Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.05.2016 00:15Роман
 
Паралелі
20000
Без обмежень
© Гаврищук Галина

Паралелі

Частина перша

1

Гаврищук Галина
Опубліковано 15.05.2016 / 36313

 

 

1.

Прокинулась від жаху, що стискав серце. Такий біль, не фізичний, ні. Стукало у скронях, кругом все потемніло... Яка біда... Безвихідь... Сльози... Туга, що на частини розриває весь світ. Нема сенсу ні у чому. Як жити далі і навіщо?

Я бачила лікарню наче. Білу кімнату. Там на ліжку лежав він. Підключений апарат... Тихо... Все... Кінець.

Я в білому. Голову стиснула. Розвернулась, вікно відкрила... Світ не наш. Вулиці бетонні, широкі. Все сіре. Нічого не бачу, крім пустоти. Вискочила через вікно. Побігла... Куди? Не знаю. Просто втікала від себе. Жаль... Ця втрата досконвіку. Назавжди. Мовчу, скувало холодом. Куди біжу? Що там знайду, окрім болю?

Все, не змогла я більше бути свідком. Повернулася сюди, в свою сім’ю... Коханий спить... Прокинувся: «Доброго ранку!» Заварює чай. Дітки піднялись, закрутили мене... Я відмахнулась від того, що накотилось. Потім забула...

Пройшло три місяці. Я погляди на світ розширила...

Повертаючись з покупками у дім свій, знову побачила її. У нас зима, і там зима. Вона стояла перед скляною стіною. Тюль прозора. Тихо дивилась на засніжену поляну перед доглянутим широким парком. Не дихала наче. Ні, вона не відійшла. У білому знову. Скляна. Ні сліз, ні емоцій. Її наче нема. Все байдуже...

В домі розкішно. Все чисто, просторо. Та їй це не важливо. Не тим жила. Його нема...

Що це за звук? Машинкою синочок бавиться. Це ж мій!!! Тільки молодший на сім років. О, Боже! Що таке? Невже і наші діти з нами всюди? Неймовірно... А чому вік не той? Це що, минулий час? Чи це розрив у часі від дальності паралельного світу?

Він щось питає, вона мовчить. Притих. Не знає, що робити. Самотній.

Я не можу бути байдужою. Плачу. Як допомогти? Що маю робити? Лекцію не прочитаєш. Не потрібна вона. Бо моя сестра розумна... Відчуваю − безперестанку прокручує у голові спогади... Як грали з ним в футбол на цій поляні, що така холодна зараз. Не тут вона. А наш синочок? Він тут! Ти йому потрібна. Кличу...

Вона повертається, присіла, пригорнула його. Дитятко наше притулилося. Схопив маму за руку, не випускає. Боїться, щоб знову не покинула тут самого. Страшно йому, та мовчить...

Що я бачу! Вона вагітна... з моїми близнятами, що померли тут! Я їх не вберегла, не розрахувала свої сили, не доносила... Ангелята мої. Це той самий час. І синок був такого ж віку... А, якщо і вона в своєму горі їм життя не зможе дати? Хлопчик і дівчинка... Вони живі!!! Зарано я їх похоронила в своєму серці. Навіщо мені це показали? Чи можу щось зробити для них?... Не хвилюйся... Подумай... Думай... Все не даремно. Щось маю зробити...

Вона мене не почує. Не може відчувати зараз. Застрягла десь. Не вистарчить мені сили, щоб схаменути її. Вбережи їх! Не зважає... Не думає навіть про них. Вони потрібні. Знаю точно, вони потрібні всім світам... Фрази голі. Не передати цю важливість.

Спокійно... Розберемося від чого пішло лихо. Ким був її коханий і чому помер. Питання – відповідь... Ні, це не слова. Ціле дійство відразу.

Професія не нашого простору. Приблизно, як правоохоронець, тільки не такий, що внушає небезпеку, як у нас. Він захищав тих, кого ображали. Точно, охоронець тіл, щось таке.

За злодієм погнався, що у бабусі вирвав сумку з рук... А той у нього вистрілив.

Як, тут така професія настільки дохідна, що вони у розкоші живуть? Так-так... Там всі живуть багато...

А звідки ж злодій той, якщо усі? Він хотів керувати іншими, його прогнали. То й ненавидить всіх через свою образу. Не хоче по-іншому. То й краде, що попаде... Утік.

А якби впіймали? Там немає тюрем... Що з ним зробили би? Спочатку вводили б у транс звуками рівномірними. Потім стали виганяти звірів, що вп’ялися в його свідомість... Далі – тонкими тілами чистими допомагали б зрозуміти абсурдність його дій. І знову, знову те саме. Тяжка праця... Як зцілювався, жалкував про слабкість свою. Ішов у охоронці вже чистим, або куди душа бажає... Та паразити знову прилітали і вселялись в інших... Не могли тільки ослухатись, коли людина добровільно проганяла їх із свого тонкого тіла. Але і це було проблематично, бо не всі їх могли відчути. Адже чужинці присмоктувались так, що люди приймали їхнє мислення за свої думки.

Світи паралельні відкриті. Кожна особистість має індивідуальну частоту, через яку зв’язується із всіма двійниками у сімдесяти двох паралельних гранях. Думками своїми дублери по спільних хвилях переправляють паразитів у свідомість, як і любов та силу... У цьому світі знання доступні всім, зв’язки відомі... Та не можуть прогнати назавжди. Ті повертаються тихенько, коли їх вже не чекають. Так, наче і не самі ослухалися, а від їхніх же особистостей і направлені. Ось така-то проблема... В одиночку важко.


Вертаюсь до побаченого. Що було зі мною тут три місяці назад? Не пам’ятаю. А з ним? Нічого критичного наче не пригадую. А ще раніше, була між нами сварка... А якщо мої слова, навіть не в образі думок, а просто навіжені, долетіли до його особистості у тому світі? І кулю я сама словом лихим направила, викликавши обставини? Не можу ж я бути свідком того, до чого непричетна? Так ось чому я тут! Мої дітки! Наполовину сироти, як я без них. Який жаль. Щоки горять... Невже це так? А вона – знає? Ні. Нічого ні у кого не питає. Не хоче.

То це наша Мати мене сюди направила? Настільки довіряє? А якщо мене роз’їсть почуття провини? Хіба я зможу мислити спокійно? Невже одне лиш слово могло розрушити моєї Першої щастя?

− Чому назвала Першою?

− Бо, поки-що, одну ти знаєш.

– Так є ще інші? Я також щось винна їм?

Спокійно... Квітка... Виходів є кілька... Завжди є вихід.


... Вона прийняла душ. Дивиться на живіт у дзеркало. Спокійна. Нещаслива. Не посилає любові нашим діткам. Вони сумні. Покинуті вже. Я їх обіймаю своїм серцем. Нехай хоч так... Пальчиками переплелись... Може відчули?

Її обіймаю. Не шкода любові, вона її. Перша моя хмикнула. Про що подумала? Не відчуваю. Закрилась...

А може відступитися? У мене своя сім’я. Я їм потрібна. Не вистарчить мене на всіх... І так мене не чує... У нас же є в минулому і майбутньому богиня справжня? Де вона? Чому не тут, не з нами?... Де ти?


Стою перед розкішними дверима. Відкриваю, заходжу у кімнату. Все, як я б хотіла. Комод чудної роботи з красками і полотнами всередині. Шафа для рукоділля всякого... Книжки, підсвічники з ангеликами. Посередині круглий столик з ніжними фарфоровими чашечками. Парує запашний чай... М’який диванчик тут же. Вітер коливає легку тюль... Відкриті двері на терасу. А там – безкрайнє чисте море, і спів косаток. Тепло. Дивовижні квіти на мармурових підставках... І тут – вона. Посміхається. Висока – два з лишком десь. Довга темна коса... У білому легкому платті, до щиколоток. Запрошує випити чаю. Не голосом, думками пропонує. Спокійно так... Здається недосяжною, та добротою і розумінням віє. Не осуджує, їй все відомо. Не може вона втручатися сама, бо це суперечить плану. Заспокоїла. Знає вже, що зможу... Я не одна... Нас армія. Тільки її потрібно об’єднати у зусиллях.

«Не бійся подорожувати», – наче чую. Ось ангел твій. Повертаю голову, вона сміється... З кудряшками... Це також Я? Ангел засміялась дзвінко, аж легко стало... Дякую вам. Тепер – додому...


Подумаю спокійно, без всякого почуття провини. Що спільного у нас? Наші діти. Двох наступних у неї вже не буде від того ж чоловіка. У мене немає тих двох, яких вона носить... Наші діти живуть наполовину тут і там. Мої не будуть підтримуватись своїми двійниками із тієї паралелі. А ті – не отримають сили звідси... Це покоління ослаблюється, чи як?

Стій! А чому я вважала себе причиною? Хіба можна вбити словом? Можна, якщо посилити його силою бажання... Та й на мене потім повернулось і я би заразилася. А моє слово було пусте, я цього не бажала і близько. Це був емоційний захист, а не бажання помсти. І відразу ж пройшов. Не посилювався тяжкими думками, бо знала я про небезпеку від цього. Я те слово потім трансформувала у смішинку чорну. Воно не могло настільки зашкодити. Не було супроводжуючих емоцій. Хм-м... Легше. Хоча, моє слово з бажанням іншого могло співпасти... І мислю я ще не завжди вірно. По звичці, − прямолінійно. Дійство треба шукати, − як зв’язано це з простором... Детектив починається. Фуагра... Фу, при чому тут те дурне слово? Печінка, чи що? Переробляє яди. Відповідає за накопичений всередині гнів. Треба шукати того, хто з наших Я травить образами себе настільки, що вбиває силу наших дітей. Чи не дає їм народитись. Депресивну нашу паралельну. Знаючи себе, не можу повірити, що з нею таке можливо. Чому не доходить наша підтримка? У чиєму вона полоні?

...Коли я їх носила, почувалась сильною. Нічого мене не турбувало. Щасливі були. Плани будували, як будемо їх ростити... Фізично я не була важка на підйом. Не було менше сил, – швидше навпаки. А тут раз, − і води відійшли... Може, причина не тут? Простір не посягає на материнське лоно навіть у рулетці. Це інші сутності. І моя паралельна вирішила, що їх не хоче... Вони влізли їй у голову. По своїй схемі. Як у нашому світі... Точно! Вони самі не вправі посягнути на життя без волі на це самої людини. Мабуть, діти наші небезпечні для них... Хтось із нас у пастці і не може вирватись. Своє нещастя розповсюджує по всіх світах. Гинуть кохані, не народжуються діти. Це нелюбов до життя і світу, − причина. Смерті – наслідок. Себе згубити не може, бо сильна. Хоча, якщо ризикне під чиїсь шепіт, то всі ослабнемо.

Що в нас такого? Може, маємо знищувати звірів? Було би пречудово. А скільки перешкод тоді прийшлося нам здолати! Хочуть зламати когось з нас, щоб заблокувати силу. Втопити у депресії... Пошукаю...

Ну, а знайду, то що буду робити? Ніяких чар не знаю. Не відаю, чи бачить мене хтось, чи відчуває. Я тільки народилась. Не вчена ще. Казала моя вища не боятись... Що ж, полечу. Відпущу думку. Можливо, це і справді заради захисту дітей... Старший ногою дриґати почав, сам не помічає. Не керує собою. Зовнішній вплив... Звідки? Невже все так впливає на наш світ? І невтручанням вже не обійтись? Добре, тіла тонкі не ушкоджуються. Хіба заражаються... Не дуже легше. Ось і маєш. Цікава!.. Ні, я не буду поспішати. Завтра зранку вирішу. Може, насниться підказка...


Та, не прийшлось мені лягати, щоб знати, що робити далі. Я готувала вечерю. Думкою побачила, що опинилась там, де вже була давно. Приблизно шість-сім років тому уві сні.

Планета незнайома. Скали голі. Сіро-жовті. Пролітала біля найвищих. На двох найбільших були витесані фігури дивні. Однакові. Подібні на слонів. Величезні, десь як п’ятиповерховий будинок. На самих навислих уступах. Я наче у повітрі над ними. Що тут роблю? Озирнулась і побачила свою Першу!

– Чому тут?− спитала її, − я впізнаю це місце. Невже це був не сон?

− Не сон. Тоді для тебе був той же час, що для мене зараз. Ми повинні були тут зустрітись.

− Ми у минулому?

− Ні, тут немає часу. Все одночасно.

− Не можу цього сприйняти. Не розумію. Я нова. Як звати тебе?

− Гіра. Гірина.

− Я Галя. Галина.

− Подібні. Імена мені невідомі. Тільки нашу частоту відчуваю.

− Тоді, коли ти хмикнула перед дзеркалом, то бачила мене?

− Відчула. Розуміла, що хвилюєшся за дітей. Дякую за підтримку. Мені вистарчило, щоб повернутись... Що робиш зараз?

– Чищу моркву. А ти? Сина нагодувала?

– Я з дітьми лягла. Приспала. А їсти нам привозять.

– Ви харчуєтесь покупною їжею?

– Ні. У нас не готують, коли в горі. Тільки щасливі і спокійні це можуть робити. Тим, хто в смутку, привозять. Таке лікування.

– Хто платить?

– Ніхто. Це суспільний кошт. Від перевиробництва. Допомагаємо всім.

– Комунізм?

– Це що?

– Я так, до слова. З нього в нашому світі почалась розруха. А може щось пішло не так через людський фактор... Розкажи мені, як ми спілкуємось з різних паралелей?

– Думками через четверту оболонку. Тебе цікавить, чому ми саме тут?

– Ти теж не вперше?

– Це наші з тобою творіння.

– Петля в часі? Я таке зробила і не пам’ятаю? Поясни. Для мене це недосяжно поки що.

– Наші кінцеві втілення на стадії людини-бога. Зустрілись в точці пересічення. Дві паралельні грані одного єства з’єднались.

– Якщо вони в різних світах, ще можу зрозуміти. Зустрілись, як ми зараз. Але об’єднатись?.. Моя думка не витримує...

– Після закінчення життя фізичного тіла у певному часі, частинки очікують на збір усіх наших паралельних втілень. Допоки не приєднається остання індивідуальність, всі інші виконують завдання Матері. Коли помирає остання, усі збираються в єдиний дух.

Час використовується тільки для земного пояснення. Минулі і майбутні наші втілення існують одночасно. І там вони після смерті з’єднуються в загальний образ.

Потенціал тих збірних енергій – колосальний. Рівняється до сили цілої планети. Одна особистість – як цілий світ! А поки, ми розпорошені...

На кінцевій стадії розвитку наші дві паралельки об’єднались думкою без зусиль і створили одинакові скульптури. Вони вже єдині.

– Може колись додумаю. Зараз у мене за такою фізикою туго... Ну, добре, а як вони це зробили? Їх було два чи один дух?

– Два, бо два світи. Та, суть одна – досконала. Зваяли поглядом і думкою своєю, що дублювалася у ідеальному співпадінні.

– Зрозуміло. Все єдине. Ми в одному тілі в усіх часах разом з нашими богинями. А ми зараз коли? І навіщо?

– Ми в якійсь точці, що обертається навколо того, що було, є і буде. Не знаю всіх я таємниць. А вірю в правильність будови. Думаю, що опинились тут для єдності. Ми почали вболівати за світи. Тепер ведуть нас по напрямку з якоюсь ціллю. Це усвідомимо потім...

– Гіро, а ти ще з кимось із нас зустрічалась?

– Не було потреби, коли щаслива була. Заглядала, та гнітюче було. Я сонцем з себе випускала промені любові і сили життєвої для допомоги. І так потрапляли по нашій частоті для всіх.

– І мені?

– Усім. Я не конкретизувала.

– Ти і дивилась на мене, як на дитя нерозумне, коли я панікувала у своєму незнанні.

– Без твоєї участі я не відчула б, що небезпека близько. Твоє хвилювання мене зібрало. Тепер – у подорож. Туди, де ще не були.

– Ти знаєш у чому проблема?

– Тільки те, що і ти. Всі твої думки знаю...

– Гіро, а якби ти далі була щаслива, і він жив, то що? Ми не зустрілись би?

– Мабуть зустрілися. По новому плану. Життя пішло б у друге русло. Що було би, – не знаю, про себе мені не відомо так, як про інших. Існує ще варіант вже з нашого розгалуження. Я не заходжу у таку безконечність, вчуся.

– Почуваюсь кошеням перед таким об’ємом. Мушу відпочити. Давай завтра. Треба вечерю подавати...

– Немає значення коли. Ми можемо потрапити в любу точку часу.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
09.05.2016 Проза / Оповідання
Фото Ангела
15.05.2016 Публіцистика / Психологія та стосунки
Прочитати «хутко»
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
18.07.2017 © Кисиленко Володимир / Мініатюра
Тільки ти мене не покидай
18.07.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Нарис
Крайній
18.07.2017 © Ірин Ка / Оповідання
Бідолашні голівоньки
16.07.2017 © Надія / Казка
Ластівки
15.07.2017 © Арсеній Троян / Нарис
Наші дні
Роман
15.05.2016
Паралелі (2.)
15.05.2016
Паралелі (Частина перша)
05.05.2016 © Олексій Шляхтич
Один день після життя (частина 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 33  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.05.2016 16:35  © ... для Каранда Галина 

Дякую. Мені без вас було скучно (от я лисиця!) 

 15.05.2016 00:27  Каранда Галина для © ... 

цікаво. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +12
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +55
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +24
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +48
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
07.07.2017 © Саня Малаш
04.10.2011 © Марина
28.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки
27.11.2014 © Серго Сокольник
03.04.2010 © SASHA ROSSI
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди