Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.06.2016 16:25Повість
 
Дзеркало для Бога
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Дзеркало для Бога

Глава 5
«Всі проблеми людини полягають у тому, що інтуїтивно вона усвідомлює свої приховані ресурси, але не наважується скористатися ними».
(К. Кастанеда, «Сила безмовності»)

«Намагаючись проникнути в цю таємницю, прийдеш тільки до таємниці... Вихід - народження. Вхід – смерть».
(Лао-Цзи, «Трактат про шлях і потенцію»)

«Чітко визначити межу, що відокремлює звичайне душевне захворювання від демонічної одержимості, важко... суть більшості психічних патологій багато в чому залишається загадкою».
(О. Мень, «Син Людський»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 14.06.2016 / 36614

Возлюбимо і возхвалимо всіх богів, а вище всіх - Творця світу, владику небес і землі, часу і вічності, який знає все таємне і явне, єдиного і могутнього Сплячого-увіки-віків.

Так пише найученіший і старанний в науках Жарно Великий з Хмільника... У цій книзі хочу розкрити справжню історію цього світу...

Вони [імовірно - старі вчені мужі, кромніки, - ком. ред.] говорили, що наш світ перебуває всередині іншого світу, а останній, в свою чергу, лежить в наступному. Загальна кількість всіх світів є число нескінченне... Вони кажуть, ніби перший і останній світи є одне ціле, замкнуте...

Всевишній в милостивих снах своїх створив цей світ зі своїх мрій, подібно до гончара, що створює своєю фантазією дивовижний візерунок на вазі. Благословення Сплячому, він створив світ чистим, позбавленим усього нечистого, однак, як існує тінь від світла, так є і нечисте. І люди, будучи спочатку чистими, стали наповнюватися злом, як судини водою.

Але Творець наш полюбив людей більше інших і побажав відокремити їх від нечистого, і створив камінь коложар, і повелів кромнікам ставити їх в нову землю. Так почалися [з`являтися - ком. ред.] животи...»

«Книга Початку» (8102 р. після створення)

Доля знову завмер. Йому ввижалися чиїсь кроки позаду, шепіт хрипких голосів. Бувало, що він приймав зарослий мохом корч за фігуру, що потайки крадеться слідом; а то йому здавалося, що там попереду, в темряві похмурого лісу, світяться жовті очі хижаків. А, може, це і нечисть була.

Але ні. Це всього лише гра уяви. Маячня втомленого розуму. Та й ліс тому виною: у мереті все має таку властивість - придушити волю. Всякий, хто проходив крізь туман, лазив по лісах і пустелях, проймався гнітючим відчуттям, яке настає від чийогось важкого недоброго погляду в спину. Такого, що аж мороз по шкірі. Завжди хочеться інстинктивно озирнутися і захиститися.

Але від того, що потім нікого не знаходиш, ставало зовсім моторошно. Зрадницька боягузлива частинка твоєї особистості (а така є у кожного) піддавалася паніці, і ти з останніх сил гасиш бажання бігти стрімголов, куди завгодно, аби тільки подалі звідси.

Доля соромився свого страху. Він спорив з собою, приводив розумні доводи, але сліпий жах самотності і незахищеності тиснув на своє. І як же важко буває його побороти!

(...Впав в мені дух мій: згадую дні стародавні, міркую про справи рук своїх. Бачу: на небезпечному я шляху і далекий від шляху вічного. Жалить мене страх, ніби бджола, що озлобилася...)

Дивні слова чужої молитви. Але зараз вони конче були потрібні… бо душа жадала хоч якогось заспокоєння.

Очі виловили червонуваті вогники. Спочатку подумалося, що це чергова мана, галюцинація. За ніч вже не вперше доводилося «бачити» щось подібне.

Доля втупився в напрямку вогників, але нічого не виявив. Довелося подивитися в бік, і тільки тоді на периферії зору з`явилися кілька червонуватих точок.

Кругом темрява непроглядна. Далі ніж на два-три кроки нічого толком не розрізнити. Тому обережно, намагаючись не впасти і зайвий раз не шуміти, Доля крався в сторону цяток. В голові роїлися всякі фантастичні образи, але чіткості у визначенні від цього не додалося.

Лише коли він прямо-таки носом утнувся в ці точки, то зрозумів, що світло виходить від кількох вуглинок багаття, які ще не встигли затухнути.

Але хто його розвів? Коли? Чи пішов вже геть, або, може, ховається поблизу?

Доля озирнувся. Начебто нікого не видно, якщо, звичайно, тут взагалі можна щось розглянути.

Хоча ось там... Ні, мабуть здалося…

А в принципі, вуглинки це велика удача. Головне щоб вони не затухли зовсім, - Доля кинувся до найближчих дерев і корчів, намагаючись намацати на них сухий мох. І як на зло - кругом був лише вологий.

(...Ти сказав: «Пильнувати я буду дороги твої...»)

Руки нишпорили по стовбурах, гарячково хапаючи все підряд. Нарешті (слава Матері Землі!) знайшли дещо сухе. Мабуть, мох.

Доля обережно поклав його поверх вуглинок, накидав трохи гілочок і подув. Тоненький язичок полум`я все це лизнув, на кілька секунд пригас, щоб потім розійтися з більшою силою.

Доля підкинув гілочок, однак навіть у всій своїй могутності багаття зовсім не гріло. Тіло людини швидко остигало. Доторкнися до вогню, здавалося, й не обпечешся. І тільки тепер Доля зрозумів, наскільки змерз.

Він притулився спиною до дерева.

«Та-а-ак... Ну й холод. Зараз би чогось... чогось…», - Доля на секунду, як йому здалося, провалився в темряву.

(...Тому, у кого руки невинні, серце чисто і розум вірний, тому даси ти заспокоєння в собі, тому даси благословення своє і наблизиш до себе...)

Голос нашіптував молитву, намагаючись підбадьорити дух Долі. Той почав ворушитися та щось робити. Підкидав гілки в багаття, міняв положення, але все одно втома повільно завойовувала волю. Кілька разів він ловив себе на тому, що тоне в павутині сну.

«Молитва моя, прямуй до обличчя Сплячого, - ці слова заучені ще змалку. Доля зловив себе на тому, що раніше ніколи не замислювався про їх значення, але ось настав момент, коли раптом зміст розкрився сам собою. Це відбулося настільки несподівано, що хлопець, приголомшений цим, втратив дар мови. - Так ось що малося на увазі»!

Тут прямо над вухом затріщало падаюче дерево. Доля навіть на ноги не підхопився, а відразу перекинувся вперед і стрімко відкотився вліво.

Він зацьковано закрутив головою: нічого. І нікого.

Здалося, чи що? - Це питання болісно віддавалося в голові, змушуючи все єство людини перебувати в якомусь настороженому стані: і розслабитися аж ніяк не можна, і в той же час небезпеки не видно.

Все-таки страшно: перебуваєш на ворожій території, де тебе можуть вбити.

«А, може, це сонне вухо чудить? Сприйняло шум гілки, яка ламається від морозу, та збільшило його п`ятикратно - і ось тобі падаюче дерево, або обвал. Таке ж буває?»

За цими думками Доля і не помітив, що вже почало світати. Багаття затухало, так і не «доївши» гілок; а землю навколо укутало тонке покривало снігу, пухнастого як хутро.

-А відчуття таке, ніби й не спав зовсім. - Доля нагнувся вмитися сніжком і тут же, лаючись, впав на коліна.

Як він міг забути, що ніс розбитий! Прикро. І боляче до сліз.

Кілька червоних крапель полетіли вниз, пропалюючи сніг до землі. Доля обережно витер синці. Шум в голові вщух, але ось з боку в бік його чомусь похитувало.

На голодний шлунок йти було важко. Той постійно бунтував, бурчав, гарчав, кусався, а Доля щосили кріпився, кидаючи до рота грудки снігу, немов це могло якось допомогти вгамувати голод.

Ліс на подив швидко закінчився. Зазвичай так буває, коли готуєшся до чогось довгого, а воно зненацька закінчується. Причому абсолютно несподівано.

З вершини найближчого пагорба видно було не дуже добре. І хрін його знає, куди треба крокувати та де шукати той кром!

Доля спересердя вилаявся. Йому думалося, що як тільки він вийде з нетрів, то одразу зорієнтується. А зараз? Дивишся, дивишся, а попереду лише кургани та небо.

Правда, останнє дуже красиве сьогодні. Доля присів перепочити, і, дивлячись на нього, замріявся.

Таку красу ніяка людина не в змозі навіть уявити собі...

Тільки Сплячий (будь він здоровий в віках) в мріях своїх, - слова ці були заучені назубок, - міг створити цей світ.

«Чому Сплячий? - Доля задумався. - Чому Сплячий»?

Це був один з епітетів Творця. Він же Хранитель шляхів.

«Сплячий? А чи не тому Сплячий, що він не в повній мірі розуміє зробленого ним, бо спить»? - Доля озирнувся: ніхто не чув ці вільнодумства?

Спляча людина сприймає сон за реальність. Лише прокинувшись, вона розуміє свою помилку.

«В якому ж світі живемо ми? Уві сні Сплячого або в реальності Сплячого»? - Доля задався питанням, а сам тим часом здивувався настільки сміливому припущенню.

Мені наснилося, що я маленький метелик, що весело пурхає серед квітів. Я прокинувся, - так здається колись сказав якийсь мудрець. А якщо прокинеться Сплячий, він зможе дізнатися, де реальність, а де сон?

Гаразд, - Доля тряхнув головою, - це, звичайно, цікава тема для роздумів, але потрібно шукати кром.

Хлопець спустився, обійшов кілька курганів, вибрав серед них найвищий і поліз його штурмувати.

Швидше за все, кром має знаходитися недалеко від лісу (інакше, питається, якого б... чухи сиділи в облозі за сімдесят земель від нього). Тут тільки два пояснення: або сам Доля заблукав і вийшов не там, або... або... ну, загалом, або щось інше.

Доля вилаявся ще раз. Піднявшись на вершину, він старанно озирнувся по сторонах. Зліва, за маленьким гайком, вірніше, групкою дерев, виднілися якісь будівлі. Навіть від серця відлягло.

-Ну, забрів! - Доля сердито захитав головою, але ноги вже легко понесли його до крому.

І тут знову прокинулася частина, яка вічно дражнила його свідомість. У пам`яті самі собою спливли епізоди останніх днів, особливо позавчорашніх подій. Ніби в глухій стіні зробили ряд дірок крізь які проглядаються крихітні частини цілого.

Так що ж тоді сталося? - А чому ти не задаєшся питанням про причини зміни настроїв урочників?

Доля навіть насупився, намагаючись відновити події. Пригадується, котрі тільки було почали сперечатися йти чи ні, як тут... – Так що сталося?

Відповідь лежала прямо перед носом, але, чи то він осліп, або це не та відповідь...

Духовидець. Хто такий духовидець? - Той, хто бачить шляхи… - Чому це я духовидець? Хто вирішив?

Доля вчепився за ці епізоди, які залишилися від думок, однак відчував, що це марна справа. Хоча і здається, ніби ось-ось і стіна впаде. Але, мабуть, легше забратися на небо.

Було вже за полудень, коли Доля минув гайок і вийшов до невисокого, явно штучного походження, валу, за яким розкинулися стіни крому - чергового вогнища чистого в морі мереті. Не встиг він наблизитися, як відчинилися оббиті залізом ворота і назустріч вийшов Доброрід з купою інших знайомих.

-Доля! - посмішка глави старшини була ширшою від його голови, а кінці губ ховалися за вухами. - А ми думали... Де ж ти ці три дні пропадав?

-Три? Які... Чому три? Вчора тільки.., - голос Долі від довгого мовчання злегка сіл. - А коли ж ми тоді билися?

Люди навколо щиро розреготалися.

-Ти, мабуть, живої води випив, - знову розсміявся Доброрід. – Ми вважали тебе мертвим…


…Пізніше, коли Доля відмився, ситно поїв, так що аж пузо надулося, він знову зустрівся з Доброродом.

Спочатку розмовляти було важко. Немов вони спілкувалися на різних діалектах. І тільки згодом до Долі дійшло, що глава старшини чогось від нього хоче. Прямо він про це не говорив, але постійно натякав. Чомусь раптом сказав, що слід оберігатися.

«Кого? Що він там задумав»? - непомітно для себе Доля виявив, що його голова тулиться до стіни. Вона немов наливалася свинцем. Голос Добророда заколивався в незвичайній тональності.

Задньою думкою Доля зрозумів, що глава старшини мітить в «вищі сфери». Ця людина мала воістину величезне честолюбство, але в той же час вміло його приховувала. Тільки зараз вона злегка відкрила завісу своєї сутності.

«Але навіщо, питається, я йому здався»? - Долю мало цікавили «великі» плани Добророда, тим паче стосовно походу до животів Великої гілки.

-…збирається віче… вирішувати… і хто стане головувати… підтримка декого з Синьої гілки… та ще кромніки не проти… а у нас є духовидець.., - ці слова глава старшини, немов пісок протікали крізь розум Долі, навіть не затримуючись.

Хлопець, в іншому, як і кожна людина, більше думав про особисте. Цієї миті йому хотілося знати про причини, що вплинули на настрої урочників; про результат битви; і особливо - хто такі духовидці.

-Ха! - Доброрід витріщив очі. - Ти жар-ту-єш, чи що?

Говорив він повільно, неквапливо… Навіть дуже повільно. Фрази тяглися, як та смола.

-Та які жарти! Тут і без них…

-Не-е-вже-е? - тут старшина раптом замовк і якось дивно подивився на Долю.

«Чого це він? - насторожився той. - Може розгубився? – тут уже і думки самого Долі сповільнилися. - Не ро-зу-мі-є?.. Що-ро-би-ти»?

Хлопцю здалося, що Доброрід починає здавати назад. Немов озирається на свої слова і розмірковує: «А чи не сказав я чогось зайвого?» Ще трохи і зовсім вислизне.

Подальша розмова відпала сама собою. Доброрід кудись терміново заспішив.

Доля похмуро подивився йому вслід: «Щось я упустив». А потім поплентався в відведену для нього кімнату поспати до ранку. Але сон не йшов. Ще б півгодини тому він спав би без задніх ніг, ледь доторкнися голова перини. А зараз її терзали «оскаженіли» думки. Дуже повільні, тягучі.

-З ки-и-им по-го-во-ри-ти-и?

Люди чомусь намагалися уникати зустрічей, опускали очі. Доля це помітив, ледь пройшовшись по крому. Таке, мабуть, відбувається з ним вперше.

-В чому причина? - труїв себе питанням Доля.

Відчуття були тяжкими. Але головне - це невідомість: «Чому? Від чого»?

Доля вилаявся.

-Кх-х! - тихо кашлянув хтось ззаду. - Цікава річ.

Голос належав кромніку, одному з тієї парочки, що супроводжувала «руки». Він крутив у руках металевий стрижень, взятий Долею у вбитої чухи.

-Цікава річ, - знову промовив кромнік.

-Можливо, - неохоче погодився Доля. «Тільки цього кромніка зараз і не вистачає»!

Сприйняття притуплювалося прямо на очах.

-Чо-ому та-а-акий-й жа-а-а-ль в го-ло-о-осі? – запитав кромнік.

-Нічого у мене в голосі немає, - Доля чомусь розсердився.

-А я-я-я думав...

-Все в порядку.

-Ясно-о-о, - кромнік подивився на увсебіч, не знаючи що ще сказати. Очевидно, він прийшов сюди для якоїсь бесіди, може навіть важливої, але не знає, як підступитися. - А знаєш що це? - він знову повернувся до стрижня. Час різко дременув. А з ним дременули й слова. «Уповільненість» хутко зникла.

-Зброя.

-Небесне залізо, - кромнік примружив одне око. - Таку штуку серед чух дають тільки гарному воїнові. До речі, а де ти її взяв?

«Ось же причепився!» - сердився Доля, але розповів.

Слова, немов витягнули неприємне «жало», що розбурхувало свідомість та отруювало її озлобленістю буквально на все: на звуки, на світло, на питання, на відповіді, на... Перераховувати, то й часу не вистачить щоб переслухати.

Роздратування стихло.

-Ні, твоя перемога над чухою не випадковість, - кромнік, до цього мовчки слухав оповідання Долі, став заперечливо мотати головою. Він навмисно нічого не пояснив.

«Хоче, видно, щоб я його запитав», - зрозумів Доля. І він запитав.

-Сядьмо, - запропонував кромнік. Він замкнув за собою двері. - Тільки тому, що ти вплинув на урочників, переконав їх вступити в бій з чухами і тим самим зняв облогу з крома, я... ми не видали тебе.

-Що?

-Хоча, кажучи чесно, нам не подобається твоя присутність тут. Нехай люди продовжують вважати тебе посередником, духовидцем. Нехай. Це куди краще і безпечніше. Так тобі не загрожує... Хоча, що за дурниці я говорю. Які загрози? Тобі! Ц смішно... Ос-с-сь... Добре, що пройшло стільки років, і немає нікого, хто пам’ятав який вигляд мають посередники. Останній з них помер... о-го-го коли!

-Стоп, стоп! - Доля від шоку відчув, як слабшають ноги. Тіло повільно наповнювалося панічною нервозністю. - Повтори.

А в голові тільки одне: «Що він плете»?

-Що повторити?

-Про те, що я переконав там...

-Ну так.

-Що «Ну, так»? - голос ледь не зірвався на крик.

-Переконайся сам.

-Як? Та й коли це могло бути? Не пам’ятаю, щоб комусь розповідав…

-Перед битвою. Це було перед битвою. На раді, - кромнік здивувався.

-Не було такого! - заволав Доля. Щека судорожно сіпнулася.

-Було, - впевненість кромніка вражала. - Було.

-Я цього не пам`ятаю, - кожне слово було вимовлено зі сталевою переконаністю, щоб «цей недалекий кромнік» чітко зрозумів підтекст сказаного.

-Якщо не пам`ятаєш, то це не означає, що нічого не було. Ти просто думаєш про це, як про... Не знаю, як висловитися. Загалом, слова ти не вимовляв.

-А що тоді..?

-Я не можу пояснити тобі того, чого не уявляю. Якимось чином ти вплинув на уми людей. Змусив вступити в бій. Вони вважали, що Сплячий каже твоїми устами.

-А чого вирішили, що те робив я, а не саме Сплячий?

-Гммм! І цього мені теж не пояснити, - кромнік розвів руками. - А, взагалі-то, тобі повинно бути видніше.

-Та я ж кажу... божевілля якесь! - Доля нервово міряв кроками кімнату й раптом завмер.

Він знову і знову спробував відтворити в пам`яті... відповідь на все. Так-так, саме відповідь на все, яка швидко промайнула в свідомості. Але результат: прямо хоч плач - глухо.

-Послухай мене! Послухай! - Доля хотів розповісти кромніку про все, що у нього накопичилося стосовно останніх подій, але слова перемішалися.

Він лише налякав бідолаху і це ще більше розлютило хлопця. Ледь стримуючись, щоб не наговорити зайвого, Доля примружився і прошепотів: «Дурниці! Все дурниці! Не може такого бути»!

Але щось всередині наполегливо опиралося, не хотіло слухати кромніка. Воно повторювало: «Не вір! Будь ласка, не треба вірити».

-Хто я? - Доля спочатку запитав, і тільки потім усвідомив питання.

Йому стало страшно. Не встиг він крикнути, щоб кромнік не відповідав, як той тихо і дещо злякано сказав:

-Ти - заклятий.

-Що? - холодним тоном перепитав Доля.

-Ти - заклятий, - зовсім тихо промовив кромнік.

Він опустив очі. Доля зараз був страшним, як ніщо в світі.

...Жив-був собі Я, - історія відома і стара, як цей світ. Доля її чув мільйон разів. - Добре йому, задоволений він життям. Дивиться на себе і каже:

-Ось у мене є ліва рука, ось права рука. Сильна у мене права рука, зате ліва красивіша, витонченіша. І обидві вони - мої помічниці-виконавиці. Ось у мене ноги: ліва і права. Міцні вони, як дуби сторічні; опора моя. Тримають фортецю мою. А ось голова.

Але не бачить Я своєї голови, не бачить обличчя свого.

І стало йому сумно, бо виходить, що немає йому такого помічника рівного голові, не може він на обличчя своє поглянути.

Задумався Я, надовго задумався. І вирішив: треба зробити щось таке, щоб хоч раз поглянути на своє обличчя, хоч раз подивитися на роботу думки своєї...

-Добре, припустимо, - Доля присів навпроти кромніка. - І що з цього?

-Тобі видніше.

-Та-ак! - Доля довго-довго дивився в очі кромніка.

Хаос в мізках вщух. Звичайно, з дитинства лякають заклятими. Розповідають такі небилиці і байки, що і заснути не можеш.

А ця Правда про Я? Адже це в ній розповідається про появу заклятих...

«А чого я так злякався? Подумаєш новина! А я от не вірю і що тоді? - Та нічого»! - Доля полегшено зітхнув: нарешті-то йому все зрозуміло - він не заклятий. Це вони, кромнікі, собі придумали.

-Хотілося би дізнатися, - несподівано змінив він тему, - як пройшла битва?

-Великі втрати, - констатував кромнік. Судячи з усього, він сам був радий зміні теми і при цьому відразу став виглядати по дурному радісно, ​​немов молоде щеня. - Число чух виявилося рази в три більше, ніж вважалось з самого початку. І якби не ведмевухі... Незрозуміло тільки, що вони робили в мереті. Нам не вдалося поговорити.

-Ведмевухі? - Доля ніколи їх не бачив.

-Так, так. Очолював їх Грозка.

Це ім`я Долі нічого не сказало. Хтозна, як там ведмевухих кличуть.

-Одне радує, - продовжував кромнік, - що чухи тепер не скоро оговтаються. З десяток таких боїв і вони б взагалі виздихали.

В кімнату зайшов якийсь чоловік і жестом викликав кромніка. Долі здалося, ніби той злякався, що його тут застали.

-Мені пора, - винуватим голосом сказав він, ніби шкодуючи, що доведеться розлучитися.

-Так, так, йди.

Доля підійшов до вікна, обтягнутим не бичачим міхуром, як в жилах, а твердою прозорою пластиною - склом.

І чого тільки ці кромнікі не вигадають. То вони будинки опалюють чорними каміннями, які називають «серцем нечисті»; то ворота у них самі відкриваються; то ось скло.

Сонце сховалося за горизонт.

-Завтра новий день, завтра буде видно, - Доля ліг на перину.

...Думає Я день, думає два. Місяць вже підходе до кінця, а нічого не надумав. Так йдуть роки. Я мучиться, хочеться йому на своє обличчя поглянути, мати другу «голову».

І ось минуло сто років і один день і, нарешті, придумав Я. Встав із землі і розділився надвоє. З`явився ще один Я, ідентичний близнюк. І дав Я йому ім`я: Він.

Все тепер добре: може Я без проблем поглянути на себе, на своє обличчя; побачити роботу думки своєї.

Але ось одна біда: Він не хоче слухатися Я. І не може той його контролювати. Робить Він, що забажає. І до того ж не хоче зватися так негарно: Він. Хоче зватися Я.

-Ні, це я є Я, - каже Я.

-Ні, це я саме Я, - чує у відповідь.

І не зрозуміти нікому, хто з цих двох Він, а хто Я.

-Йди звідси! - прокричав спересердя Я. - Це мій світ.

І створив для Він такий же світ, схожий, як дві краплі води на цей.

-Ось Тобі світ: живи в ньому як сам хочеш, та роби в ньому що хочеш.

Виштовхнув Я своє породження, закляв його безпам`ятством. Та й сам вирвав зі свого розуму спогади про близнюка.

Пішов Він. Залишився Я один.

І ось сидить він, дивиться на себе:

-Все добре. Дві руки у мене: ліва і права. Дві ноги. І голова є, шкода поглянути на неї не можу. - І захотілося йому спробувати створити другого Я...

«Цікаво, а навіщо цей кромнік заходив? - Доля закрив очі рукою. - Невже вони хочуть, щоб я пішов з крому? Може, я своєю присутністю порушую святість цього місця»?

Що робити? - питав він себе. - Як реагувати?

Ясна річ - все кругом кардинально змінилося. Для людей він залишиться духовидцем. А відверто вже ні з ким не поговорити.

«Це ж треба, як не пощастило! І чому всякі неприємні штуки відбуваються в такі несподівані моменти? Ось куди мені зараз йти? У кого просити підтримки?»

Він не вважав себе ні дуже розумним, ні сміливим. Завзятість у нього, звичайно, є, це безсумнівний факт. Але вона не може підмінити собою всі інші якості.

Доля швидко прогнав в пам`яті ключові події свого життя, намагаючись підігнати їх під шаблон заклятих. І не знайшов нічого спільного з ними. Це ще більше переконало його в тому, що кромнікі просто помиляються.

За вікном шаленів вітер. У кімнаті хоча і було прохолодно, але Доля чомусь упрів. Він піднявся з лежака і виглянув назовні: там щодуху валив сніг, вкриваючи все навколо товстим пухнастим покривалом.

Лучина спалахнула, ледь її торкнулася іскра від кресала. Видно, дійсно їх чимось тут мажуть. У жилах палили лише в мисках.

Доля обійшов кімнату і, повертаючись до лежанки, спіткнувся об стрижень.

-Небесне залізо, - згадалося, як назвав його кромнік.

Доля хотів закинути його в торбинку, але звідти несподівано випала маска.

-Навіщо вона мені? - закрутив він її в руках.

Красива, але краса ця була з печаткою скорботи. Може, тому тоді він її і взяв?

Доля приміряв маску і відразу ж відчув, як від дерева долинув незвичайний солодкуватий запах. Це сік горбини, болотної трави. Кажуть вона отруйна, особливо її коріння. У мереті цієї горбини аж по горло.

«А навіщо чухам маски»? - це питання жваво торкнулося уваги.

Дійсно, навіщо? Щоб прикидатися кимось іншим? Приховувати свою істину суть?

Хоча, що взагалі відомо про чух?

-Ми тільки те й робимо, що лаємо їх: «Нечисті… Харчуються людським м`ясом». А чому їдять? В жилі колись розповідали, ніби чухи народжені Сплячим для того, щоб очищати світ від скверни… Але з часом вони накинулися на людей… І до речі, в старі незапам`ятні часи хіба люди самі не поїдали один одного? Чи не за те Сплячий послав з-під землі на наш світ вогняних змій?

Але, не зважаючи на це, ніхто не кричить, ніби люди нечисті.

Доля приліг на перину. Тонкий запах від маски, дивним чином заспокоював.

Минулої, та й позаминулої весни, на свято Сонця Прекрасного, Востромир, - думалося Долі, - або не він... ну це не важливо! Нехай то буде дехто із жила. Він одягав солом`яну одежу і плетену маску. Всі вважали його за світило, що спустилося вниз, до людей. Таке собі втілення… Але це робили ми - люди. А що з масками роблять чухи?

Спалах блискавки розрізав напівтемряву кімнати. Пол здригнувся і дрібно-дрібно затремтів, ніби змерзлий. Звідкись увірвався ураганний вітер, і колючі сніжинки, принесені ним, вп`ялися в тіло тисячами голок. Темп цих поколювань наростав з кожною миттю.

Доля хотів зіскочити, втекти, якось закритися від них, однак не зміг поворухнути навіть пальцями. Перед очима маячила маска. Вона, немов жива істота, втупилася в людину.

«Іккух Нальгут-туна ук лют».

-Хто це сказав? - злякався Доля.

Слова повільно вирвалися з його рота, повиснувши в повітрі.

-Що це за мова? Ріже слух, як бритва. Ніби чухи говорять.

«Світ поза світом зветься Нальгут – «Він живий», - Доля чомусь був упевнений, що з ним говорить саме маска.

Але це анітрохи його не здивувало.

Доля ледве-ледве підвівся, і тут же зрозумів, якби його ноги і руки не з`єднувалися б з тілом, то давно б розлетілися.

Пол знову затремтів, немов у лихоманці. Кімната різко сіпнулася. Десь далеко на задньому фоні бахнув грім, і від чого почався землетрус. Доля хотів схопитися за стіну, але не втримався і впав на підлогу.

Однак його тіло зовсім не впало. Воно полетіло вниз з величезною швидкістю. Кам`яні плити підлоги знаходилися так далеко внизу, аби до них добратися потрібно було летіти цілу годину.

Доля злякався і закричав. І кричав, поки не впав.

Тіло провалилося в щілинку і потекло водою по тріщині. Воно стало зовсім-зовсім крихітним. Мокрі камені терлися об шкіру, залишаючи на неї зелені смуги незрозумілого світіння.

Тріщина різко перейшла в темний тунель, який після довгих звивистих блукань, врешті-решт, теж зламався й перейшов в гігантську чорну калюжу. На іншому її кінці відчувалося світло (не бачився, а саме відчувалося, і Доля легко зрозумів різницю).

Але пробратися до нього було досить проблематично. Головна перешкода - холод. Чорна вода, буквально, висмоктувала останні крихти тепла.

Доля повільно опустився на дно. Він подумав, що зараз, мабуть, помре. Або замерзне. Тому став дертися вперед, але щось м`яко підхопило тіло і кудись його понесло. Так тривало досить довго.

Навколо непроглядна темрява, так що Доля зовсім втратив орієнтацію. Його то піднімало вгору над водою, і він бачив, як гойдаються хвилі, то його занурювало на саме дно, а іноді крутило дзиґою.

Чорнота різко закінчилася і Доля виявив себе на п`ятачку білосніжного світла. Він був схожий на прозорий стовп, наповнений світловими концентричними колами, що йшли вгору. Стало легко і приємно.

Там був Сплячий! - Розуміння цього просто вражало.

Доля зачаровано дивився уверх на величезну постать, яка стояла напроти свого відображення й вдивлялася в своє ясне обличчя. Хоча… хоча це саме Доля дивився в… своє обличчя… І тої миті грім потряс кола світла і хлопця потягнуло назад «в воду»...

Через якусь мить він виявив себе лежачим на підлозі. Сонячне світло било прямо в обличчя. У розбите вікно залітали звуки з кузні.

-Заснув.

До обличчя щось прилипло. Доля насилу відірвав... маску. Саме вона «прикіпила» до шкіри. 

У роті все пересохло. Чомусь нудило, хоча в цілому самопочуття було нормальним.

Доля піднявся. Захрустіли суглоби. Маску він пхнув ногою під лежак. Настрій був прямо-таки бойовий. Можна б було приступати до будь-якої справи і вона б була виконана без проблем.

Тільки ось справ ніяких не доручають. І вже, мабуть, не доручать.

Доля презирливо сплюнув і поплентався у двір крома.

Він мав намір зустрітися з ким-небудь хоча б поглядом. Але ніхто навіть не дивився в його сторону. Народ буденно метушився. У своїй більшості це були кромнікі: старі, молоді - вони займалися господарськими справами. Хто тягав воду, хто чистив двір, - всі чітко знали свої обов`язки.

«І чого я вирішив, що все повинно змінитися? Що коли... Ні-і... А, може, все-таки так? Заплутався вкінець».

-Вітаю! - кинув Доля Скораводі.

Той возився зі своєю кольчугою.

-Вітаю, - мляво відповів той. Він взяв молоточок і примірявся. - А мені тут говорили, - з придихом почав Скоравода, - що бачили, як ти загинув.

-Як бачиш - живий.

-Ну й молодець.

Взагалі-то Скоравода людина пряма, грубувата, без почуття тактовності. У нього можна було запитати, мовляв, що ти про мене думаєш і отримати чесну відповідь. Буває, дізнаєшся чимало цікавого.

«Ось і перевіримо, що про мене подейкують», - Доля присів поряд.

-Чуєш, а що там говорять про мене?

-Хто?

-Що говорять про мене взагалі?

Скоравода відклав молоточок і уважно дивився на Долю:

-Кажуть?.. А пес його знає! А що?

-Нічого... А ти сам що кажеш?

-Тобі нічого робити? - Скоравода розсердився.

-І все ж.

-Чого причепився, як кліщ до дупи? Що ти хочеш? Сходив би краще на кузню, і підсобив би.

Доля піднявся, важко зітхнувши. Даремно він себе накручує. Зовсім даремно. Від цього легше не стане, тільки гірше.

-Дістало! - Доля тихо вилаявся і пішов до Трапезної вежі. - Надії і страхи - вампіри пророцтв. Цікаво, хто це сказав? Знову якийсь поет? (Яке дивне слово.)

Він посміхнувся: нічого, в принципі, йому не залишається, як віддатися потоку подій.

Минувши Сушило і обігнувши Квасний приділ, Доля зіткнувся з тим самим кромніком, що вчора запевняв його ніби той заклятий.

Про бажання поснідати Доля тут же забув.

-Є розмова, - кинув він кромніку.

-Зараз требна година, - відповів той, маючи на увазі громадські роботи.

-Але для мене це важливо.

-Я не можу, - обличчя кромніка кричало: «Я не хочу! Не чіпай мене, будь ласка»!

Він зайшов в проріз льоху і вже звідти вигукнув:

-Сходи, якщо хочеш, до нашого управителя, він тебе вислухає. Здається, він зараз в Переговорній, або захаби оглядає.

«Чого це він мене до нього посилає»? - насупився Доля.

Управителя не було ні там, ні у захабів. І продовжувати бігати по крому в його пошуках, Доля визнав дурною справою. (Та й навіщо він мені здався!)

-Мені не ясна твоя поведінка, - знизував плечима кромнік, коли до нього знову заявився Доля, вимагаючи продовження розмови.

-Що ж тебе дивує?

-Думаю що.., - тут кромнік запнувся, немов злякався.

-Чого ти боїшся?

Той у відповідь невизначено знизав плечима.

-Давай напряму, - запропонував Доля якомога м`якше.

Але кромнік завагався.

-Ну ж бо!

-Добре, давай, - несміливо погодився він.

-Чого ти боїшся? Тільки не відпирайся, я все одно... Та й ми домовилися говорити прямо.

-Ти заклятий. Мало що в тебе на умі.

-Ах, ось воно... Скажи, а чому ти вирішив, ніби я заклятий? У мене на лобі тавро вибито? Або тобі наснилося?

На обличчі кромніка відбилося нерозуміння.

-Послухай, хіба я такий страшний?

Відверте запитання знову налякало бідолаху.

-Ні, так у нас нічого не вийде, - зітхнув Доля. - Людей завжди лякало невідоме: шурхіт в ночі, небесні знамення, та й інше… інше… інше.

Всі спроби здавалися марними. Доля розумів, що кромнік, приймаючи його під личиною заклятого, потрапляв під вплив тих самих історій, що розповідають в жилах по ночах. Правда, чомусь їх зміст випав з пам`яті. Єдине, що залишилося це те, як до них ставляться: в його свідомості закляті приблизно прирівнювалися до інших героїв легенд, на зразок Мечислава на прізвисько Кривоніжко.

Мовчали обидва довго. Доля не знав, як підступитися. Слова були б порожніми, немов коробки. Тиша обтяжувала і кромніка. Він переступав з ноги на ногу та подумував про те, як би втекти. На свого співрозмовника він намагався не дивитися. Його руки від хвилювання безперервно поправляли волосяний «шолом».

-Що ви знаєте про чух? - раптом запитав його Доля.

Кромнік здивовано завмер.

-Чухи? Чухи... е-е... нечисть, - з дурнуватою посмішкою промовив він.

-А що ще відомо?

-Краще про це теж поговорити з управителем, - швидко викинув фразу кромнік, радіючи такому приводу здихатися заклятого.

-І більше ніхто не знає?

-Ще? - він на секунду замислився, хоча відповідь була готова заздалегідь: - Повною мірою - ніхто. Начебто.

«Брешеш», - насупився Доля.

Він злобно подивився услід кромніку.

-Варто тобі почути від кого-небудь, - забубонів він собі під ніс, - що ти дурень, так довіку вже не відмиєшся, доводячи зворотнє. А скажуть, що ти рятівник світу або обраний, так все життя доведеться скакати в бій, поки де-небудь не здохнеш від безлічі ран. І невже нічого не можна змінити? Чому так?


У наступні дні з Долею відбувалося щось незрозуміле. Він став цуратися людей. Його часто бачили сидячим під деревом, що росло біля входу в Трапезну вежу. Там він міг перебувати цілодобово, не встаючи з місця, не рухаючись, навіть без їжі та води. Кромніки часто бачили у нього в руках дивну маску.

Він іноді повторював, що знаходиться всього за крок від Сплячого. Потрібно лише трохи додати зусиль.

Урочники пробули ще два дні, перш ніж податися до Сувора. Доля мовчки стояв біля воріт, проводжаючи людей поглядами.

Доброрід наостанок поцікавився подальшою долею їх походу, але відповіді не дочекався. Доля дивився на нього, ніби не розумів слів.

За кілька днів він і сам пішов в пустки.

-Що він тобі сказав? - управитель звертався до того самого кромніка, який супроводжував «руки». Той дивився услід Долі.

-Він сказав, - кромнік говорив скупо, - що в нашому світі є дві сили.

Управитель здивовано глянув на нього.

-У цьому світі дві сили, - повторив кромнік: - ведмевухі та... Тобто він сказав: «Великі ведмевухі і огидні чухи». А люди... а люди...

Кромнік не помітив, як управитель переглянувся з членами Ради, що стояли трохи віддалік.

-Люди для них начебто мурахи. Живуть собі в животах-мурашниках, не заважають їм... майже… Ви знаєте, він говорив, що ведмевухі і чухи ведуть між собою страшну війну. Вже давно. Але ми про неї нічого не знаємо.

Кромнік спробував пригадати точні слова Долі. Для цього треба було всього лише згадати контекст і тоді... Здається, він сказав:

-Коли-небудь про це говоритимуть так само, як зазвичай кажуть в такі моменти: мовляв, билися колись боги й асури, ангели і демони, чухи і ведмевухі... Або напишуть: «...Михаїл та його Янголи воювали з драконом, і дракон та його ангели воювали проти них». Так буває в усі часи... і в різних світах. За що вони б`ються?

Кромнік обернувся до управителя:

-Я думав, що ведмевухі на стороні Сплячого, - говорив він, явно хвилюючись. - Я думав, що чухи - вороги Сплячого. А Доля сказав, що Сплячий і сам не знає, хто йому ким доводиться.

-Ось цього я і боявся, - не зрозуміло про що сказав управитель.

Він знову переглянувся з членами Ради.

-Вірити заклятому не можна, - швидко промовив він кромніку. - Заклятий позбавлений благодаті Сплячого, тому творить на нього наклеп. Ти зрозумів мене?

-Так. Зрозумів, - згідно кивнув кромнік, відступаючи назад.

В голосі управителя майнула ледь помітна фальш. Він подумав, що не всякий адепт віри здатний побачити істину, та що коло наближених так і залишиться вузьким. Напевно, назавжди.

«Може, даремно ми Долю відпустили? Скільки він міг би передати нам усього!»

З півночі потягнуло цвіллю. Це наближався жовтий туман. Треба було встигнути закінчити підготовку. Скоро той опуститься на кром; тижні на два сонце зовсім сховається з очей, а повітря дуже похолодає.

«А на животах такого немає. Там люди не позбавлені благодаті Сплячого», - сумно подумалось управителю...

2000-01 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 4)
14.06.2016 Проза / Повість
Дзеркало для Бога (Глава 6)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Дзеркало для Бога
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 1)
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 3)
14.06.2016
Дзеркало для Бога (Глава 5)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 26  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
06.01.2012 © Т. Белімова
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди