Замикаюсь у своїй печалі
Першу зморшку ставлю на чоло.
Відчуваю дотиком провалля
І ніяк не відшукаю дно.
Часом жили рвуться, ніби струни,
А на скронях виснуть обручІ.
Все залишу.
Повернусь додому.
Сяде фенікс тихо на плечі.
Відчиню у світлий ранок вікна,
Скину з себе маску світову.
І себе, на гамуз вже розбиту,
По шматинкам врешті-решт зберу.
