний», - заспокоював себе Котов. Він повернувся назад, сів за стіл і налив в спорожнілий келих духмяного пива.

-А усі мені говорять, - продовжив бесіду шурин (він дивився кудись удалину, в небо, своїми темними і раптом різко постарілими очима), - мовляв, з такою логікою, як у мене, в природі не повинні були б існувати вовки. Вони, бачте, пожирають хворих і слабких, чим допомагають природі. Ні, ти чув? Вони порівняли лиходіїв з вовками, які рятують природу! Боже, Боже! Куди Ти дивишся?

-Але... е-е... можливо, вони в чомусь праві...

-Будь я Богом, - гаряче промовив Петро (він явно вже не чув Дмитра), - присягаюся тобі, стер би з лиця землі увесь людський рід.

-Навіть своїх родичів? - перелякано пробурмотів Котов.

-Все! Абсолютно все! Підірвав би двері цього проклятого «сейфа» і усіх звільнив. Сказав би: «Йдіть з миром».

-Вибухом можна щось і пошкодити... чи когось... Слухай, ти просто втомився, - примирливо сказав Котов.

-Можливо, - сухо погодився Петро. - Але байки про «ідеальний механізм» ти мені не розповідай. Чув я вже і про «так потрібно», і про «все до кращого», і про «змирися»... А річ у тому, що ми вважаємо, ніби хід подій непогрішний. Якщо щось сталося, то цього не можна було уникнути. Тому приписуємо все або провидінню, або долі, або біс його знає чому ще. А якщо це не так? Якщо в розрахунках існує помилка?

Петро стиснув кулаки, а потім пильно поглянув на Дмитра:

-Великий Вибух...

-Що? Який вибух?

-Великий Вибух... той самий... А раптом хтось вже намагався виправити «механізм»? Як вважаєш?

-Великим Вибухом? - Котов зблід і раптом подумав, що варто звернутися до керівництва станції. Нехай придивляться до поведінки Петра.

-А, може, ми, як ті мавпи, які схопили апельсин, що лежить в клітці? - схвильовано бурмотав шурин. - Самі себе загнали в пастку... Приходь, бери нас голими руками... Умовності! Нас оточують одні умовності. Їх зруйнуєш - і не буде ніякого «сейфа». Не потрібно підбирати варіанти кодів... Ну що думаєш? Онейроїдне марення? Сон наяву? - Петро зіщулився. Йому б на голову піратський капелюх, в руки шаблю - вилитий капітан Чорна Борода. Того і дивися гаркне своїм прибічникам: «Гей, на рею його»! І тут почнуть Котова гамселить. - Що мовчиш?

-Що ти хочеш почути? - спокійно запитав Котов.

-Почути?.. Ех-х! Усі ми маримо! Кожен по своєму... А раптом - ти, це не ти? Може, я сам з собою розмовляю?

Дмитро напружився: «Жартує чи ні»?

-Жартую, - гмикнула Чорна Борода.

Петро поглянув на циферблат свого годинника.

-Скоро на зміну? - поцікавився Котов.

-У мене деякі справи, - швидко відповів шурин. - Плануються випробування турбогенератора... Ти відпочивай, а там потім поговоримо... ще... напевно...

Петро різко встав, допив залишки пива і пішов до кімнати. Через декілька хвилин він повернувся ж перевдягнутим і попросив закрити за ним вхідні двері. Котов встав і потопав слідом за широкою фігурою шурина.

-А ти ким там працюєш? На станції? - в спину запитав Дмитро.

-Ким? - Петро сів взутися. - Та так... майже начальник зміни... Все! Давай!

І шурин нестримно вийшов геть.

Котов замкнув двері і деякий час розгублено бродив по квартирі. У голові крутилася ця невдала розмова. Так, саме невдала. Дмитро був в тому упевнений. Він ще раз пробігся по спущених фразах шурина, моделював свої можливі відповіді.

«Змінився... Петро сильно змінився, - бубонів під ніс Котов, сідаючи на канапку. - Важка людина».

Очі Дмитра повільно обнишпорювали кімнату. На столику біля торшера виднілася коричнева книжечка. Котов не полінувався і потягнувся її узяти.

«Біблія», - напис здивував. Дмитро чекав побачити якийсь довідник, або у найгіршому разі - детективи. А тут «Біблія».

Котов поклав книгу на місце і приліг на дивані.

За вікном швидко вечоріло. Від випитого пива і пережитої подорожі починало морити в сон.

-Навіщо я його відпустив? - подумалося Котову. - Та в такому-то стані! Ні, ти, брате, бачив, в якому він стані? Згадай усі його фрази... слівця... Він хворий. Безумовно хворий! А я його відпустив... Ось прийде зі зміни і ми серйозно це обговоримо. Не можна відкладати. Ні, не можна!

І тут дрімота холодною змією заповзла у свідомість Котова. Він ще трохи (зовсім трохи) поговорив сам з собою, поки його не скув міцний сон. Заснув Дмитро швидко, хоча йому здавалося, що він просто лежав на дивані. Очі закрилися, ніби віконниці, і на розум накотило туге море, повне туманних видінь і денних переживань. Але тут мозок обпалила якась думка і Дмитро різко пробудився.

Зовні було темно. Вуличні ліхтарі ледь-ледь пробивалися крізь густі крони дерев.

Котов сів на ліжку, включив нічник і глянув на настінний годинник. Було без п`яти дванадцять.

-Майже північ... Чого це я? - пробубонів Дмитро.

Він прислухався до своїх відчуттів. Тривога - і чому раптом? Очі знову торкнулися коричневого тому «Біблії». І навіть відмітили в ній закладку.

Котов потягнувся, узяв книгу і відкрив сторінку.

«Третій Ангел засурмив, - прочитав він підкреслені червоним олівцем рядки, - і впала зі неба велика зірка, гаряча подібно світильника, і впала на третю частину рік і на джерела вод. Ім`я цей зірці полин; й третя частина вод стала полином, і з людей померли від вод, оскільки вони стали гіркі».

Страшна здогадка осяяла розум. Котов схопився і кинувся на балкон, щоб глянути на станцію...

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 9)
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Епілог)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 65  Коментарів: 2
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.11.2016 07:56  © ... для роман-мтт 

дякую, перегляну ще раз 

 09.11.2016 00:11  роман-мтт для © ... 

отут поправте:
1. "Очевидно, даються знать молоді роки, коли Петро служив артилеристом" ( даються взнаки молоді роки)
2. "Я вирішився, підкрадаюся до Слуцького,.." - "я наважився" буде більш зрозуміло, як на мене, звісно. :)

Раджу ще раз вичитати на прийменники і русизми - трохи є. А так - дуже добре написано, мені сподобалось! Дякую. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди