Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.07.2016 21:58Повість
 
Analogia entis
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Analogia entis

Глава 2
Ті, про кого я пишу, постійно живуть в мені...

Джером Девід Селінджер («Сімур: Введення»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 08.07.2016 / 36914

-Добрий день!

Я не відразу почув, вірніше, зрозумів, що звертаються до мене. Навіть відірвавшись від паперів і в упор дивлячись на молодого чоловіка, який нечутно з’явився в кабінеті.

-Добрий день! - повторив він.

Тільки тепер я виявив, що сиджу в кабінеті абсолютно один. Тишу порушувало лише щебетання птахів за вікном.

В голові промчала думка, тут щось не так. Якщо я в реальності, то чому відчуваю якийсь дискомфорт?

Хлопець, що стояв навпроти, був одягнений в білу, хрустку від великої кількості крохмалю, сорочку з квітчастим крикливим галстуком, і в заляпані знизу жовтою глиною штани. Взуття ж визначенню не підлягало.

Його очі очікували на зустрічне привітання, але мене немов переклинило.

Може, я спав і тільки-тільки прокинувся?

Таке буває. Начебто сидиш, заповнюєш форми, як за мить ловиш свою голову на півдорозі до столу, що віддалася прискоренню вільного падіння. Один раз так носом довбонувся, що тепер подумую спорудити якусь підставку, щоб під час завзятої письмової роботи не розбити собі лоба. Не то буде струс мізків, тобто його залишків.

-Добрий день! - в третій раз промовив хлопець. В інтонаціях його голосу з`явилися сердиті нотки.

-Ну, добрий, - неохоче погодився я, а про себе додав: - Був. Поки ти не з`явився.

Хлопчина кілька секунд збирався з думками, а потім відчайдушно кинувся в бій:

-Ви дозволите зайняти кілька хвилин вашого дорогоцінного часу?

-Тільки з поверненням і під відсотки.

-Окей! - незнайомець підійшов до сусіднього столика і поставив на нього сумку.

Якби він тут зараз не з’явився, то я б з охотою хряпнув коньячку.

-Життя людини порівняно коротке... - почав хлопчина.

-Так, - закивав я головою з виглядом знавця. - Життя - хвороба невиліковна.

А рука сама собою полізла в нижню шухлядку за флягою. Ледве встиг її зупинити.

-Починаючи з років дитинства, - продовжував накрохмалений філософ, - ми постійно мріємо, будуємо плани. Мовляв, колись виростемо і станемо космонавтами, артистами або мушкетерами. Але час йде, а задуми і мрії так і залишаються незадоволеними. Ми постійно відкладаємо їх на майбутнє: колись обов`язково всього доб`ємося, всього досягнемо. І покладуть до наших ніг щастя в розмірах великих, гігантських, несумірних. А годинник - тік-так - йде, не зупиняється. Багато від чого відмовляємося, відкладаємо на потім, а марнота і побут, немов змовившись, викрадають весь вільний час, і глядиш - поки вибивали собі місце під сонцем, настав глибокий вечір.

-Ти торговець щастям? - відчуття, ніби я сплю, не проходило.

-Ні, але я знаю, що для нього потрібно.

-Ну-ну, аж цікаво.

А мені було дійсно цікаво. Кожне його слово чомусь зачіпало за живе.

Спочатку я думав ніби знаю, про що піде мова: «Купи, - мовляв, - Ванюша, цей надшвидкісний ультрасучасний міксер з дистанційним управлінням і восьмиступінчастою коробкою швидкостей за надзвичайно низькою ціною, і тут же, клянусь тобі ялинкою-малинкою, на тебе обрушиться щастя, як тропічні зливи в спекотних пісках Антарктиди».

-Цікаво, і що ж? - повернувся я до розмови з цим накрохмаленим Платоном.

-Одного разу треба встати і зупинитися. Добутися свободи від самого себе, - тут він якось хитро підморгнув.

Я мало не перепитав, хоча, здається, прекрасно все розчув.

-І коли усі пробіжать мимо, коли ви будете абсолютно один, тоді зрозумієте, що ваш шлях веде до прірви. І вся низка днів, яка до цього здавалася одноманітною сірою стіною, розірветься.

Він замовк. Мовчав і я.

Стіна буденності не розривалася.

-Озирніться навкруги, - хлопець обвів рукою околиці мого кабінету. Я озирнувся: нікого, крім нас двох. - Усюди незадоволеність, а звідси і злість, страх, біль, страждання. Я впевнений, що вас вранці з`їдає незрозуміла туга.

Чому, - запитував себе, - я слухаю його? Справа не тільки в словах.

-Адже так? - хлопець злегка нахилив голову.

-Так, - я погодився. Туга була самим поганим явищем. Особливо в понеділок вранці. Але зараз це здавалося таким далеким.

-Людина, - продовжував хлопець, - підсвідомо прагне до добра, яке присутнє в його свідомості. Хоча, якщо бути чесним, зло так саме в ньому присутнє, нехай і не в такій вже й великій кількості...

-Людина підсвідомо прагне до комфорту... або, висловлюючись науковими термінами - матеріальне тіло прагне до спокою, - парирував я.

-А до чого прагнете ви? Чи відчуваєте, що живете неправильно?

Боже ж ти мій! Він сказав «неправильно»! – мені стало смішно. Що за дитячі міркування? Що за наївність?

-О-о-о! – сказав я вголос. - Так нас зараз затягне в таке болото... Я живу, як живу... Як всі! Десь помиляюся, грішу, а десь – здійснюю і благі вчинки.

-І не відчуваєте конфлікту? – з якимось виловом спитав хлопець.

-У мене є чим себе тішити... та заспокоювати...

-А що відбувається всередині вас? В душі? Що шепоче вам совість? Чи гризе сумнів у правильності...

-Ось що скажу: не треба мене лікувати. Я прекрасно впораюся і зі своєю совістю, і легко знайду «золоту середину», як в якості, так і в кількості своїх вчинків, нехай які б вони не були. Домовилися?

-Домовились, - посміхнувся незнайомець. – Нумо, сміліше ж!

Що? - я очманів від подібного нахабства. Незнайомець кидав мені виклик! Це було досить зухвало з його боку. Між іншим, ми з ним не родичі, не друзі - навіщо тоді подібні «наїзди»? Навіщо кидати виклики?

-Людина народжена на благо, як.., - почав щось цитувати хлопець.

Але я перебив:

-У вас до мене все?

-Мабуть... поки що так.

І хлопець забрав свою сумку та попрямував до виходу. Уже біля дверей він мені знову підморгнув і вийшов.

Якого дідька! - моя персона, як сиділа, так і залишилася сидіти, тільки рот від подиву відкрився. - Чого приходив? Що хотів? Дивний тип.

Якась моя частка залишилася абсолютно спокійною. Вона сприйняла події, як належне. На якийсь час я навіть подумав, що хлопець мені привидівся. Чи був плодом мого вічно п`яненького розуму.

Його промова зібрала воєдино всі мої думки. А серед тих промайнуло бажання випити коньяку, але увійшов Ямшин та зіпсував всю малину.

-Петрович, - звернувся я до нього, - а коли ти останній раз книжку читав?

-Що? - Ямшин, здається, не відійшов від «сієсти».

Якщо судити по його очах, він все ще перебував у своєму світі. І повертався звідти дуже-дуже повільно. Сенс питання він осягне через пару хвилин.

-Тобі подобається твоя робота? - запитав я.

-Гм! Скажу так: мені подобається оплата. Зрозумійте, шеф, у мене сім`я. Для мене розкіш ходити на улюблену роботу. А як справи йдуть у вас?

Вперше я витягнув спиртне при підлеглих, і мало того - налив. Наслідки мене не хвилювали. Я хотів заглушити тугу.

-Погано, - якось хвальковито промовив мій рот, який тут же заковтнув чарочку.

Відповідь не вразила Ямшина ані в серце, ані в інше місце. Здавалося, він знав її, чи здогадувався.

Петрович розуміюче кивнув, але його обличчя говорило зовсім інше: «Шеф, ви не захворіли? Та ще п`єте на роботі. Що скаже Сирота?»

-Гуляй звідси! - кинув втомлено я, випроваджуючи Ямшина до його столу.

Свобода від самого себе. Цікавий вираз… Часом мені здається, що всередині моєї свідомості йде якась боротьба. Але ось хто та з ким… або хто кого - хрін його знає. Я просто впевнений, що там, в глибині свідомості, живе інша особистість, але ось питання: «Яка вона собою»?

Ямшин став вдавати, ніби не помічає моїх нахабних дій… Ха-а, уявляю, як буде скаженіти Сирота. А підлеглі будуть шепотітися по кутах, що я пішов в запій. Як там говорилося в якомусь кіно: «Наша людина не може не пити на роботі»... Ха-а…

Коли всі розбіглися по домівках, я вліз в Інтернет. Кілька хвилин вікно запиту «Google» очікувало на ключову фразу. Я тупо дивився на екран, не знаючи, чого хочу.

Кілька дихальних вправ і безглуздий біг думок зупинився. Двері свідомості відкрилися.

Я набрав два слова: «дім» та «море».

Кількість сайтів, напевно, обчислювалася сотнями. Я подивився штук п`ятдесят, але нічого путнього не виявив.

-Ну що, шеф? - в кабінет заглянув Будько, старший водій.

-Та-а... через хвилину спущуся.

Будько кивнув і вийшов. А я витягнув коньячок і зробив пару добрих ковтків. Вогонь увірвався в шлунок і тихесенько всмоктався в кров. Голова відразу прояснилася.

На вулиці накрапав дощик. Було затишно. В голову полізли сумні думки.

-Куди? - водій завів мотор своєї «Волги», ледве я розмістився на сидінні.

-Їдемо в «Рив’єру», потім... потім... потім далі.

Будько зітхнув. Його, напевно, вдома чекала дружина, діти, гаряча вечеря, законні сто грам для апетиту, футбол після дев`яти, а тут докучливий Бах, ненажерний засранець.

Ми виїхали на центральні вулиці в саму гущу галасливих машин. А сутеніло швидко.

Я вибрав першу-ліпшу станцію і з динаміків, вторячи мотивам втомленої душі, заспівав старигань Стінг.

-«Троянда пустелі», - чи то собі, чи то просто так, промовив Будько. І тут же переклав: - «Я мрію про сади в пісках пустелі…»

-Угу, - перебив я. – Не намагайся мене вразити…

Але Будько не дочув, чи то зробив навмисно, і додав:

-«Я прокидаюсь від болю…»

-Так, - незалежно від свідомості погодились мої губи. – Прокидаюся… від болю…

Море за Вікнами... Будинок з нескінченним коридором і тисячами Дверей... Я був впевнений, що Коридор був нескінченний і різноманітний. А за Дверима... Що за ними, я не знав.

Очі раптом почали злипатися. Боротися зі сном під монотонний гул мотора було важко. Кілька разів я поринав у темряву і, видно, останнього разу пірнув занадто глибоко.

Ніс відчув характерний запах вологи. Очі трохи звикли до темряви. Вони стали виявляти якісь неясні тіні. За кілька секунд я зрозумів, що перебуваю в підвалі. По кам`яній кладці, що поросла темним мохом, стікали тонесенькі струмочки води.

-Ей! Хто-небудь...

І раптом як грім в саме тім`я: «Та я в Домі»! - Ця думка відразу зігнала пелену з очей. Не бачу ні Вікон, ні Дверей, але все-таки це Дім.

Коридор був схожий на замкові катівні часів середньовіччя. Він кілька разів вильнув з боку в бік і закінчився кімнаткою з низькою стелею. Стіна навпроти явно вирізнялася своєю кладкою. Очевидно, подальший прохід був просто закладений.

Я приклав вухо. - Нічого... Хоча...

Якоїсь миті почулися шерехи, обережні постукування.

-Е-е-ей! - крик вдарився в стіну і відскочив назад гумовим м`ячиком.

Шурхіт стих.

Чортівня якась... Відразу згадуються слова Вакарчука з «Океану Ельзи»: «А взагалі-то, якщо ввечері сильно напитися, то вранці тебе обов`язково відвідають думки про щось потойбічне»… Ха-а! Дивне порівняння…

Підлога під ногами затремтіла, зі стелі посипалася пил старого розчину, а потім пролунав страхітливої потужності удар.

Бу-у-ух! Аж серце тьохнуло.

Там, за стіною, хтось є. І він дивиться в мою сторону, як я зараз в його, але його погляд був страшно гнітючим. Здавалося, від нього плавилося каміння. Від жаху я миттю вкрився холодним потом. А удари за стіною все посилювалися.

Ноги злякано затремтіли, а потім понесли мене геть. Бо, як свідчить вислів мудрого Соломона: «На Бога надійся, а сам не пий гальмівну рідину».

Підземелля розтягнулося на пару кілометрів. Так мені здавалося, бо біг я дуже довго… Неймовірно довго.

Кілька відгалужень промайнули зліва, і ось я вискочив прямо до воріт. До старих дерев`яних воріт з заіржавленими петлями і потемнілим від часу величезним мідним кільцем.

Я настільки несподівано вискочив, що мало не вдарився носом. Крізь щілини воріт пробивалося світло. Мені дуже захотілося вийти назовні, що, випереджаючи розум, рука схопилася за кільце і, щосили застукала по пластині. Лише після цього я подумав про заходи безпеки. Ще не відомо, що там на мене чекає.

Ударило сліпуче світло, і… очі раптом відкрилися… В обличчя били яскраві фари «Сітроєна», що стояв навпроти.

-Приїхали, - промовив Будько, заглушаючи мотор.

Виявляється, це був сон… І слава Богу! А то я чомусь відчув незрозумілий страх, ніби ось-ось збирався померти страшною смертю. - Ні, геть усі ці дурні думки.

Я покрутив головою, розганяючи сон.

У «Рив`єрі» мене мав чекати Женя Демченко. Я замовляв у нього візитки, але його все ще не було. Тому вирішив присісти за сусідній столик, почекати.

-Чого вам? - підійшла дівчина-офіціантка.

-Кави... з коньяком... подвійну порцію.

Дівчина кивнула і пішла.

А я ніяк не міг перевести подих: в тому підземеллі хтось був. Його там замурували. Очевидно давно.

-Шеф, а ви тут довго? - на майданчик піднявся Будько.

Я ледь зупинився, щоб не сказати йому: «Не твоя собача справа!» Але, здається, не впорався з мімікою, і водій прочитав цю фразу по обличчю.

-Їдь додому, я залишаюся, - зло кинув йому, обурюючись, що мене розкусили на першій же роздачі.

-Точно? - здивоване перепитав він.

Я не відповів - втомився повторювати. Будько, здається, все зрозумів і, киваючи, пішов геть.

Принесли каву з коньяком.

-Що у вас з гарячих страв? - запитав я.

І дівчина простягнула меню...

2002 - 2005 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 1)
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 3)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
Analogia entis
08.07.2016
Analogia entis (Глава 2)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 4)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 19  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 02.08.2016 01:09  Каранда Галина для © ... 

читаю... доведеться дочитувати!) затягуєте) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
18.09.2013 © Тетяна Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди