Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.06.2016 16:17Повість
 
Дзеркало для Бога
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Дзеркало для Бога

Глава 3
«Всі проблеми людини полягають у тому, що інтуїтивно вона усвідомлює свої приховані ресурси, але не наважується скористатися ними».
(К. Кастанеда, «Сила безмовності»)

«Намагаючись проникнути в цю таємницю, прийдеш тільки до таємниці... Вихід - народження. Вхід – смерть».
(Лао-Цзи, «Трактат про шлях і потенцію»)

«Чітко визначити межу, що відокремлює звичайне душевне захворювання від демонічної одержимості, важко... суть більшості психічних патологій багато в чому залишається загадкою».
(О. Мень, «Син Людський»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 14.06.2016 / 36612

«В ону годину Сплячий-увіки-віків, який створив світ з усіма [мешканцями - прим. ред.] його, сотворивши його думами своїми, пробудиться. Тоді накаже Він перетворити [світ - прим. ред.], коли його побачить своїми очима і почує вухами своїми...

Світ є Він, і Він є світ, бо так було завжди і залишиться так. Люди, і інші тварі розумні, чисті і нечисті, - все є творця творіння. [Для чого створив - прим. ред.] Залишиться таємницею, тому як долі їх (?) не розкриває» .

Ніжинський рукопис (6982 р. після створення)

Хоч крапельку відпочинку, хоч зовсім крихту. Так хочеться прилягти. Навіть в бруд, в воду, в... та куди завгодно, лише б перепочити.

Подоба дороги закінчилася кроків за триста від межі. Вози один за одним грузнули в болоті. Новачків з числа урочників відправляли їх витягати, що хоч і було для них неприємним ділом, але в цілому вірним. «Коли ти не досвідчений боєць, то поки займайся підсобними роботами», - це точні слова воєводи. І можете собі уявити: ти в повній бойовій викладці, не знімаючи ні зброї, ні броні, без зайвих звуків (без права навіть смачно вилаятися) штовхаєш ті кляті вози, піднімаєш мішки, міняєш розколоті колеса. І так цілий день беззмінно батрачиш, і зупинятися не можна, тому що знаходишся на ворожій території.

Дивно, але навіть коні жодного разу не заіржали, лише хропіли від натуги.

Доля вимок і замерз до самих кісток, але найбільше його діставала втома. Чесно кажучи, він був уже в такому настрої, щоб на все плюнути і лягти прямо ось тут.

До Ворвжського крому, як почув він від когось, ще добу-дві шляху.

«Щоб вас..!» - мовчки вилаявся він.

Зійшов місяць. Нічного світила не було видно, але по тому, як посвітлішав туман, можна було здогадатися про його присутність.

Караван возів вибрався на тверду землю і урочники зітхнули з полегшенням.

-Привал, - дали сигнал спереду.

Землю в окрузі пильно обстежили і почали розставляти вози по колу. Всі заметушилися, зайнявшись справами, і незабаром в таборі запалали перші вогнища.

Доля розіп`яв одяг на палицях і, загорнувшись у вкривало, поплентався до багаття. Тут йому протягнули миску з варею. Гаряча їжа оживила нутро і тут же страшно захотілося спати. Ледве прикінчивши юшку, Доля завалився під одинокий кущ...

Чи то туман згустився, чи у тому були винні хмари, що закривали єдине світило ночі - місяць, але якщо донедавна колись можна було побачити що-небудь кроків за десять від себе, то зараз з`явилося відчуття, ніби перебуваєш в горщику з молоком. Що позаду? Що спереду? Та й взагалі, де яка сторона?

Доля відразу виключився, немов хтось витягнув його свідомість з тіла, а разом з тим і з буття. А коли він раптом відкрив очі, то нікого рядом не побачив. Звуки тонули в тумані, і більшу частину часу панувала гнітюча тиша.

-Спав, не спав? - гадав Доля. - Не зрозуміло.

І тут його немов осінило. Свідомість охопила паніка: «Невже забули? Кинули»?

Адреналін потужним струменем хлинув в кров. Це відчулося навіть фізично.

Доля судорожно ковтнув і обережно піднявся на ноги. Якщо він дійсно тут залишився один, то не варто здіймати галас, - говорила та його частинка, що відповідала за спокій і тверезість суджень, - та й взагалі, не треба носитися стрімголов по мереті, і кричати, як недорізаний: «Допоможіть! Рятуйте! Візьміть мене назад»! По-перше, не протягнеш і десяти хвилин, як позбігаються чухи, і пиши пропало. А по-друге, це прояв слабкості духу - одного з семи тяжких позорищ. Навіть якщо ніхто і не побачить, то самому буде гидко згадувати про те.

Доля на дотик побрів у бік вогнища, від якого вже залишилися одні вуглинки.

-Хто тут? - здавалося, питання прозвучало прямо над вухом.

-Я, - здивовано промовив Доля.

Він зробив крок, перечепившись через когось, та гепнувся на землю. Чужі руки допомогли піднятися.

-Не спиться? - поцікавився їх власник.

-А?.. Не знаю... Так. Гнітить щось.

-Буває, - посміхнувся чоловік. - Це туман у всьому винний. Але нічого, скоро вийдемо з нього, і стане легше.

Доля скинув вкривало і, щулячись від холоду, одягнув вологу сорочку.

-Коли нам в путь? - тихо запитав він співрозмовника.

-Вранці.

«Ха! А піди зрозумій, коли він тут настає!» - Доля знову загорнувся у вкривало.

Вітерець розворушив туман. На якусь мить здалося, ніби останній ніщо інше, як гігантська ефемерна багатоніжка. Її «щупальця» різко розкинулися в усі боки і розвівалися в повітрі.

Доля нарешті зміг розглянути людину, що допомогла йому піднятися. Це був один з тих двох кромніків, яких він бачив при завантаженні возів. Його волосся хитромудро перепліталися на шиї, утворюючи своєрідний шолом. Дехто стверджував, між іншим, що він не поступається залізному. (Брешуть... Напевно.)

Доля ще жодного разу не стикався з справжніми кромніками. Він навіть не знав, як до тих ставитися. У жилах стільки історій розповідали, що тут важко було визначитися, хоча всі сходилися в одному: це святі люди. Так прямо ніхто не говорив, але мав на увазі саме це. Їх вважали свого роду орденом, воїнами духу.

На світанку на загальному зборі не дорахувалися двох з числа урочників. Доброрід зробив страшний рознос воєводі, мовляв, він, старий пень, невірно розставив сторожову охорону. І добре ще, що тільки двох не дорахувалися, а то могли б прокинутися і виявилося б, що всі давно бенкетують зі своїми предками в небесних хоромах Сплячого.

Ні, Доброрід, зрозуміло, не волав на увесь табір, а лише приглушено, але дуже грубо висловився. Не при всіх, звичайно… віч-на-віч… Але знайшлися базіки з наближеного кола, і слух жваво рознісся по табору.

Мовчан вислухав, поскрипуючи зубами. «Втіху» він знайшов в згортанні біваку і розміщені «рук» по місцях. Вилаяв усіх та кожного, кого бачив, хто підвернувся під гарячу руку. Коли все було готово, караван рушив в дорогу.

Вчорашні муки здалися б сном, якби не ниючі м`язи. Урочники, які недавно кляли болото та вози, що в’язнули в ньому, сьогодні полегшено зітхнули.

Туман швидко рідшав. Доля до сих пір не міг визначити, якого точно він кольору: чи то брудно-білий, чи то жовтий, може бурий. Пройдеш сто кроків - начебто один колір, ще сто - інший. Бувалі урочники стверджували, що він все ж жовтий. І ще додавали: «Бережи очі. Цей клятий туман їх виїдає». Однак, щось ніхто, начебто, ще не осліп.

Ґрунт під ногами помітно світлішав, переходячи в щільний пісок.

Доля упіймав себе на тому, що його увага ослабла. Він вже зацьковано не зиркає по сторонах, в побоюванні побачити за черговим кущиком або купиною якогось монстра, що причаївся та чекає слушної нагоди. З`явилося тупа байдужість до подій. І цьому виною, напевно, втома. Тіло ниє, не слухається. Кожна його клітина мріє про спокій.

-Розумієш, - тихо позаду перемовлялися двоє, - доріг тут немає. І ніхто прокладати їх не стане.

Голос людини носив залізну ознаку впевненості, досвіду та знання справи.

-Інакше б нечисть, - продовжував невідомий, - на них днювала і ночувала. Чухи й так сновигають навколо межі в пошуках поживи, а тут таке щастя та й саме в руки пливе. Мгууу... Не хочу, звичайно, накликати біду, але, скільки я раніше не ходив, а таке вперше - жодної сутички.

-А чого ж так?

-В сенсі?

-Нікого немає. А?

-Та хто його знає! - людина хотіла ще щось сказати, але чомусь передумала.

Доля теж чув, і не раз, про походи. Це діло завжди було небезпечним. Ніколи без бою не обходилося.

-Що не крок, - говорили бувалі люди, - так обов`язково на чух нарвешся.

А тут?.. І що думати? Невже слід очікувати чогось гіршого?

Доля навмисно розірвав нитку своїх міркувань. Всередині, спочатку ледь помітно, росла переконаність в майбутньому страшному бої. Можливо останньому для всіх тут присутніх.

«Як же ми схильні до мінливості долі! - сумно посміхнувся хлопець. – Свобода, де вона?.. Людина така ж... така ж річ, як камінь, як дерево, як... Завжди в якійсь залежності, якомусь підпорядкуванні».

Тверезість думок різко щезла. Далі в голові почався якійсь сумбур: «Якщо є то, значить вийде одне… чи ось інше, але тільки за умови третього, або четвертого... І людина також. Вона не вільна... Це закон причинності, - раптом згадалося йому мудрий вираз. - Закон причинності».

Справжня ситуація визначається минулими вчинками. Незрозуміло, чому раніше він не розумів цього?

Світ навколо на мить заволокло сірою пеленою. Все попливло. І знову на Долю нахлинула сумна туга якогось глибокого душевного болю.

«Втратив... втратив.., » - і він тихо заплакав.

Обличчя спотворилося. А раціональна тверезомисляча частинка розуму здивовано дивилася на нього: чому сльози? - Доля й сам не розумів чому.

О, якби пам`ять повернулася!

А, може, і не варто її будити? Що вона приховує?..

(Народження. Смерть. - Дві точки одної прямої. Вони обрізають лінію життя, і пам`ять ніякими засобами не в змозі витягнути, те що находиться за їх межами. Що нас чекає потім? А що було до цього? Ці два питання, на які ніхто не відповість, поки не перейде ті точки. І вся сіль в тому, що перейти їх неможливо, бо людина обмежена часом свого буття. Скільки б ти не намагався йти, навіть бігти, але все одне зістаришся та вмреш…

Сумно… сумно, але ти нічого не в змозі зробити…

Може, ми жили раніше? І будемо жити потім… Дивні думки.

Чогось перед очима намалювалася лінія, яка сама собою зімкнулася в коло… І смерть, і народження злилися в одне ціле. Дивовижна метаморфоза...)

Чужі думки, ніби ті малюнки, які показують на ярмарках: дивні, цікаві… незвичайні… привабливі… Невже вони дійсно належать Долі? – і тут хлопець прокинувся.

Туман розсіявся. Як тільки він залишився позаду, здалося, ніби з плечей впав неймовірно важкий тягар. Перші хвилини тіло від легкості мало не злітало до неба. Ніби пушинка. Та й на душі стало веселіше.

Караван вибрався у степ, минаючи зарості колючок і поодиноких ялинок. День видався похмурим. Зрідка накрапав дощик вперемішку зі снігом.

Було далеко за полудень, коли з найближчого гаю виринуло кілька фігур розвідників.

«Ну, ось і почалося», - промайнуло в голові у Долі.

-Дочекалися, - сумно проговорили ззаду. Очевидно, там теж очікували на смертельну бійку.

Доля подумав, що зараз розгорнуть оборону, але цього не сталося. «Руки» рушили далі.

«Може, обійшлося?» - промайнула думка.

Але…

-Щось трапилося? - зашепотіли в рядах урочників.

Караван спустився в холодний сирий яр, і тут всім наказали зупинитися.

-Слово старшині! - загудів людський хор.

-Брати! - виїхав вперед Доброрід. - Серйозне питання. Як ви скажете, так тому і бути.

-Кажи. Не тягни! - але через гамір старшини зовсім не було чутно.

-Тихо! Тихо! - закричав Мовчан.

-Нумо заткнутися усім! - прогарчав Скоравода, глава Долиної «руки».

Він жваво надавав стусанів своїм найбільш балакучим молодцям.

-Брати! - продовжив Доброрід. - Ворвжський кром в облозі.

Застигла така тиша, що можна було вирішити, ніби ти раптом оглух. І раптом хлинуло:

-Як? Чому?

Людське море зашуміло сотнями голосів. Одні лише вої мовчки сиділи на конях, похмуро поглядаючи на всі боки.

-Питання в тому - що нам робити? - глава старшини виждав час і продовжив: - Нечисть перевищує нас числом рази в три. Не менше. Однак кинути кромніків в такий момент мені здається великою ганьбою.

-Ми з тобою, - нарешті заговорили вої. - Як ти скажеш, так і зробимо: битися - значить битися, а бігти...

Вони навмисно не закінчили речення.

Тепер мовчали урочники. Питання дійсно було нелегким. Було би нечистих хоча б стільки же, як людей, то ще можна було б ризикнути і взяти раптовістю. Але з іншого боку: негоже і кидати своїх товаришів-кромніків один на один проти цих чух. Рано чи пізно ті знесуть оборону, це як пити дати.

-Так що скажете, брати?

Мовчання. Питання Доброріда зависло в повітрі похмурою хмарою. Виникла ситуація, коли ні відповідь «так», ні відповідь «ні» не приведуть до рішення, яке б влаштовувало всіх. Результат абсолютно позитивним не буде ні в якому випадку.

Воєвода під`їхав до Доброріда і щось тихо промовив.

-Особисто я вважаю, - подав голос глава старшини, - що не до честі нам буде обходити кром стороною.

-Чи є сенс в цьому? - пробасив Орлик, начальник заозерних. - Результат бою легко передбачити. Виходячи з цього, чи тоді буде смисл в нашій смерті? Нікого не врятуємо і самі голови складемо. Адже так?

-Чи не зарано ти нас на похоронне вогнище відправляєш? - зло промовив Скоравода. - Сміливістю...

-Ось тільки не треба тут приндитися! Бо ми не на оглядинах, - підтримав хтось Орлика.

-Це хто там гавкає?

-Обережніше в словах! - пригрозив Доброрід. - Тут кожен має право висловитися.

-Треба дивитися правді в очі: нам не вистояти проти чух, - це вийшов вперед Сльозун, досвідчений ратник.

-А що ж ти нам пропонуєш? Кинути кромніків? - розсердився хтось справа.

-Ну, а що ти пропонуєш? - Сльозун примружився. Для нього молодість не авторитет. - Уже, може, продумав хід бою? Або хочеш ось так просто ні за хрін собачий голови скласти? Синок, благородство благородством, але тут життя.

І понеслося. Дійшло навіть до особистих образ.

Доля аж рота роззявив: не може такого бути! Ні, безумовно йому сниться. Розвели тут сопливу демагогію. Та що це за бардак такий! Доброрід, ти ж глава війська, а не баба на оглядинах! Що за церемонії? Хто не бажає воювати, нехай чеше на... піч грітися. Врешті-решт, ми ж люди! Чи нечисть, коли своїх кидаємо на поживу?

Все це стрілою промайнуло в голові.

-А ти що мовчиш, Доля? - чомусь звернувся саме до нього Доброрід. - Люди волосся на голові рвуть, а ти руки за пояс засунув і задоволений.

-Кому де подобається волосся рвати.

Глава старшини кисло посміхнувся.

-Так що скажеш, жартівник?

Повисла така зловісна тиша, що Доля фізично відчув сотні очей, які впилися в його постать, немов голодні клопи.

Питання явно мало подвійну природу. І скритим його змістом було звернення до Долі, як долі - в даному випадку персоніфікованої. Мовляв, а що вона скаже?

Доля закрив очі, збираючись з думками. На якийсь час йому здалося, що він чи то заснув, чи то провалився в бездонну темну бочку...

(Його завжди цікавило питання часу. У чому його суть?

Варто було тільки почати думати про нього - дух захоплювало. Стільки... стільки... стільки думок!

Час. Що це? - Колесо воза? Обертається навколо небесної осі, змінюючи положення і, врешті-решт, навертається до початку. Весна, літо, осінь, зима. Чим тобі не приклад?

Гаразд, з цим, скажімо, ясно. А як бути з людиною? Як бути з більш-менш розумною твариною?.. Зі звіром? Птахом?.. Травичкою, нарешті? Чи є їм місце в цьому колесі, чи ні?

Питання. Питання. І питання.

А відповіді де?

«А, може, час це я? - питав себе Доля. - Якщо я живу, значить, існує час. Немає мене - і немає часу. Нема нічого. Кругом лише порожнеча».)

Він знову дивувався подібним думкам. Звідки ті тільки беруться? Невже невидимі духи нашіптують їх уві сні?

Цікаво, а чи відвідують інших людей подібні думки?

О, а раптом час існує, як підсумок існування всіх? Абсолютно всіх. І доля, тоді, результат сплетіння ниток життів всіх. Час - нескінченна мотузка...

Коли зір повернувся, Доля знайшов всіх в глибокій задумі. Він і сам жодного звуку, жодного слова, як не намагався, але вимовити не міг. А тут ще пекельно розболілася голова; у вухах дзвін такий, що в і Острудному, мабуть, почують.

Доброрід заметушився, щось прокричав, але Доля бачив лише, як відкривається його рот. Чиїсь руки підхопили тіло хлопця, що розпочало неспішно осідати.

«Живеш і не віриш, що живеш! - посміхнувся Доля. Його акуратно посадили на землю. - Чесне слово: не віриш. Як там хтось сказав зі східних поетів: «Увесь цей світ на сонне марення подібний… Його душа сприйняти розумом не здібна».

Стій! Яких таких східних поетів? – розгубився Доля. А хтось у нього всередині прошепотів: «Рудакі… Абу Абдаллах…»

-Всі чули Долю? - голос Доброріда розірвав вату тиші. - Він - духовидець, клянусь життям!

Не дивлячись на нудоту, Доля побачив, як розступилися навколо нього люди.

-Вирішено! - підбив підсумок Доброрід. - Зробимо по честі, і нехай буде так!

-Вірно! - закивали головами старі мужі.

Холоду зовсім не відчувалося. Навпаки, здавалося, що стоїть страшна спека. Доля спробував розстібнути ремені броні, але руки ледь-ледь піднялися вгору.

-Він посередник, - цю фразу сказали разів із сорок.

Доля з запізненням схаменувся: «Про що вони?» Але свідомість потонула в хвилях нудоти і неймовірної втоми.

-Напевно, років сімдесят пройшло, - говорив комусь Мовчан, - зі смерті Кучерявця. Ми вже й не думали, що з`явиться хтось із їх числа.

«Так, що тут відбувається?» - Доля зробив ще одну спробу зібрати воєдино мозаїку думок.

Люди навколо діловито метушилися. Давалася взнаки передбойова атмосфера.

«Невже наступаємо»? - Доля подумав, що десь випав з контексту сьогодення. Все навколо мало такий вигляд, ніби дивишся картинки все з тієї ж ярмарки. Все було якимось нереальним.

Сутеніло швидко. Тут і там запалили багаття. Долю чомусь віднесли до одного з них. А далі, все ніби в гарячці. Лише на ранок настало якесь прояснення в мізках. Руки-ноги затекли. Доля розім`яв їх і озирнувся: люди все ще дрімали.

«Так що ж відбувається?» - питати йому здавалося незручним. Не хотілося уславитися надто цікавим, бо цікавість - природа жінок.

-Пора, - підійшов до своїх Скоравода. Виявляється, що табір давно ожив. (І коли встиг?) - Збирайтеся.

Він присів поруч з Долею і поцікавився:

-Як ти?

-Нічого, начебто.

-Добре, - розлого промовив Скоравода. - Давай готуватися.

-А куди ми..?

-На битву, - і тут же швидко додав: - По дорозі поясню.

Остання фраза збивала з пантелику. Це треба ж, невже звичайному недосвідченому урочнику дозволять все пояснити? Що ж сталося?

А й справді щось сталося. Скоравода розповів, як і обіцяв. Причому таким довірчим тоном, наче з коханою воркував.

«Рука» зробила марш-кидок до височин, що виднілися на півночі від крому, і засіла в ялиннику на краю обриву з правого боку. Схил протилежної кручі повинні були зайняти заозерні.

-А ось тепер гав не ловити! - напучував Скоравода. - Не спіть на місцях.

Стрілки розсілися по місцях, дістали з підлуччя зброю і затихли. Потяглися нудні хвилини очікування.

Між височинами низом притьопали урочники Заслави. Ледве вони сховалися в заростях трави, як подали знак буди уважним.

Весь план майбутньої битви був розрахований на раптовість і незнання ворогом числа людей. Треба було тільки заманити нечисть в пастку, а там... Може й відступлять. А, може, і переможемо.

Доля вибрав дуже зручне місце: перед ним все проглядалося, як на долоні, а самого його не було видно. Тіло ще лихоманило, але не так, немов, як від хвороби.

В голові увесь час крутилися питання. Наприклад: що з ним, Долею, вчора сталося? Чи не захворів? Приступ, може, який? - Не зрозуміло.

Він замучив себе припущеннями, але вони не змінили стану речей.

«А взагалі-то, - міркував хлопець, - зараз не підходящий час, щоб ламати голову. Треба зосередитися на ділі».

Небо вже порожевіло, ніби щічки немовляти, а з боку «руки» Заслави ні слуху, ні духу. Тиша.

Доля витягнув з тула стрілу. Йому ще жодного разу не доводилося стріляти в щось живе. У предмети, цілі всякі - це так, це було, але в птицю, наприклад, в звіра, не кажучи вже про людину, нечисть - жодного разу. Почуття його зараз роздирали найсуперечливіші.

А воєвода говорив про саме це, коли збирав новачків-урочників перед їх дислокацією на місцях.

-Хлопці, - він сумно зітхав і взагалі виглядав втомленим. - Хлопці, сьогодні буде важкий день. Нині ви переступите межу... грань невинності, чистоти. Цей крок повинен робитися свідомо, інакше... ех-ех-ех... Природа… людська противиться злу. Будь-якому злу: і внутрішньому, створеного від розуму, і зовнішньому, створеному від початку світу. Вона противиться, як може, тому... тому що зло - хвороба душі. І чим більше вражена душа, тим менше залишається її в тому… в іншому світі... Багатьох... багатьох вивертає навиворіт. Таке буває навіть з досвідченими бійцями. Порада: спробуйте контролювати себе. Говоріть собі так: «Я правий!» І не сумнівайтеся! Ви чуєте? Ніколи не сумнівайтеся потім. Бо тоді кінець.

Мовчан раптом спохмурнів.

-Я не хотів, щоб хто-небудь з вас знаходився сьогодні тут. Але це було ваше бажання, ваша воля… ваше життя. Прожити його замість вас, мені не дано. А шкода... Гаразд, раз так, значить так тому і бути.

Воєвода замовк. Очі його вихопили з натовпу Долю, і той побачив в них втому від неминучості, і небажання їй підкорятися.

Було неясно, чи то Мовчан закінчив свою промову, то чи ще щось обмірковує.

-Тіло людське, - прохолодно-байдужим тоном раптом сказав Доля (він здивувався тому, що не контролює свою промову), - подібно піхов. Дух же - меч в них. І лише тільки він в бою вирішує справу...

Тільки досвідчене око б помітило, як слова подіяли на воєводу. Здається, в цей момент Доля вловив його бурмотіння. І слова ті були: «Я правий! Цього хоче Сплячий». І він полегшено зітхнув.

Здається, він тільки й чекав моїх слів.

-Приступимо, - вголос промовив Мовчан...

«Як би там не було, а відступати вже пізно. Та й нікуди», - Доля кілька разів приклався до лука.

-Йдуть! - понеслася звістка серед стрільців.

З пожовклих заростей вискочили фігури урочників Заслави. Навіть звідси було видно, що багатьох було поранено. Вочевидь, бійка була неслабкою.

Люди звернули в яр і попрямували до лісу, де, вочевидь, повинні були сидіти стрілки-вої. Слідом вискочило щось неймовірне: людина–нелюдина, звір-незвір. Доля придивився до цієї загадки природи і його взяв сумнів, що таке одоробло візьме стріла. Та тут, напевно, і на меч сподіватися не варто.

Чухи минули зарості і тепер здорово піддали ходу. Доля прикинув, якщо оті двоє урочників в хвості групи не додадуть темпу, то до рятівного лісу їм аж ніяк не встигнути.

Доля вже вибрав мішень, а сигналу між тим ніхто не подавав.

«Що ж так зволікають»? - закрутився він на всі боки.

Чухи промчали повз завалу і збили крайнього з втікачів. Видовище було вкрай неприємним: нечисть, вправно орудуючи палицями, за кілька секунд перетворило тіло людини в криваву кашу. Змішалися руки, ноги; хтось із монстрів з жадібністю відхопив собі здоровенний шматок і, віддалившись від інших, зжер.

Чухи. Це ті ж люди. Тільки в них більше дикого, первісного. А так - ті ж звички, емоції, така сама поведінка.

Доля дивився на них і впізнавав себе. Позаторік влітку він побив хлопця на два роки старшого від себе, й побив тільки за те, що той дав привід, аби його вважали слабким.

Доля зі злості сплюнув і вилаявся: «Ну ти й порівняв! Людину з нечистю»!

Страху від побаченого не було. Лише якась образа. Взагалі-то йому ніколи не подобалося ні надмірне насильство, ні безсилля.

Ще один урочник, що відстав від групи, бачив що саме сталося з його товаришем. Він різко зупинився і приготував меч до бою, немов кажучи самому собі - відступити не встигну, але хоча б парочку чух з собою прихвачу. Однак чи то він не надто дружив зі своєю зброєю, чи то нечисть була спритнішою, тільки той бідолаха навіть жодного разу, як слід мечем не махнув. Й немов ті мухи на лайно, його обліпили з усіх боків. За кілька секунд до Долі дійшло, що предмет, який відлетів убік - голова нещасного урочника.

«Рука» Заслави зникла серед дерев і звідти назустріч чухам вирвалися хмари стріл. Зараз же затрубив ріг і Доля випустив в ціль свою першу летючу смерть. Свідомість чітко сфокусувалася на цьому, але в якомусь незвичному ракурсі. Руки самі собою затанцювали над луком. Щезлі геть всі думки.

Обрив перетворився в пастку: відразу з трьох сторін чухів жалили стріли. А тих з них, що швидко почали відступати, зустріла кавалерія воїв. Не минуло й десяти хвилин, як на дні яру зачорніли купи тіл.

«Ось це ми дали»! - Доля навіть здивувався такій думці. Він знову не очікував від себе подібного. Тут же з’явилася думка, скільки, мовляв ще дивного ховається в мені самому.

Радіти було ще рано: наступний хід був за чухами. Зараз люди тільки трохи пощипали їх авангард.

Доля скинув тул і перерахував решту стріл. Несподівано на іншій стороні яру в стані заозерних почався якийсь переполох. Все прояснилося, коли з кручі вниз полетіло кілька тіл урочників.

-А, щоб тебе..! - тут же заволав десь за спиною чийсь чоловічий голос.

Доля не встиг толком збагнути, а його тіло вже само собою відскочило в сторону, ухиляючись від списа. Якимось дивом він не впустив лук, а в його правій залишилася стріла.

Темна постать чухи витягнула якийсь кривий металевий стрижень і рішуче рушила на Долю.

«Куди? Куди»? - піддалися паніці думки.

І дійсно, куди стріляти? - Нечисть вміло прикривалася щитом, рухаючись при цьому, немов п`яна: хиталася то вліво, то вправо, то присідала, то припадала на ногу.

Тут сталося щось дивне. Думка прийшла звідкись з глибини свідомості: «Слово... Слово...» Це було прозріння!

Доля зрозумів, що зараз стріла проб`є щит. І чуху разом з ним. Час завмер, а потім одним швидким стрибком сіпнувся вперед, запущений людським криком.

Чуха на секунду зупинилася, щоб наступної миті згорбитися і, спіткнувшись об траву, мішком впасти на пісок. Наконечник стріли визирав з бурої шерсті на спині. З рани же назовні вирвалася густа темна кров.

Ні втрачаючи ні секунди, Доля схопив тул і зайняв оборону. Тепер все змінилося: людей вперто тіснили вниз. І, здається, заозерних вже спихнули в яр.

Не можна було зрозуміти, що коїлося зліва, що справа. Де свої, де чужі? Іноді промайне волохата фігура між деревами - Доля туди стрілу і пустить. Зрідка у відповідь на вистріл долинало здавлене хрипіння.

Тул спорожнів.

-Ось і все, - Доля від безнадії закусив губу.

Подальші події уявлялись йому ясніше ясного. Він з надзвичайною чіткістю побачив свою загибель.

Від густих ялин вискочили відразу троє. Пущений кимось із них кругляк зі свистом врізався в груди, вириваючи з легенів стогін. Ноги підкосилися. В рот хлюпнуло щось солонувате і Доля захлинувся. Одна з чух з розгону вдарила прутом в обличчя. І в очах одразу потемніло...


...Світ звузився до розмірів точки. Маленької-маленької чорної точки. Вона мірко пульсувала і кожна її хвиля віддавалася в мозку пекельним болем, зростаючи щомиті.

Доля вхопився за якусь думку і витягнув свідомість з липкої темряви. Деякий час розум марив. Дивно, але Доля про це знав.

(Хто я? Метелик або людина?..) Хвиля болю стерла спогад. (А чи спогад це? Може, майбутнє?)

«Де я»? - Доля відкрив очі. Світло влилося в них, спалюючи нервові закінчення...

(Мені наснилося, що я маленький метелик, - звучав у голові голос, - що весело пурхає серед квітів. Потім я прокинувся і ніяк не міг зрозуміти: хто я - людина, якій наснилося, що вона метелик, чи метелик, якому сниться, що він людина?..)

«Хто це зі мною балакає? Сплячий?» - Доля жахнувся подібній думки-одкровення.

(Треба ж! Я не знаю насправді ким є! Логіка тут безсила. Абсолютно безсила...)

Чергова хвиля болю змусила судорожно здригнутися тіло.

«Де я?» - Доля відкрив очі знову. Виявляється, раніше він цього й не робив, а лише намагався робити.

Голова закинута, тіло лежить на чомусь нестійкому і колючому. Шкіра на обличчі подекуди стягнута, напевно, від запеченої крові. Спроба поворухнутися мало знову не втопила свідомість в темряві. Грудина при найменшому русі віддавала немов молотом по нервах, чим виривала мимовільний стогін.

Доля обережно покрутив головою на всі боки. Очевидно, його відкинуло на ялинові кущики. Може, це його і врятувало: труп убитого ним монстра вже давно жерли дрібні могильники. Від морди залишився один лише череп та кілька клаптиків шерсті.

Судячи з усього, був уже ранній вечір. Дерева обледеніли, і в променях сонця були схожими на казковий ліс. На піску виднілися пласти снігу.

Доля обережно сповз на землю і спробував відстебнути броню. Могильники завмерли, втупившись у людину своїми очима-бусинками, вочевидь вирішуючи питання: бігти звідси геть, або продовжити свою вечерю. Один з найхоробріших маленьких виродків навіть наблизився до Долі, але як тільки той скинув броню, лякливо пискнув і зник за спинами своїх товаришів.

На грудях під сорочкою відсвічував величезний темно-малиновий синець.

«А що б сталося не будь захисту? - посміхнувся Доля. - Або якби в голову вцілили»?

Поруч лежав зламаний лук і порожній тул.

-А де всі? - незрозуміло у кого запитав Доля. Слова, сказані вголос, розполохали звіряток. - Цікаво, а чим закінчилася ця битва?

Доля підвівся на ноги, і ледь зміг утримати рівновагу. Голова вертілася, немов, карусель, а до горла підкотилася нудотна грудка. Кров різко відхлинула від обличчя, тому хлопець впав і на кілька секунд втратив свідомість.

Друга спроба встати виявилася більш успішною. Очам відкрилася моторошна картина. Що творилося на дні яру! - Сіре море тілець могильників, які бенкетували над купами трупів. Вони жадібно рвали м`ясо, розтягували кістки.

Доля різко зігнувся навпіл. Його знудило. В голові водночас лопнуло кілька «струн», і це боляче вдарило по черепу.

Звідси треба йти без всяких «але», - зрозумів він. - Могильники більші, ніж ці потвори, можуть заявитися в будь-який момент. Та й маленькі тварючки, чого доброго, знахабніють вкінець та накинуться юрбою. Що їм вартує?

До ночі піднявся вітер. Погоду, взагалі-то, можна було вважати цілком терпимою, якби не він. Його пориви пробирали до мозку кісток.

Про місце розташування крому Доля лише здогадувався. Але це була лише теорія, а насправді ж могло статися, що кром знаходиться зовсім в іншому місці.

-А чому «може»? - Доля хмикнув, намагаючись пристебнути на місце броню. - Так воно і є… й буде…

Від холоду кисті рук посиніли, а пальці практично не гнулися. Доля, скривившись, наблизився до залишків чухи і вирвав з її рук металевий стрижень. Буде тепер чим захищатися. Заодно порився в похідній сумці нечисті. Чого там тільки не було: і в`ялені шматки м`яса; і якісь дерев`яні предмети у вигляді гребеня, пластини з заглибленням, і спиці; пара чиїхось висохлих очей; шматки тканини; зав’яла трава, зв`язана в пучки; кістяні голки і навіть маска. Але нічого, чим можна розпалити вогонь.

М`ясо Доля викинув відразу - погребував. Тканиною обмотав кисті, щоб хоч якось їх зігріти. Маска йому сподобалася, і він довго крутив її, вирішуючи, що робити. Зрештою, приторочив до пояса.

2000-01 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 2)
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 4)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
27.11.2016 © Маріанна / Казка
Старий Лев
Дзеркало для Бога
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 1)
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 3)
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 5)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 19  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.03.2012 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.04.2013 © Тетяна Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
20.03.2015 © Вікторія Легль
22.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди