Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
05.05.2016 04:06Роман
 
00000
З дозволу батьків
© Олексій Шляхтич

Один день після життя

частина 3

кома і фрагментація

Олексій Шляхтич
Опубліковано 05.05.2016 / 36191

3

У палаті панувала тиша, яку порушував тільки апарат для підтримки життя. Сонце лише починало свій шлях небом, тому крізь вікно проникали слабкі промінчики світанку. Купка людей зібрались навколо ліжка, на якому лежав чоловік без свідомості. Кожен з них відчував запах «стерильності», який поєднувався з дивним напруженням у повітрі.

На моніторі, що був підключений до апарату, світились якісь цифри, що сповіщали про стан хворого, проте ніхто не звертав уваги ні на них, ні на противний писк самого апарату.

Про аварію всі дізнались ще тоді, коли постраждалого оперували: адже Ікар всю ніч просидів «на телефоні». Тепер в кімнаті зібралось п’ятеро: Ікар, який ледве тримався на ногах від втоми, Гектор стояв, пригорнувши до себе Аліну, Іван гриз нігті на пальцях, прокручуючи в голові думку: «Хто слабший – помирає, бо сильний пожирає». Ірина ж одним оком зазирала у свій смартфон. Усі знали, що Віктор не прокинеться, принаймні у найближчі кілька годин, а далі, хтозна. Зі слів Ікара стало ясно: «Крім усіх переломів він ще сильно вдарився головою. Терапевт, чи хто той старигань в халаті, сказав, що він може прокинутись коли завгодно. Типу завтра або через рік».

Мовчанку порушив голос лікаря, який заглянув у палату:

- Ну все, друзі, - сухо сказав він. – Час вичерпано. Я і так порушив правила, коли дозволив усім вам зайти до палати на доволі довгий час.

- Добре, - відказав Ікар. – Зараз звалимо.

Гектор відпустив Аліну зі своїх обіймів та підійшов до Віктора, а потім, похлопавши його по плечу, сказав:

- Мені ще треба поговорити з лікарем. Аліно, - звернувся він до дружини, - почекаєш мене в машині, добре?

Дівчина кивнула.

Попрощавшись з Віктором, компанія покинула палату та попрямувала до ліфта.

- О! – вигукнув Ікар, глянувши у вікно, - думаю, краще нам вийти через чорний хід.

Всі глянули на нього.

- Якийсь бовдур вже викликав журналюг. Гляньте! – він показав пальцем на невеличкий натовп, що зібрався біля центрального входу. За ним також спостерігали охоронці, аби ситуація не вийшла з-під контролю.

- П…п…погано, - сказав Іван. – Я не хочу зараз давати…

- Та всім і так зрозуміло! – гаркнув Ікар. - Ходімо!

Тим часом Гектор вів бесіду з Лікарем.

- Не знаю як таке могло статись… - сказав Гектор. – Жахливо!

- Я вас розумію, - заспокоїв його лікар. – Скажіть, у нього є родичі, аби ми могли їм повідомити?

- Віктор рідко розказував про свою сім’ю. Я знаю, що він розлучений вже давно. З колишньою дружиною не спілкується. Є дочка. Має жити десь у Польщі, більшого не знаю.

- Ясно, - лікар говорив сухо і спокійно. Він витягнув з папки, яку тримав в руках, якийсь бланк та ткнув його співрозмовнику. – Ось всі затрати, які доведеться покрити.

Гострий край папірця ледве не порізав Гектору палець. Поглядом він мимохідь оглянув таблицю з цифрами, вдавши інтерес.

- Бачу. За гроші не хвилюйтесь. Також спробую відшукати його родичів. Знайду – сам їм повідомлю. До речі, я бачив, що правоохоронці вже тут.  

- Вони чекають у холі. Я не дозволив їм пройти у відділення, за проханням пана Дуаліса.

- Так-так, я знаю. Це дуже схоже на пана Дуаліса, - в його голосі можна було почути ноти зневаги. – Ведіть!

Гектор попрямував за терапевтом монотонно-білими коридорами лікарні, якими туди-сюди бігали медсестри, лікарі та пацієнти, з одним із яких довелось зіштовхнутись на сходах. Їхні розмови відлунювались від похмурих стін. Дивний запах антибактеріальної обробки не покидав ніздрі ні на мить. «Цю підлогу, мабуть, лизати можна», - подумав Гектор.

Спустившись в хол, обидва побачили двійко міліціонерів, що сиділи на диванчику коло стіни. На них падало синювате світло люмінесцентної лампи, тож їхні обличчя чомусь нагадували маски. Побачивши Гектора, обидва блідолицих піднялись.

- Це пан Дуаліс, - сказав лікар.

- Невже рок-зірка? – запитав один з них. Інший стояв позаду, тримаючи в руках блокнот і ручку. Вони були настільки схожі, що здалеку, мабуть, виглядали точними копіями один одного.

- На щастя - ні, - іронічно відповів Гектор. – Мене звати Гектор Дуаліс. До ваших послуг.

- Обійдемось без тебе, Дживсе! – нервово відказав той, що з блокнотом.

- Твій родич ще не долетів до сонця? Ми б хотіли його побачити, - сказав другий.

- Я розумію. Але на даний момент Ікар не в тому стані, аби з вами говорити. Він обов’язково заїде у відділок завтра. Не переймайтесь. А що там з водієм? Його знайшли?

Правоохоронці переглянулись.

- Віддав Богу душу, - сказав пан-блокнот. Він вимовив цю фразу так, ніби це була кульмінація якогось жарту, після чого всі мусили б засміятись, за що і отримав в якості покарання презирливий погляд свого напарника.

- Мертвий, - вже суворо пояснив другий, знову повернувшись до Гектора . – Він розбився за кілька кварталів від того місця, де збив твого друга. Врізався в дерево, на в’їзді у міський парк. Експерти вважають, що він був у стані сильного алкогольного сп’яніння, але їм треба ще провести деякі аналізи.

«Недовго пташка рилами махала», - подумав Гектор. Ще раз запевнивши міліціонерів, що Ікар з’явиться на допит, він попрощався з ними і пішов геть.

Тим часом музиканти дістались до автостоянки, де відпочивав невеликий чорний фургончик з написом «One day after life». Вони залізли в середину та стали чекати на Гектора.

В салоні було трохи душно, тож довелось опустити вікна – ранкове повітря повільно наповнювало авто запахом осені. Усі зручно вмостились на своїх місцях, проте ніхто не міг розслабитись. У кожного в голові крутилась одна думка: «Що ж буде далі?», проте ніхто не хотів показувати слабкість. Обговорювання подальшої долі гурту одноголосно було вирішено відкласти на потім.

- Тільки не смій писати про це в чортовому Твіттері! – грубо сказав Ікар Ірині. Та відірвалась від свого смартфону і глянула на кривдника.

- Стули пельку, - тихо промовила вона і знову опустила погляд на екран.

- Т…т…ти чого такий сердитий? – запитав Іван.

- Ну, можливо, тому, що я випив п’ять чашок кави за ніч, у мене сильний бадун, а ще на моїх очах збили людину! – Ікар відкинув голову назад на подушечку крісла. – Аліно, мій брат вирішив тут оселитись?!

- Ікаре, заспокойся, - лагідно сказала дівчина. Вона сиділа на місці водія, тримаючи руки на кермі. – Гектор скоро прийде і ми поїдемо. Все буде добре.

- А як же!

Раптом з-за рогу почулись чиїсь кроки. Чоловіча постать йшла швидко, намагаючись відігнати від себе натовп журналістів та операторів за камерами.

- Ось і він, - пробурмотів Іван.

- Ой! – скрикнула Аліна. – Це не добре.

Вона відчинила сусідні дверцята та завела двигун. Гектор, добігши до машини, швидко заліз всередину.

- Їдьмо! – сказав він і фургон зрушив з місця. Натовп журналістів розступився, аби пропустити автомобіль.

- Багато ж їх, - сказала Аліна. – Як ти, любий?

- Нормально. Добре, що ми знайшли найменш примітне місце на стоянці. А то б вони чекали на нас тут. Їдемо в готель? – він повернувся назад.

Ікар мовчав.

- Так, - сказала Ірина, нарешті сховавши телефон.

- Т…т…так, - підтвердив Іван. Він глянув на Ірину з ледь помітною усмішкою, але та не звернула на нього уваги.

Аліна кивнула і сильніше натиснула на педаль газу. Через хвилину автомобіль покинув територію лікарні.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
31.03.2016 Проза / Роман
Один день після життя (частина 1)
05.05.2016 Проза / Роман
Один день після життя (частина 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Роман
15.05.2016 © Галина Галіна
Паралелі (1.)
05.05.2016
Один день після життя (частина 3)
24.04.2016 © Элрафир
Хроники Шуримы (Глава 1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 29  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.08.2016 00:04  Каранда Галина для © ... 

а далі є? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +38
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
24.04.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди