Вершина гори
вершину світлу гори
вкрила пустеля хмар,
обрії у тумані
пронизані раннім сонцем -
несе воно світові день
прелюдією світанку.
квапляться до озер джерельця
від пагорбів з-під землі,
перелічують камінці,
оминають велике каміння,
скотилося що з гори,
з пустелі хмар, біліючих світосяйно.
бурхлива ріка з гори
падає шумно в озеро
оточене лісом, де
на вітах пліткує листя:
про настрій погоди в природі,
капризи моди,
про зміни у світі,
про карнавал весни... -
в решті решт
розсварились в змаганні
щодо прикрас і строїв,
уберуться у котрі,
опов"ються,
увійдуть в осінній бал,
який неодмінно буде.
сміявся вітер із того,
що аж торкався озерних вод,
легкими хвилями сміху
бився об берег,
прискав веселими водами він
на трави і квіти,
над якими кружляли комахи,
бджоли, оси, метелики,
шершні і комари,
а зверху на очереті
гойдалися бабки,
немов гвинтокрили,
готові до злету любої миті.
птахи на льоту
ронили свій послід на квіти... -
шелестіла обурено листям
стара і трухлява липа тоді
- ах! який мовітон!.. -
і здригалася вся
наче стріпувала свої шати
від тих нечистот.
- ...але ж яка краса ті гаї
в соковитих густих грівах,
прикрашеними дивоцвітом
вони виглядають казково! -
колихнулась тополя у захваті.
- я не бачу того -
шумнула плакуча береза. -
у захмарених водах небес
відзеркалено лише сум.
- ...розумію тебе... -
хитнулась верба,
розплітаючи віти над озером.
а потім розтанули хмари
і спека нависла над лісом,
синьосині озера
потішно бавились полиском,
"сонечками" у листі над берегом,
в травах і квітах.
вітер, стомлений сміхом,
сховався від спеки у тінь,
у вербові розплетені коси
і задрімав...
і над усією цією красою -
над лісом, озерами,
над джерельцями, рікою з гори,
над гаями у квітах,
над степом -
над спекою літнього дня
височиє вершина гори
храмом спокою, тиші,
величі Всесвіта,
світотворення, неоспіваної краси... -
сяє вершина гори
надусюдно...
