Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.06.2016 16:01Повість
 
Дзеркало для Бога
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Дзеркало для Бога

Глава 1
«Всі проблеми людини полягають у тому, що інтуїтивно вона усвідомлює свої приховані ресурси, але не наважується скористатися ними».
(К. Кастанеда, «Сила безмовності»)

«Намагаючись проникнути в цю таємницю, прийдеш тільки до таємниці... Вихід - народження. Вхід – смерть».
(Лао-Цзи, «Трактат про шлях і потенцію»)

«Чітко визначити межу, що відокремлює звичайне душевне захворювання від демонічної одержимості, важко... суть більшості психічних патологій багато в чому залишається загадкою».
(О. Мень, «Син Людський»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 14.06.2016 / 36610

«Тоді люди почали множитися велико і шанували себе [...] вище всіх і зробили [собі - прим. ред.] ім`я велике. У всі дні землі і неба не було такого. Їхнє серце стверділо, як камінь-кремінь, і піднеслися народи над Правдою, кажучи самим [собі - прим. ред.]: Ми правда і сила у нас; престол наш довіку не впаде. Хто уподібниться нам?

Тому не боялися, коли земля затряслася і зрушила в велику воду. Вирували сини людські і сказали: День і ніч, суша і гладь водна не пропадуть до кінця часів, тому немає потреби боятися.

І немісткою стала земля для народів, щоб жити разом. І [...] була суперечка між ними, але, будучи злі, стали битися і палити селища.

Земля затремтіла і з ніздрів її, як з киплячого котла, вийшов чорний дим, і вийшло полум`я. І вийшли на світло змії вогняні, що тримають твердь земну. Вийшли, щоб покарати народи людські. Не було від них порятунку нікому: ні тваринам земним, ні птахам небесним, ні траві польовій, ні деревам лісовим. Рушила земля з місця, і море закипіло в окріп, і тут Сплячий-увіки-віків підняв волею своєї з глибин морських землю нову. Стара ж покрилася льодом і пішла в морок, в безодню.

Мало хто врятувалися, але чисті духом...»

«Оповідання вірне про буття земне, про людей і інших, про тварин земних і про велику битву зі зміями вогняними, розказане Самославом, сином Буяна, що прозивався Таємницьким кромніком». (7224 р. після створення)



Доля нарешті наздогнав дівчат.

-Як побачу гарну Ритку, - почав він замість вітання, а, може, вважав, що подібним експромтом здобуде до себе їхню прихильність, - серце рветься й крізь свитку. Як побачу я Маринку - щось й рветься крізь...

Тут він запнувся, але не з-за цензурних міркувань, і аж ніяк через почуття сорому, що раптово нахлинуло. Віршописцем він не був, проте іноді прорвало на подібну мазню.

Дівчата належним чином оцінили віршик і пирснули зі сміху.

-Що за Ритка? Що за Маринка? - питали вони.

-Це, ніби... імена, - якось невпевнено заговорив Доля, хоча щось підказувало йому, що він не помилявся.

-Ти йдеш? Чи, може, вирішив залишитися? - грайливо цікавилися дівчата.

-Я... Наздожену. Скоро.

Доля зупинився, проводжаючи поглядом дівчат. Вони весело реготали і обговорювали при цьому чиїсь достоїнства.

-Ні, безумовно, це імена.

Йому дуже хотілося схопити «за хвіст» промайнулі спогади, але ті рибою глибинною зникли в каламутних водах загальних думок. Від хвилювання кинуло в жар.

Ось якби вдалося згадати все. Адже вже скоро піде восьмий рік, як йому стали пригадуватися ці дивні образи, слова і багато-багато такого, що ніякими виразами не описати.

Двадцять один рік, як він живе в одному з жил Зеленої гілки. Люди прозвали хлопця Долею, за його нелегку долю. Кілька людей знайшли його в західному лісі: немовлям він лежав на руках мертвої жінки. Хто вона? Звідки родом? Як потрапила туди? - Туман. Непроглядний туман.

«І в голові моїй теж туман. Лише зрідка щось промайне, ось як сьогодні».

-Не могли ж ці два слова – «Маринка» і «Ритка» - виникнути самі по собі, немов «тілі-тілі» або «тралі-валі»!

Доля тепер точно знав, що це імена і тільки вони, а не, скажімо, назви географічних місць, або тварин.

Дорога кілька разів вильнула з боку в бік, перш ніж закінчилися дерева. І ледь Доля вийшов до поля, де виднівся живчик, тут же згадалося, як колись, дивлячись на нього, спливло з глибин пам`яті слово «менгір». Тоді ж теж, прямо як сьогодні, він розумів його сенс. Але ось звідки? Де джерело цих дивних знань? - Таємниця.

-Ритка. Маринка. Менгір. - Доля повторив ці три слова кілька разів, але все даремно.

В голові відчуття, схожі на ті самі уривки сну.

-І все? І це все? - Доля скривився.

Сонце, яке втомилося за день, розкинулося на хмарах, що придбали темно-малиновий відтінок. А, може, вони не хотіли, щоб денне світило йшло з неба? Тому зімкнулися щільною стіною і перешкоджають його заходу.

Доля хотів звернути з дороги і підійти до живчика, але, прикинувши, скільки доведеться до нього добиратися, рушив далі.

Менгіри. Говорили, ніби їх встановлювали ще в безіменну епоху. Земля навколо них перестала бути мереттю - проклятою. З`явилися животи - зони, де без побоювання могло існувати чисте: і люди, і ведмевухі. Сюди не могла пробратися ніяка нечисть - ні чухи, ні хто-небудь інший. Переступити межу – кордон живота - для них було неможливо, як рибі, наприклад, літати.

Сам же Доля одного разу мав таку дурість: хотів подивитися, що за межею. Тому ледь не позбувся життя.

Побачити кордони міг, напевно, і сліпий, якщо дуже б постарався: зелений квітучий килим трави живота контрастно переходив в гниле плямкаюче болото, в якому росли моторошного виду рослини. Кроків за сто починався туман нездорового жовтувато-сірого відтінку.

І хто знає, якого лисого перцю Долю потягнуло в цю смердючу рідину. Він і сам себе потім про це питав. Можна було б припустити, що каталізатором послужила сама мереть, яка вабила випадкових перехожих, але з іншої точки зору... Ні, ні, ні! Так можна міркувати до сивого волосся, а істину чи навряд дізнаєшся.

Вибираючи місця сухіше і твердіше, він став пробиратися до туману. І тут раптом з його липких надр вискочила темна слизька фігура.

Дорогу назад до живота Доля подолав за якісь секунди. Перемахнув через вал і зачаївся в траві. Йому не дуже вірилося в силу живчика: думалося, що монстр ось-ось з`явиться на вершині валу. (Той, до речі, спорудили уздовж всієї межі, трохи пізніше поява самих живчиків, з метою, щоб ніяка нечисть з того боку не могла бачити, що твориться тут, на животі. А то, уяви собі, йдеш вздовж кордону, вдихаєш солодкі аромати болота, а якийсь слизнік плюне отруйною слиною, або чуха ніж кине - і хана, поминай, як звали.)

Доля тоді довго тулився до землі, але межу так ніхто і не перейшов. З цих самих пір він приблизно уявляв, що повинні відчувати люди під час походів від живота до живота. Мабуть, це, як плисти в маленькому суденці по великому океану-мереті в пошуках острівців-животів. Кращого порівняння Доля не придумав.

Сонце прорвало оборону хмар і тепер поступово поринало за горизонт, немов потопало в фантастичному морі, на яке зараз був схожий пейзаж там, де зливаються воєдино небо й земля. Повітря стало помітно прохолодним.

До жила Доля дістався лише, коли запалали перші зірки. І ось, що дивно - ні в одному з вікон не горіло світло.

-Вже всі сплять, чи що? - задався питанням Доля.

З подальшим наближенням, спочатку ледь-ледь, а потім все чіткіше стали долинати людські голоси, що переростали в один монотонний гул.

Минувши ряд будинків, Доля вийшов до площадного місця, де, судячи з усього, зібралися всі мешканці жила.

-Що трапилося? - запитав Доля у когось. У світлі смолоскипів важко було розрізнити особу.

-Так, кажуть, ніби межа пропала. А може й ні. Піди їх там розбери, - роздратовано повідомив чоловік, і подав знак мовчання.

Доля спробував вслухатися в розмову старшини, але лише ледве виловив кілька фраз. А в них - нічого особливого.

До лобного місця не пробитися, навіть якщо сильно попотіти, а стояти на задвірках не дуже приємно. - Так міркував Доля, і, плюнувши на все це, він поплентався до своєї халупи. Зрештою, він, загалом-то, не був повноправним членом Зеленої гілки. Так собі, щось середнє між волоцюгою і добропорядною особою. Перед очима до сих пір встають картини недовірливого ставлення людей до нього. Косилися, шепотіли за спиною.

Хоча дійсно: хрін його знає, хто він насправді. Може один з заклятих?

Але з іншого боку: все-таки прихистили. Допомогли минулого літа будиночок збудувати. Не дуже, звичайно, гарний, але теж нічого.

Нашвидку повечерявши варею, Доля застрибнув під подерте укривало. Рідка тьма повільно-повільно заповнювала свідомість, занурюючи його в трясовину сну. Думки стали подібними до комах в бурштині. Але при наближенні до них, вони раптом починали оживати й переносити свідомість в дивні, іноді знайомі місця, змушували брати участь в дивовижних історіях.

В останній з них, Доля сидів в якомусь знайомому йому будинку. Той мав відмінну від звичної форму та обстановку, однак був дуже-дуже знайомим. По даху наполегливо барабанили краплі дощу. Варто зосередитися на цьому стуку, як тут же він розродився рядом інших звуків, наприклад - гуркотом грому.

Дощ припустилися з ще більшою силою. І ось він вже не дощ, а водоспад.

Доля кілька разів поривався щось зробити, але захоплений сновидінням, забув про свій намір. Нарешті це «щось» стало набувати конкретної форми: хтось голосно і сердито тарабанив у двері.

Доля насилу продер очі і, бурмочучи під ніс лайки, пішов до виходу.

-Чого? - він, скривившись, дивився на гостя, а потім на небо, де тільки-тільки займалася зоря.

-Збирайся! - тоном, що не допускав зволікань, заявили у відповідь.

Доля знав цього чоловіка, правда, ім`я призабув. Він жив, здається, десь на північ від площадного місця.

-Старшина зове тебе до себе, - квапливо додав чоловік.

-Старшина? - Доля подумки перерахував всі свої грішки, але не знайшов нічого вартого уваги старшини. - А що сталося?

Гонець здивувався:

-А де ти вчора ввечері був?

-Спав... здається… А що?

-Біда трапилася!.. Хоча довго розповідати, - але, судячи з усього, він і сам толком нічого не знав.

Доля, начебто розуміючи, кивнув головою і поплентався одягатися.

-Не люблю змін, - бурчав він собі під ніс.

Йому хотілося, щоб сьогоднішній день був з розряду: тата, мамки - ховайте дівок. А тут, бий його трясця, якась робота намічається.

«А хто взагалі любить зміни? Якщо чесно розібратися, то більшість, якщо не всі, вважають за краще все ж стабільність», - тут Доля знову висловився щодо змін, але в більш грубій формі.

Із-за вершин дерев дальнього лісу виглянув край сонячного диска. На дворі, як і раніше, все ще залишалося прохолодно. Осінь повільно вступала в свої права. Доля розтер змерзлі вуха і поплентався до срединця.

Незважаючи на ранній світанок, багато людей тинялося по жилу. Деякі вже займалися по господарству, інші бездіяльно бродили, обговорюючи, судячи з усього, вісті з вчорашнього вечірнього зборища. (І чого їм не спиться?)

Доля прислухався до розмов. З них випливало, що взагалі ніхто нічого не знає і не розуміє. Одні розповідали те, другі - це, інші плели таку несусвітню нісенітницю. Наприклад, дехто балував вдячні вуха слухачів новою вигаданою бувальщиною про якесь вторгнення нечисті. Мовляв, тому вдалося подолати силу живчика. Інші бачили, і деякі навіть своїми власними очима, як переломилися навпіл кам`яні менгіри. І тепер, говорили вони, нам стане зле. Будемо стояти на смерть проти споконвічних наших ворогів, - вторили їм треті.

А особливо старався дід Всеслав. За його словами виходило, ніби воїни Синьої гілки, які володіють вісьмома животами на північному сході від моря Студеного до Білогір`я, захоплюють землі самої Великої гілки.

-Як в сиві часи, - з видом пророка, що тільки-но прозрів від хмелю, тріпався дід, - коли люди були подібні до чух і били один одного до смерті. Скоро Синя гілка і до нас дійде. І вижене всіх в мереть прокляту.

І люди, між іншим, йому вірили, хоча Всеслав і славився серед своїх колег торохтіїв самого «шанованого» пустомелі й п’янички.

Пам`ятається, його одного разу вже провчили за порожню брехню. (Так видно мало.) У нього був «вжик», як, між іншим, і у будь-кого. (Правда, у кожного він свій, але зараз не про те мова.) Так ось, дід боявся померти від кровоссальних черв`яків, що живуть на болотах за межею. Якось після кількаденної пиятки прокинувся, або вірніше - очуняв він під кущем на околиці жила зовсім голим. Глянь, а на його головному чоловічому скарбі висить кровоссальний черв`як, який вже на три чверті зжер... Ну, загалом, те саме. І весь такий довгий, товстенький, коричневий, блискучий від слизу. Одне слово – красень!

Що потім сталося з цим дідом - не передати словами! Він довго-довго носився серед будинків, нестямно волаючи і лякаючи жителів проханнями допомогти йому віддерти хробака.

А потім, звичайно, з`ясувалося, що дехто з веселунів, яких він дістав своїми «казками», вирішив таким чином покарати Всеслава. Вимазав фарбою його дітородний скарб, а зверху смолою з дерев покрив. Ось і вийшов черв`ячок. І треба сказати, досить-таки симпатичний.

Доля минув площадне місце, повернув ліворуч і незабаром вийшов до срединця, біля воріт якого юрбилася зо два десятки озброєних урочників і серед них два кромніка.

-Куди? - перегородив підходи одновухий здоровань.

-Мені тут... сказали... треба прийти... з`явитися до старшини.., - Доля трохи розгубився і тому не відразу знайшовся, що відповісти.

-Так? І хто сказав?

-М-м-м... Я це... призабув його ім`я.

-Так? А тебе-то як звуть?

-Мене?.. М-м-м... Доля.

-Так? - здоровань сплюнув на землю і довго й оцінююче розглядав співрозмовника. - Стій тут, а я піду дізнаюся.

І тут же зник за воротами.

Доля відчув, як починає з запізненням сердитися. Не тільки за це «залицяння», але і на себе. Зрештою, чого він свого язика засунув в одне місце, а не показав його у всій красі?

Люди біля воріт викотили вози і, не поспішаючи, стали їх завантажувати.

-Допоможи, чи що! - крикнув хтось Долі.

-Переб’єшся, - тихо відповів той і відійшов убік.

«Спав би собі зараз, - забубонів він, сідаючи на корч. - Так ні: прийдуть, розбудять, та ще потім і за воротами тримають. Тільки попросіть чогось - дулю вам смажену та на пісному маслі!»

Чомусь знову, як колись, народилося відчуття нереальності. Таке бувало рідко, але кожного разу Доля все глибше відчував якусь штучність того, що твориться навколо. Тобто, звичайно, він у повній мірі розумів і усвідомлював реальність навколишнього світу, однак у всьому цьому було щось дивне, щось незвичне. Не розумом, а, скоріше, інтуїтивно, він усвідомлював, що правий, хоча не знав витоків таких відчуттів. Доля постійно дискутував з самим собою: «Чому? Де причина? Докази»?

Але це було пусте. До відповідей, які в повній б мірі задовольняли б його розум, він ніколи не приходив. За подібні вправи, за розмови з самим собою, люди про себе стали вважати його таким, що трохи поїхав з глузду.

«Ну і нехай собі вважають», - анітрохи не турбувався Доля.

До речі, ось і зараз він питав себе, в чому ця штучність помітна? Чому раптом йому не хочеться вірити в реальність того, що відбувається?

Він ходив навколо цих питань, ніби вздовж високої огорожі, не будучи в змозі заглянути за неї. Ще б крапельку чогось такого і Доля б прозрів, - він був в цьому впевнений.

А іншим часом йому раптом здавалося, що деякі події повторюються, немов хтось не докрутив їх хід, як то буває з ниткою думки: вислизне і доводиться починати спочатку.

-Вам так не здається? - питав він своїх однолітків. Двоє чи троє з них погодилися, а решта лише знизували плечима. Такі думки не займали їхні голови.

-Дивний все-таки ти, Доля, хлопець, - говорили вони, глядячи один на одного.

(Свідомість моя подібна поверхні озера: гладка, як дзеркало в гарну погоду, покрита брижами, хвилями - в погану. І ось суперечливість подій хоч нечітко, але простежується. Вона відбивається десь далеко-далеко… на периферії свідомості… І відразу непомітна. Але іноді, в момент затишшя, будь-яке коливання досягає центру мене. І тоді я бачу, що їх причина - суперечливість.)

Які дивні думки? – Доля на мить завмер. – Звідки вони? Ці чужі думки?.. Так-так, саме чужі! Нібито хтось вкладає їх мені в голову…

Й тут все пропало. Забулось… щоб потім колись знову повторитись… щоб потім хлопець раптом зрозумів, що думки чужі…

Причину виникнення припущення про повторюваність подій Доля не знав, не розумів, але час від часу раптом спадали на думку чиїсь слова: «Подібне вже було... Немає нічого нового під місяцем...»

Сонце вже повністю піднялося над лісом, коли важка рука з силою поторсала за плече.

-Вставай! Слідуй за мною! - промовив одновухий.

-Так? - передражнив його тон Доля. - Навіщо?

Але відповіді чекати було не слід. Минувши ворота і ряд будівель, вони вийшли на господарську частину двору, де теж бродило десятка два людей. Одновухий жестом зупинив Долю, а сам зник у будинку.

-Кажуть, ти добрий лучник, - проговорили за спиною.

Доля відразу і не подумав, що звертаються до нього. Хіба мало хто з ким тут розмовляє.

-Гей, хлопче!

Доля повільно обернувся.

-Мені сказали, що ти хороший лучник. Так?

Той, хто це говорив виявився Доброрідом - головою місцевої старшини.

-Ну, покажи, - він простягнув лук і три стріли.

Лук був пречудовий. Справжня бойова зброя, а не ті іграшки, на яких навчався Доля.

-Куди? - від хвилювання в роті пересохло, і слова раптом перемішалися в одну купу.

-Бачиш лопату під тим деревом? Перша ціль - її древко. Друга... Друга - отта цятка над вікном зліва. Знайшов? Добре. А третя - відро біля криниці. Зможеш?

Доля невпевнено знизав плечми: навіщо, мовляв, загадувати. Від хвилювання він не міг зосередитися. Тому, напевно, обов`язково промаже.

Років п`ять тому його вже намагалися навчити володіти луком, і, якщо інші справи Долі давалися важко, то тут він несподівано виявив неабияку вправність, і дуже швидко навчився влучно класти стріли в ціль.

Лопата стояла кроків за вісімдесят по прямій. Пляма трохи далі і лівіше. А ось до відра ніяк не менше півтори сотні кроків. Та й стоїть воно круто вправо – а це, вважай, незручно.

«Ой, тяжко буде, – Доля кілька разів починав цілитися і все відкладав. – А раптом схиблю?»

Поклавши зброю і стріли на землю, і пробурмотівши «Я зараз», він заходив взад-вперед. Навколо вже зібрався натовп роззяв, і всі вони нетерпляче чекали, коли ж Доля продемонструє своє мистецтво. А у нього, бідолахи, аж серце вискакувало з грудей, а вуха налилися кров`ю і тепер скидалися на палаюче вугілля.

Доля взяв в руки лук і кілька разів потренувався натягувати тятиву. Зрештою, йому давно не доводилося практикуватися.

Потрібно було показати швидкість і точність стрільби, і Долі чомусь не хотілося дати собі в кашу наплювати, хоча десь всередині, в іншій площині свідомості, він майже переконав себе, що результат йому не важливий. Ну, поцілить він, чи ні, й що? Небо на землю впаде? Звірі почнуть літати?

«Держак, пляма, відро. Раз, два і три», - повторював для себе Доля, подумки уявляючи увесь процес.

Відрахувавши такт биття серця, він взяв зброю, на став напоготові. Перші дві стріли пішли майже одна за другою, а ось з третьою все ж затримався. І раптом, випереджаючи останній постріл, з середини вирвався моторошний крик. Слідом за ним у відро помчала стріла.

Огляд перших двох мішеней показав відмінні результати - точне попадання.

-Несіть відро, - крикнув Доброрід і обернувся до Долі: - Ти навіщо кричав?

-Не знаю. Мабуть… хотів направити стрілу… підсилити її міць…

На мить йому уявився і світ, і оточуючі його речі, і явища та купа всього іншого, ніби податлива глина: ліпи що хочеш. А крик? - Він теж може мати свою особливу силу. Але це повинно бути, скоріше, навіть якесь слово, а не просто дикий крик.

До речі, Долю завжди цікавили слова. Що вони собою являють? - В принципі, це ж думки виражені вголос. А сила думки здатна багато на що.

«Я творець цих думок. - Доля глянув в небо. - Я здатний на...»

Але внутрішній монолог перебили:

-Наскрізь! - констатував хтось, демонструючи відро.

-Ось це так!

Дійсно, стріла пробила обидва борти посудини.

-Зіпсував відро, - посміхнувся Доброрід. - Але молодець! Бери лук - він твій.

Доля чогось закивав головою.

-Відійдемо, - запропонував глава старшини.

Вони усамітнилися в дальньому кутку двору.

-Підеш з нами лучником?

-Ну-у.., - Доля невизначено знизав плечима.

Хвилювання поступово вщухали, але виразна мова повертатися не поспішала.

-Ми якраз йдемо до Сувора на Великий збір, - продовжував Доброрід. - Шлях нас очікує, звичайно, нелегкий...

-А що це... ну… що сталося?

-Розумієш, Доля, межа стала відступати углиб живота. Принаймні, в східній частині. До речі, це відбувається не лише у нас... Скрізь. Всюди. Сувор прислав гінця: запрошує на збір. Думає, що може вдасться вирішити цю біду спільно... Ну що? Підеш?

-Я можу подумати?

Доля відчув, що починає «роздвоюватися»: з одного боку постає питання - що він забув в цьому жилі, але з іншого - якщо він погодиться, то, що виграє?

-Нам скоро виходити. У найкоротший термін слід дістатися до Ворвжського крома. Вирішуй швидше.

-Гаразд. Гаразд. Але у мене немає нічого, на що можна було б купити озброєння.

-Лук у тебе вже є. Стріли? Стріли дадуть. - Доброрід примружився і закрутив головою по сторонах. - Ей, Забіда! - той, до кого звернувся глава старшини, зупинився. – Чи не завалялась якась броня?

Забіда покривився.

-Ну-ну, не скупися. Доля бере у борг, поки не дістане собі що-небудь відповідне. Адже так? Доля?

Той швидко закивав головою, мовляв, віддам, будьте упевнені.

-У мене є одна. Стара. Шкіряна, - кинув Забіда. - Більше нічого.

-Ну, хоч така! - усміхнувся у вуса Доброрід.

-А якщо стріли закінчаться? - обережно запитав Доля.

-Хитрун! Ну, хитрун! Але все одно більше нічого дати не можу, - глава старшини розсміявся і пішов до будинків.

Птах, що крутився в небі, спланував над двором, і влучно напаскудив в густу шевелюру Доброріда.

Усі навкруги завмерли. Доля спідлоба оглянув людей і не знайшов жодного хоч би усміхненого обличчя.

«Видно, бояться», - зробив висновок він.

-Добрий знак, - сказав першим воєвода Мовчан, вже немолодий, але з виду досить міцний мужик. - Знаймо, славу добудеш скоро.

-Вірно! Вірно! - понеслося звідусіль.

Доля попорпався у відомих йому знаках, проте нічого схожого не знайшов. Навіть близько.

Доброрід промовчав. Він повільно оглянув людей навкруги і спробував рукавом стерти пташиний послід. Дехто було хотів допомогти, але наштовхнувшись на погляд голови старшини, відступив.

-Ей, хлопче! - незадоволено скривившись, окликнув Долю Забіда. - Ти думаєш, я тобі броню до ніг покладу? Пішли!

У відповідь Доля щось промимрив, а сам все думав про оплату. Чи не сильно він поквапився з обіцянками?

До полудня усіх новобранців-урочників разом з Долею зібрав воєвода і почав лаяти.

-Ні, ви тільки гляньте! - Мовчан аж загарчав. - Хлопці, вам доведеться стільки протупати ніжками, скільки ви за своє молодецьке життя не тупали. А що у вас за взуття? Сміх один... Ось ти. Так-так, я тобі говорю. Вважаєш, що в цьому можна ходити по мереті?.. Я вам не дівка! І красуватися переді мною не потрібно!.. Взагалі, потрібно думати своєю головою. Чи вона у вас для пустопорожньої брехні?.. Коротше, мені, власне, байдуже, що у вас за ... у що будуть взуті ваші дебелі ніжки, але якщо хочете вижити... Чуєте? Хто хоче вижити, то нехай одягне нормальну ходу.

І запам`ятайте, засранці, що… що відсталих не чекають і не шукають. Так що можете вже зараз бігти до своїх мамочок. Ясно? Ну і добре.

-Далі ось що: йти, як я вже говорив, доведеться пішим порядком. І не мало! Ви, будучи новачками в ратній справі, підете в середині. Тобто так: не відставати, не пхикати, не тріпатися. Рухатися мовчки від стану до стану. Якщо шлях лежить через туман, то ні кроку убік. Хто хоче запитати чому?

-Чому? - вирішився Доля, оскільки інші «потухли».

Якщо зранку ці молодці випинали груди і півнями проходжувалися уздовж рядів скоростиглих красних дівиць, то зараз бажання йти в похід повільно загнивало на кореню.

-Відповідаю для тих, хто ще тут, оскільки іншим, я бачу, хочеться додому, або просто не цікаво. Цей туман, не той звичний туман, до якого ви тут усі… звикли. Він має властивість зазивати у свої глибини. Заманювати… Слабка людина, одна з вас, нероб, обов`язково піддасться його впливу і блукатиме доки не здохне, або не попадеться в руки нечисті. Тепер, сподіваюся, ясно? Доля?

-Угу, - кивнув той головою.

-Далі... А! Так... Дивитися в усі свої два ока. На ходу не спати. Новачкам завжди увижається всяка нісенітниця, проте, коли побачив що, то тут же доповів старшому. Тільки не потрібно кричати: «А-а, онде чухи», - або на зразок того. Спокійно повідомив мене, або когось ще, і забув. Зрозуміло?

Раптом трапиться бій, то щоб ніяких шмарклів! Хто відступить... то вже краще зараз залишитися вдома... Там мені такі красені не потрібні! Але якщо вирішили йти, то знайте: нехай ви накладете в штани, нехай навіть і я навалю купу, але битися до кінця. Інакше...

Мовчан окинув поглядом усіх нових урочників.

-Не думайте, що я вас ненавиджу, тому залякую. Такі походи - не прогулянки з дівками по ночах, - тут воєвода чомусь покосився на Долю. - Це доки усе... Так, мені не важливо скільки часу займуть ваші збори, але щоб негайно усі були біля воріт в повній готовності. Ворушіться!

Доля збігав додому, де покидав дещо в свою торбинку і незабаром був біля воріт срединця. Якраз почали відходити вози. Але ніхто з урочників не квапився. Це дещо дивувало: невже ніхто не збирається супроводжувати транспорт.

Роздуми перервав воєвода, що почав розподіл воїнів на «руки». У самий розпал загального галасу, відкрилися ворота і по дорозі, неспішно, проїхала старшина в оточенні профі - воїв. Цих хлопців готували до битв з самого народження, бо ті для них, як повітря. Смерть у бою - їх девіз. І це я вам говорю без бравади.

Урочники розступилися та із заздрістю, змішаною з презирством, провели поглядами цю процесію. До речі, в одному з воїв Доля упізнав одновухого, того, що не давав йому зайти в двір.

Услід, трохи почекавши, рушили і урочники. Тупати довелося до глибокої ночі. Привал зробили у чахлого гайка на відстані польоту стріли до межі.

І хоч Доля себе вважав непоганим ходоком, але такого важкого марш-кидка йому робити не доводилося. Від втоми більшість людей (в основному, звичайно, новобранці) валилися з ніг. Можна було собі уявити наскільки складним буде шлях через мереть по болотах, або через морозні пустинні степи, чи колючі густі зарості пусток. А додати сюди купу зброї і броні, які тягнеш на собі, то вийде повний букет Абхазії. (Букет чого? Що за маячня?)

Доля добре-добре порився і нашкрябав трішки волі. Змусивши себе поїсти, він змінив одяг на сухий і завалився під кущ спати.

Уранці на подив багатьох караван з місця не рушив. З`ясувалося, що старшина чекала приходу заозерних.

Слід сказати відразу, що на тутешньому животі були два крупних поселення - жила Острудне і Заозерне, та плюс декілька десятків дрібних селищ. Так от, саме з другого жила, яке налічувало близько трьох сотень димів, і такого, що є молодшим, тобто васальним, повинна була прийти ще одна «рука» урочників з обозом. Вони з’явилися в другій половині дня.

Розвідники, що в вечорі повернулися з мереті, повідомляли про відносний спокій, і ледве почало світати другого дня, як загони і вози рушили через межу в холодний брудно-жовтий їдкий туман...

2000-01 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
12.05.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 1 - 5)
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Дзеркало для Бога
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 1)
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 3)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 24  Коментарів: 3
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.07.2016 22:33  Каранда Галина для © ... 

то добре)))) бо я фентезі якось не особо))))))))))

 19.07.2016 21:40  © ... для Каранда Галина 

взагалі те не фентезі :)

сподіваюсь, що друга глава це докаже (ПС. бо що тільки людям не насниться)

 19.07.2016 21:03  Каранда Галина для © ... 

нормальне фентезі 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +47
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди