Записки божевільного
Глава першаЛікування
Зрада.
Пульсом у скронях – єдине слово, єдине відчуття – зрада.
Я їхала додому із реабілітаційного центру професора Євтушенка. На передньому сидінні таксі мама – теревенить із водієм – як і завше, все добре, все чудово, – я на задньому – очі по сторонах, ніж у серці – бо зрада ж, зрада.
– От і добре, от і приїхали, зараз будемо вдома, – мама виходить з машини, виносить мене, швидко розраховується із водієм, посмішка, нічого не сталося, все чудово, Оленка на лікуваннячко тепер буде їздити.
У дупу.
Зачиняюсь у своїй кімнаті, дістаю клаптик паперу, ручку, виводжу дату – розбурхана, збентежена, – та швидше, швидше…
11 травня 2000
Знову на лікування поїхали. Були процедури, призначили уколи. Все, більше туди не поїду! А хоча… хто мене спитає, та мене, якщо треба, мама силою туди потягне. Обманщиця! Всі зрадники! Мене нудить…
Зрадили. Вони – зрадили. Усі – сьогодні. Їхала до центру – мовляв, зроблять масажик, ну ще голкотерапію. Скривилась – то ж боляче край. Та – потерплю. Оленка терпелива. А приїхала – й одразу: окрім усього ще по два болючих уколи на день, мовляв, так і планувалося, інакше не можна.
І мама про це знала, знала, знала!
Чом вони такі, усі такі? Знають, що брешуть, знають, що зрадять – й не зкривляться. Огидні… Очі не в небо – у пошарпану стелю, думки – у майбутнє - три тижні процедур і уколів, привіт. Три тижні – по два уколи на день за виключенням вихідних. Витримаю, переживу? Та з глузду з’їду.
Й розревлася.
* * *
Голкотерапія – то як медитація. Тобі встромляють голки у чутливі точки, спершу трохи боляче, а потім кайфуєш. Вже два тижні – зо дня на день я на процедурах у реабілітаційному центрі. «Ні, кардинально нічого не вдіємо, – одразу відрізав головний лікар, – лиш підтримати загальний стан, загальмувати прогресію захворювання». Загальмувати? А що тут загальмуєш, хвороба невпинно відвойовує плацдарми – спершу їй «здалися» ніжки – ще у першому класі, хоп – і ти вже не ходиш. Гайда у візочок. Потім – руки, якими все складіше ставало вдягатися, як то я робила раніше, щось діставати, просто – простягати догори. А ще ж – спина. Хоп – і викривилась, бо заслабкі м’язи, а кістки пруть. Ростуть. А м’язи не тримають. Атрофія ж, як там у медичній картці записано. Ага. Дідькова.
А тут мені «загальмують». Вже чула. Від «бабок» чула, від професорів чула. Добре хоч не кажуть «поставимо на ноги». Се я від бабок чула частіше.
День у день зранку – мама замовляє таксі, ми їдемо до центру Євтушенка, мені штрикають два уколи – я не плачу, не мала вже, «мені тринадцятий минало» - як там у Кобзаря, - потім встромляють медитативні голки – це я собі придумала: «голки, як медитація», - ще масажують – і додому.
Краса.
Ненавижду.
А до Кобзаря просто байдужа. Як і до усієї тої читанки, що задають у школі. Я на надомному навчанні. Раз на день до мене приходить вчителька з якоїсь з дисциплін, з годину ми сидимо віч-на-віч – не ухилишся від запитань-перевірок, не «здуєш» зі шпори.
Я бубню під ніс відповіді. Сумні дні та й усе сумнюще, а школа – то є один з найнудніших обов’зків. Впіввуха слухаю вчительку, дописую вправу, прощаюся – і гайда у світ електронних розваг. Добре є компьютер. Ото він мені розрада. Я граю у Fallout 2. У віртуальному світі я – Обрана, єдина хитка надія людства опісля апокаліпсису, коли апріорі не лишилось ніяких надій. А я є. І більше мене, беззаперечно, ажніяк не у реальному світі.
Світі уколів, зрад, шкільних завдань, нечастих зустрічей із подружками й друзями.
До речі, через п’ять днів мені виповниться чотирнадцять.
А на День Народження ж мають зібратись усі-усі? Велика компанія, і подарунки, і багатий стіл, і вітання, і торт? Хочу цього. Сподіваюсь на це.