Земля
Тіло Землі, як і наше, оповите невидимим духом.
Її скелетом є гори, м’яким тілом – земля, глина, пісок. Звичайно, вода – що кров. І шлаків на тілі живої Землі сьогодні – критичний рівень.
Вона друга матір-піклувальниця. Годує, поїть і повітрям постачає. На тілі її живемо, як на нашому бактерії.
Земля впливає на підсвідомість, допомагає дух очищати турботливо. Як справжня Мати, терпелива. Вірить, що ми по-справжньому ще колись відчуємо її. Для нас сотворена і слугує дітям вірно...
Коли в контакті наші ноги з її тілом, – витягує хворі та силу дає для кріпості. Спокоєм величним і радісним лікує очі та відчуття правдиві повертає. Старається як може, щоб нас зцілити.
В ту мить, як людина відчує її живу присутність в собі, нема у ній звірячої програми та думок тяжких. Під крилом матері спокійна і щаслива.
Не може Земля тільки тих зцілити, хто мурами від неї відгороджений. Через асфальт не пробитися їй. Коли контакту з тілом дитини не має, то важко зцілити дух…
Сили вже не ті, хоч і намагається заживити свої та наші рани. Хоч би відчували, що вона їх мати! Тоді легше було би чекати, поки діти схаменуться...
Казка про голос Землі.
Дозволю собі, діти мої, з вами поговорити...
Ви бачили веселку? Це душа моя подихом вам усміхається. В нас однакові кольори. Матір вас захистила, обкутавши в мені. Турботою своєю весь простір очищаю, годую і лікую вас, як можу. Хочу розказати, що на мені...
Ніяке слово, ані думка, ані дія у мені не губиться. Це все – жива енергія, що має хвилі. Із неї ми разом матеріалізуємо життя. І стан його залежить від того, які емоції ви заряджаєте у супровід подіям.
Та моя сфера, що відповідає за баланс енергетичний, оберігає від ваших помислів нечистих світи інші. Частину непотребу я змушена відбивати назад до вас...
Здаватись може так, неначе хаотично біда влучає в чиїсь долі, та правила є справедливі. Як прибирання за собою. Все ж, притягується здача більше до тих, кого не можу захистити. Переробляю нечистоти у собі скільки можу, – у ранах він моїх, у хворі лютій, та не встигаю всюди... Було би легше, якби здорова була...
Половину своїх сил я затрачаю лише на те, щоб упіймати слово брудне та думку смердючу... Щоб не пробилися в ту вись, де музика і чисті хвилі фраз, де творчі помисли літають та не порушити гармонію в небесних сферах. Енергій чистих хвилі те слово ловлять і нейтралізують, стає їх менше.
Думка – це вже образ. Навіть та, яку ви приховали у собі та думаєте, що ніхто не взнає, – живе і заражає нашу плазму. На її ліквідацію гублю в десятки разів більше чистих токів. І рідшає моє військо.
А вже, щоб дію злу мені переварити, потрібно стягувати поле захисне, яке неначе щит у просторі моєму рівномірним має бути. Від перетікання сил енергетичних ослаблюються території, з яких його забрала....
У мене також є багато тонких тіл, як і у вас. Вони заразу далі не пропустять, самі хворіти будуть, але піймають скільки зможуть нечистот…
Ви допомагаєте мені очищати наш простір своєю радістю та вмінням пережити любі випробування.
Я приклад наведу, записаний в мені, щоб зрозуміліше було. Дитячий.
***
Приїхав цар на білому коні з сім’єю на природу, щоб донечка його від міста розрядилась…
Весна пташкою співала, вітром теплим обійняла дівча чотирирічне. Маленька потягнулась до кульбабки, яку для неї я ростила. Аби відчула, що сонечко в руках тримає і полюбилась їй краса моя...
Тато раптом закричав:
– Не бери ту квітку, від неї руки брудні! На, краще пістолет візьми, – і трохи постріляй! Патрони холості, і руки чисті!
Дівчина збридилась та відсахнулась, до батька притулилася та почала стріляти…
... Страшним звуком вцілило дитя мені у серце прямо.
– Що тут такого? – дехто скаже. − Сотні діточок із іграшок стріляють.
Рука дитина – рука бога. Усі дітки однаково наділені з народженням потенціалом творчим. Ви створені добро робити, картини малювати, писати музику й вірші... А також плакати та співчувати щиро. Коли непотріб творите, запаси творчі компенсують нечистоти, які ви наробили. І залишається по тому вже мінімальна їхня кількість, щоби людина ще могла свій дух колись зцілити.
Зброя створена для вбивства. Задум той породив програму знищення людини та відношення до інших без жалю, як до чужого елемента в спільнім тілі.
Колись для захисту своїх родин від нечисті усякої людині далися знання про те, як ворога зцілити. Щоб тіло не ушкодилось критично і дух від зла звільнився… З часом, наука ця спотворена була, бо стало легше вбити, аніж врятувати. Чужа програма, не людська, не моя і не Матері. І захист від напастей лютих змінив свій полюс. Хто захистив себе, тримаючи в руках смертельну зброю, виконує програму звіря без шансу на спасіння.
Дитина, повторивши поверхневий факт діяння, в ту ж мить втрачає чистоту. Приєднується до хибних правил. Допоки вистарчає незадіяного творчого потенціалу, то помилки ці ще можуть стертися із сприйняття. Якщо їх вже нема, то я беру їх із своєї сфери. Моїх зусиль тут недостатньо. Космічні брати і сестри діляться своїми токами зі мною.
Що трапилось тоді, як дівчинка стріляла?
...Своїх енергій творчих у неї вже не було. Розтрачені... А поряд починалася війна. Там я зосередила більшість своїх захисних енергій, які приберегла після лайливих слів та іграшкових пістолетів. Сюди я направляла тихі хвилі – радісні, щоб приголубити усіх, хто захотів мене відчути. Не було тут щільного блоку між небом і землею.
Звук пострілу стрілою пробив мою небесну сферу. Я тремтіла… Все крутиться, повторюється знову...
У попередній ері існування хитрий небесний слуга людей, в якого не було повноважень творити правила земні, підговорив мале дівча на вчинок несвідомий. В той час було все так, як бог земний захоче. З цікавості природної вона воліла дивним звірям вибратись з в’язниці та прилетіти у наш світ… Почалося зараження чужинцями…Тепер вони і ми в новій в’язниці. Нащадків їхніх ростимо нечистими думками.
Через пробої мої є небезпека нова – можливість розповсюдження зарази у просторах галактик, які нас постачають енергіями високих частот. У разі здійснення загрози нас можуть зупинити(!)…
Чужинцям вдалося колись ваш розум захопити, що вдруге привело до катастрофи в системі Сонця. Біда була ще більша, ніж тепер, коли вони в полоні.
…Я миттю стягувала захист, ослабила навколишні краї. Та вдосталь сил не було в розпачі моєму.
В ту мить, коли роздався постріл, купка діток сільських завмерла. Босими стояли. Любили тішити мене, не бридилися тіла. Болото з радістю місили. Таємницю мою відчували, недосяжну в розумінні поверхневому. Здорові, чисті та щасливі... Мені допомогли.
Котитися почали зверху вниз по килимку із квітів. Кричали та пищали, сміялися до сліз. Сіяли навколо радість, множили мою силу, заряд свій віддавши емоцій щасливих. Що сонце сіяли. Не відчували перепон – ні камінців, ні прутиків колючих... Це не фізичні були дії. Мати наша підказала шлях для допомоги. Передалося щастя їхнє і моєму тілу. Я затягнула рану. Відвернули ми разом біду... Дяка батькам земним, що діткам своїм не боронили мене любити... І дозволяли їм бути вільними у внутрішніх бажаннях!
Не звинувачую нікого... Пам’ятаю коли тата дівчинки зламали. Як перестав він плакати маленьким і у собі почав збирати біль. Довго його переробляли, а він тримався, не здався відразу. Боровся за себе. Він – мій син! І я ще буду за нього битись з чужаками. І донечку його врятую…
Тільки б вистарчило сил! Хворію зараз. Кров не чиста...
Я – сильна! Справлюсь. Не прошу вас про мене дбати. Тільки надіюся, що такою буде воля ваша, діти!