Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.07.2016 21:37Повість
 
Формікаріум
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Формікаріум

Глава 11 - 14
«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах
Меньшов Олександр
Опубліковано 13.07.2016 / 37005

11


Мене трохи нудило.

-Покажи руку, - попросила Ольга. Саме вона учора перевіряла мою температуру.

Це була жінка років тридцяти п`яти. Як з`ясувалося: колишній санінструктор з якоїсь військової частини. (Дивно, так? Не думала, що такі професії ще є.)

Я скинула куртку, демонструючи на своїй лівій руці сітку фіолетових смужок, які, як з`ясувалося, залишив мені «трилобіт».

-Ми тільки вийшли на відкриту місцевість, - розповідав Петро Миколайович (той самий кліматолог-«викладач», ідентифікований мною по голосу). - І бачили, як до тебе із-за спини потягнулися декілька його лапок-батогів. Потім ти, немов, як пушинка: підлетіла вгору і звалилася на землю. Ми відігнали цю тварюку, але коли наблизилися до тебе, то спочатку думали, що ти... померла. Чесне слово. Мене, наприклад, відразу відвідала така думка. Справа, напевно, в тій неприродній позі, в якій ми тебе знайшли.

Ольга уважно оглянула мою руку. Вона нічого не запитувала і нічого не говорила. З її поведінки мені здалося, що вона не знайшла нічого екстраординарного.

-Я подібне бачила на Червоному морі, - сухо сказала вона. - Там медуза одного хлопця сильно ужалила. Але ти, ніби, нічого.

Ольга встала з колін, обтрусила штани і подивилася на мене з деяким докором.

Сонце вже хвилин сорок, як піднялося із-за горизонту, але ранок сьогодні був досить-таки прохолодним. (Хоча, може, мене просто морозило.)

Людей було п`ятеро. Як я встигла зрозуміти, вони зустрілися тут днів зо чотири тому. Двоє були жінками: це Ольга і Світлана (скільки ж бо їх тут?), досить молода дівчина, що тільки-тільки закінчила якийсь ВИШ. Чоловіків звали - Петро Миколайович (він же «викладач»), Гнат - колишній трейд-менеджер якоїсь закордонної фірми, що торгувала електронікою, і Стас - той самий економіст, що як виявилося колись працював таксистом (дуже начитана й перечитана особа... думаю, ви зрозуміли основу цього визначення).

-Кинулися до тебе, - продовжував голосити кліматолог, - а ти зовсім і не дихаєш...

Він ще хвилин п`ять щось розповідав, а я, мовчки, дивилася у своє відображення у воді, шкодуючи, що не можу привести себе в порядок. Легка загальмованість розуму не давала мені мислити чітко. Очевидно, позначався шок... чи просто мозок притупився унаслідок уранішньої сонливості. Кави б зараз! Та міцненької!

Іншою думкою - я раптом зрозуміла, що зі своїм бажанням допомогти людям (будь прокляте це почуття альтруїзму і ті три рюкзаки разом з ним), втратила свою незалежність. Втратила свою провізію... і запаси води... Це раз. Плюс ще трохи контужена. Ось же бля... блю... блі... Гадство, одним словом!

-Ну, панство, що робити-то будемо? - голосно запитав Стас, дивлячись в небо.

-Найрозумніше, - сказала Ольга, - продовжувати йти до першої точки.

Група переглянулася між собою. Мене, судячи з усього, вони на свою дискусію не звали.

-Мггу-у! - подав голос Гнат. - Ось вам і нагорода за дурість.

-В сенсі? - обернувся до нього Стас.

-Побігли за шматком сиру, а тут… таке…

-Ми зробили свій вибір, - сердито відповів йому Петро Миколайович. - Будь він продиктований хоч жадністю… хоч безвихіддю нашого стану. Різниці немає! Тепер шкодувати пізно. Якщо, як говориться, запрігся, то й тягни... бо бачили очі, що купували! Я теж вважаю, що потрібно йти. Толку від того, що ми просиділи на бетонній платформі два дні? Чекали незрозуміло чого.

-Я вважаю, що це якийсь дивний психологічний експеримент, - вступила у бесіду Світлана.

-Оце усе, що тут кожен сам собі вважає, - відрізав Стас, - до справи відношення не має. Якщо ми вирішили йти далі, то нам слід поквапитися. А то не помітимо, як знову ніч настане. Чи, можливо, проголосуємо?

Усі промовчали.

-Це означає - одноголосно, - підсумував Стас. - Ви як? - обернувся він до мене.

-Я залишуся! - мені цей «цирк» не подобався, як і його «клоуни».

Група оторопіла:

-Тобто? Ти не дури…

-Я вирішила! Спасибі вам за допомогу. Дійсно спасибі... Але я залишуся. Це мій вибір.

-Та ти що! - плеснула руками Ольга. - Що за дурість!

-Ти йдеш з нами! - заявив Стас, наближаючись до мене. Він тут почував себе головним, таким собі «ватажком зграї». - Дійдемо до першого пункту, а там, якщо захочеш…

-Я…

Закінчити мені не дали.

-Послухай мене, - продовжував Стас. - Півтора десятки кілометрів і ми будемо на місці. Це не далеко. Ми допоможемо йти, адже ти... ну, загалом… допоможемо. Так?

Усі закивали головами.

-Не п`ятнадцять кілометрів, - поправила я Стаса. - За тією чергою пагорбів починається непрохідна багниста драговина. Вона тягнеться до самого горизонту. Я позавчора там була. Обхід може зайняти тиждень. А, може, і більше. А їжі у кожного з вас в рюкзаку на два-три дні. Про воду взагалі мовчу.

Люди перелякано переглянулися.

-І що робити? - тихо запитала Світлана.

-Як би ви там не вирішили, але з вами я йти не буду, - продовжувала твердо говорити я.

-А ви що ж? - поцікавився кліматолог.

Він якось дивно переходив то на «ти», то на «ви». Яких правил при цьому притримувався - залишалося незрозумілим. А ще: я раптом стала шукати в цьому якусь підоснову.

-Ще не знаю, - відповіла чесно.

Люди відійшли в сторону і ще хвилин п`ять радилися. Потім від них відділився «викладач».

-Чисто по-людськи, - сказав Петро Миколайович (очевидно, «важку» роль заспокоювача призначили саме йому, як найбільш досвідченому у сфері базікання), - ми повинні були б наполягти на тому, щоб насильно потягнути вас з собою. Це як у хірурга…

-Я все розумію! Чесно! - категоричним тоном відрізала я. – Але це моє бажання, нехай навіть воно вам здається повністю безрозсудним.

-Але.

-Дякую за турботу. Дійсно, дякую.

Петро Миколайович якось розгублено подивився на своїх супутників. Тут Стас подав сигнал, мовляв, справа зроблена, і уся група рушила в дорогу. Мені залишили цілу пляшку води і пару консервів. Це справжня щедрість... Не думаю, що сама відірвала б від себе більше, будучи на їхньому місці. Добре, що не всі люди падлюки, є більш-менш нормальні.

Коли група сховалася за пагорбами, я зібралася силами і пішла до старого місця зустрічі. Чомусь була абсолютна упевненість, що там повинні були залишитися мої речі. Та трійця не була настільки зіпсована, щоб прихопити їх з собою.

І точно: метрів за триста, як мені і думалось, я виявила свій рюкзак. Його ніхто не чіпав…


12


Ранок. Сивий, нудний і холодний.

Дрібний дощ сипав на землю, ніби його розбризкували з пульверизатора. Я розбила намет на голому глинистому пагорбі і зараз сиділа в «передбаннику», спостерігаючи за пейзажем через прозорий целофан. Пахло сирістю, якоюсь цвіллю. Чомусь пригадався осінній ліс, купа грибів під деревами…

Я привела себе у відносний порядок: вмилася, поїла, змінила дещо по гігієнічній частині... Тут же в моїй поганій голові пробігла досить дивна нікчемна думка: не приведи Господь, випало б врізати дуба із-за нападу «трилобіта», то усі б з групи Стаса побачили мою брудну білизну. Сором ще той! Вголос би, можливо, ніхто з них нічого не сказав, але подумав би - це точно! Де тоді б було зауваження Петра Миколайовича про «гарну дівчину» (тобто мене)? Пофукали-пофукали (про себе) і пішли б геть.

Мгги-ись… Якось важко без звичних засобів гігієни... та і взагалі...

Ось такі у мене думки! Чого дивуватися? От йдеш собі по брущатці, перечепишся, звалишся, зламаєш ногу, і тебе привезуть у лікарню на рентген... Там роздягнуть і опа! А білизна три дні, як не міняна! Фе! Ай-ай-ай! І ось тоді зрозумієш - про що я товкмачу!

Дощ трохи посилився. Краплі застукали швидше, навіюючи дрімоту.

Рука сильно нила. Не було схоже, що це результат дії електричного струму. Швидше за все, в «батогах трилобіта» була ще якась отрута. Боюся, аби мені не стало гірше.

У голові закрутилися обривки нічної розмови між Петром Миколайовичем і Стасом. Дійсно, якось я відразу не замислилася, де власне знаходжуся. Прийняла все як належне. А сама не знаю ні правил «гри», ні місцевості, ні сенсу того, що відбувається. Тільки «де», «як» і «навіщо».

Не маючи цих відповідей, здається ніби усі події лише якийсь злий жарт… чи дивний експеримент... Може ми, як ті піддослідні щури? А цей світ навкруги – «лабіринт». Чи формікаріум - штучний мурашник велетенських розмірів? Чи швидше - така собі лабораторія чудернацьких членистоногих мутантів!

Цікаво, тут замкнута система? Що тут підтримує вологість, температуру? Що служить джерелом освітлення?

Тьху ти! Які дурниці іноді приходять в мій розум! Лабораторний формікаріум! Ха-ха-ха... Чи не так – лабораторний формікаріум імені Вальки Капустіна! І ми у ньому, як ті таргани проти павуків-хрестоносців!.. Ха-ха-ха…

Хоча, Глорія, після тих останків тіл, які ти знайшла, щось не до сміху! Занадто... занадто жахливо. Навіть нереально. Немов дивишся трилер про маніяків і його жертв... Вірніше, не дивишся, а береш участь! Ось як!

Але дивно, як я не піддалася стадному інстинкту та панічно не дременула світ за очі, коли побачила тих «вовчків», що гналися за молодими людьми… Адже мені було лячно. Що тут скривати?

Тьху ти! Маячня! Маячня! О, Господи, що за хвора маячня!

Зараз цей світ здавався абсолютно чужим для людини. Якимсь абсурдним. Люди заслані сюди без знання істинного призначення, без мети, просто так. Чи, якщо ця мета і дійсно існує, то лежить в іншій площині розуміння. А якщо люди - це такі собі піддослідні миші? І якщо саме зараз йде дивний експеримент, суть якого вища за наше розуміння? - То значить це... це...

І що «це»? Ось курвисько!

Слухай! А раптом уяви, коли б ми... вірніше - учені... стали б пояснювати щурам і кроликам, навіщо їх «мучать». А? Уявила? - Фух! Ось накрутила! Як той кіт на глині... Хоча… хоча, насправді, дивно, що мені нічого тут не дивно. Неначе, так і потрібно, немов так і повинно бути. Ось що насправді лякає!

Раптом в голову забрела абсолютно дика думка, що я сплю. Точно, це світ марень. Цей день повторюється так само… ну, можливо, з деякими невеличкими змінами... тобто від ночі до ночі... Такий собі дивний сон, в якому зараз настає ранок. І я піду як завжди по болоту кудись... кудись… А потім, ближче до вечора, коли сонце цього світу піде на спокій, - уляжуся і засну, щоб, напевно, прокинутися у іншому світі, в іншому «сні», іменованому, можливо, реальністю.

Так, точно! Відкрию повіки і опинюся десь… десь... А потім знову тут... і знову там... І така карусель кожного разу.

Голова відмовлялася працювати. У цьому місці моїх диких висновків раптом утворився дивний «пробіл»: ніяких зачіпок, спогадів або навіть просто думок. Біла пелена.

Але ж кожного ранку я виконувала одні і ті ж монотонні дії, абсолютно не розуміючи, чому і навіщо їх роблю. А ця «біла пелена» пригнічувала усі думки, не даючи їм зібратися воєдино. Немов спеціально.

Цікаво якось виходить: адже коли я сплю, то не бачу снів. Ніби відключаюся... Можна сказати, що переходжу в стан такого собі спокою. Ніби висмикнули з розетки, стерли пам`ять (ха-ха-ха)... А проводити третину свого життя (так нам говорить статистика, матір будь-якої брехні і інсинуації) у світі сну, і при цьому абсолютно не бачити ніяких снів, погодьтеся, досить незвично. А дні і без того тут короткі.

-Доброго ранку тобі - світ іншого сну! - покричала я в нікуди, чогось радіючи такому дивному прозрінню.

І тут із-за далеких пагорбів з`явилися п`ять фігур. Я дістала бінокль та стала пильно вдивлятися. Це була група Стаса. Йшли вони повільно і стомлено. А у Світлани (я помітила) не було рюкзака.

Приблизно хвилин за сорок вони підійшли до місця моєї стоянки. Абсолютно мовчки чоловіки поставили два намети на сусідньому пагорбі. А потім, розбившись за статевими ознаками, також мовчки сховалися в них.

У мене чогось народилося смутне припущення, що вони чомусь сердиті на мене. А ще одна безглузда нікчемна думка, яка, навіть, намалювала таку сцену, де ця п`ятірка обізвала мене відьмою... Ще там було щось і про «пристріт». (Тут звичайно дописувачі форумів домальовують «смайлик».)

До вечора з першого намету виліз Петро Миколайович. Він відправився за найближчий пагорб, швидше за все, по малій нужді. Услід виринула заспана фізіономія Гната.

-Чим займаєтеся? - хрипко запитав він у мене.

Дивно, що він не поцікавився, звідки у мене намет. Невже байдуже?

-Воду збираю, - відповіла йому.

У очах Гната виникло німе питання. Я дістала порожні пляшки і вилізла назовні. Підійшовши до розтягнутого шматка целофану, обережно злила накопичену воду в одну з пляшок. Вийшла майже повна.

-Її можна пити? - все також хрипко запитав Гнат.

-Спробуйте.

Смачною воду назвати було важко. Проте це було кращою альтернативою болотяним озерцям.

-Ну… В степу і хрущ – м’ясо! - Гнат скривився, а потім поспішив спорудити подібний же водозбірник.

Трохи пізніше він жестом виклопотав дозволу зайти до мене у гості.

-Прошу пана до фортепіано, - погодилася я. Все одно нудно сидіти.

Ледве він сів поруч, я запитала:

-Намагалися перетнути драговину?

-Угу, - кисло кивнув він. – Бовдури! Геть дурні бовдури!.. Світлана трохи не пішла на дно. Рюкзак втратила... втратили…

-Що думаєте робити?

Гнат раптом нервово знизав плечима.

-Ви так дивно розмовляєте... ніби генерал на нараді в штабі. «Перетнути драговину»… «Що думаєте робити»... Люди так не розмовляють, - вивів він сумний висновок.

-Люди взагалі по-різному розмовляють, - усміхнулася я. - А ця «мова протоколу», яка нібито здається такою кострубатою - це лише такий собі інструмент передачі інформації.

-Ось знову: «інструмент передачі інформації»! - Гнат гмикнув. – Адже ви нормальна людина. Чого не можна просто сказати…

-Це і є просто. Невже я вимовила якусь незрозумілу тираду?

-Я колись дивився якийсь фільм… чи то серіал. Точно зараз не скажу. Пам`ятаю, що там була така сцена: батьки загиблого сина знайшли в дитячому альбомі паперовий літачок, який колись зробили йому в якості іграшки. І мати раптом ударилася в спогади. І якщо до цього і їх мова, і події, були хоч якось правдоподібні, то після її тиради, що описує політ цього самого літачка, все стало якимсь награним… нереальним… Пропала уся… уся «людяність» того, що відбувалося на екрані. Бо погодься, якщо говорять так: «Він (літачок) вчинив широку… таку собі ледачу петлю… і пушинкою опустився на килим біля письмового столу», виникає відчуття, ніби читаєш книгу, а не наживо спілкуєшся з людиною. Так не буває навіть уві сні…

На пагорб піднялася сутула фігура Петра Миколайовича. Він декілька секунд дивився на водозбірник і схвально цокнув язиком.

-Та з вами, Гнат, не пропадеш! - радісно промовив він.

-Не зі мною… не зі мною. Це її ідея.

Петро Миколайович подивився на мене, ніби на нобелівського лауреата.

-Мггг! Ви мене… ви мене…

-Не чекали подібного від жінки? - ущипливо промовила я.

Петро Миколайович збентежено посміхнувся.

-Дозволите і мені? - напросився він у гості теж.

-Заходьте, - я відсунулася углиб.

-Дивлюся на вас, - широко посміхнувся кліматолог, - і, як ви точно помітили, бачу не жінку… потрібно обов`язково додати - красуню… А бачу пустотливе хитре хлопченя. Напевно, в дитинстві вашим книжковим героєм була Пеппі Довга Панчоха або Ронні.

-Ні. Не вгадали.

-Мггг! - Петро Миколайович примружився. - Вже не говорить мені, що ви прихильниця таланту Куліша, Сковороди або Франка! Не вірю!

Я внутрішньо розсміялася.

-Чому відразу Франка? - відповіла йому. – «Щур з нержавіючої сталі». Джеймс Болівар ді Ґріз.

-Хто? - в один голос вигукнули чоловіки.

-Гаразд, не звертайте увагу. Це такий собі жарт.

-Чи є якісь плани на майбутнє? - раптом запитав Петро Миколайович, міняючи тему.

-Збираюся і далі йти до точки збору.

-Яким чином? Там же драговина... болото… Невже в обхід?

-Послухайте, - почала я, - мені не хочеться здатися грубою, але, як ви нещодавно казали, вважайте, що це операція у хірурга. Поясню: я не хочу, щоб ви ставилися до мене, як до нового лідера. У вас є Стас. Вам… тобто вашій групі вирішувати, що робити далі. А я… я - сама по собі. Що і як робитиму, це моє рішення.

Гнат і Петро Миколайович переглянулися.

-А ви дуже небезпечна… дівчина, - підвів підсумок останній.

-Просто не люблю зайвої відповідальності.

-Ви просто людям не вірите, - зреагував кліматолог. - Але ми не вороги. Вірно?

-Людина ти, або ворог людини, це можна визначити тільки в екстремальних умовах. І це безперечний факт.

-Хіба ми з вами не в подібних умовах?

-Ще ні. Нічого екстремального тут немає. Вважайте що ми на заміській прогулянці. На пікніку.

-Овва! – і ось тут на декілька хвилин повисло мовчання.

-І все одно, не дивлячись на ваш агресивний стиль, ви мені подобаєтеся… як людина, - посміхнувся Петро Миколайович, намагаючись розрядити обстановку. - Як би там сказав Висоцький: «Я б вас узяв в гори».

Я нервово відбила пальцями якийсь дріб і змінила тему:

-Залишимо цю розмову. Скажіть краще, де ми, по-вашому, знаходимося?

-Коли ми усією групою опритомніли на тому бетонному майданчику…

-Ви опритомніли всі разом? - здивувалася я.

-Так. А що вас бентежить? До цього ми усі входили до однієї групи. Правда, були ще деякі люди. Десь десять... Але де решта, я цього не знаю.

-Я «опритомніла» зовсім одна. А давно це «пробудження» було у вас?

-Та днів вже…

-Чотири дні пройшло, - подав голос Гнат. (Ця його некваплива мовчазність разом з педантичною розсудливістю робила цього хлопця «хорошим співрозмовником».)

-Я пам`ятаю, ви говорили про те, що «просиділи» на тому майданчику два дні.

-Так. Два дні.

-І ніхто більше не з`явився?

Чоловіки задумливо переглянулися. Здавалося, ніби я їм сказала якесь одкровення.

-І де ми, по-вашому, знаходимося? - запитали у мене. – Адже виглядає так, ніби ви вже знаєте?

Мені підморгнули, немов, я дійсно знала, але не хотіла бути відвертою.

-Гм! Зараз скажу одну дурість, - відразу попередила я усіх. - Припустимо, це Невідома Південна земля, про яку часто писали в давнину... в середньовіччі...

-Де? Що? Як? - м`яким тоном перепитав Петро Миколайович.

-Я ж говорила, що це дурниці.

-Проте... логіка в цьому є, - чогось підтримав мою маячню кліматолог. - Адже на старих картах частенько зображували якусь дивну землю, де ніби жили всілякі чудовиська. То люди з собачими головами, то велетні, то змії... то дракони...

Було не зрозуміло - жартує він чи говорить серйозно.

-І де ж ця земля знаходиться? - запитав збентежений Гнат.

-Прямо під нашими ногами, - посміхнулася я у відповідь.

Гнат дивакувате проглянув в мій бік та швидко видав чергу питань:

-Як ми сюди потрапили? Чому це місце… цю землю… раніше ніхто не бачив? Я маю на увазі, чому її нема на мапах? Чи то ви жартуєте?

І у цей момент в намет заглянув Стас.

-Більше трьох не збиратися, - усміхнувся він. - Ви тут часом не змовляєтеся?

Що він мав на увазі, я не зрозуміла. Його поведінка і безцеремонність викликала в мені якийсь внутрішній протест. І лише зусиллям волі я стримала його пориви вирватися назовні.

-До побачення, Глорія, - першим встав Петро Миколайович. - Бесіда була приємною. Продовжимо її наступного разу.

-До побачення, - пробурмотів Гнат, йдучи за кліматологом.

Деякий час я задумливо сиділа біля входу. З сусіднього намету виглянула Ольга. Вона огляділася. Помітивши мене, доброзичливо махнула рукою.

-Як себе почуваєш? - прокричала вона.

-Непогано.

Оля вилізла назовні і попрямувала до мене.

-Покажи свою руку.

Я знову залізла углиб свого намету, одночасно відвертаючи рукав.

-Ох! - підсумувала Оля.

-Що там?

-Тут освітлення погане, - замість відповіді сказала та, запрошуючи мене вийти назовні.

Декілька хвилин вона оглядала мою руку, потім плече та шию.

-Ну що там?

-«Сітка» стала помітніша. Тебе нічого не турбує?

-Окрім Стаса – то особливо нічого, - пробурмотіла я, розглядаючи свою руку. - Це погано? - взагалі-то я мала на увазі «сітку», але здається, Оля цього не зрозуміла.

-Якщо не турбує, то це… це...

Тут знов виглянув Петро Миколайович. Він щось ніс, і на моє німе питання пояснив:

-Це торф. Хочу нашвидкуруч вогнище розвести. Невеличке.

-А де ви його узяли? Торф…

-На тому майданчику був невеликий мішок і лопатка. Хтось до нас висушив його і чомусь залишив на східцях.

-Цікаво. Так що там з рукою? - обернулася я до Ольги.

-Гадаю, що через пару днів пройде.

З намету виглянув Стас. Він мені посміхнувся, але в його очах я раптом побачила якусь недобру іскорку. Мені зовсім не думалось «переходити» йому дорогу, але, здається було вже запізно. Мимоволі я це вже зробила. А він твердо вирішив стати лідером цієї групи. Як би мені не перепало з того.

Взагалі – навіщо мені ці люди? Треба переконати Стаса, що я йому не ворог. А ліпше – йти геть звідси.

Я індивідуалістка за своєю природою. І терпіти не можу, коли мною командують. А якщо сама беру, так би мовити, кермо влади у свої білі ручки, то не терплю, коли мені не підкоряються. «Демократія» не мій коник.

А тут, навдивовижу бачу зараз інше та дивуюсь чому вони усі повернулися до мене. Адже могли б розбити свій табір в іншому місці. Дивно якось!

Потрібно бігти звідси, поки мене не засмоктало це міщанське болото.

До речі, я раптом усвідомила, що у мене німіє мізинець на тій руці, де була «сітка».


13


Встала я дуже рано. Сонце ще навіть не виглянуло із-за горизонту. Сірувате небо, самотні розтягнуті хмаринки, легкий вітерець... Було б непогано зараз кавочки випити, але де її тут знайдеш? Загалом вийшло, що просто трошки похарчувалася та все запила водою. А подумки уявила, що сиджу у віконця моєї улюбленої «Воркотухи». Поїдаю свіженькі мафіни з чорницею. Ягідка усередині кисленька... Злегка її язичком роздавиш, вона бризне соком... і тут ковточок міцненького еспресо-дабл... Саме «дабл». Я б зараз і потрійну порцію засудила б до страти в моєму шлунку!

Ех, гаразд! Пора збиратися.

Підготувавши все ще з вечора, я лише швиденько склала намет і живо рушила в дорогу. Йшла без перерви чотири години. Всю дорогу мжичив осоружний дрібний дощик. (Мабуть, тут завжди така лондонська погода.)

Я, отже, в Англії не була, але чогось уявляла, що знаходжуся саме там. Де-небудь на болотах Західного Йоркшира. Зараз от вийде назустріч такий собі елегантний мисливець у картатому кепі.

-Гуд дей, ясна пані! – і зніме він свого капелюха та привітається. - Хау ду ю ду?

І що йому відповісти? Бі-воз-веа-бін? Чи ду-ді-дан? Як вже задовбало мене це ваше чортове болото!

Тут я вийшла на край драговини і, зробила відповідні координатні відмітки свого наступного напряму руху. Думки повернулися до недавнього образу «формікаріума».

«А якщо, - міркувала я, - це усе не по-справжньому? Наприклад, «трилобіти» - рукотворні роботи? Чи ті ж «вовчки»... Є заперечення? Ні»?

Звичайно, є! Наскільки я знайома з останніми розробками в цьому напрямі, то створити такий «розумний біомеханічний організм» людина все ще не в змозі. От візьми наше тіло. У нім бісова сила різноманітних клітин... мільярди нейронів... Питання: який був би потрібен комп`ютер... чи суперкомп`ютер, щоб він зміг управляти усіма процесами в нашому організмі, якби ми зробили би його штучно? І це не говорячи про можливі розміри такого комп’ютера!

Нинішні досягнення в робототехніці - примітивізм чистої води!

Ні, усі ці «трилобіти» та «вовчки» - реальні живі організми. Хотілося б ще додати, що вони не настільки розумні, як я (тобто людина), а інакше... ого-го!

Я пішла в обхід. Рух допомагав мені розмірковувати. Думки ставали чіткішими, сконцентрованими. Я неспішно розкладала по поличках усі свої спостереження і висновки. Але признаюся, що картина все одно залишалася каламутною. Розв`язувалися в основному якісь дрібні незначні моменти, елементарні за своєю суттю. А ось питання, типу, де я взагалі знаходжуся, або що тут роблю (яке таке завдання виконую) - висіли в повітрі, немов туман над річкою: нічого не видно і не чутно. Одні здогадки і припущення.

В тому, що навколо мене реальність, не було сумнівів. Петро Миколайович («викладач») згадував про якийсь період... Силурійський, чи що? Здається, це з далекого минулого нашої Землі-матінки.

Тобто... якщо продовжити його думки... виходить - я знаходжуся у минулому... Ну, як одна з гіпотез – це цілком розумно. Але тільки, як «гіпотеза». Бо, як і з тією «робототехнікою» - людство не наблизилося до розгадки феномену часу.

Драговина ліворуч залишалася незмінною упродовж усього шляху. Її рівний пейзаж почав притуплювати відчуття небезпеки. Хоча, може, так воно і було. Адже не могли ж всюди бути присутніми тут ці жахливі тварюки.

Попереду замаячила черга чорних скельних нагромаджень. Швидше за все, там і був кінець цього «йоркширського болота».

Я зупинилася і зробила нові відмітки у блокноті. Слід було дійти до скель. А при їх допомозі переправитися на протилежну сторону цього болота, де потім повернутися на «дорогу» (уявної лінії, що веде до першого пункту на карті-схемі, починаючи від пункту «зіроу»).

Берег вивернув управо, і я вийшла до долини, яку кілометра на півтора розтинав глибокий рів. Це була явно рукотворна... хотіла сказати «споруда», але зрозуміла, що це не те слово. Я наблизилася до рову, який частково був заповнений водою. На іншій його стороні був насип. Але при уважному огляді мені подумалося, що він якийсь дивний. Ніби викладений з саморобних брикетів-цеглинок.

Так... так... так... Ось тобі, голубонько, і новий ребус!

Я обійшла рів з боку драговини, і забралися на насип. Суть «споруди» мені доки не вдалося зрозуміти. Припустити, що це такий собі оборонний засіб? Інших аналогій у мене і не виникало.

Я копирснула цеглу, і вона відносно легко розлетілася в сторони. У ґрунтах (чого тут приндитися) розбираюся слабо, але, здається, це був саме торф.

Опа! Опа! Опа! Я аж підстрибнула від радості. Якщо він достатньо просох, то можна їм скористатися як «дровами»... паливом...

Я копирснула глибше: нижні шари були набагато сухішими намочених дощем верхніх.

Чудово! Це чудово! Пробуватиму підпалити... Врешті-решт, без вогника тут і не просохнути, і не зварити нормального обіду!

Мене аж підняло на крилах такої собі наснаги. Уже все навкруги не здавалося нікчемним і неприємним. Відчувалася перемога над обставинами. (Типу, яка я молодець!)

Оглядівшись по сторонах, я помітила нагромадження все тих же звичних гладких валунів-гігантів (тих самих «коров`ячих белеґ»). Тут вони були, як би складені таким чином, що утворювали своєрідну печерку. І наблизившись до неї, я виявила сліди вогнищ. Шкода, що зі мною немає якогось вірного друга по типу індіанця-слідопита. Він би з легкістю визначив давність цього попелища.

У печерці було відносно сухо. Місця вистачало, щоб спробувати ще і поставити намет. Я ще раз огляділася, але нічого підозрілого не виявила.

Отже… До чорних скель мені сьогодні явно не добратися. А вночі йти було не слід, а то всяке могло трапитися. Значить - зупиняюся на нічліг тут.

Я швидко розбила бівуак, спорудила водозбірник і повернулася до насипу за сухим торфом.

Скажу чесно, з вогнищем провозилася з півгодини, перш ніж вдалося його розпалити. (Отож вірно кажуть: «Не кажи гоп, доки не перейдеш Чоп».) Позначалася відсутність самої простої чоловічої допомоги. Але я уперта, і швидко вчуся. Загалом… вогнище розпалила з енної спроби. Потім, наливши в казанок води, витягнула з рюкзака консерви. Залишилася тільки гречана каша з яловичиною. Опустивши одну з банок в киплячу воду, я стала чекати, поки вона «звариться». (Гаряча смачніше.)

Темніло швидко. З кожною хвилиною скорочувався «житловий простір» цього світу. Метр за метром він наближався до мого вогнища. А з ним на мене наповзало відчуття тривоги. І ось тут, чесно признаюся, щось змусило мене схопитися на ноги.

За валунами стояла сірувата людська фігура. Вона зробила декілька кроків, неквапливо входячи в круг світла. Я в переляку позадкувала, ніби той рак.

Ще б не пак! - Чорна постать, на якій відблискують білки очей… якесь лахміття на тілі... У блідому світлі вогнища, незнайомець здавався ще страшнішим, ніж я його описала. Це взагалі не передати словами.

-А щоб тобі всратися, - я чисто автоматично схопилася за ніж, розуміючи, що користуватися ним, як зброєю, абсолютно не вмію.

У позі людини відчувалась повна байдужість до моєї персони. Вона раптом посміхнулась.

-Ви хто? Що вам треба?

-Привіт і тобі, - голос здався знайомим. - Од би не подумав, що ти здогадаєшся використовувати це для багаття, - тут він махнув на насип. - Це торф`яна розробка.

Я з перших слів впізнала цю людину. Це був Максим. Той самий підозрілий тип, що говорив, як правильно носити ніж.

-Я вчора тут теж зупинявся... Дозволиш сісти, обігрітися?

Мій розум був у якомусь ступорі. В голові повний сумбур.

Максим не став чекати згоди і підійшов ближче. Стало ясно, що чорний колір його шкіри, то лише болотний бруд. Максим був у ньому з ніг до голови, як та свиня, що вивалялася в теплій калюжі.

Тут я помітила, що у нього два рюкзаки. У світлі багаття чітко було видно, що колір у другого рюкзака був темно-зеленим.

-Знайшов там… у скель, - махнув рукою Максим.

Він присів біля вогню, схрестивши ноги по-турецьки, і важко зітхнув. Кілька секунд дивився на язики полум`я, і раптом його голова повільно опустилася на груди. Дихання стало рівним...

Він спав. Реально спав!

Я згадала про консерви і почала діставати банку з киплячої води. Відкривши її абияк, почала їсти вміст консерви, одним оком поглядаючи на сплячого Максима. Ледве я захом’ячила, так би мовити, половину банки, як той отямився:

-От дідько! Я що - заснув?

-Типу того...

-Бляха! Втомився видно... Е-е... забув, як тебе звати? - хрипко запитав він.

-Глорія, - знехотя сказала я. (Тільки позбулася однієї компанії, як з`явилася нова. Та що ж їх, як мух тягне?)

-Мггг... Глорія, значить... Добре... Мене - Максим ...

-Пам`ятаю.

-А-а-а... Слухай, Глорія, - тут він злегка посміхнувся, - а консерви, часом, не прострочені?

-Що?

-Значить, не дивилася. На всіх цих банках немає ні дати, ні місця виготовлення. Тільки опис вмісту... До речі, на одязі теж бирок немає. Тільки розмір.

Він це сказав, а я тут же автоматично оглянула банку.

-Можеш не перевіряти, - знову посміхнувся Максим.

-А ти звідки в такому вигляді?

-Звідти, - він кивнув на чорні скелі. - Упав з обриву. І прямо в трясовину. Дивом вибрався. І там, до речі, цей ось рюкзак знайшов.

-Темно-зелений? У нас же іншого кольору...

-Ага, іншого! Але, думаю, ти і свій рюкзак не сильно розглядала. Так ось: на них, на самому дні, є номер.

-Який?

-«206-РC». Причому - у всіх один і той же.

-Так? А чому і звідки...

Максим мене перебив:

-Оглянув парочку рюкзаків... які хтось «забув» в болоті... Результат однаковий.

-І що означає цей номер?

-Партія. Дату. Групу. Та хіба мало чого ще... А тепер дивись, що в зеленому рюкзаку.

І Максим, як той фокусник, спритно потягнув до себе чужий рюкзак, розв`язав тасьми і почав витягати звідти консервні банки, що вже почали іржавіти, пластикові пляшки, запасну пару білизни, маленький топірець (до речі, в нашій амуніції такого не було).

-Як бачиш, тут всі речі зовсім інші: від етикеток до кольору. А головне номер...

Максим вивернув рюкзак і показав на велику чорну мітку, на якій було написано: «200-OK».

У пам`яті на секунду блиснула якась «іскорка». Але вона тут же і згасла.

-Немає ідей? - раптом запитав Максим, втомлено сідаючи навпочіпки.

Я заперечливо замотала головою.

-Ось і у мене порожньо... А ти тут зупинилася?

-А що?

-Хороше містечко...

-Мабуть, - знизала я плечима. – Одне точно – тут немає «вовчків»…

Максим сухо засміявся.

-Ти їх просто не розумієш, - сказав він з якимось глузуванням в голосі.

-Кого? – не зовсім зрозуміла я.

-Місцевих «аборигенів»… «вовчків»…

-Овва! Ти що – з дубу рухнув?

-Не сердься, - трохи м’якіше додав Максим. – Це такий гумор… чорний… Я з твого дозволу поставлю нагорі намет?

-Як побажаєш! - байдуже знизала плечима я, а сама подумала: «Навіщо мені ця компанія»?

-Добре… А знаєш, мені ось пригадався випадок в якомусь зоопарку… Його ще по телевізору показували… Дитинча звалилося в вольєр до горили. Пригадуєш?

-І що?

-Усі злякалися, що мавпа зараз вб’є дитину. Тому доглядачі зоопарку вирішили вбити горилу.

-І що? – знову перепитала я. Здається, сьогодні мій мозок не здатен до розв’язування та пошуку висновків з подібних історій.

-Що? – Максим на мить задумався. – Мені здається, що люди просто не схотіли налагодити «зв`язок» з мавпою. Ми ніби позиціонуємо себе, як дуже розумних істот… як вінець природи… а насправді виявилися звичайними ксенофобами…

-Ким? – здивувалася я.

-Боягузами.

-А якби горила вбила дитину? Невже ти би ризикнув, коли б ця малеча була твоїм сином чи дочкою?

-Я не про це хотів сказати… Просто, ми, люди, вбили іншу живу істоту, бо боїмося її неадекватності. Наклеїли заздалегідь горилі етикетку вбивці дітей. И чи вона така насправді? Га?

-Дивна розмова… До чого вся ця історія?

-До того, що ми боїмося «вовчків». Тобто не розуміємо їх світосприйняття…

-О, Боже! – видихнула я. – От тільки не треба жалісливих проповідей… ми не в церкві…

-Та я не до того, - здається образився Максим. І ми замовкли.

Закінчивши свою нехитру вечерю, я розбавила кип`ячену воду холодною і вирішила помитися, при цьому одним оком спостерігаючи за Максимом. Той неуважно возився зі своїми речами.

Коли я закінчила з вечірнім туалетом і повернулася, то знайшла його сплячим на землі. Намет він так і не спромігся поставити.

Знову пішов дощ. Але, здається, Максима це ніскільки не напружило. Він спав абсолютно безтурботно, як та дитина, що нагулялася надворі і зараз втомилася до біса. Якась альтруїстична частина мене все ж змусила його розбудити, і напівсонного провести під навіс.

Вогнище згасло частково само собою, частково із-за дощу. Я влізла в мішок і спробувала розслабитися. У голові повільно повзали думки-черв`яки.

Чесно признаюся, що особливо зараз думати не хотілося. Як сказав хтось із мудрих: «Потрібно приймати те, що відбувається таким, як воно є, а не підганяти його під нав`язані стереотипи». А, може, так ніхто і не говорив. Може це я придумала сама?

До речі, раптом прослизнула думка, що не дивлячись на таку швидкоплинну течію дня і ночі (всього приблизно по шість годин), мій організм доки не дає якихось збоїв. Щоб це означало? Може хронометр бреше? Може тут година йде за дві?

І вже починаючи провалюватися в темряву сну, я раптом згадала, звідки можу знати ці цифри...


14


Максим голився. Не квапливо, упевнено. Бритва в його руках була слухняною цяцею, виконуючи кожну примху.

Я дивилася на цю людину з деякою долею захоплення. Він педантично ставився до своєї зовнішності. І зараз навіть віддалено нагадував жюльвернівського майора Мак-Наббса. Цей герой у важкі хвилини своєї подорожі вів звичний для нормальної людини спосіб життя, ніби навкруги і не відбувалося нічого екстраординарного. Ніби не було ніякої небезпеки.

Невже і Максим вважає, що ми з ним не в «йокширськім болоті» псевдо-силурійського періоду, а сидимо десь в номері цілком пристойного готелю на Ріджент-стріт?

Я струсила ці думки, немов переспілу сливу, і продовжила мовчки робити позначки у своєму похідному блокноті. Шкода, що у мене не було великого листа паперу. Тоді б я змогла спробувати картографувати навколишню місцевість.

-Непогано! - вивів мене з роздумів голос Максима. Він вже закінчив голитися і зараз схилився над моїми цидулками. - Ти що закінчувала?

-Це у мене хобі таке, - сказала я, встаючи з місця.

-Відчувається досвід. Спортивне орієнтування?

-Е-е-е... у підліткові роки... балувалася трішки... Зараз я просто теоретик.

-А що за хобі? Я не зрозумів.

-Колекціоную старі географічні карти. Вірніше їх репродукції.

Максим не усміхнувся, але брови його на секунду зметнулися в здивованому німому вигуку.

-Ніколи не чув про подібне хобі, - неголосно процідив він. - Хоча я і філателістів ніколи не зустрічав.

Максим витер лице, бризнув на нього водою і сховав бритву.

-Так що ти там говорила про номер на дні рюкзака?

-Е-е-е... це номер нашого договору. Хоча, може мого...

-Поясни, - Максим швидко одягався. У його рухах явно відчувався певний досвід похідного життя.

-У мене був схожий номер. Який у інших я не знаю, бо не заглядала. А ще, в моїй голові крутиться фраза, типу: «надалі іменується»...

Максим замислився, явно згадуючи свій договір.

-Угу, - раптом сказав він, закінчуючи зашнуровуватися. - Це було в додатку номер один. Там було так: «...програма дій... номер... номер 206 P/C... іменована надалі словом «Програма»... І щось про карти… карти… м-м-м… Бляха-муха! Пам`ять вже не та.

Ледве він усе це вимовив, як я сама згадала. Точно, адже усі приписи в доповненні номер один, іменувалися кодовою назвою «Програма 206 P/C»... Ні, навіть не так… Там були якісь два іноземні слова…

-Partial Content, - немов прочитав мої думки Максим. Правда, його англійська трохи шкутильгала. – Що б це означало?

Я думала, він говорить про переклад:

-«Частковий вміст»...

-Так, це я зрозумів, - відмахнувся Максим. - Але що б це взагалі-то означало?

Він накинув на себе рюкзак і подивився на мене з таким собі питанням в очах:

-Ти як? Зі мною?

Ми з ним взагалі не говорили на тему подальших дій. Чесно скажу, що я не була готовою до якої-небудь відповіді. Тому завагалася, і навіть зніяковіла.

-Я пам`ятаю про те, що кожен сам за себе, - махнув головою Максим. - Але, може, укладемо тимчасовий паритет? Я сила, ти - мозок? Ну як?.. Скажу, як фахівець: ці скелі самостійно буде дуже важко перетнути.

-Гм! Але у мене теж умова.

-В принципі, я здогадувався про її існування. Ну, говори яка?

-Умова проста: я сама виберу момент, коли нам розійтися. Зобов`язань не люблю, тому не даю приводів для дружби та чогось іншого. Якщо мене щось не влаштовуватиме…

-Ти говориш, ніби ми чоловік і дружина, що стоять на межі розлучення, - Максим посміхнувся.

-Це, як я розумію, означає «так»? - запитала я серйозно.

Максим голосно зареготав:

-Безумовно! Якщо хочеш, то на протилежній стороні ми можемо швидко «розлучитися».

-Згодна.

-Слухай, перш ніж піти в дорогу, я тобі дещо хотів би показати.

Максим жестом вказав на мій рюкзак і також жестом запросив йти за ним. Ми пішли уздовж насипу. І майже в самому його кінці я побачила явно прикопану ямку.

Максим підійшов до неї і став на одно коліно. За пару секунд він витягнув з торфу… людський череп.

-Бідний Йорик! - промовив він, кидаючи його мені.

Я по-дівочому вискнула і відскочила убік:

-Ти скажений, чи що! Дурні жарти!

-Тут - таких «жартів» півсотні, не менше.

Тільки тепер я побачила, що навкруги з торфу тут і там стирчать кістки.

-Подивися на Йорика уважніше, - запропонував Максим.

-Що-що, а ось на кістки я ще не кидалася…

-І все ж.

Я обережно наблизилася до черепа: в потиличній його частині виднівся явний пролом.

-Це не усе. Йди сюди, - Максим відійшов метрів на п`ятнадцять убік.

Побоюючись чергового «жарту», я обережно рушила услід.

-А ось тут «вони» обідали, - холодним тоном промовив Максим.

-Хто «вони»?

Мій новий товариш сів навпочіпки і витягнув з купки горілого торфу кістки.

-Бачиш, ось тут сліди зубів.

Я судорожно глитнула і стала озиратися на всі боки.

-Не бійся. Судячи з усього, цей обід стався, десь місяць тому. А то і пізніше.

-І хто це був? Я маю на увазі... того хто їв…

-Не знаю. Мабуть… мабуть також люди… Можливо, вони тут намагалися заснувати колонію. Таке собі селище… І ось результат… Канібалізм.

Максим посміхнувся. Тут він показав на рюкзак темно-зеленого кольору, що вже напівзотлів.

-Як бачиш, місцеві тварюки не так жахливі. Тут мешкає хтось страшніший за них.

Закінчивши базікання, ми рушили до скель. Всю дорогу мене трясло, а уява малювала досить огидні картини. Що раптом коли тут комусь з «засланців» зовсім знесло мізки?

-Стій! - скомандував Максим. Він нахилився над землею. - Йди сюди.

Я наблизилася.

-Що бачиш? - тихо запитав напарник. Його ніздрі нервово здіймалися.

Я сіла і довго вдивлялася в смуги на ґрунті.

-Тут когось тягнули. Од туди, - пояснив Максим, показуючи управо.

-Може, це слід хвоста тварини?

-Це сліди людини, - посміхнувся Максим, вказуючи на чіткий відбиток черевика. - Підемо.

І ми пішли до пагорбів. Та метрів за двісті знайшли труп.

-Ой! - мимоволі вирвалося у мене.

-Ти її знаєш? - схилився Максим над тілом. Це була дівчина.

Те, що вона була мертва, було видно неозброєним оком.

-Це Світлана… Я їй кілька днів тому руку перев`язувала. Її «вовчок» укусив. Та тварюка... з пагорбів...

Максим витягнув ніж і розрізав бинти.

-Сепсис, - глухо сказав він. - Зараження крові. Дуже гостре. Говориш «вовчок» її укусив?

Я чисто рефлекторно схопилася за свою «хвору» руку. Мізинець на ній вже повністю занімів. Я намагалася не збертати на це увагу, але зараз реально злякалася.

-Ти чого? - піднявся Максим.

-Та так… До речі, вона була не одна. У її групі було четверо… Алла, Іра і… Тьху ти! Забула.

Максим оглядівся.

-Гаразд, пішли... Її рюкзак, дивлюся, вже прибрали.

-Моя школа, - пробурмотіла я. Хотіла пожартувати, але слова прозвучали дещо зловісно, навіть для мене самої.

-Швидко вчаться, - холодно відповів Максим. - Вочевидь їх припаси підходять до кінця. А це погано... Для нас.

-Чому?

-Як мовиться: ситий голодного не розуміє, - він якось сардонічно усміхнувся.

А я раптом ще більше схилилася до версії про канібалізм. Борони, звичайно, Боже!

Далі ми рухалися мовчки. І ось дісталися до першої гряди.

-Стій! - Максим підняв руку. - Привал.

-Я не втомилася, - буркнула я сідаючи.

Максим якось сердито подивився на мене і скинув рюкзак. Поки я уважно оглядала схил, він довго копошився, відвернувшись від мене. Я не мала бажання проявляти цікавість, але вже було зрозуміло, що у напарника якісь проблеми з лівою ногою.

Він здійснював якісь маніпуляції на такій від мене відстані, що я нічого не могла побачити, і це говорило про його небажання ділитися своїми проблемами. Типу, ось я - справжній чолов’яга, а значить не скаржуся, не розтираю соплі по вусах, і взагалі гранітніший за граніт, залізніший ніж залізо. (Хвастощі чистої води! Таке не дуже вітаю.)

-По цьому схилу не підемо, - раптом приголомшив він мене. (Я від несподіванки навіть ойкнула: не думала, що він так тихо наблизиться. Тільки декілька секунд тому сидів осторонь, здавалося б зовсім не готовий до подальшого походу, а тут... як той привид.) - Стежка метрів за п`ятсот звузитися так, що йти доведеться щільно притиснувшись до скелі. Трохи що не так, можна і голову покласти. Чи у болоті потонути... Йдемо далі.

Дивне запрошення. Але я мовчки рушила слідом за Максимом.

-Щось ти зажурилася, - зобразив він бадьорість у голосі. - Трапилося чого?

-Ні.

-Чому тоді хмуришся?

-Просто... Натура така.

-Ясно... Слухай, а тебе є ідеї?

-Не зрозуміла?

-Я про ситуацію... про те, де ми, що ми... Є якісь ідеї? Думки? Гіпотези?

-Ні.

-Зовсім?

-Я поки що вважаю за краще накопичувати інформацію, а не поспіхом будувати якісь там загадкові теорії… та майструвати з них теореми... Це тобі не доказані умовиводи Черча-Тьюрінга, чи Дмитра Меньшова… чи поляка Едварда Шпільрайна… Бо мені до цих вчених, як курці до орла. А взагалі, як то кажуть: «Індик також думав». А що з ним сталося – усім відомо.

Максим на секунду-іншу зупинився і подивився на мене з деяким докором. Ясна річ, що мій тон був дещо різкий, а відповіді з розряду «відчепись». Але що поробиш? Нам з Максимом дітей не хрестити. Перейдемо скелі і адью!..

-А ось мене, - продовжив бадьорим голосом напарник, - не покидає таке відчуття, що ми стали героями творів братів Стругацьких. Читала «Град приречений»? Тут є щось звідти. А?

Я знизала плечима. Назва книги мені нічого не сказала.

Ми вийшли на невелике плато і зупинилися.

-Дивись, - Максим показав у бік туманного серпанку справа.

-Що це? - тихо запитала я.

-А хто його знає!.. Немов уранішній туман над озером.

-От бісова дупа! Я думала, що болото єдина перешкода. Невже дійсне озеро? - підійнятися на гору, а тут нова перешкода. - Як спеціально!

-Коли б це було не так, то тоді було б дуже прикро, - розсміявся Максим. Подібна патетика йому зовсім не пасувала.

І ми потопали далі. Вже приблизно за кілометр стало ясно, що попереду цілий ланцюг «димлячих» озерець. Їх розміри були досить-таки величезні. А ще бентежив колір води: він був якимсь насичено блакитним, немов в ній навмисно розчинили цистерну фарби.

-Ось тобі раз! - Максим зупинився і барвисто вилаявся, ледве ми тільки наблизилися до берега. - Що за нісеніття?

Дійсно, і що робити? З одного боку (тобто внизу) розкинулося непрохідне болото. А з іншого - на чорних скелях - ось ці дивні термальні озера.

-Шукатимемо прохід, - запропонувала я. - Не думаю, що між цими озерцями не буде хоч трохи придатної стежки.

Максим сів, бажаючи торкнути води.

-Стій! Почекай! - крикнула я. - Краще не потрібно.

-Чого ти?

-Щось мені ці озерця не подобаються. Інтуїція, може, підказує...

І раптом, немов на підтвердження моїх слів, з далекої купи каменів, що стирчали з води, в небо вирвався величезний стовп розлюченого окропу.

-Гейзер! – перелякано вигукнула я.

А Максим покосився на мене та все ж поторкав воду рукою.

-Тепленька. Градусів сорок… Гаразд, підемо шукати прохід.

І ми акуратно рушили уздовж кромки води.

2011-2016 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 6 - 10)
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 15 - 19)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
Формікаріум
12.05.2016
Формікаріум (Глава 1 - 5)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 11 - 14)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 20 - 22)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 19  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2014 © СвітЛана
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди