Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
12.05.2016 22:42Повість
 
Формікаріум
20000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Формікаріум

Глава 1 - 5
«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах
Меньшов Олександр
Опубліковано 12.05.2016 / 36286

1


Зазвичай усі казки, або у найгіршому разі — легенди та історії, починаються так: «Жили-були (жила-була, жив-був)...» Чи ось так: «В далекому царстві...» А далі понеслося про білочок, що лускають горішки з золота, або страшного Змія, який вкрав принцесу… Ну і в том же дусі. А головне, закінчуються ці казки хепі-ендом (зазвичай).

В житі, як ви усі прекрасно знаєте, все трошки не так… Чи – взагалі не так. Зовсім не так. Навіть навпаки – все ясно-холерно, тобто - погано. Сподіватись на «долю Попелюшки», чи на вищу справедливість годі й говорити.

Як ви вже зрозуміли - сьогодні мій настрій суперпозитивний (це іронія, хто не все ж таки не зрозумів). Вектор цього самого «позитиву» чогось отримав знак «мінус». Так буває... принаймні, у мене особисто.

Це не означає, що від мене пашить негативом. Тут швидше ні, чим так... Адже погодьтеся, навіть в математиці знаки «плюс» та «мінус», що ставлять перед числами, не роблять ті добрішими або злішими. Там взагалі немає таких категорій. Цифра є цифра, і байдуже який в неї знак… Чи стій! Не так: знак, дійсно, важлива заковика, але не в даному контексті думок…

Маячня? Згодна... це маячня... При чому — повна!

Гаразд, почнемо, мабуть, ось так: живу собі я. Замість царства - однокімнатна квартира (ні у центрі міста, або в якомусь елітному районі, ні новісінька, ні... загалом - сто вісім всяких там «ні»). І ось ця сама квартирка аж плаче за ремонтом.

Батьки років як зо сім назад поїхали жити до Іспанії. Облаштувалися, звуть до себе, а я за безглуздою звичкою, або, може, від ліні, або чогось ще, наполегливо відмовляюся. І сиджу тут, в цій проклятій столиці, як той Ілля Муромець на печі. Напевно, як сказав би дехто з моїх знайомих - чекаю біля моря погоди.

До речі, звуть мене... Ні, не Василина Премудра, і не Мар`я Морівна, а простіше - Глорія.

Так, ім`я незвичне для нашого слуху. Особливо це розумієш, коли приходиш, скажімо, на співбесіду з приводу роботи, а тебе і запитують:

-Як вас звати?

А я і відповідаю (правда, завжди з таким відчуттям, ніби тобі якось незручно):

-Глорія.

-Як? - це питання номер два в дев`яноста дев`яти відсотках випадків. І та особа, що запитує, виглядала так, ніби зараз у мене в руках молоток Кашкарова, і я збираюсь перевірити на міцність не бетон оточуючих стін, а її череп.

Повторюю (але повільно і чітко):

-Гржимайло. Глорія. Марківна.

Вихована людина промовчить. А інша помітно усміхнеться, мовляв, з таким ПІБ тільки в цирку виступати.

Але сьогодні все було якось не так. Ні моє ім`я, та і взагалі нічого з того, що я про себе розповідала, не викликало у рекрутера ніяких емоцій. Він (а це був чоловік у повному розквіті сил, як той Карлсон, тільки значно вищий та худіший) лише мовчки щось черкав у своєму пошарпаному нотатнику.

У голові раптом промайнула божевільна думка, що будь я на цьому м’якому стільці хоч гола (або, як та Шерон Стоун – тобто без спіднього), він і на те б не відреагував. Якого біса я вбралася в цю строгу біло-сіру меланжеву блузку, яку з таким трудом позавчора відшукала в сто першому по рахунку бутику? Та ще якого біса начепила ці важкі чорні туфлі-ботільони? Все одно ніхто на мій діловий дрес-код не звертав уваги.

-Ви два роки викладали в університеті. Це так? - запитав він, водячи пальцем по моїй анкеті, і знову щось записуючи у свій нотатник.

-Півтора, - поправила я.

-Що не влаштувало? Зарплатня? Колектив? Чи щось ще?

-І те, і інше, і третє. І взагалі! - що саме означало це «взагалі», уточнювати я не стала. Але рекрутер теж не став це з`ясовувати.

-Судячи з ваших даних, - продовжував він, малопомітно соваючись на своєму ослоні, - ви змінили щонайменш дюжину місць праці.

-Не змогла себе знайти, - відрізала я, розуміючи, що і тут «пролечу».

Мій співрозмовник був схожий на якогось зануду «ботаніка». Величезні професорські окуляри, робили його старше мінімум років на десять, хоча судячи з усього йому було трохи за тридцять. Симпатичним його теж не назвеш, та і присутність надінтелекту робили цього чоловіка для жіночої статі малопривабливим.

І тут, можливо уперше за усю співбесіду, він відірвав погляд від своїх кривуль, і пильно подивився на мою особу. Його пальці нервово вибили загадкову дріб на краю столу, а потім він знову заглибився в читання анкети.

-Ми навели довідки, - продовжила говорити ця людина-робот (причому його мова нагадувала монотонне читання лекції з теорії термодинаміки на другому курсі університету), - у тому числі зажадали рекомендаційні листи з ваших колишніх місць праці.

-І? - такий пильний підхід до набору мене невимовно здивував. Я ж не астронавт, та й на Марс не збираюсь, навіть туристом.

-І зробили висновок, що зі своїми обов`язками ви справлялися зовсім непогано. Про це згадують у більшості випадків. Проте, що стосується роботи в команді, то ви віддаєте перевагу «одиночному плаванню». А один з ваших колишніх начальників охарактеризував вас так: «Вона - вовчиця». Це визначення я переклав на інтелігентні рейки.

Здається, я сильно почервоніла. Добре, що цей «професор», як і раніше дивився у свої записи.

-Припустимо, - погодилася я, - і що?

Головою намагалася не крутити, щоб не привертати увагу до шраму, який тягнувся з-під лівої вилиці прямо до скроні, і що вже, напевно, дуже почервонів від хвилювання. І хоч з часом він сильно зтоншав та зблід, але у випадках такої ось нервової напруги, починав проявлятися. Мені навіть довелося обзавестися асиметричною зачіскою - відпустити з лівого боку довгі локони, щоб хоч якось прикрити спотворену шкіру.

-«Вовків» у нас і без того вище голови. А ось нормальної команди - жодної.

-Одинаки в команді не працюють.

«Професор» знову подивився на мене немигаючим поглядом крізь величезні лінзи своїх окулярів.

-Що ви хочете від нової роботи? - запитав він.

-А, дивлячись, що це буде за робота.

-Ну, робота, скажімо так, вимагатиме тих навичок, від яких ви постійно відмовляєтеся.

-Ви про командний дух? Esprit de corps?

-Не зовсім. Хоча... ну, може, частково. Так чого ви чекаєте від нової роботи? Грошей? Задоволення своїх амбіцій?

-Гроші - це матеріальне благополуччя, і, зрештою, незалежність від багатьох побутових обставин. Тому грошей я точно чекаю. Що стосується амбіцій, то це задоволення власного «его». Тому це теж важливий аспект майбутньої роботи.

Відповідала я спокійно, діловито. Рекрутер вислухав мій монолог з таким видом, ніби дивився на потуги Гамлета, що страждав на сцені, розмовляючи з черепом: «Так бути або не бути... Ти що мовчиш, мій друже? Скажи, чи йти мені на цю вакансію?» (От дурниці ж крутяться в моїй голові!)

Коли я закінчила, він трусонув головою і доволі критично видав:

-Ви дуже прагматичні. А чи знайомі з постулатами К`єркегора?

Я візьми відразу так і ляпни: «Що-о-о»? Та ще на високих нотах. Просто не чекала такого питання. Він, як удар під дих. Як підсікання рибини, що проковтнула гачок... Несподівано... ні до місця...

К`єркегор... Так, мені нібито є що сказати, але було пізно.

-Гм! - рекрутер зіщулився і не дав мені відповісти. - Зрозуміло... Прошу хвилинку тиші. Потрібно зосередиться.

Потім «професор» знову заглибився у свої записи. Декілька хвилин він мовчав, час від часу щось підкреслюючи. Нарешті закінчив і задумливо зітхнув.

-Не підходжу? - зважилася я на запитання.

Відповіді не було. Пару секунд мій співрозмовник покусував губи, а потім вимовив:

-Можете йти. Вам обов`язково подзвонять.

От холера! Тобто – пакуй валізи, Глорія! Та шуруй на вихід звідси.

І вже у дверей, я знову запитала:

-Так що це за робота?..


2


По телевізору показували чи то новини, чи то телевізійне шоу. Чесно кажучи, я туди не дивилася. Мені був потрібний лише сам звуковий фон, який відволікав від песимістичних думок. Бувало раніше допомагало, наприклад, розкладання поліномів способом угрупування... Але не сьогодні, бо видно не судилося мені стати великим математиком (ха-ха-ха).

Я понишпорила разів зо п`ять по всіляким оголошенням про працю, але знову зрозуміла, що як таких їх немає. Тобто, звичайно, вони-то є, але зі всього слідував висновок, що відсутнє саме те, чого хоче моя натура. І від досади хотілося вовком завити. Скільки можна жити на допомогу від батьків? Доросла панночка і, ніби, голова на плечах, а все одно нічого не виходить.

Може, як радить Марійка, піти до психолога? А раптом він чогось там мені наворкує.

Я пройшла на кухню і запалила газ. Наливши в чайник відфільтрованої води, поставила його на конфорку і сіла на табурет.

За вікном мжичив осоружний дрібний дощик. Крапельки неспішно стікали по склу, створюючи загадкові візерунки. Іншим часом мій мозок замислився б над тим, як вичислити траєкторію русла потоку краплі, або спробував виявити закономірність з`єднання крапель в один потік, але зараз, дивлячись на них, раптом захотілося розридатися.

Хоча в глибині душі вірилося, що зараз ось-ось пролунає дзвінок телефону, і мене запросять на нормальну роботу, з нормальним окладом, з нормальними умовами. Чесно - в це вірити було не варто, бо так хотіла лише моя людська природа. І такого, зазвичай, ніколи не відбудеться. Усі ці «і раптом», або «нарешті», і інше - лише міраж. Фата-моргана.

Засвистів чайник. Я дістала з шафки бляшанку з зеленим чаєм.

-А, може, напитися? - раптом запитала мене моя песимістична частинка. Напитися – це для неї завжди вихід. - Узяти і тупо набусурманитися в зюзю.

-Смішно, їй-богу! З таким прагматизмом, яким напхано твоє «я», навіть порядно залити очі не вийде! - це гірко розсміялася друга моя частинка, що відповідає за віру у світле майбутнє. Вона помахала їм, як штандартом, зазиваючи до тверезості думок.

Я заварила в порцеляновій філіжанці чай і знову сіла на табурет. Очі наштовхнулися на зеленувату шкільну дошку - єдину прикрасу кухні. Думки пробіглися услід за формулами, розкладками, цифрами...

Я дивилася на свої потуги довести гіпотезу Ходжа. Не те, щоб мені хотілося дістати обіцяний мільйон... Швидше річ у тому, що я хочу щось довести сама собі. А, може, просто хочу зрозуміти саму себе? Чи розкласти свідомість на такі собі елементарні «цеглинки», щоб потім зібрати воєдино, як нову людину? І при цьому постаратися не втратити нічого «зайвого», і вже тим більше - не виявити в собі «зайвого»...

Смішно! - я узяла ганчірку і стерла вчорашні розрахунки. - Дурниці. Щодня пишу якісь дурниці... Теорема просто бездоказова! Це тобі не за курдіками ганятися.

І тут задзвонив телефон. Серце на якусь секунду тьохнуло, але розум раптом видав цілком логічне пояснення: дзвонить Марійка.

Так воно і було.

-Ул-льо! - її голос задзвенів в динаміку кумедними «дзвіночками».

-Привіт, - і хоч я постаралася надати своєму тону незворушний спокій, проте, судячи з усього, це не вийшло.

-Не узяли, а?

-Не узяли, - зітхнула я. - Видно не судилося.

-Ось сволота яка! І чого, а?

-Не згадала постулати К`єркегора.

Це був жарт, але, здається, Марійка те недопетрила:

-Що? Ти куди ходила?

-Дідько його знає!

-А що за К-к-к… К`єркегор такий?

-Та був... один такий дядько. Якось, навіть, сказав про себе, що він найбільш обдарована людина з-поміж усіх.

-Хворий, чи що, той твій дядько?.. Чи то ти так жартуєш?

-Щось на кшталт...

-Так ти ходила, чи ні?

-Ходила. Намагалася вразити зовнішнім виглядом, але ось помилилась... Очевидно, вони шукали когось з мізками, а не ботільонами.

-Тю! А ти що? Розгубилася?

-Навпаки - дуже багато витягла з себе непотрібної ерудованості.

-Тьху ти! Точно сволота якась! Гаразд, ти не кисни, добре? Хочеш, я все ж поговорю з деканом, а? У нас на кафедрі...

-Гаразд, Марійка! Не нервуйся. Прорвемося... куди-небудь.

-Слухай, хочеш, я приїду, а? Уп`ємося аж до свинячого вереску.

-Та ні. І все одно спасибі.

Потім хвилину-другу, ми поговорили про те та інше, і попрощалися. А я раптом подумала, а чого той «професор» запитав про постулати К`єркегора? І тому залишок вечора присвятила вештанню по всесвітній павутині, сподіваючись знайти хоч якусь на те відповідь.


3


Ранок видався дуже похмурим і вітряним. Я з тугою подивилася за вікно, і попленталася на кухню ставити чайник. Квапитися було нікуди, але за звичкою піднялася рано.

Поки вода грілася, відкрила свій ноутбук і занурилася в світове павутиння. За пару хвилин окинула оком заголовки новин. Загальною темою сьогодні було зникнення людей, які у великих мегаполісах траплялися досить часто. Проте в канві повсякденних подій, вони, зрозуміло, являлися малопомітними. Це зв`язували з тим, що в місті люди не були налаштовані до близьких контактів один з одним. Хоча, здавалося б, усі живуть в одному суспільстві, так би мовити - в єдиному соціумі. Проте, виявилося, що той їх і роз`єднує.

«Гм! Теж мені відкриття століття! Люди - ті ж мономи такого собі велетенського полінома. І я не виключення! - висновок було критичним, і геніальністю від нього не пахло. Я встала зі стільця і приготувала капучино. - Чому тоді дивуватися, що ми такі байдужі один до одного. Пропала раптом людина - і чорт з нею».

А чому власне дивуватися? Хто для мене ці люди? Сестри, брати, онучаті племінники? - Та ніхто! Абсолютно ніхто. Просто випав, скажімо, деякий одночлен з виразу... вірніше, перейшов в іншу функцію, а результат залишився тим самим. Ось така логіка!

Люди — це не мурахи, а наші міста зовсім не мурашники. Тут і порівнювати нічого! Там чіткість, майже математична, а тут, у нас, серед людей – суцільний хаос… броунівський рух… Бардак!

-Ось бачиш, - злорадно заусміхалося друге «я», що грало сьогодні таку собі роль сумління. - Ти сама все розклала по поличкам! Як ти до інших людей ставишся? Як до комахи... таргана... мікроба...

-М-м-м, а гарно ти своє гівно мені в коси вплітаєш. Ось що, мила краля - йди ти... у дупу!

Гр-р-р… Бляха! От не потрібно з ранку було розпочинати! - перше і найголовніше «я» заскреготало зубами. - Усе це лірика. Як то кажуть, що ніж в спину може і родич загнати. Тому... Так, досить вже! (Тьху ти! Що за нісенітниця з ранку в голову лізе!)

Я знову підійшла до вікна.

-Мурашник! Ха, який він к бісу мурашник! - це я про столицю, що ледь-ледь просиналася за сизим склом. - Слухай, рідна моя, а чи не завести тебе якогось улюбленця? - Думка цікава. І я стала вголос перераховувати: - Кота не хочу... кішку теж... Собака? Ні, її вигулювати треба... Лінь... Рибок? Малінезій, мечоносців... А дулю тобі! Воду запарюся міняти.

Опа! - В голову прийшла геніальна думка. Кинулася до ноутбука, стала набирати в пошуковому рядку запит. І через кілька секунд стрічка зарясніла пропозиціями про мурашині ферми.

Серед всіх плюсів цього дивного хобі, головними вийшло те, що мурашки не напрудять калюжу на улюблений килим, а ще — що вони не погризуть домашні тапки.

Але головне - тут все по справжньому, як в природі: мурахи засновують колонію, будують своє міні-містечко... господарюють в ньому, трудяться... поділяють своє суспільство на робітників, солдатів і на інші касти (навіть рабів)... І всі вони разом долають труднощі, будують новий світ.

Всратися та вмерти, яка реклама! - я аж застрибала на табуретці. Переглянула ще кілька пропозицій. Деякі з них закликали придбати ферму, щоб навчати власних дітей.

«Це вам не комп`ютерна гра, - писали на сайті, - не стратегія реального часу, не фільм в 3D форматі. Представляємо вам щось інше. Таке, що не закінчиться ніколи. (Ого! Які галасливі промови!) Мурахи не сприймають хаосу, та кожною своєю дією намагаються привести світ до розуму і порядку».

А далі йшли світлини. Багато світлин. Поки їх дивилась, капучино охололо. А з ним охололо і бажання заводити ферму.

-Занадто багато відповідальності! - виправдовувалося моє «я».

Відразу згадався Валька Капустін – мій однокласник. Якось він приніс на уроки сірникову коробочку. Він прикладав її нам до вух і ми чули обережне шерехтіння.

-Що там? - юрмилися і штовхалися школярі, намагаючись послухати це шерехтіння.

Валька обережно відкрив коробочку і звідти миттєво вискочив вусатий тарган, який жваво намагався втекти з полону.

-Ану стій! – хлопчина схопив цю комаху и знову запхнув в коробочку.

І потім почалося: «А давайте його кинемо в воду! Кажуть, таргани три дня можуть не дихати… А ліпше давайте йому на спину причепимо пластилінову вежу, нехай тягне, як той бойовий слон… Чи ось – віднесемо його на горище, там кинемо до павука. Подивимося – хто кого поб’є…»

Ми ще довго ставили опити, та головне – ніхто навіть не намагався виступити на боці таргана, мовляючи, давайте його просто відпустимо. Нехай біжить куди хоче. Відривали лапки, кидали у склянку з водою, стравлювали з величезним павуком, у якого на спині красувався білий хрест (битва між ними, вам скажу, була знатна)… А потім, здається, коли комаха вирвалася з липкої павутини і дременула зі всіх ніг на волю, її спритно накололи голкою до дерев’яної підлоги та оставили «сохнути», як той гербарій.

Не скажу, що зараз мені було соромно про це згадувати, але десь в глибині душі я відчула неприємний смак сорому.

-Не хватало ще з цього приводу «застрелитися»! – буркнула я самої собі. – І все ж, який, к дідько, тоді формікаріум ти зібралась купувати? Знову досліди будеш ставити? - на цьому «поясненні» і зупинилася. Мабуть дійсно не варто вирішувати зопалу.

Я повернулась до ноутбука, набрала в пошуковому «віконці» фразу про те, як розгадати сновидіння. Мені, до речі, сьогодні снилися великі зелені жаби, що стрибають по кімнаті.

Щоб це могло означати? У «вікні» випали посилання на деякі сайти.

Посьорбуючи капучино, я неспішно лазила по сторінках, поки не вийшла на якийсь форум. Реєструватися не довелося: він був абсолютно вільним та відкритим для читання.

Тема була така: сон — це особливий різновид реальності. І питання було в тому, що може статися, якщо «прокинутися» не у нашому світі, а там - в сновидінні.

Ух, ти! - я тут же прокинулася. - Нічого собі тема!

«Якщо уявляти, що сновидіння це ніби «кімната», - писав один з учасників з ніком ManN, - в яку є вхід з нашої звичайної реальності, то логічно припустити, що з цієї «кімнати» виходом можуть бути і інші «двері». А що, коли прокинувшись, ми помилково вийдемо через них»?

«Це називається - сон уві сні, - відповів Znakhar. - Тільки «помилково» зробити так не вийде. Якщо, як ти говориш, порівнювати сновидіння з «кімнатою», то для інших дверей потрібний «ключик». Лише практикуючись в усвідомленні того, що ти знаходишся в іншій реальності, що зветься сновидінням, можна перейти через інші «двері». А звідти - з нової «кімнати» - в наступну. І так до безкінечності. Головне потім не заблукати».

«А як же тіло? - включилася в розмову, судячи з іконки, дівчина під нік g`Rosa. - З реальним фізичним тілом? Воно в якій «кімнаті» залишиться»?

Відповіли відразу двоє: невідомий, що не зареєструвався, і такій собі «сумкофіл» - BaG.

«Тіло, - писав невідомий, - лише форма існування. Це елементарна фізика. І наше з вами тіло - це окремий випадок так званої матерії. А чи запитаєте у мене, що є матерія? Відповім: вона (і це той самий шкільний курс фізики) лише тільки основа існування світу, що включає і простір, і час. Матерія, можна сказати, це вмістилище речей і подій, що відбуваються з ними. Засинаючи і потрапляючи в реальність сну, наше «я» виходить з окремого випадку існування матерії, тобто нашого фізичного тіла, що залишилося тут, в земній реальності. А там, в реальності сну, формою матерії стане інше «фізичне тіло» з принципово іншими законами буття».

«Маячня, - констатував BaG. - Натуральна маячня. Читаю, і напрошується висновок: доки сплю - моє тіло абсолютно мертве. Чи на той момент не існує. А як тоді пояснити мозкову активність? Ще раз кажу - уявлення про якийсь там окремий випадок, це повна маячня. Її ще називають теорією субреальності».

«Існує така знаменита розповідь одного китайського філософа - Чан Цзи, - продовжив розмову ManN. - Йому приснився сон, в якому він був метеликом. І після пробудження Чан Цзи не міг зрозуміти, хто він насправді: чи то метелик, якому сниться, що він людина; чи то він людина, якій наснилося, що вона метелик».

Подальше читання перервав дзвінок мобільного телефону. Номер був невідомий. Я подивилася на годинник, намагаючись зміркувати, хто так рано може дзвонити.

-Алло! - промовила в мікрофон, натиснувши кнопку прийому.

-Глорія Марківна? - в трубці почувся приємний жіночий голос.

-Так.

-Ваша кандидатура пройшла відбір. Чекаємо вас сьогодні рівно в дев`ять. І прохання не спізнюватися.

-Що? Не зрозуміла.

-Я кажу, що за результатами вчорашньої співбесіди, ви пройшли первинний відбір. Запрошуємо вас для додаткового узгодження. Чекаємо рівно в дев`ять.

-Добре. Я буду.

У трубці почулися гудки.

«От як? - я здивовано подивилася на телефон. - Зовсім не чекала».

Я помила чашку і повернулася до ноутбука. А там красувалося чітке повідомлення: «Еrror 404...»


4


Я відкрила двері, над якими виднівся великий яскравий напис «Гостино запрошуємо», і зупинилася від несподіванки: увесь невеликий коридор був просто забитий людьми. Вони і стояли, і сиділи, і повільно тинялися взад-вперед. Я з жахом уявила, скільки це претендентів, тому мені відразу захотілося піти геть. Але раптом в голові виникла думка, що раз мене покликали, то, значить, погодилися узяти на роботу. Та і контингент тут, судячи з усього, підібрався для різних видів праці.

Я озирнулась навкруги, намагаючись визначитися, куди мені йти, як раптом чийсь гучний голос прокричав:

-Ти-и-и-хо!

Усі завмерли.

-Всім доброго ранку! - промовив все той же голос, володаря якого приховував натовп. І під нестрункий гул вітань, він продовжив: - Прошу усіх пройти в аудиторію номер вісім.

Народ неспішно рушив по коридору. Я влилася в потік і незабаром пройшла у вказану аудиторію.

Це був величезний зал, виконаний в стилі такого собі постмодернізму. Зупинившись, я неквапливо огляділася. І що відразу мені кинулося в очі: це виставлені уздовж стін стільці, які судячи з потуг людей, були намертво прикручені до підлоги. Стояли ці стільці практично з рівним інтервалом в півтора-два метри. Під стелею висіли декілька камер, які повністю охоплювали усі зони залу. А у самому кінці цієї кімнати виднівся великий скляний стіл, за яким сиділи чотири людини. Серед них я побачила того самого «професора», який проводив зі мною співбесіду. Він дивився в монітор, де (так мені тоді подумалося) відображалися записи з камер спостереження.

Закінчивши огляд, я вибрала найближчий вільний стілець і сіла на нього. Декілька хвилин усі шумно розміщувалися по місцях, а потім, в раптово виниклій тиші, пролунав голос одного з четвірки працедавців. Це був високий темноволосий чоловік в дорогому картатому костюмі.

-Доброго ранку! Зараз Петро Іванович почне перекличку. Як тільки назвуть ваше прізвище і ім`я, прошу піднятися і голосно сказати: «Я». Потім вам видадуть запечатаний пакет. До тих пір, поки не почуєте команди, його не розкривати. Усі зрозуміли?

Нестрункою хвилею промайнуло по залу «так».

-Приступимо, - і він сів.

Встала інша людина, яку він назвав Петром Івановичем, та почала перекличку. Кожного разу, коли називали чергового претендента, той піднімався, і тут же чулося розмірене дзижчання однієї з відеокамер. Потім до претендента підходила миловидна дівчина і простягала тому запечатаний конверт.

Така процедура від чомусь почала нагадувати мені тендерні торги (хоча на них особисто я ніколи не була). Обстановка починала трохи нервувати.

Нарешті дійшли до мене. Я піднялася, сказавши щось типу: «Презент тудей», і до мене попрямувала дівчина із конвертом.

І тут раптом почулося:

-Стоп! - це знову піднявся голова «засідателів». - З самого початку я попереджав, що конверта треба відкривати тільки після моєї команди.

До зали увійшли двоє міцних хлопців.

-Ви та ви, - глава показав пальцем на чоловіка, який сидів трохи лівіше мене, і дівчину біля стіни навпроти. - Віддайте конверти і залишіть це приміщення.

-Але я навіть не встигла поглянути.

-Не потрібно сперечатися, - донеслося у відповідь.

Цих двох швидко провадили до дверей.

Обстановка стала ще більше напруженою. Я, мовчки, забрала пакет і сіла. Вже страшно було навіть поглядати на нього: ще подумають, що я хочу його розкрити.

На пакеті було віддруковано тільки моє ім`я. Судячи з усього, всередині лежала стопка якихось паперів формату А4.

Перекличку закінчили хвилин за п`ятнадцять. Знову піднявся голова «засідателів» і заговорив:

-Чи є відсутні? - запитував він у «професора».

Той щось показав на моніторі. Подальша розмова між ними велася пошепки.

-Добре, - промовив голова. - Продовжимо. Отже, дорогі мої, ви всі брали участь у співбесіді і пройшли перший етап відбору. В конвертах лежать умови матеріального заохочення в разі вашого остаточної згоди ...

-А в чому, власне, полягає робота? - відгукнувся чийсь чоловічий голос.

-Точно так! - підтримав його жіночий. - Яка робота?

Піднявся було шум, але його вмить вгамували окриком:

-Тихіше! У кожного з вас буде одне єдине завдання, - продовжував голова «засідателів». - Про нього ви дізнаєтеся, якщо дасте згоду на роботу. А поки розкрийте конверти та оцініть розміри матеріальної стимуляції.

Після останніх слів він посміхнувся, немов той кіт, що наївся сметани.

Я неквапливо розірвала краєчок пакету і витягнула декілька листів. Це був договір. Жирним були виділені тільки цифри, що виявилися моїм «одноразовим окладом». Вони були настільки переконливими, що я спочатку, навіть, подумала, ніби це друкарська помилка. А потім насторожилася: за таку «цукерочку», напевно, потрібно буде добре попітніти.

Я вдумливо почала читати договір. І корпіла над ним аж десять хвилин!

У нім не було ні слова про конкретику моєї майбутньої праці. Лише «виконати доручені вказівки», які знаходилися, нібито, в додатку за номером один. Робота вважалася закінченою після виконання усіх умов цього доповнення, але його самого в договорі не було. Терміну теж не вказували. І ще один з «солодких» пунктів було внесення на мій рахунок авансу у розмірі сорока відсотків від усього окладу. А це, я вам скажу, огогенько скільки!

Я подивилася на інших претендентів. Обличчя багатьох видавали такі ж сумніви, які закралися і в мою душу.

-Як отримати додаток номер один? - запитав хтось з протилежного боку, очевидно — найрішучіший з поміж нас.

-Тільки підписавши договір.

-Таким чином, я кота в мішку вторгую. А якщо там...

-Зверніть увагу на пункт номер вісім. Там чітко написано: «Усі завдання, які вказані в додатку, не йдуть в розріз із загальноприйнятими нормами моралі, а також не несуть встановлений законодавством адміністративної чи кримінальній відповідальності». Вам не дадуть ані гранат, ані рушниць, та на війну не відправлять. Ми не пропонуємо вам красти золото з банків, чи грабувати перехожих.

-І чому ж тоді його не видають?

-Тому, що це комерційна таємниця...

-Ані натяку… Може все ж вкажете напрямок?

-Добре. Це така собі подорож… ніби подорож… Так вона вам буде уявлятися.

-Ось так, - посміхнувся голова «засідателів». – Все просто.

-Ніби просто… А якщо завдання в цьому доповненні, можна буде виконати, витративши пару десятків років? Чи...

-Читайте уважніше. Один з пунктів говорить, що ви маєте право перервати виконання доручення, зі збереженням половини суми авансу. Лише заповнюєте відповідний рапорт і - вільні.

-Так може відразу наперед заповнити? - спробував хтось пожартувати.

Відповіді не послідувало. Почекавши ще хвилин п`ять, «голова засідателів» знову встав і голосно запитав:

-Зараз тут залишаються лише ті, хто згоден з умовами договору.

Першим моїм бажанням було встати і вийти услід за двома десятками тих, кого не влаштовували правила нової гри. Але сума в договорі і якась авантюрна жилка зіграли своє: я залишилася сидіти. Ризикувати, так по великому.

-Ще раз повторюся, - продовжив чоловік в картатому костюмі, - якщо ви залишилися, то ви повинні будете підписати договір.

Ніхто більше не встав.

-Поздоровляю вас з другою стадією відбору. І поздоровляю ще з тим, що тепер ви добровольці, і нарікати можете тільки на себе.

«Голова» широко посміхнувся, і я зрозуміла, що це лише частково жарт. Попереду мене чекало щось не зовсім приємне.

-Усіх запрошую пройти за Андрієм Михайловичем.

Нас випровадили в коридор, і ми, немов стадо баранів, слухняно попленталися зі своїми конвертами по сходах кудись вгору.

Минувши пару поверхів, ми вийшли в новий коридор. Ось тут нас стали «фільтрувати»: дорогу перегородила трійця молодих людей, зовні схожих на лаборантів з якогось НДІ. Вони запитували прізвище і ім`я, звіряли дані з написом на конверті, потім дивилися у свій ноутбук і говорили номер кабінету.

-Прошу, наступний... Прошу, наступний...

Ось і моя черга. Я назвалася, протягнула конверт.

-Так... так... так...

Пауза затяглася. Я вже подумала, що мені покажуть на задні двері, і тут:

-П`ятий кабінет.

Там сиділо близько тридцяти «добровольців». Я опустилася на вільний стілець. Ніхто один з одним не розмовляв. Відчувалося, що усі дуже напружені.

У кабінет зайшли ще чоловік п`ять, а потім заглянули і працедавці. Їх було двоє: чоловік в чорному костюмі і в малиновій сорочці (його я назвала «папугою»), і жінка похилого віку у в`язаній кофті, що робила її схожою на учителя математики.

-Добридень! - привітався чоловік, сідаючи на чорне крісло.

-Ви група «В», - взяла слово «математичка». - Зараз по черзі починаєте підходити до мене. Підписуєте умови договору, здаєте його і отримуєте конверт з вашим особистим додатком номер один. Відкривати будете після відповідної команди. Зрозуміло всім? Тоді приступимо.

«Особистим» - здається, «вчителька» промовила це слово. Агов! Ось це номер!

Коли прийшла моя черга, і я підійшла до столу, де мене звірили зі своєю базою в комп`ютері.

-Любите спортивний туризм? - раптом запитала мене «вчителька».

-Угу, - я не була налаштована на одкровення.

-Чудово. Спорт це добре, - і вона видала мені новий конверт.

Я повернулася на місце і почала чекати команди.

Все нагадувало якийсь експеримент з психологічного трилера. Дивно, що я, при усій своїй тверезості, погодилася брати в ньому участь. А що, коли зараз до кімнати увірвуться телевізійники, і прокричать типу: «Розіграш»? Можливо, краще б так і було, чим це томливе очікування туманного прийдешнього.

-Тепер можете розкрити свої конверти, - промовила «математичка».

Я відірвала по краєчку і витягнула складений удвічі лист.

«Додаток один, - прочитала я, розгорнувши його, - до договору номер такий-то від такого-то числа між... Ага, ось пункт два-три: «Основні обов`язки співробітника компанії».

Подальше те, що я прочитала, нагадувало якийсь жарт. Мені ставилося в обов`язок здолати деяку відстань, з кінцевим числом контрольних пунктів, починаючи з точки під назвою «нуль». Додавалася карта, правда така дивна, що більше нагадувала електричну схему.

-І за це такі гроші? - вигукнула якась дівчина ззаду. - Це жарт? Розіграш?

-Ні в якому разі, - «математичка» посміхнулася. Від цього її «ні в якому разі» мене кинуло то в жар, то в холод. - Це і є ваша, так би мовити, робота. Завтра чекаємо вас тут рівно у вісім. А зараз вам вже було перераховано по сорок відсотків окладу. На виході вам вручать банківські картки.

-Можу я зараз відмовитися? - запитав хтось справа. - Заповнити відповідний рапорт і...

-Тоді не чекайте компенсації, що вам покладається по договору.

-А, може, пес із нею? Я м`яким місцем відчуваю, що ви готуєте...

-Який високий стиль! - «математичка» плеснула руками. - Достроковий розрив угоди, без спроби виконати хоч одну частину роботи, згідно пункту чотири-один.

-Та пам`ятаю я! Виплата неустойки... І все одне, якось… якось дивно… Невже це і є та сама робота, за яку платять такі дикі гроші?

-Так, - посміхнулась «математичка».

-Навіщо така таємниця?

-А оце вже нам вирішувати.

Розмова сама собою зійшла нанівець. Нам дозволили покинути аудиторію, заздалегідь здавши доповнення і карту.

-Усе це ви отримаєте завтра, - суворо посміхалася «математичка».

-Якщо прийдемо, - буркнув хтось у відповідь, за що отримав вельми не ласкавий погляд, яким, як писав колись Некрасов, можна було зупинити на ходу коня.

Не знаю, що відчував той хлопець, що сперечався з «вчителькою», але я десь в глибині душі вже шкодувала, що ризикнула. Якщо б не нужда, та солідна сума, що маячила на «горизонті»...

Та що там вже шкодувати! - смикнула я сама себе. - Вирішилася, то тепер потрібно і пробувати.


5

...Щось холодне опустилося мені на щоку. Я трохи відкрила око, проте чи то з сну, чи то ще від чого, але все навкруги здавалося оповитим якимсь брудним туманом.

«З сну» - від цього виразу мозок миттєво стрепенувся і я підскочила. Якого сну?

Я огляділася: моє тіло лежало на холодній темно-сірій бетонній плиті. Навкруги дійсно стояв холодний туман, і це ніяке ні марево, та на непромиті очі не пошлешся. Далі чим на десяток кроків нічого не розрізниш.

Поруч лежав малиновий рюкзак. З першого погляду видно, що він з розряду тих, що носять професійні спортсмени.

Декілька секунд я намагалась прийти до тями: де знаходжуся, як потрапила, що сталося? Усі ці і інші питання, ніби зграя переляканих птахів, носилися в моєму мозку, розкриваючи ротяку і горланячи на усі сторони.

Стоп, стоп, стоп! А нумо, хлоп`ята, тихше!

Відновлення в пам`яті подій зайняло декілька хвилин.

Отже... десь... десь без семи хвилин на восьму я зайшла на свою нову роботу. Мене провели до невеликої кімнати, де вже сиділи чоловік... п`ять. Пам`ятаю точно, як почала оглядатися, а потім... потім... запах... виразний, але дуже дивний запах. І... і... і...

Трясця твоїй матері! Що «і»? Що потім? Фух ти, нах ти! Невже відрубилася без задніх ніг?

Мій організм точно підказував, що з тієї миті, як я зайшла до кімнати, і дотепер, пройшов... пройшов деякий час.

Тьху ти! Здивувала! Деякий час! Це скільки?

Я задумалась: дійсно, а на скільки відчувається? Може, на годину?

Так... саме так... Мені так здається... Чи то я сама себе в цьому переконую?

І де я? І що тут роблю?

Сидіти на бетоні було холодно. Я піднялася і огляділася.

По-перше, на мені був інший одяг. Після короткого огляду, я виявила, що замінили навіть нижню білизну (на термоваріант). На руці помітила таке собі поєднання годинника і компаса.

Вмерти та всратись! Чудеса! (Ха-ха вам всім три рази.)

Я підійшла до рюкзака і відкрила його. Той, хто його складав, робив це з розумом. Тут було практично все, що треба для походу. Навіть жіночі прокладки на кожен день (ха-ха, дивовижна турбота про співробітників)... Що ще? Намет, прикручений збоку рюкзака... Спальний мішок. Зверху на речах лежала карта.

Декілька хвилин я витратила на її вивчення, і зрозуміла, що дійсно її картою і назвати не можна. Це лише схема мого шляху, де були вказані напрями до наступних пунктів і відстані до них.

Який звідси висновок? Що я вже виконую умови додатку номер один? Адже все навкруги - це ж не сон... Зовсім не сон! Щипай себе хоч сто разів, а світ навкруги реальніший, ніж ти сама!

Я знову огляділася, одночасно складаючи речі, що вивернула з рюкзака. Туман не розсіювався, і окрім бетонної плити нічого не можна було побачити.

Ця плита, скажу вам, була зроблена досить майстерно: без тріщин, горбів і іншого браку, яким грішать безрукі будівельники. Гладка, трохи волога поверхня, ні позначки, ні розмітки.

Я прикинула місце свого розташування, так би мовити, в навколишньому просторі, відмічаючи, що компас, все ж трохи веде себе дивно. Перша моя точка (згідно з картою-схемою) була на північному сході. Пройти потрібно було тридцять два кілометри сто сорок вісім метрів. Годинник показував нуль годин тридцять вісім хвилин, хоча для ночі - було ще засвітле.

Стоп! Яка ніч? Який годинник? Це був хронометр. Точно, це лише хронометр. І він показував, що я вже тридцять вісім хвилин знаходжуся в цьому місці... Правда, треба додати - знаходжуся одна... нікого з людей взагалі не видно...

Приладнавши на спині рюкзак, я розмістила на поясі флягу, ніж, та рушила в дорогу. Пройшовши метрів тридцять, я підійшла до краю плити. Тут на однаковій відстані, і швидше за все по усьому периметру, були розставлені невеличкі сталеві стовпи, а вниз йшли круті сходинки. І вже досягнувши землі, з жахом зрозуміла через яку місцевість належить йти. Відразу же стало ясно, чому у мене на ногах були черевики з водовідштовхувального матеріалу.

У сизому серпанку явно відчувався запах сірководню. А попереду лежало бздюче болото кольору м`яса, що розкладається, з вкрапленнями отруйно-зелених плям моху на брудно-попелястих каменях. Коли в голову прийшло подібне порівняння (про м`ясо), мене аж перекрутило.

Я ще раз звірила напрям руху і, скриплячи зубами, рушила в дорогу. На подив, земля під ногами не провалювалася, а якось дивно пружинила. Тому йти було більш менш нормально. Туман то згущувався, то злегка розсіювався. За півгодини на шляху мені не зустрілося жодного дерева, жодного кущика. Тільки зрідка попадалися нагромадження каменів гірчичного або яскраво жовтого кольору.

Навіть через черевики відчувалося, що вода тут тепла. Швидше за все, десь били геотермальні джерела. Мені тут же згадалися якісь уривки з передач про Долину Гейзерів.

Від запаху сірководню вже почала боліти голова. Я спробувала відволіктися думками на іншу тему, вважаючи, що обдурю тим самим свої почуття. Але раптом туман різко розступився, і мені відкрилася уся панорама: попереду, наскільки сягало ока, було суцільне смердюче болото. Стало ясно, що якщо мені не вдасться дійти до першого пункту призначення, то доведеться ночувати в цьому довбаному місці.

Начебто і нічого складного, подумаєш завдання! Але тривога пищала невгамовним комаром у свідомості, не даючи їй заспокоїтися. Кілька разів навіть промайнула думка, що після прибуття в перший пункт, напишу рапорт і ну його все в пень-колоду.

У мозку настирними мухами закрутилися питання. Я намагалася логічно пояснити те, що відбувається, але чим більше міркувала, тим більше виникало неув’язок.

По-перше, як я тут опинилася? І що це за місце під назвою «тут»?

Якщо вважати, ніби це така зона для експериментів, то де вона, біс її візьми, знаходиться? За годину ніякий транспорт мене так далеко не закине. А я була абсолютно впевнена, що знаходжуся далеко.

Але якщо прийняти той факт, що я все ж «телепортувалася» сюди фантастичним чином, то якого біса компанії-працедавцеві від мене тут особисто потрібно? Які такі питання вона хоче вирішити?

Адже я - звичайна людина. Так? - Так! (І ось тут мозок починав «тупити», не будучи здатним до подальшого аналізу. Я поверталася до початку, і знову все замикалося, гальмувалося. Це дратувало... дуже сильно дратувало...)

Поки мені так міркувалось, дещо стало прояснятися. Швидше за все, вставало сонце. А значить зараз був ранок...

Моє око на секунду-другу вловило щось яскраво-малинове десь ліворуч, метрах в двохстах. Я зупинилася і спробувала видивитися цей предмет. Колір мені здався до болю знайомим. Через мить я вже зрозуміла, чим саме: такого самого кольору був мій рюкзак.

Від цієї думки мене навіть кинуло в озноб. Обережно знявши свою поклажу, я витягнула з його нутра невеликий бінокль. Десь хвилину розглядала можливе місце розташування малинової плями, і, нарешті, побачила її за брудно-білим валуном.

Це дійсно був рюкзак. Я декілька хвилин оглядала болото навколо нього, але нічого підозрілого не виявила. Від цього спокійніше на душі не стало.

Неквапом я рушила в його сторону, попутно відмічаючи точку свого зміщення від основного маршруту, щоб потім зробити коригування і вірно вийти до своєї першої точки. Хвилини через три піднялася на пагорб і розташувалася на ньому для спостереження за місцевістю. Не виявивши у бінокль нічого підозрілого, я залишила свій рюкзак лежати на землі, і обережно (дуже-предуже обережно) пішла до сірого громаддя, порослого мохом гірчичного кольору.

На краю маленького неглибокого озерця лежали акуратно приставлені, як мовиться, «спина до спини», аж цілих три рюкзаки. Новісіньких, незабруднених...

Я судорожно ковтнула і знову озирнулася, притискаючись спиною до каменю. Піднявши із землі кругляк, швидко кинула його у бік рюкзаків, і раптом те, що спочатку мозок відмітив як купину, різко сіпнулося вперед і повітрі клацнули два тонкі батоги електричного розряду.

Купина піднялася, перетворюючись на щось схоже до... до... до трилобіта... Я змогла підібрати тільки таке порівняння. Ця істота мала купу тонких «ніжок», кожна з яких була завдовжки метра по три. Вони стирчали в сторони, перетворюючи «трилобіта» в ходяче віяло. При цьому він постійно клацав електричними розрядами, від чого камінчик підскакував догори, а незабаром, зовсім розвалився на частини.

Істота досить швидко присунулася до місця падіння кругляка і декілька секунд досліджувала предмет. Потім, зрозумівши свою помилку, вона знову стала обкопуватися у бруді, перетворюючись на купину. Тонкі ніжки-батоги розташувавшись по периметру, також злилися з болотом.

-Холера ти ясна! - я тихо вилаялася і почала повільно відступати убік. – Щоб тебе гівно наздогнало!

Звичайно, злякалася! А що? Тут будь-яка психічно здорова людина злякається. А особливо, коли побачить в цьому озерці (у найдальшого його бережка), серед кам`яних нагромаджень, щось таке, що дуже нагадує залишки людського тіла.

Бажання узяти в руки бінокль та спробувати розгледіти ці залишки, в мене не виникло. Тут ще до горла підкотила нудотна грудка. Я трохи не піддалася паніці. Хотілося бігти звідси стрімголов. Напевно, з хвилину боролася зі своїми блювотними поривами, і, нарешті, розум зміг все взяти під контроль.

Треба в усьому розібратися! А то, щоб потім мене щось «не здивувало» зненацька!

Я обережно вилізла на валун і почала наводити різкість у біноклі. Брижі на воді заважали розгледіти те, що я прийняла за людські залишки. Але, як не намагайся, а це дійсно була людина. Клаптики шкіри, тканина комбінезона, та ще напівобгризені кістки, і навіть волосся - все говорило про це.

Я знову тихо вилаялася і опустила очі.

Так... так... Рюкзаків було три, - промайнуло в моїй голові, - а ось тіло чомусь одне. Це означає, що інші або втекли, або...

Що саме «або» я ще не придумала.

Обережно спустилася і набрала в руки штук п`ять кругляків. Потім знову вилізла вгору, і, розмістившись зручніше на вершині валуна, я прийнялася, кажучи науковою мовою: «Робити повну розрядку електричної батареї».

Людина, може, фізично й слаба істота, але ось мізків в неї вдосталь! І вони замінять сто слонячих, чи кінських, сил. І вимерлі мамонти тому доказ.

Перший булижник потрапив прямо по панциру цієї ходячої купини. І тут, прямо, як по чаклунству - з «нізвідки» - виринули два... чотири... шість... вісім «батогів». Так, вісім! Вони дуже точно накинулися саме на камінь, і у повітрі застрекотали іскри розрядів. Не втрачаючи ні секунди, я кинула другий булижник, цілячись парою метрів лівіше. «Трилобіт» швидко вибрався зі своєї засідки і задріботів у бік другого каменю, знову клацаючи своїми тонесенькими «батогами». З-під панцира вибралися дві величезні клішні, які вправно схопили кругляк і затягнули його кудись під живіт. Через секунду камінь зі свистом вилетів назад.

-Що? Не сподобався подарунок, дурбелику? А нумо отримай добавки! (Визнаю: дитинство ще досі грає в одному місці.) - я шпурнула відразу два камені. Вони ще не встигли торкнутися землі, як на них кинулися «батоги», обсипаючи їх снопом розрядів. - Ого-го! Та ти, хлопчина, заряджений, наче електростанція!

Очей у «трилобіта» я не виявила, хоча не виключала їх наявності. Проте, швидше за все, це членистоноге мало який незрозумілий орган, здатний відчувати зміни в електричному полі навколо себе. Інакше і не обґрунтуєш таку швидку реакцію на камінчики.

«Трилобіт» розгорнувся на місці, піднімаючи вгору усі свої «батоги», і ось тут, я розсудливо пірнула вниз, користуючись валуном, як екраном. Просидівши так з хвилинку, обережно виглянула й тут же побачила, що тварина завмерла в нерухомій позі, немов «промацуючи» простір навколо себе.

-Хитра наволоч! Ну, зажди! - ризикувати зайвий раз мені не хотілося, але я вирішилася та й кинула високо вверх черговий булижник, розрахувавши траєкторію так, щоб той кругляк шльопнувся поряд з «трилобітом».

Декілька секунд, поки камінь набирав висоту, я із завмиранням серця стежила за твариною, чекаючи, що вона кинеться до мене. Але та ні на що не реагувала, поки камінь нестримно не попрямував вниз. Тут знову ожили тонесенькі антени-«батоги». Вони, як по команді піднялися догори, зробивши два-три «постріли». Але швидко визначивши, що предмет «неживий», «трилобіт» розгорнувся на місці і ліг на ґрунт.

Таке мене не влаштовувало. Я скористалася ситуацією, набрала ще камінчиків, і стала кидати їх, але вже прямо в саму тварину.

Той огризнувся черговою парою розрядів і заквапився геть з насидженого місця, як той розсерджений кіт, що тільки-тільки пригрівся на дивані, а його прийшли проганяти на вулицю. Я кинула услід ще декілька каменів, які гучно стукнулися по панциру, і вилізла на валун. І лише дочекавшись доки «трилобіт» не втік метрів за двісті, обережно злізла і підійшла до рюкзаків.

Так... Що ми маємо? Тасьми зав`язані міцно... Судячи з усього звідси ніхто нічого не діставав... І це було чудово...

Оглядівшись навкруги, я підійшла до обгризеного тіла. Видовище, вам скажу, не дуже приємне. Усі ці кісточки, потемніле м`ясо... жовтуваті прошарки жиру... Бр-р-р! Жахливо! Жахливо...

Повернувшись до рюкзаків, я поміряла в руках їх вагу, і вирішила відтягнути їх до свого. На що довелося витратити хвилин двадцять, та і то в три заходи.

Вже трохи пізніше, трохи віддихавшись, я уважно оглянула свою знахідку і витягнула карти з бічних кишень рюкзаків.

На першій значилося ім`я Чорної Тетяни, на другій - Вілеко Олексія; ну а на третій Петра Субочєва. Ці імена мені нічого не сказали. Судячи з усього, ці люди тут були значно раніше мене.

Набір в рюкзаках був практично стандартний: декілька теплих речей, зміна білизни, консерви, ліхтарик, бінокль, аптечка, три пластикові пляшки води без розпізнавальних відміток. Збоку прикручені - спальний мішок, намет та алюмінієвий казанок.

Я ще раз прикинула свій подальший шлях: за розрахунками на все мені б вистачило сім днів. Це якщо не враховувати непередбачених ситуацій. Як, наприклад, випадок з електричним «трилобітом». Та і питання з поповненням продовольства та запасів прісної води теж як би висить в повітрі.

Цікаво, що мене чекає в контрольних точках? Саме - поповнення запасів, чи щось інше?

Мггг... Потрібно все ж написати цей клятий рапорт і йти звідси геть. Кізяки із тими грошима! Нехай їм усім скисне!

А нумо, дівчинка, стоп! - я ще раз узяла карти з кинутих рюкзаків. Усі вони, як і моя, мали один і той же маршрут. А це вже зовсім непогано. Бо, напевно, я зможу зустріти таких же «працівників компанії», як й сама. А разом, як мовиться, і батька легше гамселити.

Я перебрала вміст рюкзаків, і склала до себе консерви і воду. Дещо у себе довелося викласти, а то ноша ставала досить не підйомною. Також я закинула і карти, бо потрібно буде розповісти моїм «працедавцям» про цей інцидент. Нехай організовують пошук та таке інше.

Ще раз перевіривши свій рюкзак, я закріпила його на алюмінієвих стійках, потім накинула на плечі і рушила в дорогу.

2011-2016 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.04.2016 Проза / Повість
Верифікація вічності (Епілог)
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 1)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Формікаріум
12.05.2016
Формікаріум (Глава 1 - 5)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 6 - 10)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 55  Коментарів: 7
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.08.2016 22:38  Каранда Галина для © ... 

вона ж тут вже вся, закінчена? 

 06.08.2016 22:14  © ... для Каранда Галина 

аби не розчарував, бо кілька років "мучив" цю повість. все намагався донести думку 

 06.08.2016 21:50  Каранда Галина для © ... 

супер... люблю людей з математичним складом розуму)) і нормальним почуттям гумору.
не знаю, як піде далі той квест і чи не перетвориться в фентезі чи варіант комп’ютерної гри у сні, але поки - дуже цікаво було. забуваю, що я на порталі, і просто читаю цікаву книжку.
до речі - сюжет цілком кінематографічний... легко перетворити на сценарій... 

 13.05.2016 11:21  © ... для Каранда Галина 

ні, це фото взяв в неті, та "приліпив" напис. :) 

 13.05.2016 08:48  Каранда Галина для © ... 

а обкладинку самі малювали? 

 13.05.2016 07:02  © ... для Каранда Галина 

Спасибі за теплі слова. Цю повість все ще намагаюся закінчити (просто фізично не вистачає часу). Сподіваюся скоро справлюся. :)

Вирішив поки викласти кілька перших розділів для ознайомлення.

 12.05.2016 23:00  Каранда Галина для © ... 

почала читати, обов’язково повернуся, бо цікаво) і на першу вашу повість поглядаю давненько... ось-ось доберуся)) )
вичитувати є що, але сюжет і стиль тут подобаються.
 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
06.01.2012 © Т. Белімова
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди