Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.07.2016 22:07Повість
 
Analogia entis
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Analogia entis

Глава 6
Ті, про кого я пишу, постійно живуть в мені...

Джером Девід Селінджер («Сімур: Введення»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 08.07.2016 / 36921

Від лікаря вийшов в огидному настрої. Версія про якісь утробні спогади, звичайно, дуже цікава, але як вона може бути застосовна до моєї ситуації - цього я ніяк не міг зрозуміти. Цілковито. (Або не хотів! Це також варіант!)

Віддихавшись на вулиці, мені вдалося взяти себе в руки. І тут несподівано в мені прокинувся начальник. Ситуація вже не здавалася дивною і жахливою одночасно.

Для більшої певності я повторив наш з посередником шлях від кафе до площі і навіть далі. Однак, як і гадалося, тієї дивної будівлі я ніде не виявив. У мене взагалі цей шлях в пам`яті не відкарбувався. Напрямок ще запам`яталося, але більше нічого.

Напевно, я чогось з`їв. Кажуть, від цього можуть початися галюцинації. Або багато випив (що більш схоже на правду).

На зупинці було людно. Це мене і заспокоїло. Хоча, швидше за все, проблема у втомі. Взагалі-то, вже давно пора йти у відпустку. Коли я в останній раз був на відпочинку? - Приблизно півтора роки тому.

Я вліз в тролейбус. І тут сталося щось зовсім незрозуміле: серце різко розхвилювалося, а я не міг якийсь час збагнути чому. Очі бачили, але розум не хотів вірити.

-Міраж індивідуальний, або звичайна інтрогалюцинація, - ці визначення народилися самі по собі. І причина їх залишилася на зупинці серед натовпу: то був чоловік середніх років з явно вираженою вино-горілчаною засмагою, засаленою шевелюрою, сутулістю, заробленої під вагою роздумів над глобальними проблемами, і нервовою ходою дуже ділової людини.

Тролейбус від`їхав вже далеко, а перед очима все ще стояв цей образ. – Дядько! Так, це був він. Я розумію, що цього не може бути, адже привидів не буває.

-Од як? Чому не може бути?

Я здригнувся, обернувся - за спиною стояв Дядько.

Не можу передати того жаху, що охопив мене. А Дядько схопив мою руку і силою посадив на вільне місце. Ніколи ще моє серце так не билося. Кров відійшла від обличчя, і воно покрилося потом. Я, можливо, вперше зрозумів, що таке переляк.

-Так як... ти... чому...

Слова з лексикону вичерпалися. Дядько жестом перервав мої спроби бекати-мекати.

-Ти готовий? - запитав він дуже серйозним тоном. Я навіть відкинувся назад.

-Готовий? До чого?

-Я в тому сенсі: прийшов в себе? Або ще не встиг?

-Так, начебто...

-Добре, залишимо жарти, - Дядько відразу змінився на обличчі і дебільність запеклого алкоголіка змінився на серйозність академіка Тімірязєва, якщо такий був. - В гості не запросиш?

Я не помітив, як ми дісталися до квартири.

-Їсти хочеш? - запитав у Дяді.

Я не знав, про що з ним говорить. Нерви ще не заспокоїлися. Відразу виникла думка: «А чого я, власне, так хвилююся за свою психіку?» - Думаю про це і не знаходжу нічого дивного.

Дядько відповів приблизно через хвилину. Ця пауза здалася мені підозрілою: очевидно, він обмірковує щось важливе.

-Адевале Маджа-Пірс, - промовив Дядько по складах. – Овва!.. од так…

Читав він трохи краще, ніж Мармелад. Дядько крутив у руках коричневий томик з зображенням африканської маски.

- Ти таке читаєш? Браво…

Обстеживши кілька сторінок, Дядько щось прочитав, при цьому якось криво посміхнувшись. Я обережно покосився і встиг побачити: «Є таке повір`я, - водив Дядько брудним пальцем по сторінці: - один з близнюків неодмінно злий дух...»

-Од як! Мггг... ну і... хоча тут є сенс. Один близнюк символізує… е-е… ну… добро… а інший.., - тут Дядько закинув книжку на холодильник і почав... накривати на стіл. - Я чув, що практично всі люди мають близнюків, правда, не всі з них виживають. Конкуренція, од так…

Він стояв до мене спиною, заговорюючи зуби, тому момент появи чергової страви я не бачив.

«А якщо, - подумалося мені в цю хвилину, - лікар має рацію? Якщо це нашарування спогадів і утробного періоду, і дитячого? Адже дітям здається часом, що дорослі - це свого роду чарівники, що їм нічого не варто створити якусь річ».

-Добре, - махнув Дядько рукою, збиваючи хвилю роздумів, - це все лірика. Отже, скуштуємо, що Бог послав.

А Бог, якщо чесно, послав добре. Відмовлятися було б нерозумно.

Уже накладаючи собі в тарілку вугра в червоному вині, я наважився запитати про походження цих страв.

-Паое угьо ти сахооіт, - відповідав Дядько, посилено налягаючи на севрюгу в томаті з грибками. - На хьот угівайся.., - продовжував він свою розповідь, і лише повністю прикінчивши шматок, сказав єдино зрозуміле слово: - Ясно?

Він хитро підморгнув, потім налив по соточці. Під котлети зі щуки пішло добре.

-Кажуть, ти сьогодні ходив до лікаря? - Дядько злегка відкинувся на стільці назад. - Ну що там?

-Та нічого такого. Пусте, - я в кількох рисах описав розмову.

-Од як, цікаво, - Дядько почухав ніс, налив ще по одній. Його наступний тост, пролунав як загроза: - Ну, щоб я тобі приснився.

Цокнулися, випили.

-Цікаво, - повторив Дядько, заїдаючи оселедцем. - Епілептичний пароксизм по типу складного абсанса з ретропульсивним компонентом... Щоб про все це дізнатися, не треба було ходити до лікаря. Я і сам майстер розводити різні гіпотези з гіпотенузами. Хочеш послухати?

-Ну-ну.

-Сновідно-потьмарена свідомість, - підняв брудний палець Дядько. – Од так!

Це нічого не прояснило. Зате у мене з`явилася абсолютно дика теорія: якщо уявити, ніби Дядько - це частина мене, як припускав лікар, то виходить, що я сам собі намагаюся пояснити феномен Дому. Парадокс!

-Онейроїдний синдром, - продовжував цей немитий філософ (а оченята у нього п`яненькі-п`яненькі). - Це такий стан свідомості... Він характеризується відмовою від реальності, навколишнього світу. З`являються фантастичні уявлення, мрії. Вони складаються в певний сюжет, де особистість… тобто ти в даному випадку, береш активну участь. Можливо, це навіть онейроїд з «подвійним орієнтуванням» - коли реальний і фантастичний світи разом... так би мовити... з легким перетіканням... Так, і головне - пам`ять про події в онейроїдному стані зберігається... Од так. Розумієш?

Відповідати з набитим їжею ротом було важко, тому я невизначено замахав рукою. Чому «невизначено»? Тому що сам з великою потугою намагався вловити сенс цих дядькових промов.

І лише через пару секунд я зрозумів, що Дядько хитрує. Не знаю, що змусило мене підійти до вікна, але, зробивши це, я нічого за ним не побачив. Н і ч о г о.

Я б ніколи не подумав, що «нічого» можна побачити наяву.

Від хвилювання легеням не вистачило повітря. Я кинувся до вхідних дверей, відкрив їх і... ледь не вилетів у все те ж ніщо. Нога безрезультатно нишпорила зовні. Ніякої опори. Спітнілі руки злякано схопилися за стіну.

-Йа-а-як... це р-розуміти? - алкоголь вивітрився миттєво.

Але на кухні нікого не було.

-Замурували, демони! С-собаки дикі! - можна було лаятися без кінця, але легше від цього не стало. - Е-гей! - голос потонув за дверима.

І всередині все похололо... бо за вікном було також пусто… Не видно ні сонця, ні місяця. Ситуація до дивного нереальна і нагадує поганий сон, коли знаєш де знаходишся, але внутрішньо розумієш - щось не так.

Смерті я не боюся… нібито... Або так мені здається… Для мене вона, мабуть, так і залишиться незрозумілою силою, яка приходить раптово в найнесподіваніший момент, якщо взагалі для неї існує якийсь момент.

Назвати її сном? Різниця між сном і дійсністю настільки мізерна, що починаєш губитися. Думається: «А живу я взагалі?»

Я пройшов в спальню і приліг на ліжко… Щось навалилося… Втома, напевно…

Замурували. Ось тобі і онейроїд, або як там ще. Може, дійсно, я помер і все це сни загубленої душі? І помер ще в машині Сироти...

Душа... Це ще древні придумали… Неминучість смерті поклала початок теорії про безсмертя, про душу.

Стареньку з косою чекають. Значить психічного неврозу, як такого, бути не повинно... Значило б... Несподіванка, з якою приходить смерть, ось що створює травму, таку ж глибоку, як травма, що залишається від появи на світ.

Стоп! Ось воно!

Я аж схопився. - Травма народження! Ми завжди задаємося питанням про те, що нас чекає після смерті. Але ніколи: що було до народження?

Який жах повинно пережити немовля, коли невідома сила вириває його з материнського лона! Коли він залишає тепло, затишок, безтурботність раю і потрапляє в світ, де панує голод, холод, шум, де потрібно все робити самому. Як там в Бутті: «В поті чола... їстимеш хліб...»

Чи не тому ми всі прагнемо якщо не повернутися в «рай», то хоча б підігнати світ під його рамки; створюємо дах над головою… будуємо держави.

Народження і смерть... І те, і інше - неминучі катастрофи.

А, може, я все-таки помер?

О, Боже! Я не чую биття свого серця... Воно мовчить... Це після перепою... Ха! Як спритно пояснив...

Я підійшов до вхідних дверей.

-Е-гей! – крикнув вдалечінь, але голос як і раніше тонув у ніде.

Слідом йому запустив тапок. Він понісся вперед зі швидкістю злоби і (дивна річ) ні на градус не відхилився, так і продовжуючи летіти від світлого минулого до темного майбутнього.

Невже там немає гравітаційних сил? Фантастика!

Але чомусь від цих думок до горла підкотилась неприємна грудка: «Ув`язнення! Тут в квартирі можна здохнути без їжі і води… Ха! Мене замкнули у власній квартирі. І чомусь я не роблю ніяких спроб вибратися. А стою собі та розмірковую над реальністю смерті і травми народження... От же йолоп!»

Дурниці! Треба щось конкретне вирішувати.

Будемо міркувати спокійно: кожне слово, кожна дія потрапляє під шаблон спогадів і накопичених знань. Тому в цьому плані все наше життя - повторення одних і тих же ситуацій. Живемо ми в тих рамках, які створили самі собі. Це як сон: події сьогодення йдуть з-під носа, підміняючись в нашій свідомості власними модернізованими спогадами і фантазіями.

-Отже... Отже, «ніщо» за вхідними дверима є міражем. Якщо я це зрозумію, то все розсиплеться, як картковий будиночок.

Фух! Ну нагородив, аж самому страшно стало…

-А пам’ятаєш, як там в «Гамлеті»? - серце стиснулося в паралізуючому страху: несподіванка від звуку чужого голосу струсонула тіло до мозку кісток. – «Овва, та що з тобою, Чому ти очі спрямовуєш у порожнечу, Повітрю безтілесному питання задаєш»? Цікаві рядки, чи не так?

Я обернувся: у залі в книжкових шафах рився посередник. Він відклав збірник творів Шекспіра в сторону і зиркнув на мене.

-Чому ти мені це прочитав? - запитав я, трохи заспокоюючись. (Все-таки краще, коли поруч хоч хтось є.) - Чому ви всі мені щось читаєте?

-Треба, - відповів посередник.

-Кому треба?

-Тобі.

Навіщо воно мені треба? Маячня якась.

-А що зі мною не так? - продовжив я розмову.

-Ти це у мене питаєш? - посередник відволікся від книг і обернувся до мене. - І взагалі, тобі не здається, що ти щось упустив?

-Упустив? - я задумався. І раптом запитав: - А, власне, хто ти такий?

-Запізніле питання.

-Мені здається що ні.

Хлопець підійшов до дзеркала і жестом підкликав мене.

-Що ти бачиш? - запитав він.

-Тебе. І себе.

-А ще?

-Кімнату.

-Та ні! Я говорю про інше. Ну ж бо! - квапив з думкою посередник.

-Не знаю, - я відверто розсердився.

-Хіба наша схожість не помітна?

Тепер я старанно придивився, але зізнаюся чесно, подібне твердження мені здалося дуже надуманим.

-Щось є, - збрехав я.

-Ось і відповідь, - посміхнувся хлопець.

-Яка відповідь? - не зрозумів я.

Хлопець розсміявся. Він підійшов до вікна, задер штору і довго дивився в непроглядне ніщо.

-І все ж? - не витримав я.

-Припустимо, - знехотя відповів хлопець, - я твій... геній.

-Хто? Геній?

-Ну, знаєш, на зразок ангелів-хранителів у древніх римлян. У момент появи людини, - почав пояснювати він, - з`являється геній, який спостерігає за нею, допомагає, як уміє… спонукає до тих чи інших вчинків.

Хлопець повернувся, бажаючи прослідкувати за моєю реакцією. Вона була на його подив стриманою.

-І до яких вчинків ти мене спонукаєш? - запитав я, трохи заспокоївшись.

-До різних, - відповів хлопець знехотя.

-Ну, наприклад, - наполягав я.

-Наприклад? Наприклад, змусити тебе вийти.

-Куди вийти?

-З квартири.

-Але там адже нічого немає!

-Тебе це лякає?

-Лякає?.. Так. Я ж ще з розуму не вижив. (Останнє твердження було явно поспішним.)

Геній-посередник мені зараз нагадував розсердженого кота, тільки хвоста йому руки, щ нервово посмикувались. Хлопець сів на диван, щось обмірковуючи.

-Для людини, що вирішила звести рахунки з життям, ти занадто боягузливий.

Зауваження, треба сказати, несподіване. Здається, я почервонів.

-Наскільки довго ти маєш намір тут сидіти? - запитав хлопець, трохи згодом.

-Я не знаю. Я взагалі нічого не знаю! - мене, здається, прорвало. - То Дім, то стрільба з саду, то Дядько… то тепер в квартирі якесь... якесь… В кінці-то кінців, що за чортівня відбувається?

Посередника така реакція, скоріше, обрадувала.

-Ось це тобі і належить дізнатися, - посміхнувся він. - І єдиний спосіб – «вийти». Я впевнений, що світ для тебе перевернеться. І навіть більше того.

Ось цього я потай і боявся. Зробивши крок за поріг, я ніколи не повернуся.

-Всі відповіді вже тобі були видані. Абсолютно всі. Я б давно вже шмигнув за поріг...

Геній посміхнувся та встав у проході.

-Знаєш, - раптом обернувся він, - ти живеш в світі символів і умовностей. Навіть міфів. А деякі з них дуже... дуже... і дуже.., - він не закінчив та весело підморгнув.

Посередник пішов до вхідних дверей. І коли я вийшов у коридор, то нікого вже не побачив.

«Я збожеволів, - пронеслося в мозку. - Я галюциную: бачу померлих людей, незрозумілих посередників...»

Пейзаж за вікном так і не змінився: квартиру з усіх боків оточувало «ніщо». Я розумів, що подібного бути не могло, але з іншого боку - від реальності не втечеш.

Не знаю, що відбувається, що це за метаморфози в моїй свідомості. Буду сподіватися, що вони виведуть мене на вірний шлях.

Я відчинив вхідні двері.

-Що втрачати? - питаю себе. - Якщо я помру, так чого тоді боятися? Зрештою, всі ми коли-небудь помремо.

Ступивши за поріг, я потонув у темряві. І вона немов вода обволокла тіло, поступово просочуючись через очі прямо в мозок.

Де межі світу? - запитую сам себе… та лечу… лечу…

Навкруги лише темрява. Ані крупинки світла… Лише одна цікава річ: якщо натиснути на очі, то з`являються кольорові плями. Ближче до скронь - білі смуги з мутно-зеленими розводами; натиснути в центрі ока - один брудно-жовтий фон з сузір`ями синіх точок; здавиш біля носа, з`являються червоні сонця в темно-коричневій оправі.

Тільки от потім очі болять.

-А якщо зір - результат тиску?..

Ну-у, тепер в голову всяка нісенітниця лізе. Класно я тоді з Дядьком остограмився.

Мене несподівано відвідала думка: а що Бог? В якому світі живе Він, і що за світ наша Земля? Що з цього належить Його внутрішнього світу і що Його зовнішньому, якщо такі є?

Мабуть це і є головна таємниця буття… Аnalogia entis...

Напевно, за все життя, це мій найбільш усвідомлений крок. Квартира так і залишиться символом старого життя… Ось плигнув за поріг та… та… Що далі? Що там чекає в новому житті? - це питання скоро вирішиться.

І тут, здається, я заснув.

І приснилося мені, ніби пливу в човні по озеру...

Я розумів, що зараз, в даний момент, перебуваю в якомусь знайомому місці, проте визначити в якому саме не можу. Навіть, ніби озираюся на всі боки, і все-одно не можу. Тому що нічого не бачу...

Туман. Його білі липкі пластівці осідали на обличчі… І ось тепер стало ясно, чому нічого не розібрати. – Це все із-за туману…

Човен повільно гойдався на хвилях...

Так значить мені це не снилося і не сниться: я дійсно пливу. І як тільки це зрозумів - всі речі стали очевидними: я дійсно в човні, дійсно пливу по озеру (або якомусь іншому водоймищу). Зауважу, що думка про те, як я в ньому опинився, взагалі не виникала.

Я плив. Вірніше човен плив. А, може, і стояв на місці, бо через цей клятий туман не можна було що-небудь визначити.

Страху не було. Чесно… Все сприймалося, як щось само собою зрозуміле. Я спокійно собі сидів на дошці, дивлячись в мутні води озера… чи моря… чи океану…

Пройшов якийсь час і, нарешті, човен стукнувся носом у щось тверде. Я підвівся, щоб роздивитися. Це була стіна будівлі.

Трохи посунувши своє суденце, я розгледів відкрите вікно, в яке швиденько вліз.

Це був будинок, і цілком можливо, те саме місце, звідки я пірнав у море. Все залишилося як і раніше: довгий Коридор, низка Дверей і Вікон…

Дім… Килим заглушав шурхіт кроків. Приємне м`яке світло, що виходило від стін та стелі, робили це місце затишним.

Я зупинився біля одних з Дверей. Вибір був зроблений навмання, нічого конкретного. Просто вирішив заглянути в одну з Кімнат.

Це був величезний прекрасний зал з куполоподібною скляною стелею. Уздовж стін тяглися стелажі з розкішними позолоченими томами книг. Та й взагалі, виробів з золота тут було тьма тьмуща.

Масштаби Кімнати вражали. В житті не бачив нічого такого величезного.

В аркових отворах вікон проглядалося синє-синє небо. Зовні лежали зелені пагорби, обрамлені далеким осіннім ошатним лісом. Насиченість фарб заворожувала погляд. В голові промчала зграя швидкоплинних ностальгічних спогадів. Як раптом:

-Чого вам?

Від звуку голосу я здригнувся і неприродно швидко обернувся.

-Чого вам? - питав літній сутулий чоловік у круглих окулярах, за які я охрестив його професором.

Борода і вуса у нього м`яко колихалися від кожного вдиху-видиху.

-Власне, нічого, - знизав я плечима. - Просто заглянув в одну з Кімнат.

-Просто? - професор розсміявся. - Хіба в Домі буває щось «просто»?

Він запросив мене присісти на шкіряний диванчик з різьбленими дерев`яними боковинами, що стояв у кутку.

-Але я справді...

-Шановний пане, я прожив в цьому світі чимало і всякого надивився. Повірте мені, що просто буває тільки, вибачте, звичайно, - у дурнів.

Професор витягнув з нагрудної кишені люльку, набив її якимось смердючим тютюном, і, спитавши дозволу, закурив.

-Звідки ви? - запитав він трохи згодом.

-Я? – спочатку, навіть, розгубився не знаючи, що відповісти, але за мить знайшовся: - З Веранди.

-З Веранди? Це, видно, десь далеко.

Кільце диму обвило голову професора і потягнулося до скляної стелі.

-Вибачаюсь, а де ми з вами знаходимося? - почав я. У мене була сотня питань, але я не знав, чи дасть мені ця людина на них відповіді.

-Це... Це Бібліотека, - трохи подумавши, відповів той.

-Бібліотека? І що тут... за книги?

-Тут все... Все! – повторив професор, солодко посміхаючись. - Я - хранитель цієї бібліотеки.

-Можу я скористатися вашою бібліотекою?

Струмінь диму вилетів стрілою, та прямо мені в лоб. Професор посміхнувся посмішкою старого хитрого торгаша.

-Можу сказати одне: якщо Двері перед тобою відкрилася, то ти можеш спробувати скористатися послугами цієї Кімнати.

Він обвів рукою зал.

-А де шукати?

-Дивлячись що саме.

Дійсно, а з чого почати? Тисячі питань в голові. Вони були настільки різноманітні за тематикою, що я не знав навіть як їх сформулювати.

-Що це за місце? Я не маю на увазі кімнату, а питаю в загальному сенсі, - зважився я.

Професор підвівся і, покрутивши головою, попрямував до однієї з шаф.

-Місце, взагалі.., - пробубонів він. Стовп диму тягнувся за ним, як за паротягом. - Місце, взагалі... Місце, взагалі...

Він став біля шафи і почухав потилицю.

-Як тобі сказати? - задумався професор. Те, що він перейшов на «ти» мене цілком влаштовувало: це якось розкріпачувало, усувався нелюбимий мною етикет. - Це - світ. Космос. Всесвіт.

-Всесвіт? Який Всесвіт?

Професор дістав одну з книг і почав гортати її.

-Питання для мене не зовсім зрозуміле, - пробурчав він собі під ніс. - Що значить: який Всесвіт?.. Наш... із тобою….

-Але я живу в іншому… Всесвіту, - слова вилетіли зі сталевою переконаністю у власній правоті.

«Для риби Всесвіт - це озеро, в якому вона живе, - прочитав професор в своєму позолоченому талмуді. (Мені відразу це здалось знайомим. Не так давно, щось подібне я вже читав. Та ось у кого?) - Що думає риба, коли її висмикнуть, підчепивши за рота, крізь сріблястий кордон існування в інший, новий Всесвіт, де повітря для неї - вбивця, а світло - блакитне безумство?»

(Це Кінг! Цикл про Темну Вежу!.. Овва!)

-Що ви хочете цим сказати? - запитав я, коли він закінчив. А в голові промайнула думка: «Невже цей професор знав наперед, що я запитаю про Всесвіт? Звідки така швидкість пошуку потрібної цитати?»

-Тільки те, що й сказав, - професор поставив томик на місце.

-Ми один одного, напевно, не зрозуміли, - зважився я спробувати все спочатку. - Я говорив про Дім.

-Я все прекрасно зрозумів, - чоловік лагідно посміхнувся.

-Зрозумійте, мене цікавило питання про походження Дому.

Професор дістав сусідній томик і поклав його на столик біля колони.

-Читай. Я не хочу своїми фразами збивати тебе з пантелику, - і він попрямував до балкона. - Коли закінчиш, покличеш мене.

І я знову залишився один на один зі своїми питаннями.

2002 - 2005 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 5)
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 7)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
05.12.2016 © Дарія Китайгородська / Нарис
Червоно-біле серце Сакартвело
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
Analogia entis
08.07.2016
Analogia entis (Глава 1)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 4)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 6)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 8)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 19  Коментарів: 9
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.08.2016 13:47  Каранда Галина для © ... 

та ну, що Ви)))
навпаки, я вдячна. 

 03.08.2016 12:15  © ... для Каранда Галина 

сорі, якщо когось мог образити 

 03.08.2016 12:13  Каранда Галина для © ... 

як Вм зрозуміли, там три автори. І кожен впихав щось своє в кожен шматок черв`яка. Тому так...
Цікава і грунтовна рецензія, дякую))) 

 03.08.2016 12:09  Каранда Галина для Олександр Новіков 

Саш, глянь рецензію на черв`ячка... 

 03.08.2016 11:53  © ... для Каранда Галина 

Не судить за цю рецензію :)


Спочатку про формальне.

Твір сподобався. Цікаво було спостерігати за ходом подій. Але спочатку мені треба було «врубитися» що до чого, але зробив це швидко.

Перше. - Розбивка тексту на «людський» і «черв`ячний» світи з майже одночасним перемиканням з одного на інший - це великий плюс. (Ремарка: «Чомусь черв`як мені здався ближче».) Тут мені бачиться свого роду умоглядне завдання для чит...

 03.08.2016 11:39  Каранда Галина для © ... 

там не вийде... або тут, або мені в приват... 

 03.08.2016 09:28  © ... для Каранда Галина 

питаннячко: а куди написати думку? в тіло твору, чи ось тут? 

 02.08.2016 21:53  © ... для Каранда Галина 

обов`язково прочитаю, та отпишусь.
зараз перепрошую - пора відключатися :) 

 02.08.2016 21:47  Каранда Галина для © ... 

роблю поки закладочку для себе....
раз вже пішла в нас розмова. то хотілося б почути Вашу думку про оце оповідання:
Оповідання "Душа в шмаття" | Олександр Новіков, Марійка Коваль, Каранда Галина 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +36
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +85
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
23.02.2013 © Тетяна Белімова
29.08.2010 © Віта Демянюк
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди