Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.05.2016 19:04Психологія та стосунки
Про людину  Про минуле  
Спадок
00000
Для дорослих (18+)
© Галина Галіна

Спадок

2.

Спільна вілповідальністьза помилку одного

Читати між рядками.
Галина Галіна
Опубліковано 15.05.2016 / 36322



Люди створені для того, щоб почуття й емоції свої плекати. А потім дух переробляє їх в енергію, якою заряджається все кругом – як світло, так і тьма.

Якщо емоцію свою ти затиснула, не випустила з себе, – то функцію людини не

виконала. І нащо ти тоді? Почнеш хворіти, – це душа тобі старається пояснити, що шкоду собі робиш. Ти можеш приглушити її ліками, – тоді вже простір буде тебе лікувати по-своєму... через обставини, які душевний біль несуть чи приниження – варіантів безліч. Допоки не почнеш цікавитися, – чому все так, для чого?

Почну з водички. Бо справжні таємниці є прості й доступні всякому, їх видно кожний день. Картина нашого життя – шахматна дошка. Чорне і біле необхідне однаково, бо на границі – перехід до розвитку. Тоді є рівновага.

Позитив має високу частоту хвиль – ним ми харчуємо світло, Творця. Негатив низькочастотний, продукується для темряви і для низькочастотних сутностей. Їх біля 2000 видів, усім потрібна їжа. Якими емоціями кого ми нагодуємо – такий заряд енергій нам і повертається. Наче і не складно ... Наше не сприймання тяжких періодів привело до того, що темрява захворіла. Надлишок негативу спрямовується на непосильний біль... Нам не було приготовлено ні жити в муках, ні рабами бути... Суть у людей творча. Творчий вогонь – це чиста енергія Творця. Вона недоторкана, недосяжна для любого негативу. Відомо чужакам розумним, що ми підходом творчим можемо все переробити, і смерть їм. Тому стараються роз’’їсти людей із середини.

– Що нам робити?

– Зцілити темряву, у ній знання. Сприйміть її, вона жива.

– Не можемо пробачити біль, витримати зневаги...

– Не вона нападала, звірі чужі.

– Чому напали, їх ніхто не чіпав?

– Щасливі ви були і добрі. Багато світла в простір випускали. Творили, плакали від радості, сміялись... Вони голодні стали... Сміх у людей – це сильна зброя. У слабших почали вселятись, а ті всіх заразили.

– Хворіють діти. Це навіщо?

– Спасіння ваше. В них любові і сили вижити найбільше.

– А сльози матерів? Нестерпно! І муки вічні...

– Стільки жалю від співчуття приреченим. Не будь такого болю великодушного – загинуло б життя! Мої вони, ті дітки. Це лише мить перед благостею... Чисті! Взірець вони, добра складова. Всі невдоволені – дивіться! Не смійте плакати над тим, що не рівняється і близько до болю матері святого. Сліпі ви стали, нерозумні... Це вам наука! Не жорстокість, – любов моя і жертва діток. Відомо їм було про муки раніше, аніж народились. Посланці це мої – для світла. Це ангели земні. Так треба. Не в змозі ви все осягнути, тільки крупицю... Не наробіть ви стільки зла, – не було би такого. Та їх все більше... На жаль, серця жорстокі не пробити добром моїм, потрібні муки дітей невинних... Рятуйте їх, пора проснутись!

– А війни, що? Також наука?

– Те ж саме майже, – і ще більше. Не було виходу тій люті й незадоволенню в серцях ваших. Немає винних і невинних, – єдине тіло ви..., і хворе – піддались нелюбові тяжкій. Агресори в сім’ї те ж саме, що у масштабі більшому – лиш хворі. Та в люті вам не зрозуміти... Бо розділилися тілами, забули єдності всю силу. Не знаєте землі подяки, бо губите її щоднини. Та, варта вам себе пізнати, все зміниться. Немає чарів, що сковують людей навічно. У вас живу. І цінність ваша в тому, щоби воскресли ви. Щоб здогадалися...

– Тебе я бачила у цвіті. Це ти був?

– Я була.

– Ти жінка?

– Я не маю статі.

Для сина – батько, для дочки – мати.

І там, і тут я одночасно.

Як ваша мати, життя вам дала і воліла щасливими вас знати, діти!

– За те, що я пишу, мене, можливо, відступником прокличуть?

– А ти їм нагадай, дитинко, святе письмо, яким вони воюють. В посланні коринфянам: «Для чого моїй волі судимою бути чужою совістю?»... Не думай про таке, тебе оберігати буду.

– Чому мене не зупиняла, коли я злилась на образи?

– Ти маєш право творити все на власний розсуд. Як посягав хто на твою волю, ти помилялася, виходячи із рівноваги. Твої емоції, дитинко, перетворювались на отруту, якою нечисть вся наїлась, і збільшувалась сила зла на світі всім.

– Якщо в мені ти, то чому не зупиняєш ворога мого?

– Не відомо тобі, що було б, якби не втрутилося світло. Від долі злої зупиняють завжди обох, наскільки є можливим. Все ж, основні творці життя свого – є ви. Заражаєте думками своїми всіх, хто є навколо вас, – навіть не говорячи нічого! Діточки, що поміж вас живуть, пропускають через себе усі думки ваші. А потім вторять навіть мові.

Ви стати можете такими, як вам захочеться.

Захочете щасливим стати, то будете щасливі.

Жалітись і страждати будете, – то вибір ваш.

Все можете змінити.

Зациклились на тому, що роз’їдає з середини, 

дратуєтесь від когось – тоді не знали справжньої біди, 

безвихідної втрати, – того, що мають інші для науки вам.

Думати завжди однаково – зупинка розвитку, незмінність поглядів – тупик.

Консерва, запечатана від ідей нових. Не змінюєте злоби на прощення, не відпускаєте образу – живіть із нею, допоки не зіпсується консерва ваша!

Все в світі циркулює – Земля і Сонце, вода і вітер, і камінь рухається. Все наше тіло з частинок, притягнутих у магнетизмі, – вони у постійному русі, як і дихання ваше. Чому не признаєте, що відношення і погляди потрібно змінювати для існування? І на події минулі щоразу приміряти одежину нову? Для існування різних варіантів розвитку подій?

У просторі усі часи єдині. Як лінія чи книга, як річка, що тече. Минуле є також і зараз, як на лінійці цифра, скажімо нуль. Це точка, в яку ти можеш повернутись думкою. Впливати на фізичне тіло немає сенсу ні в минулому, ні зараз. Глухе воно, не чує інше серце. Тільки тонке має силу, не розділені вони часами і відстанню.

Бажання наше, рішення повернутись туди, де наробили болю, чи піддалися провокації насильницькій, – це все, що нам потрібно... А перед тим нам треба усвідомити, що ворог наш – всього лиш дійова особа у виставі, яка написана для нас. Маємо шанс трансформувати негативне дійство у розуміння і любов до брата чи сестри, що хворі – для співчуття від втрати доброти, а не для помсти і образ. З минулим працювати легше, бо нам уже допомогли позбавитись різкого болю, тільки у пам’яті відчуття свої тримаємо. Якщо нам вийде навчитися прощати і любити у минулому, то змінимо своє відношення до світу і в теперішньому часі. Коли повернешся в минуле, то ворога свого зціли променем любові з серця, сонячно-зеленим. Обвий ним «жертву», як коконом. Тепер тобі подібні задачки вже не треба задавати, бо перейшов в наступний клас. Все це реальне. Себе побачиш – себе обвий любов’ю, - ти зцілювати себе почав! Не стало люті, яка влилася в море чорне, забрав назад помилки свої. Більше світла тепер в світі!

Уявимо диктатора тупого... Для нього довести свою цінність шляхом приниження людини – мрія. Інші люди йому – річ, об’єкти у конфлікті. В цей момент він заражає всіх, хто з ним в контакті, інфекцією, паразитами. Ми захворіли, бо захищалися таким же способом, як і нападник нас атакував. І емоції свої безцінні не на ті відправили терези. А нападник став щасливим? Та ні, самовдоволеним. І він послав емоції свої від перемоги туди ж, куди і ми. Кому це вигідно? Людині? Тоді, де його щирий сміх від задоволення? Є тільки злорадість. Зневага це до себе самого, а не перемога, – і спокою тепер не буде мати він ніколи. Бо всередині кожного із нас є наша мати, і вона не дасть йому забути те, що дітей її принизив. Він не стане думати більше про усе, що було, звірі заспокоять... І коли з’явиться хвороба невиліковна, не зв’яже напряму цей факт, не буде вірити нічому, що посягнуло би на правоту його... Звірі шепочуть, заколихують, бояться залишитися голодні...Важливий він, отой слабенький духом! Через нього можна вербувати нових слуг для тьми... Масі темній потрібна лиха думка. У просторі – це невидимі хвильки з низькою частотою, до моря темного пливуть. Високочастотні хвилі летять у світле море. Низькі частоти – горе наше, високі – щастя.

Як думаєте? Варто раз людині по лобі дати, щоб все життя вона слугувала донором енергій темних? Усі емоції при згадуванні негативу такі самі живі, не відрізняються часами, поповнюють те море люті щоднини. Тому живе темрява у розкоші. Осудженням і наміром помститися підливаємо іще... Співчувати тут потрібно братові, що перетворився на звірюку. Він те, до чого докотились люди у незнанні своїм, – покинуті, озлоблені і зламані, – зброєю темряви стали. А ті, хто правильний, – убити їх єдине мають вже бажання, щоб не отруювали. Темряві вже не важлива та людина, хай помирає, бо силу собі вона візьме від нас. Від ненависті нашої до насильників. І кожний раз, коли розказуємо про подвиг свій у боротьбі зі злом, як били ту «падлюку», захищали когось, – ми дихаємо почуттям зневаги, прикриваючись добром. Вона по силі своїй є ще страшнішою, ніж те зло, яке зробила людина хвора! А брат ще не помер... Та, ти не хочеш його рятувати, – не знаєш, що єдині ми під небесами...

Ніякий ворог не повинен роздирати злістю твоє серце, а тільки біль святий від того, що втратили його. То ж попрощайся з ним скорботно, бо він піддався тьмі увесь. Чи знаєш ти – чому? Чи відомий тобі весь той план, який зламав людину? А може ти йому допоміг і сам про це не знаєш?


А як одітий я красиво, і пахну квітами, як «ландиш», -

Побачу в здирках одежину на комусь, то гордюся, – бо кращий!

Всередині – тихо...

Ні, ти не бажаєш йому зла, ніхто тобі він, бо – пропащий.

Не хочеш думати про те, що не твоє...

Щасливий ти?... Навряд-чи...


... Це він був у тій рваній одежині, коли ти проскакав на білому коні.

Красивий, гордий ти, везучий, – щасливий може, завидний!

Дивився той чоловік на тебе, та не бачив ... нічого. Не сліпий, а зламаний.

А колись щасливим був... Він не вдавався в мудрості земні, бо вистарчало йому всього. Дружину люблячу і діток мав, хатка була і господарка... Пташки для нього хором щебетали, бо свій був – простий, добрий. Дружина його – гарна, говірлива, господинею була хорошою... Та якось щось зашепотіло їй:

– Чи пробувала ти колись обняти іншого? Можливо, царицею ти станеш. Все тобі до ніг – і квіти, золото, пошана... Чому ти красоту свою, допоки вона є, у клопотах хорониш? Хіба цінує він ту працю, що ти робиш? Хіба дякує? Не розуміє бажань твоїх... Рабиня в нього ти... Хоч ненадовго, хоч на мить, знайди собі віддушину. Нехай обніме тебе хтось і пошкодує. Хіба це чесно, що в якоїсь відьми є все те, чого не маєш ти?

Воно шепоче далі, – змії отруїли уже у помислах всю чистоту її. Не знала вона, як відбитись, як розігнати ті думки нав’язливі. Що робити? Не сила вже терпіти того, що твориться...

А він? Прийшов, наївся і не глянув. Про сіно розказав і спати ліг. Звик, що все чистенько, добре, тихо, незрадливо... І не старається дружину похвалить. Не вмів цього, не знав, що треба, – все ж добре?

Сталось це, щоб відвести напругу. Навіщо? Тепер не знає... Бо щось не так, не легше стало. Не серце це було, а розум – мстивий і логічний : « Це тобі за те, що ти.., за те, за те...»

– Ну, годі. Все забуду! Що натворила я? Навіщо?

Вбивати сумніви її почали... Переросла помилка ця не у науку, щоб шанувати те, що мала, а у зневагу до себе самої...

Звір знову шепотіти став: – Це винен він! Бо не підтримував, не шанував. Тепер його вже зневажала і ненавиділа... Нечистою стала.

Простір заразився. Довідався нещасний! Як камінь з неба звалилася на нього туга... Та, як посміла? Таке горе!

– Осміяний ти, – шепоче йому. І тут же очі кров залила:

– Уб’ю її!

– Це вірно, хлопче.

...Не вдалося... Лиш покалічив...

– Щоби вернути! Я все прощу! І на колінах буду стояти денно перед тою, кого любив колись! Та, пізно.

Пробачити не захотів їй своєчасно, не знав-бо, що вона – це він!

Що тут казати? «Я – звірюка!» Признав це, і почуття провини роз‘’їло його зсередини. Тисло груди... Покинув все, пішов ... Навіщо жити? Хіба є щось у цьому світі, що може хмари розігнати? Та він один в своєму горі. Всі відвернулись, осудили, не зрозуміли й не могли, бо він – звірюка!

Хіба знати міг про те, що сам вернутися він може в хвилину чорну, стримати себе, – і з часом, все минеться!


....Якби ж дитятко те сміялося скільки хотіло!

Тим сміхом добрим, щирим, ясним, який від Бога нам є зброя проти зла!

Ті стріли б в небо полетіли, розбили хмари темні, і менше стало б лиха...

Та цар той, що на білому коні, дитинку свою заспокоїв, бо не пасує це людині гідній – реготати!

– Серйозним будь, не смій кричати! Візьми книжку, почитай! Свої емоції щасливі в рюкзак засунь, бо не годиться!

... Не вбила звіря та стріла, не полетіла... Нашепотів... Бо менше сміху стало!


– Про себе думай! – шепоче далі вже цареві...

– Не з’єднаний ти більш ні з ким, крім себе.

І не старайся співчувати помилкам людським.

Не підтримуй навіть в помислах пропащих, що спіткнулись.

Якщо ж осмілишся перечить, 

пошлеш хоч каплю розуміння чи прощення, то згину я.

А ти врятуєш рід людський.

Не буду мати більше сили, якщо

ті правила розіб’єш, що я придумав.

Не смій думати про квітку, 

і не смій радіти полю, 

не смій чути шепіт річки, що ласкає слух...

Бо – мій ти!


Давно, десятки років тому, я з мамою була у перукарні. У черзі з нами сиділа жіночка поважна, десь під п’ятдесят. У шапці норковій, все як годиться, і зуби золоті – і спереду, і ззаду... Вона поміж зубами тими, напевно, жабу мала, бо циркала і чавкала, крутила язиком і румигала! І зараз, як згадаю, мені не добре, гидко... Тоді я вуха закривала, і плакати хотіла від безвиході. Холодно було, щось стискало в грудях, я тремтіла. І не могла це зупинити. Яка бридота!

Реакція нестерпна тоді отруїла мене... і по сьогодні. Як чую, коли їжа в когось залізає із звуками, – завмираю, дратуюсь і терплю. І хочеться мені по лобі тому тріснути отак, щоб знав!

Складно. Ну, що питається, мені хто робить? І не думає про мене, не бажає мені зла, ні людству, ні космосу, – нікому! Просто так їсть, щоб жити...

І будь мудрий!

– Думай.

– Не хочу навіть... Може, не вбиває воно мене? Та, знаю, допоки не справлюся – не матиму я спокою.

Це ж не агресія в мій бік. Як маю боротися з собою? Тут і Раскольніков не допоможе, бо наче і провини не чую за собою.

– В минуле повернись.

– Я там. Дивлюсь на себе і жалію її, маленьку. Знаю, як мучиться вона. Давай тебе я обійму. Ну, тихо, тихо... Заспокойся, не трусись, дитинко. Поплач, хай легше тобі стане, не вгамовуй себе. Відпусти емоцію із криком, голосніше кричи, – щосили! Щоб із середини вилити все море із напруги. Як фонтан з водою чорною хай виривається із тебе весь неспокій. Та, тільки не на жінку ту, щоб не зашкодити. Для мене вона там і опинилась, для сьогоднішнього дня.

– Що ти бачиш?

– Я безсила, змучилась, присіла.

– Де та жінка?

– Її нема.

– Ти вільна вже. Тепер, коли таке побачиш, програму запусти автоматичну, щоб без зусиль твоїх тебе оберігала. Водою почисти простір, хай змиє всі емоції нестерпні... Живи спокійно.

– Чому вода?

– Вода – минуле. Її використовуй при поверненні туди, де є проблеми. Як тобі простіше, як забажаєш – так роби, все буде вірно.

– А крик?

– Він виганяє біль. Образу діти криком виганяють, – і чисті. Не заважайте їм кричати. Не забирайте їхнє право покликати на допомогу те, що зцілює їх. Нехай будуть вільні...

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.05.2016 Публіцистика / Психологія та стосунки
Спадок (1.)
15.05.2016 Публіцистика / Психологія та стосунки
Спадок (3.)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.07.2014 © ГАННА КОНАЗЮК / Політика та суспільство
Путлеролюбцям
04.02.2014 © Тетяна Белімова / Політика та суспільство
ПОЛЮС ЗЛА
12.01.2014 © Тетяна Белімова / Політика та суспільство
Українська толерантність, або хто робив Голодомор?
07.12.2013 © Тетяна Белімова / Політика та суспільство
Два Майдани – два серця України?
13.11.2013 © Оля Стасюк / Політика та суспільство
Фантазія на тему деморалізації українського суспільства
Психологія та стосунки Про минуле
16.05.2016
Спадок (7.)
15.05.2016
Спадок (2.)
21.03.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
Інші
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 15  Коментарів:
Тематика: Публіцистика, Психологія та стосунки
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
18.09.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
26.11.2011 © Микола Щасливий
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди