Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2016 13:38Повість
 
Верифікація вічності
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Верифікація вічності

Епілог

20 жовтня 1961 року

«Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»
(Рене Декарт)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2016 / 36030

PS. 20 жовтня 1961 року



Ігор Козир був явно напідпитку. Лідія повернулася додому вщент вимотаною (чи, як вона говорила - «вичавленою, ніби лимон») зі своєї самодіяльності - репетиції в заводському фольклорному театрі, що носив цілком звичайну назву «Червона слава». Вона незадоволено пирхнула і нервово заходила жовнами.

-Вже нажерся! - починала входити в раж жінка.

Ігор сумно посміхнувся, поглядаючи на свої пухкі пальці, і неголосно сказав:

-Сьогодні я другий раз народився...

-Що сталося?

-Та так... Те було давно... під Волховим...

Погляд дружини став менш колючим, але ось пояснень він явно вимагав.

Лідія примітила, що після київського відрядження, де Ігор був усією своєю бригадою, Ігор став багато в чому відмовчуватися. На питання, мовляв, як з`їздили, як попрацювали, він лише нервово відмахувався, але одного разу кинув: «Як на фронті побував».

Війну чоловік згадував неохоче. Да і то якісь незначні деталі, хоча він пройшов її до самого Берліна. А тут так дивно заявив... І зараз ось про Волхів заговорив.

-В сорок другому... це було в сорок другому... якраз сьогодні... Тільки-тільки настав ранок. Я збігав подзюрити, а потім знову повернувся у бліндаж, приліг... Потім - бах! Уші заклало. Відчуваю, що падаю в прірву. Голова крутиться, все крутиться.

Лідія сиділа підперши рукою підборіддя, жадібно слухаючи кожне слово. Семен дивився в стіну і неквапливо розповідав, «смакуючи» у своїй свідомості кожну деталь того самого ранку, коли ворожа артилерія накрила позиції його стрілецького полку.

-Темно... Лежу не вдихнути, не видихнути... У голові стукає... Думав дощ барабанить, а це серце в скронях віддає... Мені здавалося, що пройшло декілька днів, але відкопали нас години за півтори... Вийшло, що в живих тільки я, да і то випадково! Інших змішало із землею... одні частинки... Мене колоди врятували. Така вот хрінь!

Ігор потягнувся до напівпорожньої склянки і нервово покрутив її ковбасками своїх пальців.

-У мене були зламані ребра... ліва рука... А лікар в госпіталі говорить, мовляв, в сорочці народився. Не відкопай мене хлопці - задихнувся б... на смерть... Чи ось відкопай вони мене годиною пізніше - помер би мозок... Кисню, говорить, мало поступало...

Лідія скрушно замотала головою.

-Жах! Представити не можу, - прошепотіла вона. - Ось так лежати, як в могилі... Бр-р-р!

-Так... як в могилі, - повторив Ігор. - А що дивно: не було ні страху, ні тривоги... Відчуття, ніби спиш... Хоча перед очима вставали якісь картинки... кольорові... живі... схожі на сон, але яскравіші... Справді! Зараз не можу згадати, що привиділося, але в пам`яті виразно зарубцювалося відчуття реальності тих снів... Не будь їх - я б, мабуть, з`їхав з глузду.

-О, Боже! Не розповідай! У мене аж мороз по шкірі.

-Лікар сказав, що це наслідки кисневого голодування. Мовляв, мозок так відреагував... М-да-а... Якась година під землею, а здавалося - прожив цілу вічність! Уяви, що трапляється з тими, хто пролежав три дні! Говорять, люди, які заблукали в печерах — через годину божеволіють.

-Що сталося в Києві? - раптом запитала Лідія.

Ігор стиснув склянку, а потім умить влив його вміст в рот.

-Нас попередили... щоб ми не базікали... Інакше... антирадянську пропаганду пришиють.

-О, Боже! Що ви там робили?

-Спочатку... намагалися людей врятувати... Потім чистили вулиці... якщо їх можна так назвати...

-Де? У Києві? - не розуміла Лідія.

-В Куренівці...

Тут Ігор зіщулився і декілька невиразно промовив:

-З Бабиного Яру на трамвайне депо... на стадіон... на садок... дитячий... і на кладовище...

-Що ти та під ніс бурмочеш?

-Гм! - чоловік облизав губи і, озираючись назад, немов чекаючи там когось побачити, спробував пояснити. Говорив він дуже швидко: - Пульпа зійшла на місто. Греблю прорвало... Говорять, хвиля була заввишки метрів п`ятнадцять.

Очі Лідії стали округлятися. Вона притиснула руки до рота, немов стримуючи викрик, що виривається з грудей.

-Все поховала! - закінчив сумбурне оповідання Ігор. - Все перемолола!

Він на деякий час замовк. Перед внутрішнім зором постала картина знайденого під уламками будівлі тіла молодого хлопчини. Вірніше, його поза.

«Немов дитя в утробі матері», - подумалося тоді Ігорю. І тіло його мимоволі здригнулося, хоча у своєму житті він бачив немало смертей.

Його бригада працюючи саме на завалах, часто знаходила людські трупи. Вірніше, все більше їх останки - відірвані руки, ноги... (А, може, вони ще відривалися через роботу ковша екскаватора.) А тут - майже «ціле» тіло, та ще і у такому вигляді...

Трохи пізніше мерця впізнали:

-З приїжджих... Хотів трохи попрацювати, поки не поступив до інституту... Звали його Дмитром... Так, Дмитром. Ось прізвище не пригадаю...

-Скільки ж йому? - запитував Ігор.

-Ой... здається трохи більше за двадцять...

Хтось з лікарів потім говорив, що цей Дмитро помер від того, що задихнувся.

-Дні три, не менше пробув під завалами... Якби відкопали вчасно, може і вижив...

-Вчасно? - перепитав Ігор. Він згадав застиглу, немов камінь, пульпу і по його спині побіг холодок.

«Молодий... трохи старше, ніж я тоді... в сорок другому, - подумав Козир. - Три дні світу божого не бачити... Не знать, чи йде допомога... Напевно, він з`їхав з глузду. Боже, яка жахлива смерть»!

Лідія зблідла. Історія, розказана чоловіком ввела її в ступор.

-Жах! - погодилася вона. - Який жах! А що ж в газетах про це не писали?

-Та писали, але знаєш як... Щоб громадяни не хвилювалися...

Ігор допив горілку і серйозним тоном додав:

-Ти це... не базікай! Чуєш? А то мало чого!


PPS. 6 березня 2001 року


Пол намагався йти упевненим кроком. Не можна було показувати своє хвилювання. Нехай вважають, ніби це не його перша самостійна справа. Нехай думають, що він професіонал.

Медсестра звернула вліво і кинула швидкоплинний погляд на Пола, на цього ставного хлопця. Той помітив лукаві іскорки в очах дівчини і постарався посміхнутися.

-Нам сюди! - показала на двері медсестра.

За столом просторого світлого кабінету сидів огрядний рудуватий чоловік.

-Доктор Лінч! До вас відвідувач, - повідомила дівчина.

Чоловік швидко кивнув, продовжуючи робити якісь записи.

-Доброго ранку! Пол Мур! - представився агент. - Сідней. Національна служба по пошуку зниклих без вісті...

Далі договорити Полу не дали. Доктор зробив знак почекати і кинув медсестрі:

-Аліса, принесіть нам каву. По-турецьки, як я люблю.

Приблизно ще хвилину Марк Лінч щось швидко писав, а потім поставив жирну точку, і нарешті зволив оглянути Пола.

-Пробачте мені... Прошу, сідайте. Слухаю вас.

-Мене направили з приводу вашого пацієнта, - бадьоро почав Пол, сідаючи на краєчок дивана.

-Якого пацієнта?

До кабінету увійшла медсестра з двома чашками кави. Вона поставила їх на журнальний столик і тут же пішла геть.

Доктор Лінч піднявся з крісла і попрямував до канапки. Та тужливо скрипнула пружинами, ледве на неї опустилося його огрядне тіло.

-Беріть каву... пригощайтеся...

-Дякую, - кивнув Пол, простягаючи руку до чашки. - Я приїхав з приводу того невідомого з Енгадіна...

-А-а-а! Зрозуміло... Ви новачок?

-Даруйте, що?

-Судячи з усього, ви новачок. Зазвичай їх присилають сюди, як на свого роду випробування, - доктор заусміхався.

-Тобто...

-Тобто, ви у мене вже... четвертий агент, який намагається з`ясувати, хто такий «невідомий з Енгандіна».

-Да? - Пол розчаровано зітхнув.

-Точно так. Упевнений, справу ви прочитали.

-Звичайно, - кивнув агент. Він зосередився і видав потік сухої інформації - Білий чоловік. Зріст - п`ять футів, шість дюймів... Шатен. Вік - близько сорока років... 22 вересня 1997 року бродив біля заправки на околиці Енгандіна...

-Можете не продовжувати, - знову посміхнувся доктор Лінч. Він відпив кави і додав: - Усе це я і сам знаю. І навіть краще ніж ви. Вже четвертий рік пацієнт знаходиться під нашою опікою...

-Чудово! - сказав Пол, а сам подумав: «Навіщо я так сказав? Що тут чудового»?

-Отже, - підвів брови доктор Лінч.

-Оскільки, як ви відмітили, я з цією справою знаком менше вашого, то прошу спершу поділитися відомою інформацією.

-Гм! Зрозуміло... Почнемо. Себе він називає Дмитром, - почав розповідати доктор.

-Дивне ім`я...

-Грецькі коріння.

Пол відразу ж щось помітив у своєму блокноті.

-Спочатку, - продовжував Марк, - ми ніяк не могли налагодити контакт. Було відчуття, що він просто не розуміє де знаходиться... Незнайомець був апатичний до того, що відбувається... не міг здолати деякий язиковий бар`єр...

-Тобто?

-У вашій справі це повинно бути позначено. Він не орієнтувався ні в часі, ні в просторі. Мало того - зовсім не розумів англійську.

-А зараз?

-Він, як і раніше, живе у своєму світі... Тут взагалі цікавий випадок! - доктор збуджено заплигав. - Дмитро... ми тут його все так продовжуємо називати... Так от, Дмитро припускає, що живе у вісімдесятих роках... у такому собі вигаданому місті... Дніпрославі... У нього є дружина, діти... дві старші дочки і син... Сам він - професор в університеті.

-Професор чого? - стрепенувся Пол.

-Фізики... Професор фізики. Тут не дуже радійте, - осадив доктор молодого агента. - По цьому напряму вже пройшовся ваш колега. Він намагався з`ясувати в наукових колах, давав запити в міграційну службу, в амбасади...

-Почекайте! А ви ж сказали, що ця людина не розуміла англійську! А на якому він тоді висловлювався? І як ви зараз його розумієте?

-Спочатку він взагалі не розмовляв. Сидів біля вікна палати і дивився в парк. Одна з доглядальниць помітила декілька записів, зроблених їм на серветці. Довелося трохи повозитися... Це була одна з групи, так званих, слов`янських мов - українська.

Доктор знову заусміхався. Очевидно, процес розгадування таємниці особи цього незнайомця був йому приємний.

-Я звернувся в Союз Українських Організацій, - продовжував доктор свою розповідь. - Мені підтвердили, що це саме є справжня українська мова, правда, слова були написані своєрідною латиною. Приїхала представник їх діаспори. Її звали... е-е-е... Людмила Старостюк... Журналістка... Я провів її до нашого незнайомця і після бесіди з ним, дівчина сказала, що Дмитро дуже добре говорить на її рідній мові. Я відразу було зрадів, вважаючи, що знаходжуся в кроці від розгадки таємниці, але ваші колеги так і не змогли знайти подальших кінців. Тут все і обірвалося.

Доктор на деякий час замовк, очевидно збираючись думками, а потім продовжив:

-Ми вважали, що можливо втрата пам`яті пов`язана з травмою мозку. Провели купу обстежень, але на фізичному рівні нічого не виявили. Абсолютно нічого. Швидше за все, травма носить деякий психічний характер. За весь час перебування Дмитра в нашій лікарні, не вдалося знайти зачіпок.

-Ви, як і раніше, спілкуєтеся з ним через перекладача?

-Ні-ні, це не так. Він досить швидко адаптувався до мови. Правда, говорить з помітним акцентом. І ще, як з`ясувалося, розуміє німецьку...

-Як ви сказали? - Пол навіть нахилився вперед. - Дивно... дивно... Так може, він спочатку міг говорити англійською?

-Не виключено. Я теж якось про це думав.

Пол тут же зробив запис у блокноті, а потім неголосно помітив:

-Ви говорили, що він розповідає про своє, так би мовити, життя...

-Так, це теж дивовижний момент. Тут стільки деталей... деякі з них не піддаються поясненню. Мені здається, що Дмитро нас просто не помічає. Вірніше, ми усі навкруги для нього є якимись... особливими, чи що, образами... Ось, приміром, я деякий час асоціювався з якимсь ректором.

-Ректором? З його минулого життя?

-З його уявного життя... Хоча, можливо, і з минулого... Я налагодив контакт, і запропонував Дмитру вести свого роду щоденник... записи: як пройшов його день, що відбувалося, з ким говорив, куди ходив, що снилося і так далі. Він спочатку неохоче, але погодився. А зараз написав чотири товстелезні зошити. Що цікаво: в цих зошитах немає хронології.

-Як це розуміти?

-Ну, припустимо, ви самі ведете щоденник. Розпочнете з того, що запишете дату, а потім - події, що сталися протягом дня. Так? Наступного ранку... чи увечері ви проводите аналогічну процедуру. А тут же я спостерігаю відсутність хронології. То у Дмитра листопад одного року, то вже березень іншого, то серпень третього... і деколи іноді події відбуваються за пару років до вчорашнього запису. Спочатку я подумав ніби це всього-на-всього спогади, але після - стало зрозумілим, що Дмитро реально переживає ці дні. Для нього немає ні лікарняних стін, ні медперсоналу. Він у своєму світі... своєму вигаданому місті... з його мешканцями... з його турботами... Все насичено такими деталями, фарбами... моментами... Я уражений!

-Зрозуміло, - зітхнув Пол. - Звичайне божевілля...

-Тут вже дозвольте вирішувати мені! - заперечив доктор.

Він дивно усміхнувся, встав і підійшов до свого столу. Через хвилину протягнув Полу якийсь аркуш паперу.

-Що це? - хлопець намагався прочитати написи, але це йому було не під силу. І справа була не в почерку.

-Це монолог Гамлета, - хитро посміхаючись, сказав доктор Лінч, - майстерно перекладений українською мовою.

-Ким? Дмитром?

-Він стверджує, що цей переклад зроблений...

Тут доктор нахилився до своїх записів, перегорнув декілька сторінок і потім закінчив фразу:

-...Михайлом Старицьким. Дмитро записав його по пам`яті. Відразу передбачу питання: Старицький - це український письменник жив в дев`ятнадцятому столітті.

-І що?

-А то, що це твердження самого Дмитра. Насправді, як мені розповіли представники діаспори, Михайло Старицький - учений-фізик. Проте текст перекладу, який ви тримаєте у себе в руках, дуже автентичний. Його не могла зробити людина, навіть більш-менш знайома з мовою. Тут потрібно відчути, а не буквально копіювати фрази.

-Ви мене зовсім заплутали. То німецька. То переклад на... українську мову... Може, вся річ у тому, що просто талановитий... цей ваш Д... Д...?

-Дмитро, - підказав доктор. - Можливо. Хоча... що ви скажете з приводу театрального фото?

-А! Ви про ту знахідку в кишені його штанів, - запитав Пол.

Доктор протягнув копію фотографії, на якій була зображена якась пані в середньовічному вбранні. Оригінал картки знаходився в сховищі речових доказів.

-Якщо ви уважно вивчали справу, - продовжував Марк Лінч, - то знаєте, що це відома у деяких колах Мері «Кет» О`Ніл, актриса лондонського театру. Тут вона зображена в ролі Офелії.

-Так, я пам`ятаю... по звітах...

-Дмитро вважає, що ця Мері - його дружина. Правда, в щоденниках, вона не була артисткою. Ваші попередники про всяк випадок зв`язувалися з нею, але...

Доктор розвів руками.

-Фотокартка нічого не означає, - сказав Пол. - Можливо, ця артистка йому просто дуже подобається... як жінка... І він сам собі понапридумував...

-Так, можливо. Мозок людини - це тера інкогніто, - сказав доктор Лінч. - Тут наука не просто шкутильгає, вона лежить пов`язана по руках і ногах! Та і моя думка така, що насправді не існує ніякого «наукового світогляду». Усі наші знання... начебто знання - не більше, ніж ті ж знання первісної людини.

-Тобто, як я розумію - завжди є присутність того, що лежить за межами науки?

-Гм! Я хочу сказати, що... що... Ну ось уявіть собі, зустрічаєте ви кроманьйонця... чи неандертальця... тут зараз не це головне...

-Первісну людину?

-Так... її... Ви їй розповідаєте про космос, демонструєте якісь формули, графіки... рівняння... Я не астрофізик, але суть ви уловили, так?

Пол кивнув.

-Навіть, якщо обійти той факт, що ви змогли один з одним порозумітися, то ця первісна людина... цей кроманьйонець... абсолютно нічого не зрозуміє.

-Я б теж не зрозумів, - усміхнувся хлопець.

-Можливо, я не зовсім точно виражаюся, але суть цього порівняння така, що він не зможе сприйняти світ таким, яким знає його сучасна людина. А найголовніше - ви теж не зможете сприйняти його світ. Ось дивитеся сюди! - доктор встав і підійшов до шафки.

Деякий час він щось шукав, а потім з радісним вигуком протягнув Полу ілюстровану книжечку.

-Що ви тут бачите? - запитав доктор Лінч, вказуючи на розкриті сторінки.

-Наскальний малюнок. Якась тварина... начебто...

-Ось! - посміхнувся Марк. - Ось воно!

-Що «воно»?

-А якщо я скажу, що ви дивитеся на свого роду сторінку з древньої енциклопедії?

-Якої енциклопедії?

-Первісною, - заусміхався доктор. - В малюнках цієї печери все: і астрофізика, і геологія, і математика, і зоологія... навіть хімія...

-Агов! - Пол уважно подивився на фотографії, все ще не в силах зрозуміти слів співрозмовника.

-Так. Але ви не можете це ні зрозуміти, ні осмислити, ні прийняти... ні, так би мовити, верифікувати, оскільки наша протокольна мова відмінна від протокольної мови первісної людини.

-До чого ці усі екскурси в далеке минуле? Я щось заплутався...

-Я спробував пояснити суть «наукового світогляду». І він не в тому, що знання лежать за межами розуміння, а в точці зору...

-В істинності, чи що? А, може, просто річ у тому, що ми не до кінця вивчили закони нашого світу? Раніше ось вважали, що Земля плоска. А коли розібралися...

-Ви, Пол, напевно чули, або читали про те, як іноді після травм голови люди раптом усвідомлюють в собі приховані можливості? Хтось з них малює шедеври, хоча до цього і олівця в руки не брав; хтось починає обчислювати складні математичні завдання; треті говорять на чужих їм мовах.

-Чув, але не особливо вірю. Все можна пояснити.

-Проте ви.., - доктор не закінчив свою фразу, але при цьому посміхнувся. - Відчуваю, що ви не останній з вашої служби, хто спробує розгадати таємницю «незнайомця з Енгандіна».

-Тобто, нам слід прийняти той факт, що Дмитро з іншого світу? Так?

-А що ми з вами взагалі знаємо про сприйняття людиною світу? Раптом, це не Пол Мур... не ви переді мною, а гра моєї уяви? І весь наш світ - гра уяви. І немає ніякого Дмитра.... До речі, якщо вірити його щоденникам - те він помер на початку травня 1986 року. Знаєте від чого?

-Цікаво.

-Від променевої хвороби.

-У його світі почалася ядерна війна? - Пол не зміг стримати єхидної іронії.

-Ні, вибухнула атомна станція, яку побудували британці. Це було десь в Східній Європі... на Прип`яті...

-М-да... Вже смішно! - кинув Пол.

Доктор узяв із столу ще один аркуш паперу і протягнув його співрозмовникові.

-Іноді свідомість Дмитра щось прориває, і він цитує цей уривок, - пояснив Марк.

Хлопець перевернув лист до себе і прочитав: «Третій Ангел засурмив, і впала зі неба велика зірка, гаряча подібно світильника, і впала на третю частину рік і на джерела вод. Ім`я цей зірці полин; й третя частина вод стала полином, і з людей померли від вод, оскільки вони почали гіркі...»

-Ця станція, - сказав доктор, забираючи назад лист, - про яку згадував Дмитро, знаходилася в поселенні Чорнобиль.

-Передбачення? - хлопець з сумнівом подивився на доктора: чи він це каже серйозно. - Наскільки я знаю, у вісімдесят з хвостиком якомусь... не було ні аварій... ні катастроф... Ні у Європі, ні в Америці. Чи я помиляюся?

-Не було, - кивнув доктор Лінч.

-Ясно... Значить, ви вважаєте, що цей... Дмутро...

-Дмитро.

-Добре, хай так. Загалом, цей Дмитро - не симулянт, а дійсно людина... з іншого світу?

-Я нічого доки не вважаю.

Пол замислився. Його юне обличчя перекосило і воно стало досить неприємним.

-А ви, доктор, значить, читали його записи? - запитав агент. - В них є згадки, скажімо, про батьків?

-Про батьків? - перепитав Марк. - Здається... здається він писав, що вони загинули...

-Де?

-Ну там же - в його Україні, - посміхнувся доктор.

-Так він сирота? - досить дивним тоном промовив Пол.

-А що тут такого?

-Та нічого. Адже я теж сирота, - не зрозуміло навіщо повідав хлопець. - Мене ось часто мучить питання: чи думали мої батьки, ким стане їх син? Будь вони живі - чи раділи, що я поліціант?

Обличчя доктора стало здивованим. Пол зрозумів, що сказав зайве. Він тут же зробив вигляд, ніби дещо записує у нотатник, а потім підвівся.

-Мені пора, - промовив він. - Потрібно їхати.

-Усього доброго, - байдуже знизав плечима доктор.

Молодий хлопець вийшов геть з кабінету і потопав до виходу з лікарні.

Його авто стояло в далекому кінці парковки. Пол вправно вискочив в салон, завів двигун і чисто рефлекторно включив радіоприймач. Через пару секунд натиснув на газ і машина плавно рушила з місця.

Канал новин повідомляв про розслідування позавчорашнього вибуху біля лондонського телецентру ВВС, відповідальність за який узяла на себе Справжня ІРА. Потім відразу ж пустили інтерв`ю з якимсь істориком, який у яскравих фарбах розповів про протистояння ірландців і англійців, яке почалось приблизно з XVI сторіччя, та аж до війни за незалежність в дев`ятнадцятому році. Говорили про вплив на конфлікт Франції епохи кардинала Ришельє, про плани Наполеона, що розраховував на колабораціоністів під час війни з Британією. Незабаром перейшли до Артура Гриффіта...

Пол слухав неуважно, не особливо вникаючи в суть розповіді. Йому раптом подумалося, що чисто гіпотетично, будучи людиною, в чиїх жилах протікає якась частина ірландської крові, і в разі, якби він зараз не був поліціантом - симпатизував би тоді ІРА? Чи навпроти - засуджував?

Риторичне питання. У голову Пола часто забрідали подібні питання: що б було, якби... ну і так далі. Відповідей він на них так і не знаходив.

«Дідько! - чогось роздратовано прошипів крізь зуби хлопець. - Яка тільки нісенітниця мені в голову не лізе»!

Раптом подумалося, що добре, мабуть, бути твариною... чи птахом... Загалом - «безсловесною істотою». Їх не мучать ніякі «глобальні проблеми». Ось які, приміром, турботи у кота? Чи пса? Чи того ж метелика, який пурхає на лугу? Що взагалі їх життя? - Пошук їжі... сон... спаровування... знову сон... Ех!

-У кого це було написано: «Погляньте на птахів небесних: вони ні сіють, ні жнуть, ні збирають в житниці"? - згадувалося Полу. - В «Євангелії від Марка»? Чи «Іоанна»? Дідько, забув!

І хлопець знову роздратовано стукнув по керму.

-І чого я народився людиною? Був би коровою... і за це мене б в Індії носили на руках! - сказав ущипливо Пол, пригальмовуючи на світлофорі. - Або сусідським котом, який те і робить, що спить на підвіконні. Такий жирний став, що скоро в дверях перестане проходити. Ха! А ось собаці, здається, жити складніше. Їй ще і вартувати доводитися, або за вівцями доглядати, інакше просто так кісточку не дадуть...

Через чверть години Пол дістався до свого офісу. Прямо біля входу його упіймала Вікторія. Вона протягнула йому якийсь файл і буркнула про чийсь звіт. Діставшись до свого столу, хлопець витягнув з папки документи і неохоче став учитуватися в рядки.

-Ого! - вирвалося у нього само собою.

З паперів виходило, що «невідомого з Енгандіна» пізнав якийсь собі Віктор Трой з Барго графства Уоллондлі. Він заявив, що чоловік на фотографії схожий на його товариша по воєнній службі в п`ятому піхотному батальйону. Трой назвав його Томасом Медіганом.

-Чудово! - посміхнувся Пол. - Ось так все просто! А я трохи не повірив в усі ці вигадки доктора Лінча. Справа, як завжди, звелася до простого пояснення.

Потрібно було б зв`язатися з командним штабом Королівського полку в Дарвіні, але начальство Пола зажадало його особистого виїзду на місце. Хлопець обережно зітхнув, але промовчав. Що ж - їхати, значить їхати.

Він вийшов з кабінету капітана, і попросив Вікторію забронювати квитки на літак на завтрашній рейс, а сам пішов в кафе через дорогу. На світлофорі забарився. У голові знову закрутилися риторичні питання. А між ними - думка про знання «незнайомця з Енгандіна» німецької.

«Тут все ж є нестикування», - міркував хлопець.

На периферії його зору замаячило щось темне. І величезне. Пол було почав повертати голову, одночасно розуміючи, що він переходить на червоне світло. У наступну секунду його тіло відчуло нищівний удар вантажівки, що швидко насувалася прямо на нього...


PPPS. 16 фрюктідора. XIII рік Республики


Пильний погляд цих холодних очей, приводив в трепет всякого, хто стикався з Домініком Жаном Ларреєм, головним хірургом Великої імператорської армії. Зараз він виглядав таким собі давньогрецьким героєм, що видивляється з каменю на цікавих споглядачів творіння рук великих античних скульпторів.

-Що він бубонить? - не повертаючи голови, запитав Домінік Жан у Ла-Роша.

Клод декілько нервово поправив брудні лацкани свого мундира, потім також нервово посмикав нагрудний знак і, відкашлюючись, став переводити:

-Не так... Я не маю бути тут... помилка... Так не повинно бути... не повинно бути...

Ларрей перевів погляд на Ла-Роша, пробігся по його міцній фігурі. У думці хірурга промайнула думка: що змусило такого бравого на вигляд хлопця, піти саме в сапери? Відчайдушне, мабуть, це ремесло, а Клод не злякався. Ось гренадер би з нього вийшов ще ліпший.

-Він говорить тільки ці фрази... Повторює одне і те ж, - стомлено видавив Ла-Рош. - Правда, на англійській мові... Дивовижно! Але П`єр ніколи не зізнавався нам, що уміє базікати по їхньому.

-Гм! - хірург ще раз оглянув обпалене тіло солдата, в душі дивуючись, як той залишився в живих після такого жахливого вибуху порохового складу. - Я не бачу слідів поранень. Швидше за все: його розум помутився. Самі розумієте, Клод, таке тут буває.

-Невже нічого не можна зробити?

-Друже мій! - Ларрей встав і поплескав по плечу унтер-офіцера. - Я не лікар душ. Лише саме тіл... звичайних людських тіл...

-Боже ти мій! - Ла-Рош стиснув кулаки. - У нього дружина і двоє маленьких синів! Поль і... і...

Клод раптом зрозумів, що забув ім`я другого, молодшого сина.

«Мішель... Здається, Мішель», - теребив свою пам`ять Ла-Рош.

-А у мене, друже мій, - відповідав хірург, - зараз близько п`ятнадцяти тисяч поранених солдатів! Ця чортова Англія чинить опір нам усіма своїми фібрами!

-П`ятнадцять тисяч? - якось здивовано пробурмотів Клод.

-Біля того.

-О, Бог мій! З глузду з`їхати!

Ларрей не відповів. Він знав, скільки людей потонуло під час десанту з Гавра і Остенде, і ці згадані їм п`ятнадцять тисяч були порівняно з ними лише краплею. Незважаючи на перші перемоги імператорської армії в Ірландії, а тепер і в самій Британії, згідно з донесеннями розвідки, виникла велика вірогідність морської блокади десанту англійським флотом - все ще сильним аргументом королівства.

Контужений солдат раптом схопив Ларрея за рукав і щось швидко-швидко заторохтів. Хірург від несподіванки здригнувся і відступив назад. Клод схопився і зробив крок назустріч.

-Що він говорить? - незадоволено запитав Домінік Жан.

-Якусь маячню... Що він... що він - Пол Мур - співробітник... поліції... з Сіднея...

-Що? - Ларрей подивився то на забрудненого в сажі сапера, то на унтер-офіцера. - Ви упевнені, що це дійсно ваша людина?

-Так, - постарався упевнено відповісти Клод, хоча сам починав плутатися в думках. - Ми з ним пройшли не одну битву... Ви знаєте, П`єр мене одного разу врятував... Прикрив, коли ядро впало поруч...

Клод сказав, а сам збентежено поморщився. Згадувати той випадок йому не хотілося, адже саме тоді він піддався почуттю паніки.

-Ми усі здохнемо! Ми усі тут здохнемо! - цей нестямний виск Ла-Роша був перерваний дзвінким ляпасом П`єра.

Так і було. І Ла-Рош цього соромився. Ляпас дав потрібний ефект і Клод тут же узяв себе в руки.

-Ще не прийшов наш час! - упевнено сказав П`єр, і Ла-Рош йому повірив.

А зараз ось його товариш сидить і бурмоче повну нісенітницю.

Помічники хірурга усадили сапера на місце. Ларрей наказав їм привести того в порядок - умити, переодягнути, дати поїсти. А сам разом з Ла-Рошем вийшов назовні.

-Я спробую його відправити назад на материк першим кораблем, - сказав доктор, знову поплескуючи Клода по плечу. - Напишу своєму приятелеві, щоб той доглянув за станом вашого товариша. Але ось що мене бентежить? Гадаю, те ж, що і вас - звідки П`єр... чи як він там себе ще називає... знає англійську? Хоча, може, тут все просто. А ми лише ускладнюємо.

Що саме «просто» - хірург не пояснив. А Клод збентежено знизав плечима. Він все ще був розгублений.

-Мені пора, - відкланявся доктор. - Передавайте своєму батьку моє вітання... А, ось що! - тут же завмер Ларрей. - Приходьте до мене пізніше. Повечеряємо, поговоримо.

-Дякую... Я постараюся.

Він дійсно прийшов увечері. Домінік Жан привітно провів гостя до столу і мало не насильно усадив.

-Нажаль, з меблями туго, - розвів руками Ларрей. - Є тільки бочки. Вам зручно сидіти?

-Так-так, - швидко закивав Ла-Рош, хоча все було навпаки.

-Цікавий випадок, - посміхнувся доктор, сідаючи навпроти. - Цікавий випадок, цей ваш контужений П`єр... Людина начисто забула свою рідну мову, але прекрасно говорить на чужій. Ось правда, з дивним акцентом... Та ви їжте, мій друже! Пригощайтеся!

-Спасибі! - і Ла-Рош взявся за столові прилади.

-Я знову приходив до вашого П`єра. При цьому попросив допомоги у пораненого англійського офіцера. Той погодився перевести нашу бесіду. Ех, шкода, що зараз не той час, щоб вивчити цей дивовижний факт. Ви б знали, скільки розповів ваш солдат! Я навмисно повернувся, щоб розпитати його. Узяв ще з собою секретаря, і той все зафіксував.

-І що ж саме?

-О, цей сапер вважає, що потрапив в далеке минуле. Правда, в його уявленнях - війська нашого імператора ніколи не перетинали Ла-Манш. Сам же він себе відносить до ірландців... у енним поколінні... Говорить, що живе на континенті Оз...

-Де?

-Так він назвав, як я зрозумію, Новий Південний Уельс... І Сідней - це місто, яке виросте з теперішнього каторжного поселення - Сідней-Коув. Правда, поранені британські офіцери називають його Альбіоном...

Обличчя Клода загострилося. Він намагався вивудити з пам`яті усі свої географічні знання.

-Боюся, ви і не чули про таке, - підвів підсумок Домінік Жан. - А я про всяк довідався... у тих же полонених офіцерів.

-І які результати?

-Я здивований, що цей П`єр так багато знає про долю британських колоній. При усьому моєму знанні - про багато що я і сам почув уперше... Він навіть намагався розповісти, що там буде через сто і більше років.

-І що?

Доктор раптом розсміявся. А Клод спохмурнів і задумливо почухав ніс.

-Знаєте, Домінік, мене тут різні думки допікають. Раптом П`єр і не П`єр зовсім. Історія з підривом порохового складу така загадкова...

-Ви хочете сказати, що він сам це зробив?

-Не знаю... Подумалося, що раптом він англійський шпигун... Просто добре маскувався.

-Як варіант - дуже оригінально.

-Гм! Після вибуху могло ж трапитися так, що він від переляку забув французьку і заговорив на своїй рідній мові? Адже якщо, приміром, розбудити людину від міцного сну, той не відразу зрозуміє де знаходиться, і спочатку заговорить у своїй звичайній манері. Так?

-Щось в цьому є. Ви давно знаєте П`єра?

-В тому і річ, що давно. Тому усі мої вигадки подібні до диму вогнища.

-Розум людини - річ незвідана.

-Що є, то є, - погодився Клод. - Але як все пояснити насправді?

-Ось-ось! - заусміхався Ларрей. - Я за своє життя побачив немало. З подібним випадком стикаюся уперше, хоча чув багато всяких історій.

-Я так розумію, у вас є якісь міркування.

Ларрей збуджено підвівся. Було явно видно, що йому дуже хотілося з кимось обговорити щось окрім воєн і битв, перев`язок, ампутацій і іншого.

-Тут я більше схиляюся до міркувань Декарта, - посміхаючись, сказав Домінік Жан.

Клод тут же замотав головою:

-Не читав... чесно признаюся, не читав.

Хірург підійшов до своєї відкритої скрині і через кілька секунд витягнув звідти пухкенький томик.

-Якщо буде таке бажання, я вам його можу позичити, - сказав він Клоду.

-Боюся, не буде ні часу ... та й не к місцю... Але ви, - тут же швидко поправився унтер-офіцер, - можете поділитися своїми думками.

-Я краще прочитаю.

Хірург відкрив книгу на закладці і голосно сказав: «Роздум шостий: Про існування матеріальних речей і про реальні відмінності між розумом і тілом».

-Розділ довгий ... Я виділив з нього кілька думок, - продовжив Ларрей. - З дозволу, їх зачитаю.

Остання фраз прозвучала, як питання. Клод живо кивнув, хоча зараз його мозок зовсім не бажав пускатися у філософську маячню.

«...якщо у мене немає тіла, то і ці властивості (живлення, хода) - плід чистої уяви, - голос доктора був монотонно урочистий. - А здатність відчувати? І її не буває без тіла, та і, крім того, у мене бувають уві сні численні відчуття, яких, як я це відмічаю пізніше, я не випробовував. Нарешті, мислення. Тут мене осяває, що мислення існує: адже одне лише воно не може бути мною відторгнуто. Я є, я існую - це очевидно. Але наскільки довго я існую? Стільки, скільки я мислю. Цілком можливо, якщо у мене припиниться всяка думка, я цю ж хвилину повністю зійду у небуття».

-Як? Сильно, правда? - обличчя Ларрея ніби сяяло.

-Так... мабуть...

-Ось і мене іноді гризе думка - хто ми? Просто якісь природні об`єкти або ж ефемерні свідомості? А, може, ми щось середнє?

-Я не бачу різниці між тілом і... свідомістю, - знизав плечима Клод.

-Тоді дайте відповідь хто ви? Свідомість, що має тіло, або тіло, що має свідомість? Чи ви просто мозок? - тут доктор ткнув себе пальцем в скроню. - Це він створює нам і почуття, і бажання. Він описує світ навколо нас... А ледве він загине - загине і все навкруги.

-Стійте! Ви глибоко копнули! Мені потрібно зібратися думками...

Ла-Рош потягнувся до склянки і випив вина. Деякий час він намагався зіставити почуті визначення, перш ніж заговорив знову:

-Світ існує поза нас самих. Помираємо ми - він залишається існувати і надалі.

-Звідки ви це знаєте? Ви ж, пробачте мене, померли? - посміхнувся Ларрей.

-Але ви ж залишилися, - парирувала хлопець. - Отже...

-Звідки вам це буде відомо, що я залишився?

-Ну... ну...

-Я для вас - лише «точка зору».

-Що?

-Вірогідно, якщо весь світ створений нашим мозком, то будь-яка людина, будь-яка істота в ньому - лише така собі «точка зору», як ті ж персонажі, що мешкають в наших снах.

Клод відчував, що в цих словах є якась каверза. Вона просто зараз була непомітною.

-Не так... Я... ми... точно з вами пам`ятаємо про своє життя - від початку... від колиски... до отроцтва... зрілих років... до самої смерті...

-А, може, пам`ятаємо, з оповідань наших близьких? Матерів, батьків, дідів? - припустив доктор.

-Ну... Не все, звичайно, але пам`ятаємо... Просто... просто...

Клод не знайшовся, що заперечити. Він тривожно оглядівся, прислухаючись до віддалених звуків, що доносилися зовні.

-Ви в усе це самі вірите? - неголосно запитав він у Ларрея.

Доктор знизав плечима, відчуваючи, що не знайде відгомонів розуміння в особі свого товариша, і задумливо відповів:

-Диявол його знає, в що тут доводитися вірити... Можливо, я просто втомився від війни. Ось і вигадую такі ось дивні речі.

Ларрей знову розкрив книгу, перегорнув декілька сторінок і, знайшовши потрібне місце, мовчки зачитав самому собі: «Я вже прокинувся і не бачу нічого справжнього; і оскільки я не вбачаю нічого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб мої сни представили мені те ж саме в істиннішому і яснішому світлі...»


ЕПІЛОГ


Його ім`я було «написане» запахом. Не якимсь певним запахом, наприклад - сірки, або аміаку. А тим, що складалося з сотні таких собі пахучих «літер», які розташувалися в суворому порядку, які мають свою силу, свою насиченість, глибину і особливість. Імпульси, які вони викликали, уривалися в мозок, народжуючи цілі картини-«оповідання».

Отже, його ім`я, було «написано» запахом.

Той-Що-Пахне... Це початок, а ось далі набір «фраз», які абсолютно не зрозумілі нашому розуму. Не варто навіть намагатися їх перевести - не подужаємо. Це як у сліпого запитати, як виглядає, приміром, небо, або сонце... Загалом - це було б безглуздо. Як можна описати те, чого ніколи не бачив.

Але ми його назвемо по своєму - Той-Що-Пахне-Псиною. Так коротше і, мабуть, ближче нашому розумінню.

Отже, він лежав у холодного кам`яного парапету, сумно дивлячись в ... Парк. Так, нехай буде Парк. Це дуже близько до визначення, що є зрозумілим для нас.

Перетнути його, - міркував Той-Що-Пахне-Псиною, - і можна було би потрапити до того місця, де стоять однакові залізні штуки, в яких іноді можна було знайти щось їстівне.

«Дурні істоти - ці двоногі. Ховають там їжу, та думають, що ми її не знайдемо... Г-г-г... Отже, перетнути би Парк... І начебто нічого складного, але це територія ворога - Того-Що-Пахне-Агресією... Його банда не дасть навіть носа сунути - учують швидко. І драним хвостом не відбудешся, як минулого разу».

Г-г-г... Як стало складно виживати, - думалося Тому-Що-Пахне-Псиною. - Невже так буде завжди? Ось взяти цих дрібних істот - мух, мурах, жуків. Ні мук, ні страждань. Чи їм міркувати, що та звідки добути собі для прожитку? Або як їм взагалі вижити?

Повіки Того-Що-Пахнуть-Псиною тяжчали. Розум загустів, немов смола, що текла по стовбуру дерева. І думки раптом застигли, як ті комахи, що потрапили в пастку. Лапи мимоволі здригнулися, ніби він зібрався кудись бігти. Очі під повіками стрімко заворушилися і в цей час до Того-Що-Пахе-Псиною прийшов дивовижний сон...

2015-16 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Глава 10)
12.05.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 1 - 5)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 125  Коментарів: 6
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.07.2016 20:41  © ... для Каранда Галина 

з дитинства відчував бажання щось написати :)
а взагалі, якщо не брати всерьйоз шкільні твори про почуття наташи ростової до безухова у "війні та мирі", чи навіщо раскольніков вбив старуху в "злочині та карі" достоєвського, то писати своє спробував в інстітуті 

 18.07.2016 18:34  Каранда Галина для © ... 

))))) думаю, цим заморочуватися не варто.
я колись спостерігала, як люди писали коменти до публікацій, не відкриваючи їх). Це значно гірше, ніж коли людина відкрила, зрозуміла, що саме зараз не осилить, і закрила.
головне, що ви з самого початку дуже грамотно зорієнтувалися зі збірками (в багатьох це не виходить, як не дивно).
читач знайдеться, рано чи пізно.
А ви давно пишете? 

 18.07.2016 16:44  © ... для Каранда Галина 

та я читав. :) видалятися не поспішаю.
іноді думається, чи взагалі читають, чи просто дивляться :) 

 18.07.2016 16:32  Каранда Галина для © ... 

та ні...
просто на довгу прозу потрібен і час, і відповідний настрій.
хто зацікавився, той прочитає.
Проте тематика таки вища середнього рівня, не любовь-морковь і страсті-мордасті все-таки. логічно, що цільова аудиторія буде менша.
з приводу "не читають" - Вам сюди:
http://probapera.org/blog/251001/mene-ne-chytayut---vydalyayu-tvir.html 

 18.07.2016 16:25  © ... для Каранда Галина 

щиро дякую.

а то пишеш-пишеш, а потім думаєш - ну накрутив, видно - тому й не читають.

 18.07.2016 14:46  Каранда Галина для © ... 

дочитала.
назва - супер, вона й затягла читати. І саме вона допомогла від самого початку розуміти твір.
Щодо характеру та образу головного героя: оскільки в мене, як у читача, ніде ніяких нестиковок не виникло, значить, образ цілісний і послідовний.
Тему я зрозуміла як нескінченну множину паралельних вічностей. яку час від часу навскіс перетинають площини неминучості (думаю, ви уявили картинку). І кожна ця вічність зіткана з воєн, катаклізмів і страждань.
існують лише невеличкі відтинки часу, коли все більш-менш благополучно, але ніхто не знає, коли цю вічність перетне площина неминучості... Пес підсилив ефект. В його версіях вічності все те саме.  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +58
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди