Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.07.2016 22:11Повість
 
Analogia entis
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Analogia entis

Глава 8
Ті, про кого я пишу, постійно живуть в мені...

Джером Девід Селінджер («Сімур: Введення»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 08.07.2016 / 36923

Я відкрив очі. Холодне блакитне світло неонових ламп розтеклося по нейронам аж до мозку. Кілька секунд просто вбирав його, збираючись з думками.

Я лежав на жорсткій кушетці, зважаючи на запахи - в медичному боксі. Перевірка роботи рук і ніг показала, що з ними все в порядку. Тільки голова злегка боліла. А до горла підкрадалася нудотна грудка.

Двері відкрилися. Я не побачив цього, лише почув легкий скрип і тихі кроки. Світло ламп засліплювало і злегка дезорієнтувало.

-Вітаю! - голос був приємним. Чоловічим. Його оксамитові барви розтопили кригу напруженості. - Давно... прийшли до тями?

-Кілька хвилин, - вдалося видавити мені з пересохлого горла.

-Чудово!

Людина присіла поруч і взяла мою руку за зап`ястя. Очевидно, збиралася вимірювати пульс.

-Мене звуть Максим Андрійович, - представився він. - А вас?

-Іван, - чомусь офіційним тоном сказав я. Напевно, позначилася звичка.

-Чудово, Іван... Що-небудь болить? Голова не крутиться?

-Крутиться… вертиться, - погодився я.

Гортань була сухою як піски Сахари.

-Це не є гуд... Ну-с, пульс у нас в нормі... Отже, Ваня, може, розкажете, що з вами сталося?

-Навіть не знаю, що відповісти... А де я?

-В лікарні, мій дорогий, в лікарні. Вас доставила одна миловидна особа. Каже, підібрала на дорозі.

-Так і є. Пам`ятаю, що якась тварюка гналася за мною. Я вискочив на трасу, сів у автівку...

-Яка марка, пам`ятаєте?

-Гм... «Пежо», світлий металік. Номер починається, здається, з трійки...

-Чудово, - похлопав мене лікар по плечу. - Значить, пам`ять вам не зраджує... ніби-то.., - в голосі лікаря майнули незрозумілі нотки. - І хто ж, дозвольте запитати, за вами гнався? - запитав він.

-А х-х-х... не знаю. Не побачив... Якась тварюка...

-Дівчина теж так говорить... У вас, мій дорогий, судячи з усього струс... Невеликий, звичайно.

Я сів на канапі. Кров запульсувала в скронях.

-Щось болить? - спитав лікар.

-Та, власне, нічого особливого. Очі ось тільки... занадто тут багато світла.

Максим Андрійович підвівся.

-Значить ось, що, Ваня, я вам скажу: ми вас не затримуємо, проте, вам слід підлікуватися. Кілька днів абсолютного спокою... А-а, і ніякого спиртного!

Тут я відчув, що з рота у мене несе семиденним перегаром.

-Добре, доктор. Я все зрозумів.

Максим Андрійович зітхнув і підійшов до вікна.

-Я можу бути вільним? - запитав я, злазячи з кушетки і нишпорячи руками в пошуках туфель.

-Так-так. Можете. Взуття біля вішалки, - промовив він, не обертаючись.

Я кілька хвилин оправлявся, а потім вийшов в коридор. Тут було тихо. Кілька ламп висвітлювали невеликий п`ятачок навколо, а далі було темно, як у склепі.

Коридор... Де я? В Домі?

Я заскочив назад в кабінет.

-Щось трапилося? - Максим Андрійович здивовано втупився на мою фізіономію. - Що вас так налякало? – судячи з усього, лікар ще більше впевнився в тому, що я завзятий алкоголік.

-Доктор, це... це... Куди йти? Проведіть мене, будь ласка, до виходу. Прошу!

Судячи з здивованих очей лікаря, він запідозрив мене в божевіллі.

-Що з вами, Ванюша?

-Нічого, це хвилинна слабкість, - і я самостійно вийшов геть та впевнено рушив до виходу.

Звуки кроків гулко відлітали від стін. Я буквально спиною відчув погляд доктора. Це додало мені сил: зрештою, треба бути мужиком, а не розмазнею. (Ось, Ванька, п`єш безбожно, а потім Коридори ввижаються.)

Внизу в холі мене чекали.

Оксана сиділа на дерев`яному розкладному стільці і читала якийсь папірець. Коли я підійшов ближче, вона зніяковіло прибрала його в кишеню свого шкіряного піджачка. Краєм ока я встиг розгледіти: то була інструкція із застосування ліків від молочниці.

-Ви мене чекаєте? - здивувався я.

-Так... Доктор сказав, що у вас струс мозку. Вам треба ж якось добиратися додому. На дворі вже друга година ночі.

-Дякую за допомогу, - щиро подякував я.

Дійсно, подібне в наш час буває рідко.

-Я Вас підвезу. Ви в якому районі живете?

-В центрі… На вулиці Суворова.

-О, то ми майже сусіди. Я на Морський.

Удвох вийшли на вулицю. Біля ялинки стояв Фольксваген блакитного кольору з номером, що починається на дев`ятку. - Ось тобі і пам`ять! Ось тобі «Пежо» світлий металік… Добре, що хоч в номері є трійка.

Ми сіли в салон. Мотор тихо муркнув, і машина рушила з місця.

-Чи дозволите питання? - ввічливо почала Оксана.

-Так, прошу.

-Перш за все, як вас звуть?

-Ваня.

-Дуже приємно, - дівчина посміхнулася. - А що ви робили там... за містом?

-Чорт його знає! Тобто я хочу сказати...

Я навіть не знав, що придумати. Розповідати про Дім та іншу нісенітницю мені не хотілося, а більше нічого мій втомлений мозок придумати не міг.

-Чесно зізнаюся: не знаю, що відповісти.

Оксана, здається, подібною відповіддю була задовільна.

-А дозволите і мені задати питання? - зважився я контратакувати, а то потім не відіб`єшся від настирливих розпитувань. Краще взяти бесіду в свої руки. - Звідки ви так пізно їдете?

-Була в Києві на семінарі.

-А що за семінар?

-Так... Це не цікаво.

-Чому ж?

-Він вузькопрофільний.

-І все ж.

-Його назвали «Аnalogia entis»...

-Як? - мене наче струмом вдарило.

У збіги я не вірю. Завжди вважав, що якась вища сила навмисно веде нас по життю, дорога якої поцяткована знаками, що вказують напрямок. Як в старому кіно «Джентльмени удачі»: «Громадянина, ти сюди не ходи. Ти туди ходи».

-«Аnalogia entis». Це.., - спробувала пояснити Оксана.

-Знаю, - грубо перебив я. І тут же додав: - Не хочеш зайти в гості?

Дівчина чи зніяковіла, чи то чогось злякалася, але відповіді не дала.

-Так як? - перепитав я.

-Пізно... напевно...

-Ти не подумай чогось такого, я просто від душі... Зрештою, повинен віддячити своїй рятівниці.

Кілька хвилин ми мовчали. А я несподівано навіть для себе подумав, що Оксана саме та, хто мені допоможе зрозуміти цей дивний феномен Дому. По-перше, вона бачила мою галюцинацію, а це... це... Що ж це означає?

-Добре, - промовила Оксана.

Машину вона припаркувала навпроти зупинки. Ми вилізли з салону і, не поспішаючи, пішли по нічній вулиці.

-І що ви обговорювали на семінарі? - запитав я.

-Там було багато різних тем. Наприклад: «Міфологія через призму сучасних знань».

-Міфологія?

Здається, мій тон її знову збентежив.

А для мене Оксана, прямо-таки знахідка. Нарешті я задав «правильне питання», як сказав би доглядач Бібліотеки.

-Оксано, а хто ти за фахом?

-Взагалі-то, викладач історії в нашому педагогічному.

Добре ж заробляє викладач, коли їздить на такій машині. Але вголос я цього не сказав.

-Над чим зараз працюєш? - запитав у дівчини.

-Тобто?

-Ну кожен вчений, так мені здається, повинен працювати над якоюсь темою. Чи не так?

-А-а, ось що… Космогонічні легенди народів світу. Їх відображення в сучасній науці.

-Космогонія? - я як дурбелик, знову здивованим тоном повторив її відповідь.

Оксана навіть на секунду-другу завмерла, намагаючись збагнути, знущаюся я над нею, чи дійсно цікавлюсь.

-Ось ми і прийшли, - кивнув я на старенький двоповерховий будинок.

Дівчина на мить зупинилася, щоб його оглянути та дещо здивовано цокнула язиком. Ми піднялися наверх. Я відімкнув двері і жестом запросив Оксану увійти.

Вона остовпіла.

Я знав, що моя квартира впливає на гостей подібним чином.

Довгий англійський передпокій в дивовижному переплетенні натурального лакованого дерева, декоративної цегляної кладки і сліпуче молочних фрагментів мозаїки. Відкриваєш крайні праві двері: кухня а-ля французька провінція часів Бонапарта переходить в прованську їдальню.

Оксана заглянула в ванну, стилізовану під віллу давньоримського сенатора.

-Інші кімнати ще не завершені, - пояснив я.

-Таке я бачу вперше, - дівчина захитала головою. Ми повернулися на кухню. Я увімкнув електрочайник і дістав з холодильника половину торта. Дівчина присіла за стіл и склавши руки, немов та першокласниця.

-Ксюша... Можна я так тебе буду називати? Я хотів би з тобою обговорити одну справу.

Оксана напружилася. Видно подумала про щось непристойне.

-Для початку ти не могла б пояснити мені, що стародавні люди вкладали у поняття долі?

Подив кілька секунд не сповзали з дівочого обличчя.

-Я розумію, що питання, взагалі, дивне, але почати, думаю, слід з нього.

Чайник закипів. Я дістав з комода пакетики «Рістона» і заварив їх в чашках.

-Перш ніж дати відповідь, Іване, я хотіла б уточнити, чому ви цим цікавитеся? - Оксана прийняла з моїх рук чай і тарілочку з шматком торта.

-Часом мені здається, що будь-яка подія в моєму житті, а в іншому - в житті кожної людини, чітко спланована. У майбутньому всі наші ходи приводять до однозначного результату.

-Тут ви не зовсім оригінальні в своїх думках. Подібні ідеї мусуються з часів ще стародавньої людини.

-А чому так?

Оксана подивилася на свій годинник і перевела погляд на мене.

-Щось не так? - запитав я.

-Ну і час ви вибрали, Іван.

-Зараз самий час для істини - ніч, - ця моя фраза здалася мені дуже пишномовною. - Отже, все-таки чому так?

-Кожна гра має ряд правил. Назвемо їх рамками. І кожна фігурка цієї гри не повинна виходити за них.

-А що буде в іншому випадку?

-Не знаю. Може фігурка стане гравцем, може ще кимось, але в будь-якому випадку, господар гри намагається не допустити подібних ексцесів.

-Як?

-Зомбує.

-Якщо хтось з народження має свободу тлумачення свого світовідчуття, то як можна позбутися її?

-Це відбувається внаслідок нашого незнання. Якщо розтлумачити твоє світовідчуття по-своєму, то тоді і виходить цей світ.

-Як це?

-Немов фокус зі зникненням монетки. Вона кладеться в скриньку і в наступну мить - опа - її там немає. А вся справа-то не в магії, а в подвійному дні цієї самої шухлядки.

-Дивне порівняння.

-Скільки буде два на два? - питання було несподіваним.

-Чотири, - не задумуючись, відповів я.

-У вас були інші варіанти відповідей?

-Н-ні.

-Приведена відповідь є продуктом вашого особистого досвіду?

-Ну-у... як подивитися...

-Добре, запитаємо інакше: «Чи була ця відповідь вам нав`язана раніше?»

-Так, в школі.

-Ось і результат.

-Який? - не зрозумів я.

-Вас там зомбували. Два на два у вас завжди чотири; небо завжди над головою, а земля під ногами; вогонь обпікає, вода мокра. Все це і є рамки, правила гри.

-Але… але...

Я так і не зміг нічого відповісти.

-Ми назвали це явище аналогією буття, - Оксана зробила ковток і посміхнулася.

-Мгг, важко щось заперечити, але все одно мені не віриться.

Оксана знизала плечима.

-Значить, - продовжив я, - по-твоєму, виходить, що весь світ... весь наш Всесвіт всього лише результат зомбування? Це все не справжнє?

-Чому? Навпаки - найсправжнісіньке.

Я посміхнувся: «Тобто буває і інше справжнє?»

-Важко повірити? - Оксана посміхнулася у відповідь.

-Ти звернула увагу, що стародавні цивілізації мали різні космогонічні погляди. А, по-твоєму, виходить, що світогляд у них повинен бути однаковим.

-Ось в цьому-то і вся родзинка: всі вони є «продуктами» висновків саме розуму господаря нашого світу.

-Тобто...

-Я ж кажу: все є породженням свідомості господаря нашого світу - Бога.

-І все одно не розумію.

-Подивіться на свою квартиру.

-І що?

-Уявіть, що вона і є Всесвіт. Кожна кімната в ній - породження ваших внутрішніх вигадок. У передпокої «живуть» англосаксонці, на кухні - франки, у ванній - римляни. У кожного своя функція, отже, і своє світобачення, але квартира-то залишається одна.

-Дім з тисячами Кімнат.

-Що-що? - не зрозуміла Оксана.

Розповісти, не розповісти? Я встав і нервово заходив по кухні.

Яких тільки пояснень не почув за останні дні. Тут тобі і Фройд, і міфи народів світу, і струс алкогольного мозку. Кому вірити? А головне: що робити?

-Будинок з купою кімнат? - Оксана задумалася. - Асгард?

-Що? - прийшла черга дивуватися мені.

-Просто я вас не зовсім зрозуміла. Ви сказали про будинок з тисячею кімнат.

-І що? Ну, сказав.

-Просто, прийшла в голову асоціація з Асгардом. Він теж складається з безлічі палат.

-А що таке Асгард?

Оксана відставила чашку, що, очевидно мало свідчити про довге оповідання.

-В скандинавській міфології часів вікінгів світ поділявся на дев`ять частин: Асгард, Мідгард, Хель, Йотунгейм і так далі. Перша - це обитель богів, що мала, як я говорила, безліч палат...

-Це там знаходиться Вальгалла?

-Так, - Оксана кивнула головою. - Якщо всі ці дев`ять світів, - продовжувала вона, - порівняти з людиною, з її сутністю...

-А за що тоді відповідає цей Асгард?

-Ось я ж і хотіла сказати, а ви мене перебили. Отже, Асгард, найбільш сокровенна частина людини. Править там верховний бог - Одін. До речі, він теж має безліч облич. Одне з його прізвиськ – Фьолнір-який-змінюється.

-Цікаво, - промурчала я.

Мозаїка з осколків подій починала складатися в захоплюючий візерунок.

-Посередині між усіма світами стоїть Мідгард. Це обитель людей, наша повсякденна реальність. Тут мешкає тимчасове «я» людської особистості. Добро і зло в Мідгарді присутні в рівній мірі, тому що тут у кожного є право вибору. - Оксана розвела руками. - Тут панує час... Протилежністю Асгарда можна назвати Хель - обитель померлих. Перекладається це слово як «таємний притулок».

-А за яку частину сутності відповідає цей притулок?

-За інстинкти. А, взагалі-то, за тілесне «я». Вікінги вважали, що ті люди, кому не дано долею жити в Вальгаллі, в Асгарді, потрапляють в Хель.

-Дивно.

-Що саме?

-І та, і інша сторона підбирає померлих.

-Так, вірно, - Оксана кивнула. - Але що цікаво: уособленням царства мертвих була богиня, яку теж звали Хель. І вона зображувалася з одного боку, як труп, а з іншого - прекрасною жінкою.

-Щось я не зрозумів.

-Тобто... е-е... один аспект вказував на могилу, вхід в Хель, похмуру сиру печеру, а інший - в жіноче... черево.

-Все одне не зовсім зрозуміло.

-Народження і смерть пов`язувалося єдиним поняттям. Ніби між ними нема різниці.

-Дійсно, цікаво.

-А взагалі цю саму Хель породив один з богів - Локі. За ідеєю він вважається злим і підступним, але деякі фахівці вважають, що він є однією з масок Одіна, його тіньовою стороною. І той і інший, по суті, боги мертвих.

-А в якому з світів живе Локі?

-Його заточили в Хель.

Я аж ляснув себе по стегну. - Як все просто! Я ж казав, що Оксана це подарунок долі.

-Олімп і Тартар. Асгард і Хель. Рай і пекло. Все так просто.

-Що просто? - не зрозуміла мене Оксана.

-Ось і вся аналогія буття, - я встав зі стільця та тут же приказав: - Пішли зі мною!

Оксана перелякано піднялася і пішла слідом. Ми вийшли в коридор.

Вірніше, в Коридор...

2002 - 2005 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 7)
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 9)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
Analogia entis
08.07.2016
Analogia entis (Глава 1)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 6)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 8)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 16  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.08.2016 23:11  Каранда Галина для © ... 

таки цікаво.... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +38
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
10.07.2013 © іміз
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди