Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.06.2016 16:14Повість
 
Дзеркало для Бога
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Дзеркало для Бога

Глава 2
«Всі проблеми людини полягають у тому, що інтуїтивно вона усвідомлює свої приховані ресурси, але не наважується скористатися ними».
(К. Кастанеда, «Сила безмовності»)

«Намагаючись проникнути в цю таємницю, прийдеш тільки до таємниці... Вихід - народження. Вхід – смерть».
(Лао-Цзи, «Трактат про шлях і потенцію»)

«Чітко визначити межу, що відокремлює звичайне душевне захворювання від демонічної одержимості, важко... суть більшості психічних патологій багато в чому залишається загадкою».
(О. Мень, «Син Людський»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 14.06.2016 / 36611

…Стояв задушливий літній вечір, самий кінець довгого робочого дня. У відкрите вікно зрідка залітали звуки автомобілів, що мчалися вулицею, та обривки чиїхось розмов. Але в інший момент здавалося ніби усі навкруги вимерли, як мамонти.

За єдиним столом в кабінеті сиділи двоє: в шкіряному старенькому кріслі виднілася похмура фігура Сухова, а навпроти пропонувала, при чому дуже пристрасно, увійти в становище така собі фрау-мадам Сьомгіна, жінка середнього віку з рідкісною напористістю характеру.

І ось вона знову товкмачить:

-Зрозумійте, коли б не обставини, то я... то ми б з радістю...

Сухов дивився крізь неї. Він повільно перебирав події сьогоднішнього дня, але не знаходив нічого цікавого.

«Невже справжня ІСТОРІЯ подібна до цього дня? Така ж прісна, покрита ряскою, з купою ситих крокодилів і змій»? - запитував він себе.

Нудно. І сумно.

Сухов тут же уявив себе стороннім спостерігачем. Ось він дивиться звідкись зверху на свою лисіючу маківку, на немодну сорочку, на задрипаний кабінет. Дивиться і починає міркувати, як той диктор з передач про відомих людей: «Якщо заглянути в далеке-далеке минуле Сухова, тобто в його дитинство, то не можна було б не помітити того факту, що ріс він замкнутою дитиною, заглибленою у свій власний світ, який народжувався в його свідомості під впливом книг: казок, історій, віршів. Але пройшли роки, і одного разу йому відкрилося, що він абсолютно не пристосований до реального життя. І ось місяці боротьби з самим собою дали деякі результати: він трохи пристосувався до людей».


Тьху ти! – раптом розсердився Сухов. Йому зараз стало дещо тоскно. Натура хотіла повернути своє - «істотне», але наштовхувалась на сталеву основу, яку створило змінене «я». Це і є результат тих самих внутрішніх перетворень в його характері. (Їжте тепер його ложками.)

Уранці за звичкою він відкривав Хафіза, і на питання, що уготовано йому сьогодні, прочитував перший бейт, що попадався йому на очі. Цього разу випало наступне:


Небесний купол наді мною - образ кривди земної, 

Щастя тут не знайдеш - тільки серце до болю зведеш.

-І що це означає? - запитав Сухов у книги. Але оскільки та мовчала, то він зробив висновок: - Дурниці. Знову якісь дурниці.

Вже сьомий місяць він кожен ранок відкриває Хафіза та запитує одне і те ж. Бувало, що бейти дійсно дивовижним чином вказували майбутнє, але взагалі то були лише рідкісні винятки. Чи, може, випадковості. Теорія вірогідності таке допускає.

Або все ж Сухов (і це ймовірно) чогось не розумів.

Голос фрау-мадам Сьомгіної повернув його на землю. Знову вона бухтить своє:

-Зрозумійте, коли б не нужда, коли б не обставини, то ми б з превеликою радістю пішли б...

«Сумніваюся, - гмикнув про себе Сухов. - До речі, а не чи занадто часто, дорогоцінна ти моя, вживаєш букву «б»? Чи тут якийсь підтекст»?

-Зрозумійте? - тихо-тихо перепитав Сухов.

Хоч Сьомгіна зовні це ніяк не виказала, але від того шепоту у неї усередині все похолоділо.

-Слухайте, я вже сто з гаком років намагаюся зрозуміти усіх вас, таких складних, що аж втрачаєш свідомість. Боже ж ти мій! Усім потрібно швидше, всім давай поза чергою! Якір вам... у руки! Якого, я вибачаюся, х-х-хвоста собачого придумали порядок, а? Навіщо? Для кого? Для дядька Федора? Кота Матроскіна?

-Але...

-Що «але»? Ну що «але»? Я биті півгодини вислуховую ваші тужливі пісні. За день, уявіть собі, мене відвідують десять, якщо не сто, таких ось… красунь і інших представників людства. І головне - усіх зрозумій! Аякже! В усіх, бачте, невідкладні обставини. Подавай їм місяць і сонце на додаток. Вам же ніколи! Ах-ах-ах, які цяці. І ось я замість того, щоб працювати...

Задзвонив телефон, що дещо заспокоїло Сухова.

-Може можна домовитися? - обережно наважилася Сьомгіна.

-Ні, не можна!

Фрау-мадам демонстративно надула пухкі губки і, вихляючи красивою попою, пішла геть.

-Так? - стомлено промовив в трубку Сухов, потираючи скроні.

-Жора, ти? - цей солоденький голосок належав Василенку.

-Я, - відповів Сухов, хоча йому зараз дуже захотілося сказати щось ущипливе.

-Здорово! Як життя?

-Б`є ключем. Гайковим. У більшості випадків: по хворих місцях.

-А-а, зрозуміло.

-Чого тобі? - Сухов був впевнений, що цей дзвінок не просто данина ввічливості.

-Чуєш, Жоро, ти не міг би двадцятку позичити?

Сухов скривився. Першим бажанням було запитати, мовляв, а навіщо тобі, але, подумавши (чомусь) що це буде неввічливо, промовчав. Всеодно Василенко й сам розповість.

І точно:

-Розумієш, тут дружина дзвонить і говорить, що замок в дверях зламався. Ось же падлюка яка! Тепер потрібно у будь-якому разі новий брати.

«І у тебе обставини. - Сухов скривив пику. - Теж потрібно увійти в становище. Зрозуміти».

-Можу найбільше дати... десятку, - згнітивши серце, повідомив він.

-Десятку? - Василенко деякий час мовчав, вирішуючи, видно, в голові якусь арифметичну задачку.

Від скрипу його мізків можна було оглухнути, хоча, можливо, то був дефект зв`язку. Сухов вже було зрадів, що той відмовиться, та хрін там.

-Окей, арбайтер’югенд. Я зайду зараз?

-Добре, але поквапся - мені за п`ять хвилин йти додому.

Сухов витягнув з кишені купу дрібних монет і пару пом`ятих банкнот. Відлічивши десятку, він зважив в долоні залишок і важко зітхнув: Тамарка знову «пиляти» буде.

-Ех-ех-ех! - Сухов поплентався замикати вікно.

-Привіт ще раз, - увірвався Василенко. - Спасибі. Правда, потрібно ще десь десятку розшукати.

-Нема за що, - знизав плечима Сухов.

-А чув - Генка повісився!

-Який Генка?

-Ну, з другого під`їзду. Ну, Савін, пам`ятаєш?

-А-а, - Сухову ще ніколи таким макаром ніхто не повідомляв про смерть знайомого. І не знаєш, як реагувати.

«Ах, Гена, Гена. Що ж ти наробив»! - засмутився Жора.

-І яка причина - хрін його.., - Василенко без угаву торохтів, одночасно перераховуючи грошики. - Ну, гаразд, я почухав.

Він потиснув кволу руку Сухова і шумно рушив геть.

«Почухав, - посміхнувся Жора. – Яке дивне слово».

Василенко його майже завжди примовляв: «Почухав туди… почухав сюди… чухаємо додому…»

Чогось в уяві раптом намалювався волохатий Василенко, який, немов та мавпа, почухував потилицю.

«Чуха… чуха – жваво руха», - Жора хмикнув та замкнув кабінет і, неспішно, поплентався додому.

У коридорі було темно. Особливо явно це відчувалося після виходу з яскраво освітленого приміщення.

На мить через різку зміну освітленості у Сухова все закрутилося перед очима. Картинка знову повернулася разом з болем, що давив, десь усередині голови, з лівого боку. Здавалося, що прямо за оком знаходиться тупа голка. Її поява відновила те, що почало було вщухати, тобто - роздратування.

На вулиці незрівнянно спекотніше, ніж в Сахарі. Можна вважати, що в кабінеті стояли арктичні морози. Прямо тобі рай для білих ведмедів і товстих пінгвінів.

Сухов на секунду затримався біля безликих одурілих від духоти людських фігур, які завмерли в очікуванні тролейбуса.

Їхати в цій «консервній банці» - натуральне самогубство. Ну, уявіть собі: на вулиці мало не сорок, але є якийсь натяк на прохолоду у вигляді рідкісних поривів вітерцю. А в тролейбусі? - Це ж мазохізм чистої води: стоять впритул декілька десятків тіл, що полуменіють жаром, та ще в розжареному салоні машини, де кисню менше, ніж на місяці.

Звихнешся ж! Якщо, звичайно, тебе раніше не лупне в лоба тепловий удар.

Краще все-таки зібратися силами і своїми ніжками дошкандибати до будинку.

Сухов купив буханець хліба і з тугою подивився на здачу, вирішуючи хвилину-другу проблему: підходити до будки з квасом чи ні.

«Вважай, Жоро, що ти ці гроші на транспорт витратив», - пробубонів він собі під ніс.

-Великий. - Сухов протягнув монети продавщиці.

Вона швидко наповнила пластиковий стаканчик коричневою рідиною і протягнула йому. Квас на подив виявився холодним, але кислим. Голка за оком пропала, правда залишила свою малюсіньку частину десь глибоко усередині мозку.

Неподалік промчав змилений Василенко. Увесь похмурий, невдоволений. (Чуха… чуха… жваво руха…)

Сухов посміхнувся і подякував продавщиці, а потім рушив до своєї багатоповерхівки, намагаючись триматися тінистих місць.

Десь далеко завила «Агата Крісті»: «Гірше кари немає – чим жити занадто довго...» Немов кепкуючи зліва долинуло: «Я люблю тебе життя…»

Сухов про себе посміхнувся: все ж наше існування не позбавлене парадоксів та протиріч. Хоча, напевно, швидше воно схоже на стрічку Мебіуса: з якою б ти боку не почав рухатися і куди б не йшов, обов`язково побуваєш на протилежній стороні і повернешся до початку. (Замкнута система. Виходу з неї немає. Ніколи і ніде.)

-Добрий вечір! - привіталася старенька сусідка з п`ятого поверху.

-Добрий, Віра Іванівна, але задушливий.

-Так, так, так, - затрясла та головою. (А може це у неї вікове?)

-Куди прямуєте? - ризикнув завести світську бесіду Сухов.

-А куди, Георгій Валентинович, власне в моєму віці я можу піти? - зітхнула сусідка, і потім пояснила: - Просто гуляю.

Погляд Сухова ковзнув по зовнішній стіні будинку і мимоволі затримався на знайомих вікнах. Бабуся немов передбачала подібну ситуацію.

-Нещастя. Велике нещастя.

Вона раптом таємниче подивилася по сторонах, і, передбачаючи питання про те, що там сталося, почала сама видавати усі «військові таємниці».

Джерелом інформації для неї послужила світська «невимушена» бесіда з дільничним. Він якраз жив у будинку навпроти.

(От дідько! Як же його прізвище? Здається, розпочинається з букви «з».)

Ну, так ось - зачерпнувши кілька фактів з розмови з дільничним... (Згадав! А прізвище у того - Низин. Чи Низинков. Ну, та Бог з ним, це не важливо. Пригадалося ще, що його Петром кличуть. Мав він розкішні чорні вуса, як у гусарів. Йому б кітель та ківер на голову - вилита помісь Дениса з Давидовим. Правда, зростом цей міліціонер зі своє ж власне прізвище.)

(Але, бачу, ми трохи відволіклися. Віра Іванівна вже дві години щось розповідає.)

Зачерпнувши кілька фактів з розмови з дільничним і долучивши до них дещо з власних роздумів, старенька, спочатку в такій собі просторовій формі, почала міркувати про випадок самогубства Савіна. Про той самий, який ось згадував Василенко.

-Зрозуміти Гєну, звичайно, можна, - голос сусідки помітно коливався від шепоту до трибунної гучності. - Не встиг він поховати дружину, а тут тобі дитина важко захворіла. Лікарі говорили, мовляв, потрібна термінова госпіталізація і операція.

Останні два слова вона промовила незвично твердо: замість звичної вимови «-ція», вона сказала «-ция», що миттю різонуло по слуху.

-А це грошей коштує, - продовжувала Віра Іванівна, - і не малих... М-м-ось... Назбирав він грошей, але лікарі так нічого і не зробили.

«Чи не змогли», - додав про себе Сухов.

Йому не хотілося усе це вислуховувати. Ця банальність пересудів його неприємно ранила. (Хіба можна так говорити про людину? Нехай навіть неживу...)

Хоча справа, загалом, не в словах.

Віра Іванівна деякий час розповідала чого варта наша медицина. Сухов вже шкодував, що зачепився з нею. Треба було привітатися та й іти собі далі, а тепер, дідько його знає, коли він потрапить додому.

Тому довелося обережно натякнути на первинну тему розмови. Бабка на секунду затнулася, немов переводячи стрілки, аби вагони її думок покотилися по потрібній колії.

-Чесно кажучи, - вже тихіше промовила вона, - він і так був трохи принижений. А тут все навалилося, ось серце у мужика і не витримало. Але найстрашніше - його планомірність. Інший би: раз, і вже на тому світі. А цей... Пам`ятайте в середу... Хоча ж це було вдень, а ви, Георгій Валентинович, на роботі тоді були. Загалом, узяв Савін штрикалку…

-Що?

-Та… дриль… і просвердлив у себе в стелі дірку. Люба ще хотіла піти з ним посваритися: діточки тільки-тільки позасинали, а він такий гуркіт влаштував... Так, значить, зробив він дірку, прикріпив крюк, - вже не знаю і як, - коротше кажучи, готується. А через декілька днів і повісився. Закінчив усі справи земні, роздав борги і з чистим... М-м-ось, шкода його, звичайно... У рай йому вже до своїх не потрапити... Ех-ох-ох...

Сухов автоматично подивився увись. З далеких спогадів спливли слова якогось поета: «Там, у кращому світі, ніхто мене не чекає. У цьому ніхто не оплаче».

-Ясно, - глухо промовив Сухов. - Гаразд, пора мені.

Він був невимовно радий, що зміг здихатися цієї балакухи.

-Де застряг? - замість вітання зустріла його Тамара.

-Та тут сусідка... Тримай, - Сухов протягнув булку і став роззуватися.

Буржуй, пес нікому невідомої породи, хоча і знемагав від спеки, але все таки з панською гордовитістю розміреною ходою вийшов із зали і ледачим оком втупився в хазяїна. Погляд собаки неквапливо ковзнув по сандалях.

-Віднесеш їх на місце? - поцікавився Сухов.

Буржуй у відповідь гмикнув і пішов назад в залу додивлятися сон.

-Жерти не дам! - спробував пригрозити Сухов.

Собака щось у відповідь рикнула, але совість у неї так і не прокинулася.

-Лапуля, - трохи згодом наважився Сухов сказати Тамарі, - запиши там... у себе... це...

-Ну? - дружина приготувалася «метати блискавки».

-Десятку за Василенко запиши.

-Що? Скільки?

«Ну, зараз буде джаз», - промайнуло в голові Сухова.

-Десять...

-Десять? - Тамара сердито махнула головою. - І коли він збирається їх повернути?

-В свій час.

-Угу-у-у! - дружина заграла жовнами. - Цікаво, цікаво... А на що, коли це не секрет, ти... ми збираємося жити, як тільки роздамо всім гроші? Чи за які воші ти будеш купувати хліб? Хіба твоє прізвище Рокфеллер, га?

І понеслося: спочатку проревізували особисті якості всіх друзів і знайомих Жори (слава Богу, рідних не чіпала), потім плавно перейшли й на нього самого. Весь цей час Сухов мовчки переодягався. І думав.

Думав, як вони за десяток років спільного життя здорово змінилися. Думав про свої почуття. Думав, чи правий був той священик, що говорив: «Я вважаю так: любов приходить в шлюбі. До шлюбу в основному закоханість. А справжня любов приходить тільки потім».

-Скільки можна? Ні, ти скажи, - розійшлася Тамара.

І тут, слава небесам, пролунав дверний дзвінок.

-Я відкрию, - швидко промовив Сухов, зникаючи з кімнати.

-А Олешку можна? - за порогом стояв Вовка з тридцятої.

-Заходь, зараз його покличу.

Хлопчина з побоюванням увійшов в квартиру.

-Оле-е-ешко! - покликав Сухов.

-Що? - визирнув син.

І ледве углядівши свого друга, тут же попросився погуляти.

-Іди, питай у мамки, - відмахнувся Жора.

-Вона не пустить, - заскиглив Олешка.

-Не пустить, так не пустить.

-Ну, та-а-ту!

-Що «тату»? Іди, кажу, до матері.

-Ну-у... Скажи їй ти.

-Ой! Гаразд, скажу, але щоб недовго мені. Ясно?

Сухов-старший повернувся в кімнату.

-Олешка пішов на вулицю, - швидко промовив він, не даючи Тамарі погаласувати. - Я теж піду трохи пройдуся.

-Куди? Навіщо?

Але Жора вже був у виходу. Двері за спиною злостиво брязнули замком, ніби кажучи: «Тільки повернися, гад»!

Хоча, напевно, Сухов дещо драматизував ситуацію.

-Жора, привіт! - замахав рукою Гнатович, ледь він з`явився на дворі. - Зіграємо, а?

-Ну... Хіба що одну партію.

Сухов присів і почав допомагати розставляти шахові фігури.

-Що такий невеселий? - Гнатович взяв пішаки різних кольорів. - У якій руці?

-В лівій.

-Білі, - констатував дід.

-А чого веселитися? - відповідав Сухов. - Як завжди безліч проблем.

-Починай, - кивнув Гнатович головою на дошку. - До всього в житті треба ставитися байдуже, навіть, скоріше, з байдужою зневагою.

-Це як?

-Та дуже просто. Тобі ж відомо правило: чого найбільше хочеться, те й не дістається.

-Знаю таке.

-Ось то ж бо й воно! Знаємо і на цьому все.

Гнатович замовк, обдумуючи свій хід, і, походивши, продовжив:

-Ми ж постійно скаржимося на долю. А робити треба не так. Тут простенький секрет. Простенький, але... Запитай мене.

-І як же треба поступати?

-Елементарно, містер Ватсон, елементарно. Яка натура у долі?

-Без поняття.

Сухов просунув вперед пішака і затиснув фігури Гнатовича. Пружина гри стиснулася до межі. Наступав момент істини.

-Натура її жіноча, капостна, а значить, вона потребує до себе підвищеної уваги. Бажатиме, щоб їй догоджали, просили: дай, мовляв, доленько, нам хлібця, дай грошиків. А робити треба зовсім навіть навпаки. Вона-то, тварюка, як бо діє? Запропонує тобі «цукерку», подражнить, помахає нею перед носом, а потім - бац по руках. Типу, куди! І повзаєш ти на пузі, слізно прохаючи цю стерву. Хоча деякий час будеш, можливо, приндиться через свою гординю, а потім все одно приповзеш.

-І що ж робити?

-Ти повинен байдуже відмахнутися від «цукерки». Доля в шоці: що ж таке? Як же так? І до тебе: «Жорочка, миленький. Чого ж ти не їси?»

Ну а ти: «Не хочу!»

Вона знову: «Ну, Жорочка. Спробуй «цукерку».

Ти: «Спробувати? Гм-м! Може бути. Не впевнений... Ладно, давай».

Відкусиш шматочок, а другий, як та хазяйська дитина, в кишеню. Сам жуєш, кривишся. Смачно, чи не смачно – дідько його пойме.

Доля і питає: «Ну, як?» - «Третій сорт, не брак».

Вона подивиться на тебе, подивиться і запитає: «Ще дати?» - Ти заперечливо махаєш головою. Доля в непритомності: вона, розумієш, пропонує тут йому усі скарби світу, а він носа верне! Непорядок. Коротше, наважується підкотитися ще раз, але з «цукеркою» більшою і смачнішою. Будь впевнений, так і буде! Прийде до тебе зі старими словами: «Жорочка, лапочка. З`їж солоденького».

Ти ж робиш прокислу морду: «Знову? Хіба що одну єдину».

Тоді доленька розщедриться і дасть дві, три, десять «цукерок». Першу їж, інші в кишеню.

«Ну, як?» - запитує її лисяча натура.

«Краще, звичайно, але пуп за них я рвати не стану. Та й взагалі, хто тобі сказав, що я матеріаліст? Мої устремління спрямовані до духовних цінностей».

«Гаразд», - скрипить вона зубами і дістає із запасників два кіло добірних «цукерок». І ось тут головне не піддатися, тоді подарунків насипле повний віз.

-Ну, а вже, якщо сталося таке нещастя, і ти піддався, то згадай про запаси і не впадай у відчай. Пройде рік-другий, може п`ять, вона бачить, що ти не просиш, і почнеться ця карусель заново. Тут вже тримайся. Справи будуть куди крутішими... Тобі шах!

-Цікава теорія, - посміхнувся Сухов, рушаючи королем.

-Це не теорія, а практичне спостереження, - зробив висновок Гнатович, і поставив мат. - Слабак! Ще раз?

-Давай, - відчайдушно махнув рукою Сухов. - Так значить, містере Холмс, ви вірите в долю?

-А ви, Ватсон, не вірите?

-Важко сказати, - знизав плечима Жора.

І знову відчув ту саму образу. Він вкотре ловив себе на тому, що сердиться, і не на кого-небудь, а на самого Господа Бога.

«У світі стільки несправедливості, а Він... Е-ех-ех! - Сухов приречено кивав головою. - Чому так?.. А взагалі-то, ніби потрібно любити Його, а я...»

-Добре, а ти, Жора, ніколи не задавався питанням про те, що наше життя все-таки досить планомірно розписане по годинах, хвилинах, секундах? Всі події - випадкові чи ні, - мають певний законопорядок, тобі так не здається?

-Це ... Це спірне припущення.

Погоджуватися не хотілося, ой, як не хотілося!

У такі хвилини згадувався Булгаков, його роман, а саме то місце, де Воланд розмірковує з Берліозом та Бездомним про те, хто керує життям людини.

-Мггг... Ходи вже, - зітхнув Гнатович.

Сухов подумав, що він зараз упустив момент почути ще одну дивовижну теорію. І, можливо, вона мала б кардинальні наслідки для його монотонного життя. Хто тепер дізнається?

До кінця партії ніхто з них не вимовив ні слова; лише Гнатович закінчив гру словами «шах» і «мат».

-Як просувається твоя книга? - раптом запитав дід, складаючи фігурки в ящик.

Сухов одразу не відповів. Він витягнув сигарету, закурив і чомусь тяжко зітхнув. Дим боляче вп`явся в очі, знову викликаючи тут тупу голку в голові.

-У неділю закінчив повністю обробляти першу главу, - тихо заговорив Жора, різко відкидаючи в сторону недокурену сигарету. Слова молотом били по черепу. - Починаю наступну.

-Назву ще не придумав?

-Є трохи.

Сухову не хотілося відповідати. Говорити про це, навіть вихваляючись, він вважав певним чином нечесним. Загалом, писав він особисто для себе. Це хоч якось допомагало привести в порядок думки, та й так можна було відволіктися, відчути себе зануреним у якусь атмосферу таємниці, інтриги. Це збуджувало кров, інакше б та завонялася від буденності.

Йому здавалося, що його життя схоже на нескінченний ритуал, що повторюється великим числом елементів-дій. Сенс цього ритуалу втратився давним-давно, залишивши позаду ту дитячу радість життя. На її місці з`явилася машина. Автомат. Робот.

-Перша глава: «Що таке душа і як з нею боротися?» А друга – «Посібник починаючому пророку». Є чернетки і на третю. Робоча назва... е-е...

Тут Сухов скривився. Назва у неї була – «Наслідки божої ласки», але цей третій розділ народжував почуття зради і снобізму (чи що?).

Так, він критикував Бога, і світ Ним створений, але це нічого не значило, - так він себе переконував, не розуміючи: чи то він боїться, чи то самовиправдовується, чи то ще щось подібне. - Абсолютно нічого такого.

Однак в пам`яті спливали роботи Гюстава Доре, особливо його «Повернення блудного сина». Хотілося вірити, що Господь має вигляд точно такий же, як на гравюрі. Якщо чесно зізнатися, то новозавітні притчі йому стали зрозумілі лише після перегляду картин саме цього французького графіка.

-О-го-го! Дуже... і дуже.., - Гнатович підняв брови вгору, і навіть завмер на якусь мить. - Треба буде почитати.

-Це не цікаво, - скривився Жора.

-Чому б це так! До речі, а загальна назва книги вже є?

-Гм-м! Спочатку мені хотілося, щоб воно звучало так: «Короткі критичні записки про світ Господній, видимий та невидимий». Але, які ж вони короткі, якщо одна перша глава займає сто сорок два аркуші?

-Обіцяєш дати почитати?

-Подивимося.

-Куди? - посміхнувся Гнатович, встаючи з лави.

-На поведінку, - кинув услід Сухов.

Він важко оперся об стовбур дерева. Хотілося закрити очі і наповнитися звуками. Ті, ніби команди, народжували в голові картинки.

Тут же почало клонити на сон. Підкорившись бажанням, Жора розлігся на траві і втупився уважним поглядом в небо.

Хмари розташувалися фантастичним химерним візерунком, і були схожими на скелясті нагромадження. Деінде небо надбало такі собі плями золотистого і малинового відтінку, котрі нагадували намиста гірських озер. Відчуття таке, ніби немає ні верху, ні низу. Є лише мішанина надзвичайних пейзажів, які не один людський мозок придумати не навіть в змозі.

Із-за довгого некліпання деталі видимої картини розпалися, а на периферії і зовсім зникли. Біль в лівій стороні голови знову стихла.

«Якби я був Айвазовським, - розмріявся Сухов, - то писав би небо, а не море».

Хтось лизнув в щоку. Не треба бути провидцем, щоб вгадати хто.

-Вибачаться прийшов? - Сухов впізнав Буржуя.

Пес облизався і звалився поряд, по-старечому крекчучи.

-Їсти будеш? - в голосі Тамари, яка присіла на лаву, цілковито були відсутні «барви».

-Угу, - підвівся Сухов. - Зараз підемо... Бачиш, он погода починає псуватися. Може, нарешті, хоч дощик піде, як думаєш?

-Може, - все з тією ж безбарвністю в голосі промовила дружина.

-Що трапилося?

Сухов відсунув тушу Буржуя в сторону і піднявся. Йому подумалося, що на пряме запитання Тамара не відповість. Але почулося:

-Вередлива я у тебе.

-А... тут.., - така заява привела думки в хаос.

-Не треба. Стервозний характер, вже я це знаю.

-Ну... тож починаєш тут... Досить, мила, досить, - Жора перейнявся ніжністю.

Він присів поруч і обійняв Тамару за плечі.

В голові пронісся ураган спогадів. Дивно, але пригадувалося навіть найдавніше, що здавалося було загубленим назавжди. (Така кришталева пам`ять може бути тільки у вмираючих... Тьху ти, ну і думки!)

«Скільки років... А, начебто, ніби вчора все це було», - здивувався Сухов, і тут же спіймав себе на думці, що час відраховує дні, місяці, роки з фантастичною швидкістю, а колись бо життя здавалося нескінченним. Як же швидко це почуття зменшилося до сміховинно малого розміру!

«Як про мене згадуватимуть?» - запитав себе Жора. І подумав, що, напевно, напишуть (якщо хтось і буде писати, в чому є ве-е-ликі сумніви): «Ріс він замкнутою дитиною, заглиблену в свій власний світ, який народжувався в його свідомості під впливом книг: казок, незвичайних історій, віршів». (Тьху ти! Це вже було! Чого це я повторююсь? Старію, чи що?)

Знову з’явився «диктор», який нудотнім тоном забурмотів, звертаючись до невидимих глядачів: «Всім відомий Бенджамін Спок, напевно, писав свою книгу саме з Сухова. На спомин приходить такий рядок: «Вона [дитина] не надто розбирається, де закінчується реальне і починається нереальне. Ось чому вона так любить слухати казки і історії».

-Непрактична я людина, виходить, - посміхнувся Сухов, висмикуючи «диктора» зі своєї свідомості.

-Я б на твоєму місці давно б кинула мене, - очі Тамари обіцяли дощові опади.

-Дурненька. Коли я одружився, то прекрасно усвідомлював...

-Хіба мій характер і раніше був таким?

-М’якше, звичайно, ніж зараз, але в принципі.., - тут Сухов «підступно» посміхнувся.

-Та-а-ак… а вмієш ти заспокоїти.

Тамара «помстилася» та ущипнула його.

-Недарма мене кличуть Спокійним Жоржем.

-Взагалі-то, я мала на увазі дії стосовно своєї персони, - посмішку у дружини він все ж зміг викликати.

-Ну, мене також ще звуть Жоржем - Великим заспокоювачем.

Він ткнувся у Тамарину шию, але тут гавкнув Буржуй.

-Ось завжди ти так! - загарчав на нього Сухов. - Йдемо, вже йдемо. І коли твоє ненаситне черево лопне?

Не встигли наблизитися до під`їзду, як налетів шквальний вітер. Всю духоту і спеку цього довгого дня зняло в лічені хвилини. З північного заходу виповзли полчища важких брудних хмар. А деякі з них кольором нагадували першокласний синяк, що вискочив під оком гультяя.

Примчався Олешка. Він здивовано дивився на негоду, що вирувала на дворі.

Потемніло дуже швидко. Сухов навіть повечеряти не встиг. Від поривів вітру десь обірвало дроти, і дома осліпли. Не залишалося нічого іншого, як лягти спати раніше.

Олешка, шибеник, хотів було знову смикнути на вулицю, але почувши ласкаве мамине «Що-о?», тут же заліз під ковдру.

Сухов також застрибнув на ліжко, і томним, як йому здавалося, голосом, покликав Тамару. Взагалі-то, його голос був схожий на стогін пораненого на полі брані бійця, який кличе медсестру; але дружина на подив прийшла, та ще в чарівному пеньюарі.

-Ось зразу й так? – здивовано запитав Сухов.

Він міцно обійняв дружину і вони миттю поринули у світ солодких утіх…


…А вітер ні на хвилину не замовкав. Його гіпнотична монотонність заколисувала, затягуючи в сонні нетрі, і сни приходили непомітно, спочатку як продовження думок, а потім вже і власне самими собою.

Сухов з десяток разів «клюнув носом», але, чи то якийсь звук, то чи, може, думка про незакінчену справу, вивели свідомість на грань легких роздумів: стан либонь схожий до вод річки, де людина, ніби та дерев’яна тріска, зноситься течією думок все далі, далі і далі.

Биту годину Сухов «плавав». Хотілося заснути, але це ніяк не вдавалося. Це дістало Жору по саме красне вітаннячко, і, щоб зняти роздратування, не залишилося нічого іншого, як спробувати розвіятися. Сухов вийшов на балкон, розклав крісло і, розвалившись в ньому по-панськи, закурив.

Прохолода ночі та світло далеких розрядів блискавок приємно лоскотали нервову систему. Але разом с цім знову в голові прокинулася голка болю.

Вітер стих так само швидко, як колись і піднявся. Повисла убивчо страшна тиша, що аж мороз по шкірі. Сухов чогось озирнувся по сторонах. Незрозуміло звідки виникло відчуття небезпеки, що змусило його завмерти. Спина спітніла. Цівки поту заквапилися по попереку.

Темрява навколо така, хоч в око стрель. Як не старайся, нічого не розгледиш. Раніше хоч були поодинокі спалахи з небес, розряди блискавок, - а зараз все чорно.

Тіло завмерло. Немов йому краще відомо щось таке, чого не знає розум. М`язи від напруги застигли, немов у кам’яної скульптури.

«А, може, я в воді»? - злякався Сухов.

Він глянув угору, очікуючи побачити чи то берег, чи то розділову поверхню, але там була лише тьма.

Жора судорожно ковтнув повітря. Замість нього в рот затекла чорна рідина. Та й взагалі, він одразу зрозумів, що був весь у ній, з голови до п’ят. Повернутися було практично неможливо. Тому Сухов зосередив зусилля на рухах очей.

Стрічка Мебіуса. ЇЇ зображення раптом зафіксувалося в голові з надзвичайною чіткістю.

Щось десь недавно було щодо цієї стрічки. (Але що?) Сухов напружив пам`ять, а перед очима, як і раніше крутилася нескінченна стрічка.

На якісь частки секунди цей біг зупинився, та перед очима постав дивний світ. Він пронісся немов блискавка. Гори, ліси, моря, небо, зірки… Птахи, риби, тварини, люди…

І знову закрутилася стрічка. Побігла у нескінчену далину… Земля, усі континенти затряслися в лихоманці. З надр хлинули величезні потоки лави, які немов гігантські червоні змії, обволокли планету. Закипів океан, з його глибин постала нова земля…

Сухов судорожно сіпнувся і кинувся вперед, видираючи себе з трясовини, випльовуючи рідку холодну темряву. Сіпнувся і... прокинувся.

Зовсім недалеко промайнула блискавка. За кілька секунд вуха вловили грім. Скло тонко-тонко задзеленчало, обіцяючи розколотися.

-О, Боже! Твоя воля! - пробурмотів Жора, встаючи з крісла. – Що це за маячня наснилася?

Він озирнувся по сторонах і полегшено зітхнув:

-Слава Богу, привидилось.

На вулиці припустила злива, яка щільною стіною загородила навколишній світ від людських поглядів.

Серце заспокоїлося, і Сухов поплентався до ліжка. Уві сні знову промайнув той дивовижний краєвид, але, прокинувшись вранці, Жора про нього навіть і не згадав. А жаль...

2000-01 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 1)
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 3)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
Дзеркало для Бога
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 2)
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 4)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 22  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.07.2016 21:26  © ... для Каранда Галина 

вай! проколовся на дрібниці :))) 

 20.07.2016 16:47  Каранда Галина для © ... 

класно. точно не фентезі, дочитуватиму тепер все.
тільки чого ви чоловіка так і не погодували??))) аж шкода, такий нормальний дядько, а йому вдома їсти не дають.
жартую) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +48
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
01.04.2012 © Каранда Галина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди