Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.07.2016 21:33Повість
 
Формікаріум
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Формікаріум

Глава 6 - 10
«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах
Меньшов Олександр
Опубліковано 13.07.2016 / 37004

6


Години за три стало різко темніти. Я глянула на свій хронограф, намагаючись запам`ятати час, щоб потім в майбутньому мати можливість розрахувати періодичність зміни дня і ночі.

Потрібно було десь зупинитися. Перечекати, відпочити... поїсти нарешті... Стала шукати таке місце. А сама оце думаю: «Дивовижна все ж істота - людина! Чи, швидше, дивовижна її психіка. Це ж потрібно так поводитися - «спокійно і розсудливо», коли ось знаходишся, дідько його знає якому, «казковому царстві»! Хоча, може, просто я не істеричка, як інші жінки? (І це істинна правда... тут не посперечаєшся...

Гаразд, це усе друге на десяте... Потрібно б поміркувати над тим, що мені, ясний перець, зрозуміло! Звідти і будувати таку собі «сітку координат» своєї подальшої поведінки.

Отже, кладемо все по поличках. Опиратися буду на свій мозок. Іншим Бог не нагородив.

Перше: слід триматися чимдалі від маленьких озерець з чистою водою. Швидше за все, вони самі кращі місця для засідки місцевих хижаків, на зразок «трилобіту». І тут же виникає питання: «А на кого, власне, полюють ці пакісні хробаки»? Людина тут (і це, як пити дати) зовсім зайва, навіть як частина того ж харчового ланцюжка...

Стоп! Ось я і прийшла до другого пункту: ця земля... болото... уся ця місцевість не схожа ні на який відомий мені (навіть по передачах «National Geographic» або «Discovery») край. Це не Африка, не Південна Америка... не Гренландія, нарешті... І навіть - Невідома Південна земля, з карти Ератосфена.

І який звідси висновок? - А ніякий! Просто йди та забийся своєю дурнуватою головою об бетонну стіну!..

Для табору я вибрала один з величезних валунів світло-коричневого кольору, що манячив зліва від мене. У висоту він досягав близько трьох метрів. Лежав навзнаки, як здоровенна коров`яча белеґа. (Тільки що не смерділа.) Мені здалося, що це одне з найбезпечніших місць в цьому нескінченному болотистому краю. Хоча... який він, до бісової матері, «болотистий»? По телевізору показували місця і гірше.

Я відносно легко піднялася на цей плоский валун і стала озиратися навсібіч.

Подібні камені вже зустрічалися мені на шляху. Було таке відчуття, що їх немов розкидав якийсь велетень.... або та ж корова, але розміром з гору.

З настанням ночі повітря ставало холоднішим. Не те, щоб дуже, але помітно. Намет поставити не вдалося, тому я просто розкинула спальний мішок. Нашвидку перекусила яловичим тушкованим м`ясом вприкуску з парою галет, потім запила це декількома ковтками води. (Її треба економити, бо хто його знає, яка в цьому болоті за складом рідина.)

Мггги-ись… Глорія! Це тобі не в «Моцарт» з подругами збігати. Тут фрікандо і не пахне.

Пірнувши з головою в мішок, я намагалася розслабитися і викликати сон. Але в голову як і раніше, немов таргани на кухню, лізли якісь метушливо-боязкуваті думки.

Задрімати все ж вдалося, навіть не зважаючи на противний сирий вітер, що різко піднявся. У свідомості проносилися якісь розпливчаті образи, чиїсь голоси. Чомусь промайнув якийсь спогад про маму, і за ним – та наша незавершена розмова про те, щоб мені переїхати до Іспанії.

А, може, дійсно махнути туди? Що мене тут тримає? («Тут» - це звісно в місті, а не на болоті.)

Уїхати… А там – море… океан… пляж… вино… Та ще можна скуштувати їхні хвалені жаб`ячі лапки... Чи почекай! Лапки, адже це у французів.

Я розплющила очі: мене налякала раптова тиша. Вона прийшла несподівано, немов хтось вимкнув тумблер. Декілька секунд очі вдивлялися в зоряне небо. І раптом я зрозуміла, що це не зовсім і небо. Інакше, звідки воно на поверхні болота? Чи вже те рухнуло здуру!

Я підвелася: до самого горизонту (вірніше - куди сягало око) болото застилали дивні світляки, які я і сприйняла за такі собі зірки. Їх було так багато, що навіть не вірилося.

Яка ж це краса! Я сиділа приблизно з півгодини, відкривши рот, забувши про сон.

Небесно-блакитний... ніжно-салатовий... рожевий... молочно-білий... холодний фіолетовий... Стільки кольорів і їх відтінків немає ні в одному каталогу виробників фарб! «Зірочки», ніби живі неончики, тремтіли над болотом.

Але тут знов прокинувся вітер і вогники стали гаснути. Не пройшло і п`яти хвилин, як світ знову занурився в пітьму. І я пірнула в спальний мішок. І після цього майже миттєво провалилася в глибокий сон.


7


Світанок настав якось рано. Навіть, я б сказала, різко. Немов його включили.

Зазвичай всьому знаходиться пояснення. Але якщо воно нам не далося, значить - ми його просто не побачили. Тобто, зрозуміло, що ранок ніхто не включав. Швидше за все, мій втомлений розум втратив почуття відліку часу.

Я незадоволено глянула на годинник: з моменту мого «пробудження» на бетонній плиті пройшло всього одинадцять годин. Виходило так, що ніч тут триває... е-е-е... всього десь біля шести годин.

Мггг... Якщо це так, то можна припустити, що я десь в полярних широтах. (Невже дійсно на Невідомій Південній землі?) Хоча... хоча ось клімат... і погодка... вони говорять трохи про інше.

Запам`ятаємо ці моменти, і поміркуємо трохи пізніше. Не варто забивати мозок тим, відносно чого мало інформації.

Виставивши хронометр на нулі, я дістала з рюкзака невеликий блокнот і зробила відповідні записи. Потім поглянула на компас і відмітила, що положення сонця, що ховалося за хмарами, і напрямку «сходу» різняться градусів десь на сім.

«Цікаво, - промайнуло в голові, - а той, хто малював карту, враховував подібну невідповідність? Я думаю, що відповідь «так». Хотілося, щоб це було правдою. Гаразд... потрібно б поїсти перед дорогою».

У наступну мить мене вивів з роздумів чийсь окрик. Я стрепенулася і стала озиратися навкруги.

Спочатку подумала, що це якась мара. Витріщила очі – так ні, не привиділося! Від місця моєї стоянки, метрах десь у двохстах, бігли чотири людські фігури. Три з них явно були жіночої статі. Це видно було за манерою бігу. А ось четвертий, швидше за все, чоловік. Він не обганяв своїх супутниць, а знаходився постійно позаду, і при цьому часто озирався.

Я живо витягнула бінокль і спробувала розгледіти ситуацію, що склалася вдалині. Люди бігли прямо до невеликого озерця, оточеного кількома велетенськими валунами, на кшталт тої каменюки, на якій був розбитий мій табір. Було добре видно розчервонілі личка жінок. На вигляд їм було років до тридцяти, не більше. Рюкзаків та якоїсь іншої ноші вони не мали. Чоловіка розгледіти не вдалося. Він занадто часто крутив головою.

Я простежила напрям його погляду, але абсолютно нікого не побачила.

Чого вони бігли? Від кого рятувалися?

Найрозсудливіше було б себе не видавати, але совість рвалася надати допомогу.

Я ще раз оглянулася навкруги, але знову не побачила нічого підозрілого.

-Ей! - гаркнула я в усю силу своїх легенів і піднялася на повний зріст. - Ей!

Вони не почули.

-Е-ге-гей!

Хотіла було свиснути, але вийшло б дуже смішно.

-Ей! Нумо вам кізяків у вуха!

Нарешті, одна з жінок обернулася до мене і щось прокричала іншим. Група зупинилася. Швидко порадившись, вони кинулися в мій бік. І ось тут-то я побачила...

Із-за гряди пагорбів вискочило чотири... ні, п`ять... шість... дев`ять буро-коричневих істот. Я піднесла бінокль до очей: ці потвори, що гналися за людьми, були схожі на гидотну помісь вовчка, щипавки і ще когось на зразок їм подібних. Хоч розміром вони були трохи більшими дворового собаки, але їх жахливі клішні на хвості, що скажено сіпалися з одного боку в інший, наводила такий дикий жах, що я готова була сама стрімголов кинутися бігти.

Якого біса мене смикнуло покликати цих утікачів? - я нервово закусила губу. – Ну, дурепа!

Але потрібно було щось вирішувати. Судячи з усього, ці жахливі тварюки просто так не відстануть. Вони вибігли на пагорб і на якийсь час зупинилися.

Приклавши бінокль до очей, я намагалась розгледіти їхні дії. А люди, між тим, були вже близько. Одна з жінок якось не природно тримала свою ліву руку.

«Вовчки» підняли до неба свої вусики, схожі на сильно проріджене пір`я, і декілька секунд нерухомо завмерли на місці. А потім, як по команді, швидко попрямували в наш бік.

Страх раптом пройшов. У голові нібито включився якийсь механізм, що почав швидко-швидко проганяти думки, ніби крізь сито, вишукуючи рішення.

Так, що ми маємо? Судячи з усього це велетенські комахи, або щось на зразок. А що я взагалі про комах знаю? Тільки те, що вони відносяться до безхребетних. Мггг, і що це дає?.. Так... так... Нумо, бляха-муха!.. Думай!.. Як вони визначають наше місце та нас самих? По запаху? Може, побачили?

Я знову подивилася в бінокль: очі у «вовчків» були фасеточні, розміром з добре блюдце. А наскільки мені пам`ятається, такі очі не дозволяють далеко бачити.

Хоча... Хоча рух вони повинні б чітко фіксувати. (Думай ще! Думай!.. Бо як дам по макітрі!) У них... у комах - частота сприйняття в рази вища, ніж у людини. Тому й муху так важко вбити. Для неї мої рухи, як то кажуть - «черепашачі». (Добре... добре... Вже ближче... Що ще?) Може вони відчувають тепло?.. Ні-і! Щось підказує мені, що теплокровними тут — в цьому дивному болоті (а хай йому грець — в цій Південній землі) і не пахне... А стій! Тоді запах? Кажуть, мурахи, таким чином, тільки так світ і сприймають. Та й що ми взагалі про «запах» знаємо?

Все це промчало в голові за декілька секунд, впродовж яких «вовчки» подолали метрів п`ятдесят. Не можна було не помітити злагодженості їх дій. Не будь вони комахами, то я б їх віднесла до гієн. Ті теж завзято переслідують свою жертву, поки вона десь не звалиться безсила. І діють саме, як відточений механізм.

Четвірка досягла моєї «коров`ячої белеґи» і зупинилася. Тепер я спокійно могла усіх розгледіти: це були дійсно дівчата років до тридцяти, а то й менше, а чоловік - зовсім ще молодий хлопчина. У однієї з жінок була сильно поранена рука. Вона була нашвидку перемотана якоюсь ганчіркою і бовталася, ніби батіг.

-Чого стоїмо? - гаркнула я. - Ви двоє біжите туди... а ви з хлопцем, - тут я показала на поранену, - наліво... і там сховаєтеся... Зніми з себе цю ганчірку і дай мені. (Це я про пов`язку у пораненої.) Жвавіше!

Сама тут же зіскочила з каменю і витягнула ніж.

-Що з рукою? - запитувала, допомагаючи зняти пов`язку.

-Її укусили, - сказала дівчина, що стояла позаду мене.

Я розрізала комбінезон до самого передпліччя, і трохи вище ліктя побачила глибоку рвану рану. Кров повільно стікала вниз. Змочивши нею пов`язку, я розрізала її на дві частини: одну віддала першим двом дівчатам, а другу залишила собі.

-Слухайте мене! - промовила до усіх, знімаючи свій ремінь. - Вважатимемо, що вони, ці тварюки, як ті собаки, що йдуть по сліду за вашою пораненою подружкою. Тому і розділимося на три групи.

-А далі? - запитав хлопець.

-Далі, як Бог дозволить. Розбігайтеся!

Я зробила джгут над раною, і, звертаючись до хлопця, сказала:

-Тобі - найвідповідальніша частина.

-Яка?

-Довести її до тієї гряди.

-Що там?

-Ну, ти й інтересний! Менше слів, більше діла. Ці тварюки через пару хвилин будуть тут.

Наша група розділилася. Я ще кілька секунд стояла на місці, а потім змочила ганчірку у воді і попрямувала до найближчого озерця. Через кожні п`ятдесят кроків, я знову присідала, вимочувала пов`язку і рясно розбризкувала навколо себе воду.

-Ципа-ципа-ципа, шмарклі ви дідькові! - крикнула назад, звертаючись до «вовчків».

Нарешті ті досягли місця нашої стоянки і зупинилися. Зупинилася і я. Від хвилювання навіть в роті пересохло.

В голову лізли всілякі дурниці, на кшталт таких, що, наприклад, я з ранку не вмилася, і зуби не почистила. Та й маю, напевно, непрезентабельний вигляд. Чого мені точно тут не вистачає, так це дзеркала і косметички. Волосся не укладене, як треба.

«Вовчки» знову підняли догори своє общипане «пір`я», чи то обнюхуючи, чи то ще щось. І знову, як тоді на пагорбах, вони завмерли на півхвилини.

Вибрали ці поганці жертвою мене. Варто було б видихнути і сказати, типу, ось і славно. Але поставало друге питання: а що мені з ними робити?

Цікаво, як довго ці тварюки готові переслідувати мене? Хоч рухалася я швидко, але від того, що на болоті явно була нестача кисню, мені доводилося частенько зупинятися, щоб віддихатися.

До озерця не дійшла: зупинилася кроках в п`ятдесяти, пам`ятаючи, що біля відкритих водоймищ цілком може сидіти електричний «трилобіт». Зліпивши з бруду «сніжок», я обернула його в ганчірку і кинула прямо в центр озерця. І тут, як за помахом чарівної палички Гаррі Поттера, вискочили вже знайомі «батоги» і в повітрі запахло озоном.

Я пригнулася, і з усіх ніг кинулася бігти управо. Зграя «вовчків» секунд за двадцять вискочила на бережок і тут почалося...

Спостерігати бійку між місцевими потворками я не стала, а все також напівзігнувшись, поспішила назад до рюкзака. Досягнувши свого місця ночівлі, вилізла на валун і витягла бінокль. Біля озерця все було скінчено: на землі лежало три нерухомих «вовчка», а решта, ті що вижили, судячи з усього, вже догризали невдаху «трилобіта».

Я схопила свій рюкзак і поспішила до хлопця і пораненої дівчини, які повинні були сховатися згідно мого наказу за грядою з круглих валунів. Хвилин за десять вийшла до них.

Дівчині було зовсім погано. Вона була білою, як простирадло. Лежала головою на колінах у хлопця і натужно дихала.

-Пити, - ледве прошепотіла вона. І коли я простягнула їй пляшку, присмокталася до неї надовго.

-Нумо, давай підсоби, - буркнула я хлопцю, витягуючи зі свого рюкзака аптечку. - Закатай їй рукав.

Обробивши рану перекисом водню, зняла джгут і наклала чисту пов`язку, витративши практично всі запаси вати і бинта. Кров перестала текти, але рука її мені не подобалась.

-Як тебе звати? - запитала я у дівчини.

-Світлана.

-Як же це у тебе, Світлано, вийшло так попастися?

-Ми направлялися на ті чортові пагорби, - замість Світлани відповів хлопчина. - А хто ж знав, що там їхнє лігво! Прямо на нори потрапили. Вона, - він кивнув на поранену дівчину, - провалилася в яму, а звідти вискочила ця потвора, ну і цапнула прямо за руку... Я, - тут він перейшов на шепіт, - стільки кровиська в житті не бачив. Думав, що руку геть відірвало. А тут таке почалося!

-Де ваші рюкзаки?

-Там кинули.

-Погано. Доведеться повернутися.

Я перевірила пульс дівчини і вилізла на найближчий камінь. Оглянувши в бінокль околиці, знову спустилася вниз.

-А якого біса нам туди повертатися? - запитав хлопець.

Голос його затремтів. Вірніше – пискнув. (Тому хлопчина відразу в моїх очах «перетворився» на переляканого семирічного хлопчика. Особливо це стало зрозуміло, коли побачила його витріщені очі.)

Жалості він не викликав, швидше - якусь дуже дивну відразу, немов я вступила в лайно.

-А тебе як звати? - запитала у нього.

-Ігор.

-Ось що, Ігорьок. Рюкзак у мене один. І провізії тут на одного. А нас тут п`ятеро. Розумієш? І взагалі, ти наперед думати вмієш?

-А що?

-А те: хочеш жити - вмій ризикнути.

-Овва! – розсердився хлопчина. – Ми що – дурні якісь?

-Ви? Ні, мабуть, ви маґли. Знаєш, хто це такі?

-Дуже дотепно.

-Дотепно? – я розсердилася. – Дотепно йому! Між іншим, ділити свої запаси на таку ораву дурнів - мені резону немає.

Ігор насупився. Мій «здоровий егоїзм» йому був не до вподоби. За молодістю своїх років, він був цілком нормальним альтруїстом, і міг віддати останню сорочку. Але зараз це було зайвим.

-Ось що: підберемо тих дівчат і зробимо вилазку, - почала я.

-Ні, не піду! - насупився Ігор.

-Ну, то й сиди тут з нею! - я кивнула на Світлану. - Подихай без їжі, і тим більше - без води. Мені, по великому рахунку, начхати! Але якщо ти з головою дружиш, то зробиш, як я кажу.

Жовна на його обличчі заходили ходором. Від особи жіночої статі він подібного не очікував. Будь я мужиком, він би напевно підкорився, і без коливань. А тут!

-Ну так що? Домовилися?

-Добре, - крізь зуби процідив Ігор, піднімаючись.

-Тоді воруши своїми багетами та збігай за дівчатками. Тільки йди через той пагорб, і ні в якому разі не підходь ближче десяти метрів до відкритої водойми. Зрозумів?

Я подивилася на хронометр: вже пройшло півтори години з тієї миті, як я відмітила початок ранку. А сонце, не дивлячись на сірі хмари, вже майже досягло зеніту.

«Ні чого собі! - я знову глянула на прилад, відмічаючи, що він все-таки йде, а не стоїть на місці. (Чи то тут час швидкоплинний, чи то ми тут дуже повільні.) - Потрібно квапитися».

Ігор повернувся через сорок хвилин. Світлана за цей час трохи отямилася, хоча була ще надто слабка. Мені здалося, що вона втратила багато крові, або це результат дії отрути, якщо вона була у «вовчків».

-Перекусимо і на вихід, - сказала я, витягуючи дві банки тушкованого м`яса.

Усі їли мовчки. Новоприбулі дівчата якось недобре дивилися на мене. Видно, Ігор постарався у своїй розповіді. В ній, напевно, мене змалювали стервозною відьмою.

-Отже, - завела я розмову після обіду, - зі мною підуть двоє: Ігор, і хтось з вас. Вибирайте.

Подруги переглянулися.

-Я, - встала темненька.

-Як твоє ім`я?

-Алла.

-А твоє? - я обернулася до другої.

-Іра.

-Окей, - я зав`язала рюкзак. - Зараз майже три години на моєму суперприладі. Давайте звіримося.

Усі глянули на хронографи.

-На все та про все у нас дві години, - повідомила я.

-Чому? - здивувався Ігор.

-По качану! Через три години - стемніє. Бачиш, он сонце вже пішло на спокій. Доба тут якась коротка. Годин дванадцять. Чи тринадцять. Якщо ми не повернемося до ранку, - обернулася я до Іри, - нас не чекайте. Беріть рюкзак і маршируйте до першої точки. Вона, як я зрозуміла, у усіх одна. Рухайтеся, - тут я глянула на компас і подумки провела невеликий розрахунок, - на північний схід. Поправка десь на сім градусів. Тобто туди, - і я показав рукою напрям. – Якщо не заблукаєте, то з часом повинні будете вийти до потрібного пункту. А там… як Бог на душу дасть.

Іра кивнула, хоча в очах у неї я прочитала повне нерозуміння моїх слів. Але ще раз розжовувати їй не стала.

-Готові? - звернулася до своїх супутників. Поки ті думали, що відповісти, узяла з собою бінокль, ніж і пляшку води. - Пішли.

Рухалися ми суворо один за одним, і за годину добралися до глинистих пагорбів.

-Тут? - кивнула я Ігорю.

-Схоже, - пробурмотів він.

-Добре, зробимо так: увійдемо з ось тієї точки... з під-вітру. А там, на місці розберемося.

І ми знову рушили в дорогу. Обхід зайняв хвилин сім. Піднявшись на перший пагорб, суцільно вкритий густим помаранчевим мохом, який пахнув непраними шкарпетками, ми залягли на його вершині. Я оглянула місцевість у бінокль.

Рюкзаки лежали в одній з бурих калюж. Поруч копошилися два маленькі «вовчка». А трохи лівіше було біля п’яти величезних отворів - імовірно, входи в їх нори. Поруч у десяти метрах виднілася яма.

-Туди вона провалилася, - побормотав Ігор, вказуючи на цю яму.

-Є ідеї? - тихо запитала я.

-Підкрадемося, - запропонував Ігор.

-А ще варіанти?

Алла промовчала. Вона, судячи з погляду, зовсім не хотіла спускатися. По обличчю так і можна було прочитати, щось на кшталт, та горі ці рюкзаки синім полум’ям.

-Значить, давайте ось так: я відверну їх увагу на себе і поведу на захід. А ви удвох спустіться, та винесіть рюкзаки. Пізніше зустрінемося в таборі. Як такий варіант?

Ігор здивовано подивився на мене.

-У мене таке відчуття, - тихо промовив він, - що ви або накурена, або зовсім відчайдушна. Невже вам ні крапельки не страшно?

-Не бояться тільки мерці, - злісно прошипіла я. – А ми, здається, усі люди, усі з головою дружимо.

-Так може це… відступимо?

-Десантура б тобі показала «відступимо», - цим зауваженням я ще більше збила з пантелику Ігоря. Він навіть злякався. Звичайно, до «десантури» я немала ніякого відношення. Просто намагалася якось підбадьорити своїх нових товаришів. - А ми всремося, але не здамося! Гей, уперед!

Не зважаючи на «бойовий клич», мені самій було лячно. Серце хотіло вистрибнути з грудей, як той заєць з пастки. Але що робити, якщо моя сумлінна частина душі вимагала допомогти цим... цим... лопухам? (І навіщо я тоді піднялася зі свого місця? Пожинаю зараз плоди шляхетності!)

Всі по черзі зробили по великому ковтку води, і я залишила пляшку Ігорю.

-Не спіть! Сміливість, як то кажуть, цілі міста бере! - я підморгнула і обережно попрямувала вниз, кинувши через плече: - Обійдіть з того боку пагорбів і, як тільки переконаєтесь, що все безпечно, спускайтеся за рюкзаками...


8


Рухалася я дуже обережно, побоюючись потрапити ногою в пастку «вовчків». Хоча, якщо судити по тій ямі, в яку провалилася дівчина, не помітити її міг тільки сліпий.

Озброївшись декількома каменюками, я вийшла на вершину одного з пагорбів. Оглядівшись по сторонах, стала готуватися, щоб відвернути увагу «вовчків», зараз зайнятих «латанням» ями-пастки.

Перший камінь потрапив прямо одній тварюці в лапу. Видно, я не зовсім розрахувала свій кидок: «вовчок» закрутився на місці, не маючи можливості зманеврувати. Але його, так би мовити, родичі не звернули на це увагу, тому довелося кинути ще декілька каменів.

«Вовчки» завмерли, розкривши своє «пір`я».

Я піднялася на повний зріст і кілька разів підстрибнула.

-Ей, потворки! Я тут.

І тут з нір раптом вискочило ще декілька «вовчків». Секунду їм знадобилося, щоб зорієнтуватися на місці (мені навіть здалося, що вони перемовлялися між собою, піднявши оці свої вусики). А потім «вовчки» кинулися до мене. Але не юрбою, а за усіма правилами військових маневрів - одна група попрямувала прямо «в лоб», а дві інші почали заходити з флангів.

-Драти твою мати! - я їх явно недооцінила.

Сплигнувши вниз, мені довелося піти за вітром. По ходу відмітила дві пастки. «Вовчки» не відставали. Рухалися вони дуже злагоджено, ніби тренована команда спецназу.

Бігли ми хвилин п`ятнадцять, а ці потвори і не думали зупинятися. Вони, як ті собаки-шукачі, йшли слідом на відстані кроків за сто, трохи більше.

Я вибралася на наступну вершину і зробила зупинку, щоб оглядітися. Лівіше від лігва побачила дві фігурки: це був Ігор і Алла, які старанно тягнули на собі рюкзаки.

Центральна група «вовчків» вийшла із-за низьких заростів темно-бурої м`ясистої трави. Вони теж зупинилися і деякий час «перемовлялися» за допомогою своїх вусиків, обмацуючи один одного. Друга і третя команди з`явилися майже одночасно. Вони, не змовляючись, попрямували напереріз мені.

Я знову кинулася бігти, попрямувавши прямо у болото. Мене не покидала залізна упевненість, що у воду вони точно лізти не будуть. Бо не дурні ж! А інакше мені буде не солодко.

Перемахнувши через декілька нешироких калюжок, я вийшла на пружинистий ґрунт, і попрямувала рівно на захід.

«Вовчки» спустилися з пагорбів вниз та, як я і думала, зупинилися. Далі, очевидно, була вже не їх територія, і ризикувати вони не збиралися. Або побоювалися води, як ті комахи з мого світу. (Овва! Яке порівняння – мій світ та ось цей. Ніби нічого дивного, але…)

Мабуть в цей момент я і зрозуміла, що це насправді не сон. Що я дійсно знаходжусь десь далеко від дому.

Декілька хвилин «вовчки» бігали уздовж підніжжя пагорбів, і коли усі три групи об`єдналися, знову завмерли на якусь хвилину (вважаю - для чергових «переговорів»). Я тим часом відступила углиб болота ще кроків на сто, намагаючись вибирати глибші місця. (Сподіваюсь, тут - в брудних водах – не ховаються інші потворки, по-страшніше та небезпечніше.)

Ось тепер можна було і віддихатися. А заразом і розкинути мізками.

Цікаво, ці тварюки розумні, або я спостерігаю, так би мовити, стадний інстинкт? І друге: вони чекатимуть мене, або повернуть назад? Або можуть, що не виключено, заховатися в засідці...

Ні... ні... Я щось сильно вже переоцінюю їх можливості. Чи прирівнюю їх до людей. Вони всього-навсього комахи... хоч і великі...

«Вовчки» повернули назад. Я ще довго дивилася, як вони йдуть. Та і потім ще чекала: а раптом повернуться?

І тут же подумалося, що мені досі не зустрілися літаючі комахи. Невже тут не живуть навіть мухи? Чи комарі? Тут же тепле смердюче болото. Саме місце для подібних потвор. Дивно, чи не так?

«Вовчки» сховалися. Думка про засідку глибоко закралася в мій мозок. Проте, довго перебувати в цьому болоті мені було не з руки. Тепер би повернутися на місце зустрічі. А для цього потрібно знову перетнути ці кляті пагорби. Чи, може, спробувати їх обійти?

Але зважаючи на те, що сонце збиралося на спокій, а вночі бродити по невідомій місцевості зовсім не хотілося, доводилося погодитися на перший варіант.

Я огляділася навсібіч: куди не кинь погляд - суцільне болото. З рослин - низькорослі зарості бордового кольору, схожі на загострені списи, та ще - яскраво-зелені водорості в калюжках. А тут ще з неба, затягнутого брудними хмарами, почав мжичити дрібний дощик.

Я неквапливо повернулася до пагорбів, пройшлася уздовж їх підніжжя, все ще не наважуючись піднятися вгору. Мені увесь час здавалося, що за мною стежать «вовчки». І що вони так і чекають, як би вискочити та…

Додумати свою думку я не встигла: в очі кинулася одна знайома річ. Це була алюмінієва планка і кутик фіолетового рюкзака, що стирчали з води, біля якогось корча.

-Я б далі не ходив!

Від звуку чужого голосу я аж здригнулася. Біля густих заростів все тих же бордових «пік» на схилі пагорба сиділа років сорока людина. Вона неспішно щось їла ножом з консервної банки. Із-за слабкої освітленості я не змогла чітко її розгледіти. Але було зрозуміло, що це чоловік.

Сидів він тихо-тихо, як та срака в гостях, що боялася пускати «шепунців». В мене по спині пробігли «мурахи», а ноги затремтіли від великої купи адреналіну.

Незнайомець кивнув підборіддям на рюкзак, що стирчав з води біля того ж корча. І тут мене осяяло, що це ніякий не корч, а почорніла людська рука.

-А я б на вашому місці не сиділа б спиною до цих пагорбів, - відповіла я, намагаючись опанувати себе.

Чоловік перестав їсти і втупився на мене, немов сова з дупла.

-Хочете пити? - запитав він, витягуючи пляшку. І не чекаючи моєї згоди, кинув її мені.

Я зробила декілька великих ковтків і кинула пляшку назад.

-Звідси і до горизонту - суцільна драговина, - пояснив чоловік. – Хай йому крутить!

Я довго вдивлялася в його обличчя. Не знаю, чи було воно мені знайомо, але в мозку промайнули якісь уривки спогадів. Можливо, мені доводилося його бачити на «зльоті піонерів», коли нам роздавали контракти. Хоча… хоча, це бабка надвоє сказала.

Незнайомець не здавався особливо небезпечним, але ця його вечеря на тлі трупа, що лежав у багні, наводила на певні думки. Я мимоволі перевірила чи на місці ніж.

-Ось той шнурок, - продовжив чоловік, - який ви чогось намотали на піхви, повинен приторочуватися до ноги, щоб зручніше було носити зброю, та щоб вона не стукала вам по стегну.

Ось тут я злякалася. Він хоч начебто і не дивився в мою сторону, але вже встиг оцінити міру моєї «боєготовності». А це насторожувало.

Я нервово облизала губи і прийняла рішення негайно звідси йти. Швидким кроком піднялася на пагорб і знову огляділася: чи нема засідки. Але все здавалося безпечним.

До повного заходу сонця, вважаю, було ще хвилин п`ятдесят. А до місця збору кілометра три. Якщо рухатися бігом, то, в крайньому випадку, знадобиться близько двадцяти хвилин. І це був розрахунок із запасом.

Я обернулася до незнайомця. Він як і раніше їв консерви з галетами.

Щось в ньому було. І це щось мені здавалося дуже небезпечним.

Я розпустила шнурок і швидко прив`язала його до ноги, як радила ця людина. Виявилося - дійсно дуже зручно. Прикинувши напрям свого руху, я ще раз озирнулася і кинулася бігти. (Недарма же я ходила на фітнес, пілатес, йогу та інші модні тренування. Треба тепер показати себе у всій красі.)

Смужку пагорбів здолала хвилин за п`ять і ось вийшла до болота. Тут зорієнтувавшись, я попрямувала до далекої гряди величезних каменів.

Бігти було важко. Ноги іноді в`язнули у водоростях. А ще: коли я на них наступала, то вверх виривався цілий фонтан бульбашок та в повітрі повисав осоружний запах сірководню.

Озирнувшись назад, я відмітила, що мене ніхто не переслідує, тому трохи зменшила темп. Сонце ж (так мені здалося) стало швидше наближатися до горизонту. До каменів добралася вже коли воно зовсім сіло. Декілька хвилин я вслухалася в темряву, але нічого, окрім тихого дзижчання, що раптом звідкілясь донеслося, не почула. Вітер стих, і знову, як і минулої ночі, спалахнули тисячі «зірочок». В повітрі розтягнувся якийсь нудотно-солодкий запах.

Тихо вилаявшись, що мені так і не вдалося дістатися до табору, я вилізла на один з валунів і спробувала там прилаштуватися для сну. (Чесно кажучи, це зовсім не виходило. Гіршого місця у всьому світі мабуть не було: жорстко, незручно та сиро.)

Потрібно було дочекатися ранку. Не думаю, що моя групка бродитиме вночі по болоту. А вже уранці, я їх точно знайду.

За цими думками мене почала морити дрімота. І не зважаючи на голод і незручну позу, я все ж провалилася в глибокий сон.


9


Мені знову снилися якісь зелені жаби. Такі ж зелені, як ці проклятущі водорості в цьому смердючому болоті.

Тільки я те зрозуміла, як тут же прокинулася. Сонце стояло в зеніті. У небі не було жодної хмарки, і воно уперше з дня мого «пробудження» мало ніжний блакитний колір. Таким зазвичай його малюють у своїх мріях про щасливе життя.

Я зрозуміла, що просто проспала. У роті пересохло і сильно хотілося пити. Різко схопившись, огляділася і невдоволено вилаялася на саму себе. Ось це я влипла: якщо та трійця мене не дочекалася, то могла відірватися досить далеко. А без їжі, та тим більше води, мені тут не протягнути.

Ну, дідько! І хто винен? От же ку-р-р-рвисько...

Закінчити свою тираду я не встигла: із-за пагорбів з`явилася фігура людини, швидше за все чоловіка. Він упевнено рухався приблизно в мій бік. Йшов він, ясна річ, не до мене, але помітивши самотню фігуру на валуні, різко підправив напрям свого руху.

Це був вчорашній незнайомець, що почастував мене водою.

-Привіт, сонце! - пробасив він наблизившись. - Нудьгуєш?

-Не дуже. Водою не почастуєш?

Незнайомець неспішно зняв рюкзак і витягнув з його надр невеличку пластикову пляшку, без розпізнавальних позначок.

-Дарую, - весело усміхнувся він, кинувши її мені.

-Велике сенкс.

Я жадібно відпила і злізла вниз.

-Де свої манатки посіяла? - запитав він явно беззлобно.

-Та так, - відповідати особливо не хотілося. - Ще раз спасибі за воду.

Я хотіла йти, але незнайомець жестом попросив затриматися.

-Може нам по дорозі? - запитав він, надіваючи рюкзак.

Чесно признаюся, його компанія мене не приваблювала. Тим більше в цьому моєму положенні. Бути залежним від когось - мені здавалося неправильним. Таким чином я втрачала свободу дій.

-Мене звати Максимом, - продовжував він. - Не подумай поганого, але я міг би…

-Дякую за пропозицію, але признаюся, що віддаю перевагу перевіреним... вірніше, беру в компанію тільки тих, кого знаю. Авжеж, не така я й дурепа.

-Взагалі-то, це я тебе хотів узяти у свою компанію, - усміхнувся Максим.

І тут я його упізнала. Мене терзала думка, що його обличчя здається знайомим. А після того, як він усміхнувся, я точно його згадала.

Це було влітку. Точно... саме цього літа... Тим вечором я поверталася із спортклубу додому. Проходила якраз повз кафе «Каприз», і сіла за один з вільних столиків. Поки пила апельсиновий фреш, стала свідком банальної вуличної бійки. (Правда, дуже своєрідної.) Троє здорових бовдурів з мого спортклубу, які вели уроки чи то самооборони, чи то ще чогось подібного, бажаючи повипендрюватися перед своїми подругами, зчепилися з якимсь гультяєм. Той, видно, вискочив в найближчу крамничку за пляшкою чогось міцного, і при цьому не спромігся навіть переодягнутися. Задрипанець був у своєму домашньому одязі: засаленій майці, спортивних штанях з розтягнутими колінами і гумових шльопанцях на босу ногу. Очевидно, форма одягу і послужила приводом для причіпок з боку бурмил-спортсменів.

Цей сіроманець-мужичок кілька разів спробував обійти їх, але все марно. А потім сталося щось незвичайне: один із хлопців хотів було штовхнути п`яничку, але замість цього раптом сам звалився на асфальт, ніби той мішок з борошном, здіймаючи в повітря масу пилу і лайки.

Двоє інших хоч на секунду і забарилися, але злагоджено кинулися у бійку. Гультяй, звичайно, був вельми непоказним у порівнянні з ними. Я думала, що його ці мамонти миттю затопчуть. Але замість того все вийшло зовсім навпаки.

Бій виявився дуже коротким і жахливо кривавим. Мужик лупцював професійно і зовсім не по-спортивному. Відчувалося, що його учили не за звичайними правилами джентльменів.

Коли потім він проходив мимо, то глянув в мою сторону і усміхнувся. І ось за цим виразом обличчя я його і запам`ятала.

Значить, такий ти насправді, Максим! Не дарма мене терзала тривога.

Від подібних спогадів мені раптом зовсім розхотілося йти в парі з ним. А тут ще в пам`яті спливла вчорашня фраза, про те, як слід носити ніж. (Мене на полові не проведеш! Хай там як!)

-Дякую за пропозицію, - усміхнулася я у відповідь, відчуваючи, як червоніє мій шрам, - але все-таки віддаю перевагу «одиночному плаванню».

-Тоді - успіхів! - Максим махнув рукою і рушив геть.

Я деякий час проводжала його поглядом, а потім сама рушила до табору.

Всю дорогу мій шлунок жахливо бурчав, просячи якої-небудь їжі. Від думки, що я прийду до «розбитого корита», настрій змістився до грані злості на власну дурість.

Сонце сильно припікало. Постійно хотілося пити, але воду доводилося економити. Тут ще почала боліти голова, та нудило.

До заповітного місця залишалося ще якихось сто метрів. Я вже відчувала, що там нікого немає, але десь усередині ще жевріла надія, і ноги самі собою прискорили свій хід…


10


Музика... музика... музика... Приємна, розслаблююча... Вона звучить прямо в голові... Я бачу високий купол готичного собору... того самого собору Святого Ебергарда в Штутгарті... де уздовж стіни височіють фігурки середньовічних лицарів... Музика звучить, пробирається до мозку кісток... Диво її гармонії неквапливо, але упевнено обволікає свідомість.

Важко описати словами той стан, який відчував мій розум. Чим більше «вливалася» в мене мелодія, тим яскравіше ставали відчуття. Немов я підживлювалася якоюсь енергією.

Безперечно (і це безумовно) я... «трансформувалася». Дивне слово, але воно як найбільш точно визначило суть мого стану... мого глибинного «я»...

І початком тому послужила музика. Вона лилася так довго, що, мабуть, мій розум визнав її просто нескінченною. І дивовижна справа: вона абсолютно не повторювалася. А услід прийшло відчуття часу.

І саме у цей момент я опритомніла.

Де я? - раптом запитав сама себе і... розплющила очі…

Ні, моє тіло зовсім не знаходилося в старому соборі Штутгарту. Мої вуха зовсім не слухали той чудовий орган. Не було ні фігурок, ні кольорових вітражів... Стояла ніч. У небі тисячами блищали зірки. Відчуття було, ніби дивишся на дивну новорічну гірлянду, в якій мережа світлодіодів то розгоралася, то затухала в такт такої собі мелодії, яка звучала тільки в моїй голові.

Через декілька хвилин я повністю прийшла до тями. Музика стихла, а замість неї почулися чиїсь голоси.

Насилу повернувши чавунну голову, я побачила, що в п`яти метрах від мене, навколо імпровізованого вогнища, сиділи кілька людей, які про щось неголосно переговорювалися. Вони були мені абсолютно незнайомі.

Я деякий час байдуже дивилася в небо, намагаючись зібратися думками. Тіло скинуло заціпеніння, і ось нарешті «повернулися» усі відчуття. Тут же защеміла, затремтіла кожна його клітинка.

-А чому тут тоді є присутнім кисень? - донеслися до мене чиїсь слова. - Дерев, як бачите тут немає.

-Можна подумати, ми обійшли весь цей світ! - заперечив хтось у відповідь. Судячи з усього - жінка. - Раптом дерева ростуть в десяти кілометрах звідси. І при тому...

-Яка у вас усіх освіта? - підключилася третя людина. Тон її голосу нагадав мені мого викладача філософії: занудний і повчальний.

-Вища, - хором відповіли співрозмовники.

-Я маю на увазі специфіку.

-Економіка підприємства, - повідомив той, що запитував про кисень.

-А у мене палеокліматологія! - підвів підсумок «викладач».

-А що, є така наука? - з`єхидничав опонент.

Але цю його колючість немов не помітили:

-Так ось, - продовжував повчати третій голос, - тільки недобиті «зелені»... «грінпісовці»... кричать на усіх форумах, що ліс це «легені нашої планети». Очевидно, що ніхто з них ніколи не стикався з поняттям «збалансоване співтовариство». А не було б боліт, як ви розумієте, то не було б і…

Тут люди жваво загаласували, що я аж скривилася від великої кількості словесних потоків. «Викладач» ледве-ледве взяв верх над ними:

-Ось якби ми деяким штучним методом спробували б фізично збільшити кількість кисню на нашій планеті... що до речі хочу відмітити, колись в природі вже відбувалося... тоді ми отримали б процес зворотний «парниковому ефекту». В результаті - тепло на планеті утримувалося набагато гірше.

-І що? Причому тут усе це?

Палеокліматолог на деякий час замовк.

-Ви ніколи не чули про глобальну кисневу катастрофу? - раптом запитав він. - Про ціанобактерії?

-Ні, не чули, - незадоволено відповів «економіст». – Ось особисто моя діяльність лежить в іншій сфері.

-Тоді двома словами: існують так звані синьо-зелені водорості, або ціанобактерії, які здатні фотосинтезувати, тобто виділяти кисень…

-Я знаю, що таке фотосинтез.

-Ну, так ось: ці водорості відповідальні за зміну біосфери. Завдяки їм в атмосфері з`явився вільний кисень. Як наслідок - поява аеробних організмів і... Гуронське оледеніння.

-Ну, припустимо. І що? Я як і раніше нічого не розумію.

-І я, - підтакував другий голос, той що належав жінці.

-Кисень тут виділяють ось ці самі бактерії, - заявив «викладач». - Саме завдяки ним життя на суші взагалі виявилося можливим. Ах, цей світ безперечно схожий на кембрійський період, коли…

-Ну, ви хапанули! Скажіть, що ми у минулому!

Бесіду перервав мій стогін. Тіло так нило, що він вирвався сам собою.

До мене підійшли троє.

-Жива? Дери твою матір! - промовив грубий чоловічий голос.

-Жива, - відповів жіночий.

Чиясь рука погладила лоб.

-Температури немає.

Мені дали пити, після чого я провалилася в забуття, де знову і знову звучала та чарівна музика...

2011-2016 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.07.2016 Проза / Повість
Analogia entis (Глава 9)
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 11 - 14)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Формікаріум
12.05.2016
Формікаріум (Глава 1 - 5)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 6 - 10)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 15 - 19)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 15  Коментарів: 3
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.08.2016 22:39  Каранда Галина для © ... 

ясно... пішла читати далі... 

 06.08.2016 22:38  © ... для Каранда Галина 

забагато - це щоб не здаватися гарнюнею. :)
не хотілось, щоб Глорія вийшла занадто правильною. нехай читач побачить в ній такі риси, що не дадуть йому "закохатися" в неї.
і так - повість закінчена 

 06.08.2016 22:29  Каранда Галина для © ... 

як на мене, Ваша Глорія трохи забагато і дещо однотипно лається... Нормальна людина навіть в екстремальній ситуації навряд чи буде кричати незнайомим людям про кізяки у вухах. Це кинулось у вічі різко.
(це щоб не хвалити в кожній публікації))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +41
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди