Мамина молитва
Вона вийшла заміж рано, ще не закінчивши навчання. Велике кохання. Кохання всього її життя. Та все ж, довчившись, Вона стала вчителем, а Він... Він вибрав для себе професію, про яку мріяв з дитинства – військовий, офіцер.
В його сім′ї всі були військові. Починаючи з дідуся, який загинув на фронті, ще в далекому 44-му році. Тож він навіть і не думав про щось інше, тільки військовий. Він так пишався своєю професією, Пишався, що продовжує родинну справу.
Афганістан. Сльози і благання. Вона просила його не їхати. Просила залишитись ради їхнього, ще ненародженого сина.
Та він поїхав. Не міг не поїхати, такий наказ. Він просто не міг залишити своїх хлопців, вони ж молоді, не обстріляні. Поїхав туди. В саме пекло. А через три місяці у двері її квартири постукали.
Молодий хлопець у військовій формі передав «похоронку». Втрачаючи свідомість вона уривками чула його слова:
- Він врятував життя всім своїм підопічним…він врятував мене…ваш чоловік герой…
В той же день вона народила сина - Богдана. Отак і є у житті – життя і смерть, завжди поруч.
Син був світлом її життя. Вона більше не вийшла заміж і всю себе віддавала йому. А коли Богдан підріс, то вирішив, так само як батько стати військовим. Вона протестувала, сварилась, вмовляла, але марно.
- Мамо, я так вирішив. Це саме те чого я хочу в житті. Не хвилюйся. Ми ж живемо в мирній країні. Все буде добре.
Все насправді було добре. Богдан служив і був хорошим офіцером, якого поважали і солдати, і командири. Але… спочатку Крим, потім війна на Сході.
Того дня вона дивилась, як завжди, новини, зі страхом слухаючи про те, що робилось на Донбасі. Дзвінок.
- Привіт, мам. Я їду на Схід. Куди саме сказати не можу.
І знову сльози й благання: «Залишайся сину. Не їдь. Як я без тебе?...»
- Все буде добре. Я повернусь. Побачиш. Ти ж знаєш, я не зможу покинути своїх хлопців, я їхній командир, куди вони без мене…Люблю тебе мам! – і зв′зок перервався.
Щоденні очікування дзвінка. Молитви. Безсонні ночі. Допомога волонтерам. Знову молитви. І страшний, такий болючий дзвінок:
- Ваш син серед пропавших без вісти… Найімовірніше загинув… Тіло бачив товариш… Здайте зразки ДНК…
Вона слухала голос в слухавці і майже нічого не чула, якась прострація, недовіра. Ні, не може бути. Мій Богдан живий. Її материнське серце ніяк не вірило сказаному. Він живий. Вона б відчула, якби її син загинув. Вона б знала. Він живий.
Молитви й надія. Молитви й віра. Молитви й вся материнська любов. Вона молилася і вдень, і вночі. Так щодня. Пів року.
Вона вже почала втрачати віру, як одного разу задзвонив домофон. А там. Там голос її сина: «Привіт, мам! Я живий. Я вернувся…»
Щастя. Безмежне материнське щастя зі сльозами радості на очах. Обійми, цілунки. Їй не вірилось в це щастя. Вона знала. Вона дочекалася.
- А знаєш мам, - після всього, коли Богдан сидів на кухні, а мама метушилася, як завжди біля плити, - це ти мене врятувала.
Я був тяжко поранений і втрачаючи свідомість, я бачив тебе, ти молилася біля маленького іконостасу. Цей образ допоміг мені втриматись в цьому світі. Мене вже хотіли вести до моргу з іншими двухсотими, коли зрозуміли, що я живий. Потім декілька днів я боровся за життя і весь цей час зі мною був твій образ, а ти молилася. І я розумів, що мушу до тебе повернутись.
Потім важка реабілітація, через поранення в голову я не міг згадати: хто я? Але весь цей час ти мені снилася, в молитві біля іконостасу. Саме цей сон і допоміг мені встати на ноги. Я знав, що ти мене чекаєш.
Вона, взявши сина за руку повела його в свою кімнату, де на столику був організований маленький іконостас.
Богдан міцно обійняв матір і зі сльозами на очах, пошепки сказав: «Я люблю тебе мамо. Дякую, що ти в мене є»
19.06.2016 18:34 
