Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.05.2016 00:26Роман
 
Паралелі
00000
Для дорослих (18+)
© Галина Галіна

Паралелі

5.
Галина Галіна
Опубліковано 21.05.2016 / 36396

Недобрий сон. Я свідок в її тілі. Ховаюсь від когось у великій недобудові. Шостий раз це відчуваю. Кожний раз те саме, – щось неприємне... П’ята щось хоче змінити... Знаю, що бореться і гонима... Мабуть, треба тут зачепитися, хоч і моторошно.

В’язниця... Політичні всі. Чоловіки і жінки разом. Та майже всі по одинці... Чую, як вона співає у думках пісню Гребєнщикова «под небом голубым есть город золотой». Це і моя улюблена...

Не тягне мене звідси на контакт виходити. Може, ще не час?.. А вона не панікує, має якийсь план, чи що? Дуже пригнічена. І нещаслива...

– Знову в ракушку? – чую голос Онії.

– Оба! Ти знахабніла. Підслуховувала мене?

– Включи логіку, – сміється.

– Угу... – Я стрепенулась, – може ти злітаєш до нашої П’ятої? Допоможеш? З твоїми-то формулками, кому хоч можна допомогти!

– А Четверта хто?

– Я тільки чула її. Вона знахарка, чи цілителька... Пізніше познайомимось. Зараз в неї душевні проблеми, хоче одна.

– А з тобою вона не одна?

– Вона не хоче передати мені свій біль. Закрилась.

– Однозначно, знає більше, ніж ти... – Онія тріскотіла своїми звивинами.

– Чому ти так напрягаєшся? Не знаєш, що зробити для П’ятої? Злітай кудись. Запитайся.

– Пошук варіанту виходу із ситуації, що підсунув простір, – це наше індивідуальне. Ніхто не втрутиться, щоб не завадити виставі...

– Я так зрозуміла, ти також в ракушку? Це від тебе в мене таке небажання заглянути туди?

Мовчання...

– Тоді я Гіру покличу.

– Облиш її. Вона чекає наших діток. Навіщо їй таке важке?

– Вірно... Ну, то я сама по-обіді загляну. Подумаю ще... Від тебе там все-рівно користі ніякої. Окрім огиди до тої ситуації нічого не відчуєш, бо чистенька...

– Подобається мені, коли мене так розуміють... Це моя вада, я можу підлити масла у вогонь. Їй стане гірше...

– Тоді, як щось, – зв’яжусь з тобою по рації: « Я дракон, – Третя, Третя!»

– Вдається тобі мене смішити. Бувай!


– Третя! Прийом!

– Ну, що там іще?

– Я все не встигаю поцікавитись. А які в тебе відносини з чоловіком?

– Люблячі.

– Завжди? Ти чогось не договорюєш...

– У нього була... амнезія.

– О, людоньки! Ми такі жорстокі?

– Це не я.

– Чому тоді ти допустила таке?

– Не дії людини. Це Матір дала мені таку науку. Тому і зі шкіри завжди лізу, щоб виходи шукати інші...

Я на мить уявила, як Онії приходиться підтримувати його.

– А як він?

– Вивчив будову і взаємозв’язки світів. Наче щасливий, що має другий шанс... Та, часом, – його погляд... Він ображений. Пригнічує його те, що не довірили йому користуватися пам’яттю про свої помилки... Все, як ти тоді казала. Тому я не суперечила.

– Пробач, я не знала, що це твій біль. Завше шкодую, що буваю занадто різкою.

– Може так і треба. А то, мене б не пройняло тактовне звернення... Все, іди, працюй.

– Люблю тебе. Рада, що разом...


Серед хвойного лісу – стара, наполовину зруйнована спортивна база. Холод. Сніг де-не-де. Четверо нових затриманих стоять біля входу в бар. Два солдата зі зброєю їх супроводжують. Читають якийсь папірець. Серед них – моя... Як скала. Жодної емоції. Ще одна жінка. Гидка, єхидна. То серед таких їй жити?

Заходять всередину. Барна стійка, навпроти – три довгі столи. Справа – ще один. Зліва – вхід у інший зал. Там основна маса затриманих. Я так розумію, що тут воєнний стан. І всі присутні – не по рішенню суду, а так, наче на випробувальний термін чи на розстріл?! Вони окуповані! У них справжня війна!

Моя «Я» точно не партизан, хоча... Роздивлюся ще...

П’ята присіла за крайній від входу столик. По тій же стороні на відстані сидів він. Опущена голова. Повернув.

– Ще якась вчителька, – подумав.

Ого! Що це за простір такий, що я розумію думки інших особистостей? Може це він – Я? Тільки..., – ні!

– Така нічого. О, не до того зараз. Що це я?... Зараз ще помре від печалі. Всім не зручно, не тільки тобі. Слабенька...(думає)

– Як звуть? – питається.

– Надія.

– Обнадійливо... Мене – Іван.

– Простенько.

– Гуморна.

– Кмітливий.

Іван думає:– Вона що, положила мене? От змія! Чого вона тут?

– Яка професія у вас?

– Вчителька, – не змогла стримати легенький смішок.

– Я так і думав... Але ви обманюєте.

– Ви психолог?

– Ні, лікар. Стоматолог. Вірніше, колишній. Зараз у відставці. Не скажете?

– Воєнний інженер. Для чого вже ті професії? І так всі вигнані...

– Виходить, ви з перших, хто попав під приціл? Чому ж так довго вас не було?

– На курорті віддихала.

« Справжня партизанка, – подумав Іван. Мабуть на них працювала. Треба закінчувати балачки. Вже освоїлася. Давай, думай, як наступну партію від розстрілу врятувати... Слідкувати сьогодні будуть. Не випустити. Хоча, минулого разу, наче вікно вийняли... Думай...»

Надія згадувала катакомби, де ховалися її брати з своїми сім’ями. Ще сотні людей. Хто їм принесе тепер їжу? Вони навіть не знають, що її спіймали.

... Добре хоч, що не впевнені у її причетності до згорілого складу зброї. Відразу б розстріляли... Думають тільки, що приховує місцезнаходження родини... Нехай.

...А цей прикидається наглядачем. Йому навіть довіряють, бо корні російські. Ризиковий, хоч і наглуватий... Такі руки, як в мого тата. Жаль, що загинув. Мама плаче. Як все це пережити? Чим тепер допоможу комусь? Що маю робити?


– Ну, що тут? – я почула Онію.

– Ти чого явилася? Що, не змогла?

– Сама знаєш. Я ж не равлик!

– Хвалю. Тут з нашою дівчиною зовсім лихо.

– Яке? Звичайні декорації, які заслуговує їхнє тіло.

– Я не про це. Вона думки читає. Не жити їй спокійно... Це жах!

– Хто ви? – почули ми з Онією. Надія сиділа ледь жива... Схилилася на руку, закривши очі.

– Не лякайся, – каже Онія, – ти не з’їхала з глузду. Ми з паралельних світів. Твої двійники у своїх просторах.

– Чого вам? Ще ви будете мене добивати?... Я точно поїхала...

– Звичайна реакція на невідоме досі.

– Я читала про це у фантастиці. Але це не в дійсності.

– А хто твої брати? – спитала я.

– Це вже занадто... Старший – інженер-технолог, агроном. Молодший – геолог.

– Чим вони провинилися?

– Тим, що живуть. Всю інтелігенцію садять, щоби не суперечив диктатурі ніхто.

– А кого не рухають?

– Старих людей, під вісімдесят і дітей до семи. Всі інші під прицілом. Хто не працює на них, звичайно.

– А хто працює?

– Зрадники батьківщини. Один з двадцяти приблизно. Раніше їх було більше. Розчарувалися, коли їхніх родичів постріляли і забрали право голосу. Раби тепер. У вас немає війни?

– У Онії – майже рай. А у нас – є, тільки в меншому варіанті. Також з Росією. Весь світ тероризують хитро. Так, наче не вони, а інші це. Всі розуміють. Дехто вірить.

– Як в нас ... Так, чого вам треба?

– Я не знаю, що сказати. Онія, може ти щось мудре видаси?

– Ти давно чуєш думки? Хтось знає?

– Коли шок від перших смертей пережила. Десь рік. Знають тільки брати.

– Ти хоч розумієш, яке в тебе благо?

– Вам би таке... Біля жодної людини не можу знаходитися. Все чую...

– Ти можеш сама виставляти блок коли захочеш...

– Як? Може і справді до мене вас Бог послав...

– Це твоє друге тонке тіло прокинулось з переляку. Його сама ти можеш попросити віддихати, коли чогось знати не хочеш.

– Та, власне, я звикла вже. Тепер мені цікаво це. Тільки не завжди сподіваєшся, що люди такі жахливі можуть бути. Прикро. Ніхто майже не вільний у своїх бажаннях. Все на примус. Навіть вороги не хочуть убивати нас. А мусять наче, бо тоді самим не жити їм.

Іван тим часом звідкись прибіг. Ми і не помітили, як він виходив. Сів на своє місце. Руки не спокійні. Взяв цигарку, палить. Мовчить. І думає. Ха-ха, нам все чути. З Надією не заскучаєш. Коли тільки потемніло? Яка тут година? Восьма.

«Я все правильно прорахував. Без десяти вісім у них перезміна. У мене було п`ятнадцять хвилин! Вони встигли втекти. А той пацан не повинен був вийти... Треба було його ліквідувати... Як? Не зміг! Молодий такий. Злякався – і він, і я... Коли я його повалив і зажав рот... Такий благаючий погляд... Як вони можуть вбивати! Нащо мені той пістолет... Ну, і добре. Хай, як є. Зате я не вбивця. Він молодий... Здасть. Скільки мені залишилося?... А вчителька наче розслабилася. Цікаво, яка вона в ліжку? Холодна, чи теж учителька? Що я несу...»

Я заливалася сміхом: – Надійко, він тебе хоче!...

– Ану, геть звідсіля! – розізлилася Надія. – Його треба рятувати. Вам весело? Це ж паніка. Може сказати, що він не виходив?

– Кому? Хто тебе буде запитувати?

Зайшов зовсім юний солдатик. Подивився Іванові у вічі. Той піднявся. Вийшли. Надія закрила очі. Ми почули їх розмову. Як це можливо?

– Сила думки, телепатія, – відповіла Онія.

Солдатик повідомив Іванові прикру новину. Їх бачив товариш, коли Іван повалив його на сніг. Співставив втечу в’язнів і зрозумів, хто їх відпустив. Більше того, тепер сам солдат повинен бути арештований за те, що не здав Івана. Навіть за дароване життя... А солдатик не міг навіть зараз. Попросив товариша дозволити поговорити. Наче хоче пробачення попросити, щоб спокійніше на душі було. Вони однокласники, і тому його шкода. Але дисципліна є дисципліна. Дав годину, а потім – здасть!

– Так, чого ти хочеш від мене? Я відпустив тебе, себе підставив. Так і не здам вже. Стріляйте... Хоча, той фанатик тобі цього не подарує. І тобі кінець.

– Я не про себе... Через півтори години будуть підірвані катакомби. Там ховаються люди. Їх треба попередити...

– Боже! Там – діти! Що з вами? Чого ви хочете від нас? – кричав Іван. Ним трусило.

Надія заплакала. Солдатик продовжував:

– Я цього не хочу. Нам треба втекти і попередити їх.

– Як? Там немає зв’язку. Туди бігти дві години звідси. Машин немає!

Мовчання. Першою обізвалась Онія:

– Надіэ! Ти можеш їх попередити своєю думкою. Так наші предки робили.

– Що? Я не вмію.

– Ти ж кажеш, що там твої брати! Поговори з ними.

– Вони не зрозуміють. Може попробувати...

« Вася, це Надія! Ти чуєш мене?»

– Не бачу тебе. Чиї це штучки? Що за маячня... Хтось іще так вміє...

– Це твоя сестра. Я у полоні. Вас через годину підірвуть. Вони все замінували! Втікайте на захід. Я вчора виходила через той прохід. Він веде до озера між скалами. Їх там нема.

– Ти мене лякаєш. Про нас не знають...

– Не сперечайся. Втікайте! Негайно! Туди іти сорок хвилин. Біжіть!

Я відчула боротьбу за життя на емоційному рівні. Надія не відривалася думками від брата. Я наче бігла. Всі бігли. Плакали дітки. Паніки не було. Диво. Як єдине тіло. Всередині – спокійні. Вірять, що Творець береже їх... Я знала – вони виживуть і переможуть ворога...

Зайшов Іван. Почорнів від смутку. Сів. Схилив голову і заплакав. Йому байдуже, що хто подумає. Не хоче себе рятувати. Зайшов солдатик. Стоїть тихо. Ховає сльозу. Не можна їм.

Люди ще біжать... Надія дивиться закоханим поглядом на свого героя. Йому довіриться зараз... Підсіла ближче і стала розказувати все... Через десять хвилин Іван знову захотів жити... Народився. Дивився на неї, як на вчительку – богиню. Закохався...

Встало нове питання – як врятувати Івана і солдатика...

– Надіє, поговори з тим фанатиком, – кажу їй.

– Я не можу говорити з тим, кого не бачила. Не маю навику такого...

– А ти пробуй через уяву нашого вояка. Нехай він товариша тримає в уяві, а ти говори до нього. Відразу двоє будуть в курсі. А може той ще подумає, що це голос Бога?

– Що маю казати? Фанатизм майже невиліковний...

Онія щось рахувала. Ох, ті ж мені формулки!

– Надіє! Я буду говорити з ним через тебе, – каже Онія.

– Я що, – мікрофон?

– Ти, головне, не вмішуйся, що би не почула. Всі питання залиш на потім. Просто уяви, що через тебе протікає вода.

– Два передатчика і чотири особи в розмові? А ти нас з розуму не зведеш?

– Не лякайся. Я таке вивчала... І навіть один раз пробувала. Правда, через одну особу... Якщо дуже треба, то сумнівів бути не може. Зараз всі наші з усіх паралелей поділяться з нами силою несвідомо. Не підведи...

– Життя робиться цікавим... Не тільки небезпечне, – згодилася Надія.

Декілька хвилин Надія пояснювала суть експерименту Іванові і хлопчині. Про нас вона не говорила, бо тоді з нею б точно не стали рахуватися. Подумали би, що голова її не витримала... Просила їх довіритися. Вони згодились, бо все-рівно не мали іншого варіанту...

Солдатик закрив очі, уявляючи товариша. Надія пильно почала дивитися на нього. А Онія застосувала образне мислення. За кілька секунд вона передала усі знання про будову світу, про те, що ми богами народилися, і впали із довіри своєї. Про те, що зупинити розвиток свій через диктовані кимось настанови – це гибель наша. Про те, що ми єдине тіло, тому єднатися у боротьбі з чужими нам потрібно, а не вбивати один одного... За мить всього вона відношення до світу змінила у свідомості, з якою контактувала. І не в одній, а в трьох відразу! Грандіозно! Та, без Надії – не змогла б... Яка сила в єдності людини!...

Солдатик відкрив очі. Вони були, як море, – сині і живі. З новим життям усередині. Сміливі стали, не лякливі, як раніше.

Онія розхвилювалася.

– Ти чого тремтиш? – питаюсь.

– Тільки що себе я врятувала!

– Чим? Застосувавши те, що вмієш?

– Ні, я вперше так повірила в людину, ти не розумієш!

– Що особливого тут? Я завжди довіряла, коли мене обманювали...

– Я відчувала, що вони боги. Такого я ніколи не робила. Зробила їх такими через свою віру в них!

– Як тобі вдалося?

– Бо побачила тільки у них надію на спасіння свого світу.

– Тоді, якби сюди ти не потрапила, то – гайка тобі!

– Що? Знову ти зі своїми ляпами...

– Ти заставляєш Надійку нашу хвилюватися... Чого доброго, ще злякається...

– Не бійтеся за мене, – обізвалась та нарешті, – я з вами. Тільки попробуйте тепер мене покинути! Сьогодні я – щаслива. Я – Богиня! Це ж треба!...

Надія сіяла. Вона глянула на Івана. Той нічого не розумів.

– Так ви будете починати? – питає.

Вона стала щось йому пояснювати думками своїми. А він каже:

– Тихо, тихо... Чому ти копошишся у мене в голові? Словами пояснити не можеш?

У Надії ще не виходило, так, як у нашої майстрині. Почала вчитися міняти своє поле, в якому живе. Вона зможе, бо вперта. Я знаю. Як добре, що в дитинстві нас не зламали і силу нашу не забрали звірі. Не інакше, як Матір сама за нами доглядала...

У приміщення влетів товариш нашого солдатика (колишній фанатик) зі сльозами на очах. Обняв його: – Пробач мене! Я був такий дурний!

Подав Іванові руку. Голову нахилив з повагою. Вони вийшли, щоб ніхто не звертав на них лишньої уваги...

– Як твоя родина? – запитала Онія. Надія відпустила думку... Вони на виході з печери. Стоять щасливі. І тут у голові моїй – співає хор під супровід оркестру і соло баритона:

«... город золотой. С прозрачными воротами и яркою звездой…» Не інакше, як з вишини... Нема для музики одного простору, вона є одночасно всюди...

– Надіє, скільки у тебе роботи! – кажу їй. – З чого почнеш?

– Наразі, хочу підслухати, про що вони говорять... Це – можливо?

– Легко, – каже Онія, – нам також цікаво.

Наш солдатик – Ігор, прозрілий товариш – Макс. Обговорюють, як зупинити війну... Не сумніваються! І звідки впевненість така?... Новими стали. Тільки Іван мовчить. Не вірить очам своїм. Не знав такого раніше, чекає провокації якоїсь. В думках його: «От я потрапив у халепу... Хто тут дурень – вони усі чи я? Я ж не сьогоднішній, такого не буває!»

З ним Надії нашій ще довго працювати! Він також впертий, просто – ціп! Ну – хай. По-іншому вони б не стикувались. Тепер з читаючою думки ми будемо подорожувати. Може, до себе її погуляти запросити? Ой, ні. Не готова я ще. Бо в мене ще бувають розчарування через людей інших. Я тільки вчусь любити...

Онія: – Куди тепер?

– До цілительки нашої, звісно. Вона мене вже кликала. Ти заглянеш з нами?

– У мене суд... Усі тіла потрібні. Надію візьмеш?

– Звичайно. Бачиш, як їй не терпиться? За Гірою я заскучала. Там, думаю, безпечно...

– Ура!!! – першокласниця наша закричала у думках... Веселою стала. Гарна...

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.05.2016 Проза / Роман
Паралелі (4.)
22.05.2016 Проза / Роман
Паралелі (6.)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Роман
24.05.2016
Паралелі (7.)
21.05.2016
Паралелі (5.)
17.05.2016
Паралелі (3.)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 18  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.05.2016 10:19  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Дякую. Моя "пиха" жирує (шутка). Ви вселяєте в мене ще більше натхнення. З повагою, Г 

 21.05.2016 01:05  Панін Олександр Мико... для © ... 

Гарно побудований сюжет, вдало виписані діалоги. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди