Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.07.2016 22:13Повість
 
Analogia entis
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Analogia entis

Глава 9
Ті, про кого я пишу, постійно живуть в мені...

Джером Девід Селінджер («Сімур: Введення»)
Меньшов Олександр
Опубліковано 08.07.2016 / 36925

Оксана стала, як укопана. Її очі округлилися, немов ґудзики та заскакали з предмета на предмет.

-Як... як... як...

Вона судорожно проковтнула слину і зробила крок назад.

-Фокус-покус, - передражнив її я. - Що, в дійсності не віриш у свої гіпотези?

-Де ми?

-Як ти там говорила? Таємнича сутність людини? - підморгнув я, запрошуючи Оксану слідувати за мною. - Ми в Асгарді, якщо хочеш. Або на Олімпі… в їх палатах…

-Якому Асгарді? - Оксана наздогнала мене і спробувала розвернути.

-Ми тут, - я тицьнув пальцем собі в лоб.

-А як же..? - тут Оксана кивнула головою назад.

-А то був Мідгард. Серединний світ, де живуть зомбі, - я розреготався.

-Та постій же ти! Я нічогісінько не розумію.

-Я якийсь час теж не розумів. Всі ці недомовки, загадки. Спочатку цей накрохмалений посередник-геній, потім психіатр зі своїм припущенням, що Дім - це мої утробні спогади. Потім бібліотекар, а тепер і ти зі своїм Асгардом. Все складається.

-Що складається?

-Та все!

-Ваня, мені страшно, - тремтячим голосом промовила Оксана. - Я не хочу... будь ласка...

Я зупинився.

Море за Вікном ласкаво хлюпалося по підвіконню. Стояла погожа днина.

-Ми в Асгарді. Це правда, - я взяв Оксану за руки і глянув їй в очі. - Тільки не в твоєму міфічному, а в реальному. Моєму. У кожного з нас свій Асгард-Олімп. І кожен в ньому «найголовніше божество».

-Як Одін?

-Якщо хочеш, то як Одін… Зевс…Цей світ - це всі мої спогади, всі мої знання, бажання. Я його створив, і я ним правлю... Однак, з тих самих пір, як я дізнався про нього, мене намагаються знищити.

-Хто?

-Ось цього я і не знаю. Хоча...

Я замовк. Оксана запитально хитнула головою.

-Хоча, думаю, це все витівки Локі - мого другого «я».

-Локі, - Оксана повторила ім`я, наче вперше його почула. - Але як ти можеш бажати самого себе знищити?

Тільки вона про це запитала, як в пам`яті виник образ Дядька. Що він там говорив про близнюків?

-Близнюки? Які близнюки? - не зрозуміла Оксана.

-Він сказав, що всі ми маємо близнюків.

-Тобто?

-А якщо природою закладено дублювання будь-якої системи? Якщо виживає найсильніший з них? А як там каже закон... не знаю кого саме... Загалом: нічого не зникає безслідно. Значить частина мого брата-близнюка, якого я «з`їв» в утробі… здолав в битві за первородство… живе в мені і не припиняє боротьби, намагаючись вибратися геть. А прикладів - тьма: це тобі і стрільба з саду, і хижак з темряви.

Стоп! А що це за місце таке було? Що за тьма?

-Хель? - припустила Оксана.

Згадався сон про замурованого в підземеллі... Кого? Кровного брата Одіна - Локі, ув’язненого в Хелі?

-Пішли!

-Куди?

-Шукати цей Хель.

Ми протопали, напевно, з кілометр, поки не опинилися в величезному залі, в кінці якого височіли дубові ворота, замкнені здоровенним замком.

Дорогу перегородили воїни. Всі вони були з ніг до голови покриті срібною фарбою, чим дуже нагадували олов`яних солдатиків з різних епох: тут тобі і командир Червоної армії, і індіанець з племені ірокезів, і вікінг в рогатому шоломі. Воїни розступилися, і ми наблизилися до воріт.

-І що далі? - запитала Оксана, перелякано дивлячись на дивних солдатів.

-Сім-Сім, відкрийся! - посміхнувся я.

На подив замок відкрився і з гуркотом упав на підлогу. Серед воїнів пронісся віддих, і вони всі відступили назад.

-Можна я залишуся? - несміливо запитала Оксана.

Чесно кажучи, я і сам не горів бажанням лізти в темряву Хеля. Але відступати було пізно.

-Залишайся, - кинув я. - Все одно без мене звідси не вийдеш.

Я потягнув за кільце і відчинив ворота. З темряви вирвався затхлий запах гниючого дерева. До горла підступила нудота. Кілька секунд я боровся з блювотними позивами, перш ніж ступив в підземелля.

Спочатку йти було важко. Коли очі звикли до темряви, я став розрізняти стіни і навіть нарости моху на них.

Ну, ось він шлях до істини. Кілька хвилин і.., - шепотів розум. - А що там? І головне - навіщо це все мені?.. Скільки разів мені натякали, скільки разів підштовхували і ось я вже наприкінці шляху… Чого чекають від мене і Дядько, і посередник, і Мармелад? – думки скакали, немов блохи.

Стіни заглушали звуки кроків. За комір капала холодна вода. Я кілька разів провалювався в ями з якоюсь смердючою рідиною.

Ось він Тупик.

За стіною хтось був. Я чув, як він там ворушився.

-Виходь! - голос вдарився об цегляну кладку. На підлогу посипалася штукатурка, а за кілька секунд впали цеглини.

Коридор подовжився метрів на п`ять. Звідти ніхто не вийшов. І тоді я зважився йти сам.

Кожен крок давався важко. Серце напружено билося об ребра, дихання почастішало.

Я очікував побачити там кого завгодно... Але не дитину!

Вона сиділа на підлозі в круглій кімнатці і злякано дивилася на мене.

-Хто ти? - запитав я, обходячи дитинча по колу. Але вона була занадто малою, щоб дати хоч якусь відповідь.

-Це твій брат!

Я сіпнувся і обернувся на голос: в отворі стояв посередник.

-Локі, - уточнив про всяк випадок.

-Не зовсім, - посередник обережно пройшов всередину та посміхаючись підняв дитя. - Вибач, - промовив він, відступаючи до отвору, - але Локі… це ти!

-Тобто? - у мене аж в горлі пересохло.

Посередник повільно задкував до виходу, намагаючись не відвертатись від мене.

-Хтось повинен залишитися тут, - промовив він глухим голосом. - Щоб один не заважав іншому. Ти вже спробував, дай шанс йому.

-Але...

Посередник досяг кінця п`ятиметрового коридорчика, на нього чекали Дядько, Мармелад, бібліотекар і багато-багато інших. Вони взяли дитину на руки… і тут вхід раптом «закрився». Упала темрява.

Я судорожно проковтнув слину. Ноги стали ватяними, руки неслухняними…

«Я не міг бути Локі! – тремтів від жаху розум. - Адже я - хороша людина... За що ж мене так? Я... я... я... хороша... О, Господи!.. Адже хороша!..»



Варта заступила на свій пост. І Ворота Безодні закрилися. На них була накладена печатка, зняти яку не міг жоден з тих, хто жив в цьому світі...

Жителі раділи: Батько Всього, творець світу повернувся. Зло було переможене і діти Вічного могли, нарешті, жити в безтурботному спокої. Чорний Ворог був назавжди скинутий в свій тартар...

ЕПІЛОГ


День добігав кінця. На місто повільно опускалася вечірня прохолода.

Сирота припаркував свою нову «Шкоду» і виліз з машини. За столиком літнього кафе на нього чекав Женя Демченко.

-Вітаю! - Вася потиснув йому руку і важко плюхнувся в крісло навпроти.

-Вітаю! - Женя посміхнувся і дістав з сумки візитки. - Це Ваня замовляв, - пояснив він.

-А-а, - розуміюче кивнув Сирота.

-А куди він запропастився? - запитав співрозмовник.

Сирота скривився, але відповів:

-В Степанівці лікується. «Дах» у нього поїхав… Зовсім поїхав…

-Як це?

-Пити менше треба було! А то дожерся, аж до «білочки».

-Та ти що!

-Лікар каже, що у нього шизофренія, розщеплення особистості. А медсестра - що в дитинство впав. Шкода його, звичайно. Людина була хоч і складна, але як помічник - незамінна, - тут Вася піймав себе на тому, що говорить про Баха, як про небіжчика.

Мимо пройшла якась дивна дівчина. Судячи з її ході, та поведінки, вона, здається, була не в собі.

«Обкурена, чи що»? - подумалося Сироті.

Вона, немов почувши його думки, обернулася і подивилася на нього порожнім поглядом.

-Та це місцева божевільна – Ксюха Блямзік, - пояснив потім Женя. - Теж бродить в своєму світі. Збожеволіла, кажуть, на своїй роботі. Зікнулася! Блямнулася! – хлопець всміхнувся. – Звідси і Блямзік!

Серце Сироти раптом стислося, закам’яніло. Він заплющив очі.

«Так, до лікаря треба буде сходити, - подумалося йому, - а то моторчик, щось барахлити почав».

Темінь не проходила. Кілька секунд Сирота сидів, не рухаючись, а потім раптом побачив нескінченний тунель… нескінчений, світлий тунель... з купою круглих отворів, схожих на вікна…

«Де я»? - промайнуло в голові, і тут же марево пропало.

Женя щось весело розповідав, але Вася його не чув: йому раптом так захотілося туди… в те дивне місце… в той тунель…

Серце стиснулося в незрозумілій тузі...

2002 - 2005 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 8)
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 6 - 10)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Analogia entis
08.07.2016
Analogia entis (Глава 1)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 7)
08.07.2016
Analogia entis (Глава 9)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 21  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.08.2016 07:51  © ... для Каранда Галина 

:)

 05.08.2016 23:23  Каранда Галина для © ... 

чудово. правда. такі речі треба читати не ривками, як я оце тягла кота за хвіст, а запоєм, за один раз. тоді ніщо не випадатиме з пам’яті і з розуміння... Але однак - було цікаво. І - повторюся - дуже близькі думки. Ну дуже!)

прийдеться й далі Вас читати)

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
02.01.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди