Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
31.05.2016 12:43Роман
 
Паралелі
00000
Для дорослих (18+)
© Галина Галіна

Паралелі

9.
Галина Галіна
Опубліковано 31.05.2016 / 36479

Простір, від якого я втікала. Я помилялася, коли думала, що це – паралель Надії. Ось він. Це – фінал. А у Надії, чи у нас – увертюра. Може, задля цього, я почала писати? Мені так тяжко, що не бачу екран через сльози. Як маю написати про такий душевний біль? Донести серйозність того, що мені показали? Всі війни і наші дешеві проблеми – на задньому плані. У цьому просторі нема війни, людство вже єдине, нема протистоянь ні у поглядах, ні у віруваннях, ні між расами, ні у сім’ях. Вони живуть єдиним бажанням – вижити...Справжній природний страх – інстинкт самозбереження. Простір таки привів їх до цього своїм шляхом... Звірі покинули цю паралель, бо все інше людям стало неважливим. Кожна людина, що залишилася, була безцінною в реалі... Може, цей кінець є початком нового життя? З тією купкою, що залишилася? Хіба я можу тут чимось допомогти, окрім, як бути свідком?

...Вона стояла на пагорбі. Сива. Старша за мене на два десятки... Я потрапила у майбутнє якоїсь паралелі.

Скляний погляд у даль – на море, яке тихо плескалося біля підніжжя невеликої гори. Вона дивиться на якийсь острів, чи крапки біля самого горизонту... Спомини... Маленькі дітки, ліс, ягідки, квіточки... Колись. Тепер там море. Ті крапельки – верхівки дерев, під якими вони колись збирали гриби... Колишні гори.

Не вберегли свою Землю. Сама вона не змогла справитися, бо була ослаблена і хвора від бруду, яким наслідили люди. Не бачили у цьому свою особисту проблему. Не зв’язували ні помисли, ні дії свої, ні послід від проживання свого з загальним наслідком катастрофи. Звикли, що все минеться, як завше... Та ядерна бомба, випущена задля страху перед мертвою вже істотою, зараженою звіром, – була їх кінцем. Не стала Мати більше рятувати, бо є ще життя в інших паралелях... А це був вибір людського тіла. Їхнє право...

...Розтанули сніги. Земля була у гарячці від нових і нових інфекцій, – як від думок, так і від реального нехтування її здоров’ям. Кров заражена відходами людськими, подих – отруєний. Окрім словесної стурбованості, не відчувала любові від дітей своїх і реальної підтримки... Зате, тепер! Ох, як вони люблять її. До тіла туляться, шанують кожний клаптик її шкіри. Сміття дезінфікують попелом, переробляють і виготовляють з нього дамби від нових потопів. Будують водорізи, насипи і канали для відводу води...

Ті, що вижили, перейшли на вищий ступінь усвідомлення. Хто не зміг витримати випробування, – загинув від болю і страху пізніше. Всі стали любити один одного і шанувати. Все-таки, є план спасіння людської душі завжди...

Вікторія плакала, вдихаючи на повні груди вологе повітря для беззвучних ридань. Материнський інстинкт не зник. Вчора її старший син полетів на гелікоптері у Крим. Там залишилися татари. Вони мали обговорити облаштування нової бази на плато, що утворилося в результаті перебудови тіла Землі. Сьогодні зник зв`язок з сином. Там вибухнув вулкан, виходячи із результатів спостереження супутника. Ця невідомість її вбивала. Вона так і не звикла до втрат. Кожного разу це розривало її серце. А тепер – вона стала суцільною раною. Навіть заздрила тим, хто вже не відчуває такого болю через відсутність фізичного тіла.

– Сину мій, повернися... Ще однієї втрати я не перенесу... Я сильна, сильна... Де ти? Маленький мій! Любимий... Візьми мою силу, – виживи..., виживи... Матір наша, благаю, – ми не здамося..., – поверни його мені!... Я спокійна, спокійна... О-о-у!

Ридання... Я плачу разом з нею. Хіба є щось сильніше, ніж материнська любов? Чи її біль? Нема повітря...

Вікторія була радницею громади. ЇЇ добре серце і вміння підтримати людей, вселяло у них надію. Вона намагалася справитися з найбільшою проблемою, яка оселилася в серцях нових. Це безнадія. Деяким було байдуже – будуть вони жити, чи ні. Опустили руки. Були як зомбі без бажань. Їх мало. Кожен важливий, якщо залишився. Значить потрібен. Але вони віднесли себе вже до тих, хто повинен був загинути... Помилка. Вона пояснювала необхідність їх присутності тут. Половину буквально рятувала від самогубства... Але втрата рідних не відпускала їх для нового життя. Жили споминами і болем. Потрібно було знайти вихід для напрямку нового існування. Щоб залишився не тільки захист від нової води... З кожним роком вона прибувала. Люди перебралися на найвищі території.

– Вікторіє, ти мене відчуваєш?

– Так, у нас всі відчувають свої паралелі віднедавна. Я трохи раніше. Підтримка усім потрібна. Дозволено...

– У тебе є план виходу?

– Ти маєш на увазі виживання?

– Сама не знаю, що я маю на увазі...

– Потрібно повернути радість існування і перспективу в думки наші.

– Я не на такому рівні. Як це можливо?

– Народжуються дітки. Заради них.

– А тим, хто вже не може через старість?

– Ми єдине тіло зараз. Чужих дітей немає.

– Дуже жорстокий варіант для об’єднання людства...

– Пропустили свій шанс.

– А він був? Хто його не використав?

– Я. Ти впевнена, що заглянула у варіант майбутнього іншої паралелі?

–???...!!!... Наш син повернеться?

– Ні...


Я вдома. Не відпускає. Як стиснуло, так і болить. Цілий день. Треба щось робити... Я заразилася безнадією і зневірою, тривогою. Заспокоїтися, завжди є інший варіант...

... Вона ж тоді не знала того, що знаю я тепер. Значить це вже інший варіант... Поки ні. Чому саме з цієї точки нашого існування було бачення того, до чого ми можемо прийти? Виходить, що саме тут іде розгалуження гілок майбутнього... Ми можемо не сприйняти все достатньо серйозно і повторимо напрямок... Думай. Говорити нема сенсу... Чи змінять люди відношення до світу достатньо швидко, поки ми ще маємо шанс? На самотік не пустиш, бо повторимо... У Надії тільки кілька осіб не заслуговували на війну, тому вона закінчилась... Треба кількох... Як попросити когось врятувати собою нашу планету? Чи будуть думки їхні мати віру у свої сили? А якщо вони для галочки стануть старатися, так ніби і роблять щось... Без впевненості, – не пройде... Без прощення і любові до тіла єдиного також... Боже, ми справді в тому руслі... Гірині знання потрібні.

Гіра з сином читали книжку. Він радісний.

– Я знаю, чому ти тут. Це жахливо. Всі паралелі під загрозою у майбутньому, бо тяжкі емоції тих, хто залишився, розповсюдяться, як вірус по усіх світах. Часи єдині. Майбутнє і минуле перетинаються в теперішньому часі. Треба змінити мить...

– Яка мить може врятувати людину, що втратила дитину?

– Через Вікторію можна врятувати сина від гибелі. Коли вона плакала на березі, він був ще живий. Пілот повинен змінити свій курс на два градуси вліво. Тоді вони пролетять між двох гейзерів і виживуть. Вікторія не втратить свою силу і врятує інших. Там, де ти її побачила, також їх поворотний момент – до гибелі чи нового повноцінного життя. Не даремно все.

– Гіро, у неї ж інше ім’я. Це не я.

– Вона взяла інше після того, як впала в анабіоз. На два місяці. Діти охороняли її тіло, тому і вижили, бо мали перед собою ціль в житті. Саме після катаклізму. Вона через свою співчутливість сама могла не витримати. ЇЇ зберегли. Вікторія все бачила зі сторони своїм тонким тілом, тому нічого не пропустила. Все пам’ятає. Розуміє, чому це було з нею.

– А як її звали раніше?

– Кривиш душею. Не зі мною... Вона знає більше, ніж ми разом сьогодні. У мить хвилювання не могла мислити. Потім зрозуміла, що могла все змінити, якби змогла заспокоїтись. Ти цього не позбудешся, бо створена контрастною. Але тепер будеш знати, що від цього може залежати чиєсь життя...

– Стоп. Нотації після... Що робити зараз? Якщо я повернусь в ту ж мить, то не встигну донести їй все так швидко. Всього хвилина чи дві... Раніше не допустять.

– Потрібна Надія для миттєвої передачі.

– Є шанс... Як ти почуваєшся? Тобі вже скоро народжувати.

– Все гаразд. Мої боги напоготові. Я вже їм розказала про наше життя. Не бояться. Роди будуть легкі.

– Щасти тобі. Радію за них. Вони, як за кам’яною стіною...


– Сину мій, повернися!...

Ми з Надією опинилися в тому самому моменті. Надія миттєво передала Вікторії послання. Та завмерла... Я відчувала, що саме так прореагує. Сміливий погляд у даль. Зосереджений і впевнений. Хвилину, дві вона була кам’яною... Нарешті закрила очі з полегшеним видихом. Підняла очі до сонця, – щаслива... Повернулася до нас.

– Ми врятовані. Я передам своїм братам віру. Надіє, я скучала за тобою! Тепер моя черга... Не відпускай Макса в столицю. Там ще не готові його почути. Насильно витягнуть з нього інформацію, тебе стратять. Ви підете за нами...

– Я зрозуміла. Якщо я виживу, то ми повернемо у інше русло майбутнього?

– Так. Тільки не вилізайте на поверхню занадто швидко.

– Не даремно ми стикуємося у точках повороту...

– Вікторіє, а ми? У чому була моя помилка?

– Я виставила себе. Пішли атаки звірів, яких проганяли. Розхвилювалася. Втратила надію і віру в себе... На мить... По інерції тіла. Не довела справу до кінця. Люди не пробачали один одного в думках, – словами тільки. Словами Землю цінували, словами любили. Нутро було в полоні... Не єдині були.

– Як ти зараз відродиш віру у щастя? Ви тепер суцільна рана. Як поясниш правильність світу?

– Цього вже не треба пояснювати. Ми усі маємо знання богів. Проблема у надмірному болю. Він не дає мислити у спокої... Ми вже будемо жити до чотириста років, мало людей... Дітей народжують сторічні жінки. Енергетичний резерв людського тіла не змінився. Сконцентрований тепер у кожному з нас. Я старша від тебе на шістдесят років, – не на двадцять, як тобі здавалося. Ми молодіємо. Я п’ять років тому народила знову двійнят...

– Це ті самі?

– Ні. Ті будуть втілені після того, як їхня остання паралельна особистість покине фізичне тіло. В одній із паралелей вони знають правила світу, тому будуть жити ще двісті років.

– А кого ти втратила?

– Чоловіка. Два роки тому, коли піднялася хвиля, він рятував людей з нижньої бази. Накрило.

– Він не знав?

– Знав. Випередив мене у баченні. Думав, що встигне до хвилі, якщо побачив її наперед.

– Звідки ти знаєш, що він думав.

– Казав мені потім.

– Коли потім?

– Після фізичної смерті.

– Ви розмовляєте з померлими?

– Ми виходимо у світи п’ятим тілом. Там впізнаємо своїх близьких.

– Немала ціна за такі можливості.

– ЇЇ могло не бути, якби ми добровільно з’єдналися у земне тіло раніше.

– Не звинувачуй себе. Як ти одна могла все змінити? Сама знаєш, що треба більше...

– А нас і було більше. Знання були доступні сотням тисяч з нас. У кожному населеному пункті були ті, хто через себе напряму отримував інформацію. Ми тоді цього не знали, бо не вміли відчувати один одного серцем. Всі думали, що вони поодинці. Була єдина найбільша перешкода – невіра людей у тих, кого вони знали з дитинства. Знання приходили у певну мить до людей, які жили раніше звичайним життям, як усі. Мали свої вади і земний характер. Так Матір вирішила підняти віру людей у свої сили, щоб вони не попрікали себе за минулі помилки. Звичайні люди стали її посланцями, аби ближчими бути до всіх дітей її. У тих самих тілах земних була інша суть... Тоді ми не змогли з’єднати зусилля, бо не відали про існування таких самих відчуттів у інших братів і сестер наших. Зрозуміли це тільки тоді, як почалася підніматися вода...

– Чому тоді ви не об’єднали зусилля і не зупинили хвилю?

– Була паніка. Ми рятували людей від втрат. Коли все закінчилося, – стали контактувати думками. Прийшли до висновку, що все по плану спасіння наших душ. Насильницькому... Саморобному нами ж. Через це і стільки смертей. Не встигли перебудувати відношення. Надіялись, що у нас, як завше, – купа часу.

– Коли це було?

– Сорок років тому... Люди ще досі жалкують... Це породжує нову хвилю... Все знають, а біль від втрачених можливостей не проходить...

– Я думала, що якщо знаю вже все, то цього вистарчить для вибору нового варіанту майбутнього... Наш чоловік також знав... Вікторіє, який вихід ти бачиш сьогодні? До-речі, а де Надія?

– Вона зупинила Макса. Тепер ти будеш мати підтримку в її особі. Мені тоді її бракувало. Саме без неї у мене опустилися руки. Вона одна з найсильніших, усі черпаємо в неї силу. Тепер і ви розвернулися...

– Все зв’язане вздовж і впоперек...

– Вірна поговірка. Дуже глибока для усвідомлення. Як у часах, так в паралелях, так і у різних виборах шляхів. Не бійся запитувати про те, чого, як тобі здається, не зрозумієш.

– Поясниш мені про варіанти майбутнього?

– Це шостий вимір сприйняття. Пояснюється тільки образним мисленням. Ти тільки почала. Все ж уявити гілочки дерева можеш. Там, де нова виростає, – новий варіант. В яку гілку попаде саме та краплинка водички, якою ви поливаєте своє дерево – залежить від ваших думок. Якщо вони здатні дати цінність всесвіту, то буде плід. А ні, – буде пуста гілка, яка дихає. Та і від неї буде користь, бо продукує кисень, енергію. Є сухі гілки, які закривають сонце. Їх треба обрізати, щоб продуктивна гілочка мала більше світла. Цінність яблуньки в плодах. Цвіту завжди в десятки разів більше. Тоді є надія, заради якої пусту гілку бережуть...

– Значить треба знайти живу воду, щоби хоча одна брунька відродила гілку, і та мала цінність для всього дерева...

Вікторія дивилась у даль. Звідти приближалися два птахи... Ближче... Ще... Гелікоптер і Дракон...

Вікторія відродила свою силу заради сина свого. Богинею стала. Вода відступала з тією самою швидкістю, з якою приближався син до матері своєї...

Почалася нова ера.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
31.05.2016 Публіцистика / Психологія та стосунки
Спадок (18.)
01.06.2016 Публіцистика / Психологія та стосунки
Спадок (19.)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Роман
05.06.2016
Паралелі (10.)
31.05.2016
Паралелі (9.)
28.05.2016
Паралелі (8.)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 22  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +41
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
26.11.2011 © Микола Щасливий
03.12.2011 © Т.Белімова
29.08.2010 © Віта Демянюк
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди