Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
03.05.2016 08:57Оповідання
Про любов  Про кохання  Про мої мрії  
Двоє на сон
00000
З дозволу батьків
© Улько Сергій

Двоє на сон

Улько Сергій
Опубліковано 03.05.2016 / 36157

1

Сонце досягло свого зеніту та почало добряче нагрівати обличчя Дмитра, який лежав на галявині зеленої та запашної трави, задерши ногу за ногу.

Він поглянув на сонце, приклавши руку до лоба, скривився і заплющив очі. Метрів за 10 від галявини розливалося озеро з кришталево-чистою водою. Водойма була не великою, як сам прикидав хлопець. Увесь цей райський куточок оточував густий ліс. З одного боку берези, трішки далі осики, правіше дуби, позаду ялини і десь виднілися клинки. В це раннє літо все буяло зеленню та неперевершеним і неповторним запахом природи. Легенький вітерець колихав верхівки дерев і майже не зачіпав траву, яка, здавалося, благала його хоч про маленький подув, щоб скинути із себе жар пекучого сонця.

Почувся сплеск води, Дмитро трішки злякався, бо був уже прикімарив, але швидко оговтався, нащупав рукою кепку з написом «Rock or death!», надів її козирком до лоба та поглянув на озеро. Виднілася якась фіолетова пляма, юнак придивився уважніше і побачив, що то було волосся Марини. Ще декілька секунд і було видно очі, ніс, губи. Ось уже показалася й уся голова.

Дівчина посміхалася. Марина почала обережно виходити з води. Складалося враження, що вона підіймається по сходах, які сховані в глибині рідкого кришталю.

Дмитро махнув дівчині рукою, вона відповіла взаємним жестом. Дівчина уже до поясу вилізла з води. Сонячні проміння яскраво відбивалися в різні боки від її мокрого та оголеного тіла. Подув вітерець і волосинки на тендітній, гладкій та загорілій шкірі Марини пустили мурах. Після цього вона відчула, що збуджується: серце почало калатати, ставало гаряче внизу; невеликий вітер пестив ті частини тіла, що були не у воді і від цього бажання дівчини безупинно росло. Щоки червоніли чи то від невеликого сорому перед хлопцем, чи від здивування, що це сталося за такої дивної ситуації і так раптово. «Я хочу тебе прямо на березі, моя рок-зірко», — подумала дівчина і сама не зрозуміла коли і як приклала руки до грудей та міцно стиснула їх.

Вона більше не могла терпіти, тому швидко вилізла з води і пішла до Дмитра.

— Як водичка, не гаряча, а то сонце добряче припікає? — говорив із зажмуреними очима хлопець.

— Вода прекрасна, але, — дівчина стала на коліна поряд з юнаком, а потім поставила лодоні на землю та по котячому прогнулася, — мене вона вже не хвилює. Все, чого я хочу — це тебе, — підняла його спину із землі, — цілком і повністю, — скинула кепку та зняла футболку, — прямо тут!

— Почекай, а якщо хтось побачить? Тут не людна місцина, але все ж, — намагався відмовити її Дмитро, хоча й сам цього не хотів.

— Похеру, хай бачать, хай знімають на телефони, викидають в Інтернет. Мені все одно. Хіба ти не бачиш, не відчуваєш, — взяла його руку та приклала собі поміж грудей, — не відчуваєш цього вогню, що палає в моєму тілі? Послухай, як калатає серце, — зсунула лодоню вбік, — Я люблю тебе і хочу щоб наша любов тривала вічно і не знала ніяких меж та кордонів!

— Моя дурненька Мари…, — не встиг Дмитро договорити, як Марина вп`ялася в губи юнака своїми вустами.


2

«Mein Herz brennt…» залунало з телефону Дмитра, який лежав поруч з ліжком у його спальні. Він нащупав «трубу», вимкнув будильник, та шпирнув апарат кудись далеко. «Бісів, сон. Це був лише сон, довбаний, хай йому, сон!» — в голос подумав юнак.

Дмитро почав оглядатися навкруги, щоб швидше прокинутися. На одній стіні висіли плакати олдскульних AC/DC, Pink Floyd, Van Halen, Queen, Led Zeppelin. На іншій були «важчі» речі: Metallica, Insomnium, Slayer, Rammstein, Testament, Exodus. А на стелі красувався величезний портрет Горшка[1] тих часів, коли йому подобалася така кличка.

Усе життя було на цих стінах.

Із самого народження батьки вмикали «Дорогу до Неба», надзвичайно чутливі речі Pink Floyd або запальну «Highway to Hell».

Безтурботне життя хлопця закінчилося, коли в автокатастрофі через якогось п`яного придурка загинули його батьки. В 19 років Дмитро залишився сам. Сам в усьому світі, як йому тоді здавалося. Пережити таке горе допомагала тільки музика. Надзвичайно важкі й моторошні рифи Black Sabbath, швидкі й кайфові зубодробілки, як називав він їх, Metallica, Slayer чи Exodus.

Епоха Король и Шут прийшла тоді, коли 21-річний юнак прочитав у інтернеті про смерть Михайла Горшеньова. «Світ назавжди покинула легенда російського панку — Михайло Юрійович Горшеньов», — такі слова були написані. Його перша думка: «Панк, легенда? Що може бути цікавого в панк-році?» Дмитро вирішив послухати пару пісень. «Лесник», «Воспоминания о былой любви», «Мария», «Невеста палача», «Ели мясо мужики», «Прыгну со скалы», «На краю» та багато інших речей назавжди засіли тоді в його серці, мозку та душі.

Глибокий баритон Горшка проникав у найглибші куточки свідомості. Закривши очі, Дмитро бачив, як десь там чоловік говорить із тваринами, хтось тримає шишку замість чарки; бачив спогади закоханого юнака, водяного, Дагона, чортів. Він слухав казки, казки, які допомагали йому жити.

Дмитро піднявся з ліжка, кинув погляд на китайський Fender, що стояв в кутку, на єдине вікно в його ставні (так хлопець називав свою кімнату) та маленький холодильник, який завжди був забитий пивом і до якого він і тримав свій сонний шлях. Дістав 0, 5 темного та за одним замахом випив. У його голові прояснилося і Дмитро вже не відчував себе зомбі, але був ще сонним.

Наступний маршрут — ванна кімната. Вона була в іншій частині дому і хлопцю не хотілося йти так далеко, але прохолодний душ манив до себе і Дмитро поплентався до виходу.

Інша частина дому відрізнялася від спальні хлопця: стіни пофарбовані в кремовий, майже білий, відтінок, на стелях кімнат красувалися пишні люстри, скрізь прибрано, чисто та охайно. Все так, як було 5 років назад, все, як було до смерті батьків.

Дмитро дістався до ванної. Зробивши там усі буденні справи, хлопець нарешті зайшов у душову кабінку. Він почав крутити крани, налаштовуючи потрібну температуру води. З першого разу це ніколи не виходило, але зараз вода була просто ідеальною: не занадто холодна і трішки тепла.

20 хвилин він стояв під водою і думав про першу зустріч з Мариною. Вони зустрілися два роки тому в П[2] на кавер-концерті присвяченому творчості Король и Шут.


До «Вусатого козака», а саме так звався той бар, де відбувався концерт, Дмитро прийшов рано. Він любив насолоджуватися самотністю в таких місцях, а потім формувати перший ряд у фан-зоні і просто відриватися та кайфувати на повну потужність.

Того разу Дмитра випередила золотоволоса незнайомка, яка стояла вже під сценою в короткій чорній футболці, на якій був намальований блазень[3], темних обтягуючих штанях, схожих на джинси, але не такі масивні та зі вставками шкіри; і темно-червоних конверсах з серебристими маленькими шипами.

Будучи приємно здивованим, Дмитро вирішив познайомитися із дівчиною.

— Не чекав побачити когось не з персоналу так рано. Ви приїхали з кимось із учасників гурту?

— Ні, — не дивлячись на хлопця відповіла незнайомка, — я просто довго налаштовуюсь на атмосферу, — трішки помовчала, а потім додала, — до речі, я Марина. Не люблю оцих «Викань», тому скажи, як тебе звати і ми будемо достатньо знайомими, щоб перейти на «ти». Дівчина простягла хлопцю свою долоню. Дмитро сказав своє ім`я і взяв її за руку.

Далі був момент, який хлопець ніколи не забуде. Вони вперше зустрілися поглядами.

— Дуже приємно, — з посмішкою відповіла Марина.

Та Дмитро вже не чув цих слів, він потопав у бездонних очах дівчини. Сині зіниці нагадували йому океан, а посивілі їх краї — піну, яка утворилася від сильної бурі. О, як же хотілося, щоб та буря була через нього.



Нарешті сонливість почала відступати і розум Дмитра прояснився. Він закрутив воду, витерся, одягнувся та пішов до кухні.

Там стояв ще один холодильник, який вже доживав свого віку, газова плитка, раковина, висіло пару тумбочок із кухонним приладдям. Така собі середньостатистична українська кухонька.

Дмитро зі скрипом відкрив холодильник. Все що в ньому було — це молоко, яке давно пережило свій термін придатності і три курячих яйця.

Через 15 з гаком хвилин в ставні на столику стояла сковорода, з якої йшов запах трохи підгорілих яєць та величезна чашка чорної кави.

Дмитро увімкнув ноутбук. («Посиджу, поки яйця схолонуть».) Зайшов на свій профіль ВКонтакті, погортав новини. Сьогоднішній сон та спогади в душі змусили хлопця зайти на сторінку до Марини.

Його здивувало те, що у неї дійсно було фіолетове волосся, хоча ще два дні тому на аватарці красувалося миле личко із золотим. («Фотошоп, перука чи справді пофарбувалася? А тобі личить, не даремно наснилася».)

Дмитро натиснув на фото, щоб збільшити і почав милуватися дівчиною. («Яка ж ти гарна, цей маленький носик, тоненькі налиті рум`янцем губи... Тобі личить цей колір, такий сексуальний, для мене старалася»?) «Кого я обманюю», — промовив він у голос. («Ти ж навіть не знаєш, що я по вуха закоханий в тебе. До біса, на Файному[4] три роки тому трахнув зразу двох дівок, а тут не можу зізнатися в коханні, не те щоб зайти далі. Ну правильно, куди ж мені до такої красуні, як ти? В холодильнику миша повісилася, в кімнаті бардак, не голений, з патлами до пліч. Справжній мачо. Ми хоч іноді спілкуємося. Ну скажу я тобі, що люблю і що? Розсмієшся, плюнеш в ноги й гордою ходою підеш назавжди. Або ж даси шанс, хоч маленький шанс довести, що я вартий тебе?»)

Дмитро поглянув ще раз на фото Марини, на її очі кольору неба та застиг у них. Ніяких думок, бажань. В його голові запанувала тиша.

— Зараза, яйця!, — викрикнув Дмитро. Він так захопився Марининою сторінкою в соцмережі, що забув про час і підсмалені яйця зовсім вихолонули.

Закинувшись холодним сніданком, Дмитро вирішив прогулятися містом.


3

Уже через 30 хвилин хлопець сидів на лавці в центрі Саду Незалежності[5]. Проходили люди в пальтах, легеньких куртках чи сарафанах, а хтось взагалі в футболках. Та для Дмитра то були лише різнокольорові плями, які моталися в хаотичному порядку, бо хлопець знову почав поринати у світ своїх спогадів.


Зима 2015-го. Сніг, холод і слизота. Дмитро із інеєм на вусах та бороді завалюється в «Рок-шоп» — єдиний магазин рокерської атрибутики в П. За прилавком стояла Наталі, привітна жінка років тридцяти, яка була не тільки продавцем, а ще й власником цієї крамнички, яку відвідувачі називали Ковчегом Заповіту Металістів.

Наталія привітно усміхнулася хлопцю.

— Ще та дубарина, — мовила вона.

— Моя борода з Вами згодна. От тому я й прийшов, підвезли «руки»?

— Для мого постійного клієнта все що завгодно, — жінка подивилася на Дмитра та знову всміхнулася.

Через якийсь час на прилавку лежали декілька пар теплих шкіряних рукавиць.

— Ого, вони просто офігенні. Навіть не знаю що обрати. Серйозно, занадто багато всього.

— Не знаєш що обрати — бери все або нічого! — знайомий голос прозвучав позаду хлопця.

Це була Марина. Дмитро хотів обернутися, подивитися на дівчину, обійняти, але така експресивна поведінка могла б вилізти боком. Тому хлопець, не дивлячись на дівчину, відповів:

— Все не візьму і нічого теж. — нарешті він підвів свій погляд на обличчя Марини, — Привіт.

— Хай, — махнула рукою, — ну йди вже сюди. Все-таки давно не бачилися. Дівчина обняла Дмитра. На якусь мить руки застигли в повітрі і не наважувалися охопити талію дівчини, та потім Дмитро переборов сумління і обійняв Марину.

Іній на бороді хлопця почав відтавати і краплі води перетікали на холодне від морозу дівоче обличчя.

— Лоскотно припини, — Марина намагалася відштовхнути хлопця та безуспішно.

(«Цей сміх, він прекрасний, як я міг його не чути?»)

— Агов, досить обійматися, а то мене зараз затопить.

— Га? Оу, так, вибач, — Дмитро відпустив її.

— Та нічого, такий холод може й мізки відморозити, тому я розумію чому ти приторможений.

Вони посміялися з цих слів та перевели свої погляди на прилавок.

Через декілька хвилин покупці вийшли з магазину.

— Оце так, сніг уже не йде, — піднесеним голосом заговорила дівчина до Дмитра. Хлопець зрозумів, що це був шанс. Шанс поговорити з Мариною, поки та йтиме до зупинки чи ще кудись.

— Гарно, правда? Вранці дивився прогноз на сьогодні, так на цілий день обіцяли сильний сніг і вітер, а тут тобі прояснилося.

(«О боги, який прогноз? Знайшов що сказати. Ідіот.»)

— Ця херня з погодою мене також не радує, але зараз буря стихла і на цьому дякую. Пройдемся до вокзалу, тут недалеко?

— Я тільки за. Ходімо. Пара молодих людей рушили до автовокзалу.

— Значить «In Rock»? Чому він і чому вініл? — хлопець хотів розпочати розмову і платівка Пурпурових, яку Марина придбала нещодавно, була кращим каталізатором, ніж прогноз погоди.

— Тут багато причин. Це перша платівка записана «Mark II»[6], а я їх просто обожнюю; новий стиль гурту, який поклав початки хеві і це єдиний вініл Deep Purple, якого у мене немає. Дмитро не переставав дивуватися дівчиною: («Така юна, а фанатіє від Пурпурових, як же це мене заводить. Ти не така, як деякі сявки, що бігають у футболках рок-гуртів і називають себе рокершами. Ні. Ти справжня і ти зводиш мене з розуму.»)

— А вініл, — продовжувала дівчина, — бо це аналог. А аналогу цифра не аналог, — трішки подумала, всміхнулася й додала, — вибачай за каламбур, але це так. Коли слухаєш платівки, ти ніби відчуваєш цей настрій, з яким вона писалася, відчуваєш її душу. Той посил, і той звук, який гурт хотів донести до своїх слухачів.

— Не знав, що ти така фанатка DP і вінілового звуку.

— Ти багато чого не знаєш про мене, — із якоюсь підозрілою посмішкою відповіла Марина.

(«Так. Ось воно. Кажеш, що хочеш послухати платівки і напрошуєшся до неї додому. Це шанс, не просри його, чувак»)

— Мари, я…

— А ось і мій автобус. Якраз вчасно. Вибач, іншим разом якось договоримо. Бувай.

— Ага, звичайно.

Дівчина пришвидшила крок і відірвалася від Дмитра. Хлопець стояв і дивився, як Марина віддаляється від нього.



Дмитро й не помітив, як пішов дощ. Небо, яке півгодини тому було ясним, вкрилося темно-сірими важкими хмарами. Великі каплі падали з нього на вже промокшого до нитики хлопця.

(«Напевно, я їду з глузду, якого біса я тут мочуся? Боже, Марино, я починаю божеволіти від тебе. Це так не може більше тривати. Ні... Не може.

Та що ж мені робити? У снах бачу тебе, закриваю очі — знову ти. Людина не проживе без повітря? Так, не проживе, та краще померти від задухи, ніж жити із знанням того, що найдорожча у світі тобі людина байдужа до тебе.

Знову, знову це. Я маю вже відігріватися вдома, та натомість сиджу тут, як утоплене кошеня і млію від цієї курви, що вп`ялася в моє серце, немов яструб в курча.

Дідько, дідько, дідько!»)

Дмитро опанував свій розум, піднявся з лавки і поплентввся до найближчої автобусної зупинки, щоб доїхати додому і перевдягнути мокрий одяг.


4

Наступного ранку хлопцеві знову приснився той самий сон. І він обірвався на тому ж моменті, що й минулого разу.

(«Цей бісів сон, він мене доконає, таки доконає… Та що я можу зробити? Аж ніхера!»)

Трішки пізніше, уже по традиції, Дмитро зайшов у соцмережу. Несподіванкою для хлопця було повідомлення від Марини: «Треба зустрітися ТЕРМІНОВО чекаю тебе в Зеленому сьогодні 15 годин.»

(«Терміново, що б це означало? Мабуть, щось важливе. Та що це за справа можить бути?

Не хочу гадати, не буду. Нехай хоч сьогодні мій розум буде чистим. Тимпаче, я побачу Марину. Так, щоб то не було, я її побачу…»)



Дмитро поглянув на екран телефону — 14:50. («Пунктуальність була завжди однією з моїх сильних сторін чи… єдиною.»)

Зелена — так жителі П називали місце на Безіменній горі, навколо якої і збудодоване було місто. Фактично, Зелена була найвищою точкою тієї гори. Підійматися треба хвилин 20, по кругу і повільно, але краєвид того коштував.

Навколо гори розсаджено багато вічнозелених сосен, які виділяли неймовірний аромат, що п`янив своїм запахом на велику відстань. А на вершині був невеличкий ідеально рівний луг, який з однієї сторони закінчувався різким обривом про який попереджував знак «Обережно».

Дмитро потиху оминув той знак та став на край прірви. Прохолодний вітер розвівав його темно-чорну густу шевелюру. Здавалося, сильніше подме і хлопець полетить у вічність.



— Мамо, мамо, тут так класно. Чому ти раніше мене не водила сюди?

— Синку, це небезпечне місце. Он бачиш, — показує на знак, — якщо впадеш звідти, то покотишся аж до низу. Що я буду робити без тебе, мій бешкетнику? Не розумію, чому влада не поставить сюди якусь огорожу?

— Ой, мам, перестань. Хто сюди ще припреться. Ми півгодини лізли. А давай, давай це буде нашим секретним місцем? — хлопець підбіг до матері і обійняв її. Вона мовчки всміхнулася і подивилася на ясне літнє небо. — Ма, заплющ очі, я тобі дещо покажу.

Малий Дмитро підбіг до знаку, оминув його та подивився вниз. Голова закрутилася і він відчув, як падає.

Наступне, що хлопець пам`ятав, так це те, як матір зі слізьми на очах стояла навколішках біля нього.

— Я як знала, що ти щось таке утнеш. Ти ледь не впав у прірву. Якби я вчасно не підбігла, сталося… сталося б найгірше. Для чого ти це зробив?

— Вибач. У мене не вийшло.



Самотня сльоза скотилася по обличчю хлопця.

(«Мам, тат, як мені без вас важко.»)

Тим часом Марина піднялася на гору.

— Чого ти там стовбичиш?

Дмитро зробив пару кроків назад, повернувся обличчям до дівчини та поглянув на неї.

Було щось таємниче в погляді Марини. Таємниче і нажахане. Щось таке, про що хочеш спитати, але не можеш.

— Згадав дещо, не зважай.

(«В іншій ситуації я б розповів, але не зараз. Ні, у тебе є щось важливіше, я це бачу.»)

Дмитро непомітно зітер сльозу з обличчя і підійшов до дівчини. Вона довго мовчала, але хлопець не підганяв її. Він знав, що Марина хоче сказати щось важливе і знав, як це важко. Він точно це знав.

Нарешті дівчина почала говорити:

— Мені, — перехопила подих, — мені снився.… сниться сон. Один і той самий.

(«Невже?.. Та ні. Це маячня якась»)

Ми там. Ми. Займаємося. Ми трахаємося в якомусь місці, де я навіть ніколи не була!

Хлопець хотів був сказати, що йому сниться те саме, але Марина не помічала цього і просто продовжувала говорити.

— Він такий реальний. Я все відчуваю: теплу воду на собі, вітер і, — дівчина почала червоніти, — наші тіла. Мені. Нам. Було так добре. А коли прокидаюсь, я все ще відчуваю, як горю, як калатає серце. Відчуваю, — притулилася носом до Дмитра, — так це він. Я відчуваю твій запах. Запах твого довбаного одеколону у мене в спальні. Як таке може бути? Я сходжу з розуму? Скажи? Скажи?!

Нарешті вона перестала говорити і у хлопця було трішки часу на швидкі роздуми.

(«Що за чортівня? Такого ж не буває. Щоб людям снилося одне й те ж? Сказати, що це лише її сон, що це скоро мине? Чи правду? Боже, у мене зараз лусне довбешка.»)

Дмитро міцно обійняв дівчину.

— Можливо твій розум на місці. Те, що ти розповіла, воно снилося й мені. Вже дві ночі поспіль.

Марина відірвалася від обіймів і подивилася хлопцеві в очі.

— Тобто, ти хочеш сказати, що оце все, що я тобі розповіла ти теж бачив? Увісні?

— Не все, точніше, не до кінця. Коли ми цілуємось, мій сон обривається і я прокидаюся. Але ліс, озеро, слова, моя кепка, яку я не носив уже п`ять років. Усе це точнісінько так як і в тебе. Не могло ж двоє людей з`їхати з глузду в один і той же час?

— Якщо ти так кажеш, хоча. Хоча що це тоді? Як таке може бути? Як це зрозуміти. Я гадала, що це мине, та вже більше не можу. Ти не розумієш наскільки все реально.

— Я розумію, та не знаю, що робити.

Між ними встановилася тиша на деякий час та потім Марина виголосила те, що Дмитро аж ніяк не очікував почути.

— Давай зробимо це… Я хочу тебе. Цілком і повністю, прямо тут.

— Почекай, а якщо хтось побачить? Тут не людна місцина, але все ж.

Двоє людей, що стояли на вершині гори й не помітили, як стали говорити словами зі свого спільного сну.

— Похеру, хай бачать, хай знімають на телефони, викидають в інтернет. Мені все одно. Хіба ти не бачиш, не відчуваєш цього вогню, що палає в моєму тілі? Послухай, як калатає серце, — поклала його руку собі на груди, — Я… Я люблю тебе, чорт забирай, і хочу щоб наша любов тривала вічно і не знала ніяких меж та кордонів!

— Моя дурненька Мари…

Дівчина приклала пальця йому до губи.

— Більше нічого не кажи.

За декілька хвилин вони займалися коханням на вже прогрітій весняній землі. На самісінькій вершині гори. Та кого це хвилювало?

— Прекрасно. Було просто неперевершено. Ми все робили як у моєму… нашому сні. Ми навіть говорили ті ж слова. Це дивно, та я ніколи не була такою щасливою, як зараз. Може це доля?.. Доля звела нас разом таким дивовижним чином?

— Не знаю, Марино, та я не вірю в долю, але я й не вірив у те, що двом людям може наснитися одне й те ж.

— Знаєш, до цього сну я навіть подумати не могла, що ось так займуся коханням на землі з людиною, яку ледве знаю. Ти мені навіть не подобався.

(« Значить, це все сон. Якби не він, я б і продовжував марно надіятися на стосунки з тобою. Та чи довго це триватиме?»)

— Що буде далі? — Дмитро запитав у дівчини, яка примруживши очі, дивилася на блакитне небо.

— Далі? — перепитала дівчина, — Для чого нам далі? Я покохала тебе зараз і знаю, що ти не байдужий до мене.

Далі буде колись. У нас є сьогодні.

Березень/квітень 2016
___________
1. Михайло Юрійович Горшеньов (прізвисько Горшок) — вокаліст, автор музики, засновник панк-рок-гурту «Король и Шут».
2. П — вигадане місто,яке розташоване десь в середині Украни.
3. Мається на увазі логотип гурту «Король и Шут».
4. «Файне місто» — український рок-фестиваль, що проходить щорічно в Тернополі від 2013 року.
5. Сад Незалежності — парк. Культурний центр П.
6. «Mark II» — класичний склад гурту Deep Purple.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.03.2016 Проза / Нарис
Смерть
04.05.2016 Проза / Нарис
Пізно
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання Про мої мрії
03.05.2016
Двоє на сон
09.03.2013 © Озерова Альона
АРТИСТ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 129  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
22.09.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
03.12.2011 © Т.Белімова
27.11.2014 © Серго Сокольник
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди