Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.07.2016 21:39Повість
 
Формікаріум
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Формікаріум

Глава 15 - 19
«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах
Меньшов Олександр
Опубліковано 13.07.2016 / 37006

15


У молочній тиші, що розлилася навкруги, в статечно витікаючій від поверхні озера парі, явно почулися чиїсь голоси. Максим зробив знак і, трохи пригнувшись, задріботів по кам`янистій нерівній стежинці. Я чогось озирнулася назад, немов перевіряючи чи не йде хто услід, а потім якомога тихше ступаючи, поспішила за напарником. Наздогнала його у невеликої купи каменів. Максим тут же вказав кудись убік і приклав палець до губ.

-Ц-с-с! - процикав він.

Я зігнулася майже навпіл і наблизилася до нього. Обережно виглянувши, побачила, що у блакитнуватій воді невеликої лагуни сиділи три людські фігури. Вони про щось тихо переговорювалися.

Я витягнула бінокль, протерла запітніле скло окулярів, і уважно оглянула людей. Це були мої знайомі, ті самі, яким я допомогла з «вовчками»: Алла, Іра і… хлопець… Бляха! Як його там?.. Ігор!

Знявши свій рюкзак, і залишивши його за насипом, я подала знак Максиму залишатися на місці і пішла вниз до молоді. Захоплені розмовою, вони не відразу мене помітили.

-Привіт! - неголосно і як можна доброзичливіше, сказала я.

Компанія декілька секунд в замішанні дивилася на мене, а потім всі шумно рушили до берега.

-Привіт, - глухо промовив Ігор.

-Непогано влаштувалися. А де ваша подружка… Світлана?

Алла раптом хлипнула, що видавало її емоційну щирість.

-Померла вона, - все так само глухо промовив Ігор.

Молодь вилізла з води. Їх напівголі тіла блищали вологою в розсіяному туманом сонячному світлі. Я наблизилася до них на відстань кроків п`яти-шести. Вони завмерли у берегової кромки, дивлячись на мене з певною ноткою недовіри.

-Жалкую, - промовила я їм співчутливим тоном.

Алла ще раз хлипнула, і я побачила, що по її обличчю течуть сльози. Чомусь подумалося, що саме вона залишалася зі Свєтою до її страшного кінця.

-Як вода? - я все ще намагалася розбити лід недовіри. - Не боїтеся?

-Що тут страшного? - відповіла Іра. - Звичайне геотермальне джерело.

-Звичайне? Воно же отруйно-блакитного кольору!

-Таке буває від того, що у воді багато кремнію.

Сказала вона це явно зі знанням справи.

Ззаду почувся гучний шерхіт. Це був Максим. Я знала, що він міг підійти дуже тихо і не помітно, але це могло сильно злякати молоду компанію і викликати непотрібну підозру. Напарник неквапом наблизився і встав трохи позаду мене, тримаючи в руках всі рюкзаки.

-Це - Максим, - представила я його. - Мій знайомий.

Хлопці, мовчки, кивнули один одному, але лише Ігор представився. Напруга не падала, і я вже хотіла йти, як раптом подала голос Алла:

-Де ви тоді пропали? Ми думали, вас ті тварю-ю-юк.., - вона знову хлипнула.

-Встигла втекти, - м`яко посміхнулася я.

Максим сів біля води і знову торкнувся її.

-Ех-х-х! За стільки днів… добре було б лазню собі влаштувати! - бадьоро сказав він. - Ти як? - запитував він мене.

«Лазня» - це слово немов ніж в серці. Для жінки почувати себе недоглянутою - смерті подібно.

Максим швидко скинув одяг і неспішно ввійшов у воду. Услід в озеро відправилася Іра.

-Така вода сприяє омолоджуванню шкіри, - сказала вона, явно мені.

Гаразд, - промовила я собі, - але безпека, передусім.

Узявши рюкзаки, віднесла їх до двох валунів і сховала в тріщину між ними. Потім, скинувши одяг, обережно увійшла спочатку по коліно (щоб звикнути... та і взагалі - хіба мало що тут може бути прихованого від очей). Вода була теплою, і від цього шалено приємною. Тіло хотіло очиститися від бруду похідного життя.

Боже, я навіть не усвідомлювала, наскільки жадала прийняти ванну! Хотілося лягти і не вставати до самого ранку, хай навіть на голову звалиться небо.

Слідом за мною до води увійшли Алла і Ігор. Я віддалилася від них, все ще озираючись на всі боки. (Настирна думка про можливу присутність в цьому «формікаріумі» канібалів, все ще не давала спокою. Хоча, саме тут - в цих термальних озерах - вони, загалом, і не мають бути.)

Приємна млість заглушила усю нервозність моєї свідомості. А через якихось чверть години ми всі разом мило розмовляли про різноманітні речі.

Але тут знову вліз Максим зі своєю темою:

-І що ви усі із цього приводу думаєте? (Він мав на увазі нинішню ситуацію.)

Кисла міна на моїй фізіономії тут же чогось притягнула усю увагу саме до мене. Я хвилину озирала усіх, збираючись з думками. А вони вперто чекали «слів істини».

-Моя… гіпотеза це лише… гіпотеза, - натягнуто посміхнулася я у відповідь. – Вона не претендує на стовідсоткову…

-Нам цікаво її вислухати, - перебив Ігор.

Особливого бажання базікати не було, але я все ж вирішилася: мабуть, треба обговорити цю ситуацію хоч з ким-небудь. Іноді, в самій юній голові, можуть виникнути мудрі думки. Нехай «колеги» вислухають мене, а там, може, і засіяє світло у кінці тунелю.

-Що, по-вашому, таке «думка»? - запитала я. Причому запитала так, що навіть неозброєний погляд виявить в мені викладача.

Молодь переглянулася і усі разом знизали плечима.

-Думки це основа тієї реальності, в якій ми з вами існуємо. Саме вони, ніби як така собі «цегла», будують цей світ. Я навіть скажу більше - вони іноді замінюють нам цю саму реальність.

Хлопці та дівчата, мовчки, продовжували дивитися на мене. У їх очах я не прочитала ні заперечень, ні глузування, тому продовжила:

-У результаті ми з вами втрачаємо зв`язок із справжньою реальністю. Вірно?

-Не втрачаємо, а можемо втратити, - поправив мене Ігор. - Тут слід вибрати вірну пропорцію...

-Ого! Молодий чоловік - ви мене уразили! - посміхнулася я. - Та все ж, пропоную прийняти мої слова за аксіому номер один. Згодні?

Мовчання... сопіння... роздуми... Коліщатка в мізках моїх товаришів натужно заскрипіли, завертілися, приводячи мозок в стан роздумів.

-Проте ж, - продовжила я лекцію, - не маючи подібного інструменту, як «думка», ми не можемо розібратися з існуючим ходом речей. І у такому разі, він би здавався нам абсолютно заплутаним... безглуздим... Перетворився б на хаос.

-Хаос?

-Так, хаос. Безлад… Абсолютне безладдя. Броунівський рух. Я доступно пояснюю?

-Начебто так, - майже усі закивали головою. Але знову підключився Ігор, викидаючи назовні свої заперечення: - Хаос – це не абсолютне безладдя. Це просто інший бік буття.

-Оставимо філософію академікам, - перебила я хлопця. – Зараз, між іншим, слово маю я. Так? Отже мені продовжувати?

Усі кивнули. Лише Максим, здавалося, байдуже лежав на спині, дивлячись в небо. Але я була упевнена, що він уважно мене слухає, а може навіть і погоджується.

-Отже, це аксіома номер два.

-І що далі? - подав голос Ігор.

-Наш мозок якимсь чином уміє... чи навчився... ділити цей «хаос» на пласти своєрідної реальності. Оперуючи обома аксіомами, ми приходимо до висновку, що самі творимо все те, що нас нібито оточує...

-Нібито? Це що ж – сценарій до четвертої частини фільму «Матриця»? - їдко кинув хлопчина.

Дівчатка хихикнули.

-Нехай так! Нехай четверта частина...

-Але це ж нісенітниця! - упертюх Ігор навмисно йшов мені наперекір.

-Ви самі попросили мене розповісти про свої висновки... А тепер перебиваєте, сперечаєтеся!

-Продовжуй! - раптом сказав Максим. - Я тебе уважно слухаю...

-Дякую, друже... Гаразд, спробую тепер об`єднати обидві аксіоми і вивести теорему. Загалом, до «переходу» в цей ось «силурійський світ»...

-Який? - не розчули слухачі моєї лекції.

-Один мій знайомий... кліматолог... сказав, що на його думку, тут спостерігається свого роду «силурійський період». Якщо я, звичайно, правильно його зрозуміла.

-Це… коли він був, той період?

-Річ не в тому «коли був», а в тому, на що він схожий... Розумієте? Ні? Тоді дослухайте мої думки. Ми з вами, швидше за все, були… тобто сприймали - один пласт реальності. Я говорю про звичну нам Землю: міста, людей, машини... магазини... фабрики… Назвемо це усе, так би мовити, загальноприйнятою, або класичною реальністю. А ось тепер ми сприймаємо інший пласт.

-Ого! - мало не в один голос кинула молодь. - По-вашому, цей... «силурійський період» існує паралельно «класиці»?

-Ваша гіпотеза, - їдким голоском почала Алла, - чимось мені нагадала «багатопросторову модель» Факоньє.

-Що? - усі обернулися до неї. У тому числі і я. Чесно кажучи теж не зовсім зрозуміла сказаного: - Поясни, будь ласка.

-Ну, якщо двома словами, - дівчина злегка зніяковіла, що знає більше інших, - то реальні знання про світ можуть бути результатом, так би мовити, «конструювання» ментальних просторів свідомості людини.

-Ти сама зрозуміла, що сказала? - посміхнувся Ігор.

-Я?.. Зрозуміла.

-Ти що закінчувала? - запитала я, перехоплюючи ініціативу розмови.

-Ну, загалом, нічого не закінчила. Довелося піти з третього курсу…

-А де чула про теорію цього… Фуканьє?

-Факоньє, - поправила дівчина. - Ходила на факультативне заняття.

Тут дівчинка посміхнулася, але дуже загадково. Навіть, правильніше сказати, іронічно.

-Спробуй ще раз повторити, тільки своїми словами, - попросила я.

-Припустимо, що у нас є деякі базові поняття. Їх називають «родовими». Інтегруючи в них інші поняття, ми як би створюємо «простір». Наприклад: учений - жрець.

-Не зрозуміла зв`язку?

-Тобто лабораторія ученого це храм жерця. Його стіл - це вівтар. Наукова доктрина - релігійна догма. Це і є ці ваші «пласти реальності». Якщо постараєтеся простежити мою думку, то зрозумієте, що навіть родовий простір, швидше за все, бере свої витік від тієї єдиної групи людей, що є нашими предками. Розділившись на племена, вони мов би «сконструювали» собі свої реальності. Візьміть хоч би Древню Грецію. Чи Єгипет. Чи аборигенів Австралії. У них свій світ, зі своїми богами, своєю історією розвитку, своєю культурою. Сучасна глобалізація просто привела до того, що світ став «однорідним». Ну, може, десь в глибинках Індії, або Тибету, або в лісах Амазонки і можна знайти інший пласт… інший «силурійський період»... чи «кайнозойський»... чи…

-Я зрозуміла твою думку. Це теж цікава гіпотеза.

-Так ви хочете сказати, - Максим повернувся до усіх нас, - що ми з вами у якомусь вигаданому світі?

-А Бог його знає, - усміхнулася я. - Але, принаймні, ця теорія може багато що пояснити.

-А мене, - заговорив Ігор, - давно не покидає якесь дивне почуття... Розумієте, мені здається, ніби ми в грі...

-Не розумію, - виразила я загальну для усіх думку.

Ігор засовався туди-сюди, засмикався. Видно збирався з думками.

-Я, можна сказати, досвідчений геймер. Сам брав участь в розробках комп`ютерних ігор, та і взагалі. (Що під словом «взагалі» він мав на увазі, я не зрозуміла, але все-таки кивнула.) Уявіть собі, що ви граєте в деякий MMORPG…

-Що? У що граю? - мені чогось почувся «морг».

-Ну, це жанр онлайн-ігор, в яких гравці знаходяться у своєрідній віртуальній реальності, і взаємодіють один з одним. Тобто гравець, припустимо ми з вами, приймає роль так званого «героя», і, можна сказати, «існує» у цьому вигаданому світі за допомогою його… «героя»… ось… Заплутано, здається... І цей світ продовжує «існувати» незалежно від того, чи граємо ми зараз або ні. Розумієте? Так? Ні?.. Це можуть бути величезні «всесвіти» в яких кожен…

-Тобто, по-твоєму, ми зараз в онлайн-грі? Типу все тієї ж «Матриці»?

-Можна і так сказати.

-Наді мною ти гигикав, а зараз і сам… Гаразд. І що тебе привело до подібного порівняння?

-Ну-у... я не упевнений... просто у мене таке внутрішнє відчуття. Узяти, хоч би, наше «пробудження»: ми, немов, «виникли» відразу… вже маючи деякий досвід існування. Адже ми не «народилися», не «виховувалися». Нам, можна сказати, присвоїли такий собі нульовий рівень... Дали необхідний мінімум... Та ж «похідна сумка» - рюкзак, або...

-А чому не припустити, що ми на іншій планеті? Чи в іншому часі?

Ігор замислився, але лише на пару секунд.

-Такі варіації теж зійдуть за образ «віртуального світу» цієї гри. Адже не обов`язково це має бути жанр «фентезі» або щось подібне. До речі, в якості «мобів» ми бачимо «трилобітів» або цих... як ви там називали?.. «Вовчки», здається?

-Що за «моби»?

-Це персонажі, керовані комп`ютером. З ними слід боротися, щоб набрати необхідний «досвід»… очки… що дозволяє гравцеві удосконалюватися. Зрозуміло?

-Твій опис мало відрізняється від реальності.

-Та так і є! Чому люди так люблять грати в подібні ігри: та тому що вони уявляють собі, ніби «живуть» у цьому світі. Він здається їм реальним. Мозок допомагає надати «вірту» необхідного… «смаку»… тобто – життєвості. Люди навіть створюють співтовариства і говорять не про наш звичайний світ, а обговорюють новини вигаданого всесвіту...

-Овва! Ось така у курки срака!.. Гм-м-м! Цікава гіпотеза.

-Ви хоч раз грали в подібну гру? – хлопець здавався ображеним. - «Aion»? «Warcraft»? Може «Алоди»?

-Ні. Мені було не цікаво.

-Та ви просто не пробували!

-Гаразд, із цього приводу не сперечатимемося? Теж мені «Матриця».

-Даремно ви так! - насупився хлопець. - Адже я серйозно.

-Ну, я так і подумала.

Брехала, звичайно. Самій раптом згадався мультфільм про котеня по імені Гав. Там, навчений життям кіт, дивлячись у калюжу, говорив, щось типу такого: «Це уявне відображення уявного місяця». Якщо хлопець правий, то цей дивний світ не що інше, як лише «уявне відображення».

-Ви запитуєте, що мене навело на подібні роздуми? Так от: в нашому договорі є така фраза – «Partial Content».

-Цікаво, - подав голос Максим, переглядаючись зі мною. Ми з ним удвох виглядали, як ті таємні змовники. - І що?

-Це код стану HTTP.

-Чого?

-Це протокол передачі даних. При ініціації запиту…

-А своїми словами, - перебив Максим.

-Я ж і говорю: ви посилаєте запит, і після його обробки отримуєте відповідь. Зазвичай це описується певними кодами: три цифри і фраза англійською. В даному випадку це «206 Partial Content».

-Що вона означає?

-Ну, приміром, що сталася докачка файлу. Чи повернена якась частина... Взагалі якось так.

-А що означає «200 ОК»? - запитала я.

-Це означає – «успішний запит».

Ми з Максимом переглянулися. По його обличчю читалося тільки одно: «Ось тобі і раз»!

-Краще ось що скажи, - вирішила запитати я Ігоря ще, - адже в подібних іграх персонажі теж гинуть, так?

-Так.

-І що з ними відбувається потім?

-Воскресають через якийсь час і знову грають.

-Тобто, якщо по-твоєму я зараз загину, то потім «воскресну» і знову продовжу жити, як нічого й не було?

-Ймовірно, - розгублено пробурмотів хлопець. - Тут… я не знаю. Може саме… може саме й тут не такі правила, та «загиблий» назад не повертається.

-Це як?

-Та повторюю, - роздратовано пробубонів Ігор, - що я не знаю! Це лише припущення. Та і взагалі, усі мої слова лише домисли, - здається, хлопець засмутився, що його не зрозуміли, і тому не хотів ні про що більше говорити. А, може, згадав ті муки, які повинна була відчувати Світлана.

Здається, про неї подумали і інші, тому як відразу усі замовкли, заглибившись у власні роздуми.

-Для «Матриці»... для такої реалістичної гри... Це нічого, що я її так зву? Ні? Так ось, для неї потрібний неймовірно потужний комп`ютер, - сказала я. - Це по-перше...

-Роль комп`ютера, що створює «силурійський період», - сказав Ігор, - може виконувати сама людина. Тобто ми з вами.

-Гм! Цікаво... цікаво... А «вовчки», як ти сказав, це «моби»? Так? Тоді, якщо я правильно розумію, ними управляє комп`ютер з якоюсь заданою програмою?

-Ну, так, - нехотя погодився Ігор.

-Тобто ми самі накликаємо на себе небезпеку?

-Навіщо так? Можливо, за «вовчків» грає інший герой... Раптом це його «армія»!

-Тоді ми, люди, «армія» якогось собі «першого гравця»?

Ігор замовк. Він нервово закусив губу. Видно, що критику не любить.

Тут раптом знову устряла Алла (видно хотіла підіграти своєму товаришеві):

-А якщо це ніякі не «гравці», а один єдиний персонаж, що страждає «розділенням особи»? Раптом ви усі - це я, тільки в іншій іпостасі?

-Нічого собі нас занесло! - мені стало смішно. Їй-богу, маячня!

-Та при чому тут феномен «множинності особи»! - підключився до розмови Максим. - Ви самі не розумієте, про що говорите!

-Що? - обернулися ми до нього. Вималювався явний дисонанс між образом простакуватого Максима і цією його спробою серйозно міркувати.

-А ви розумієте? - єхидно запитала Алла.

Судячи з тону, вона в цьому питанні гарненько підготувалася.

-Та більше за ваше! - обличчя Максима раптом стало схожим на морду розлюченого орла. Його гачкуватий ніс став ще гострішим. - При розладі ідентичності особи, свідомість людини немов «перемикається» і він, нібито, «прокидається» іншою людиною. Абсолютно іншою. І це захворювання дуже рідкісне… А ви ось говорите, ніби усі ми переживаємо почуття «множинності особи»? Так? У такому б випадку наш би світ залишився тим самим, а ми з вами б змінилися. Приміром...

Нічого собі! Я б ні в життя не повірила, що Максим здатний на такі глибокі роздуми.

-А якщо нам лише здається, що ми залишилися колишніми, а насправді міняється світосприйняття? - кинула свій аргумент Алла. - Для «хворого» може «змінитися» світ, а не він сам. Згадайте тих же «зелених чортиків» у п`яниць. Або – пекельну брама, що розверзалася в їх уяві, та ті сили адові, які вирвалися звідти, щоб їх погубити. (Овва! Картина настільки яскрава, що наводить на думку, ніби дівчина це все знає не з чуток.) Вірно я міркую?

-Для усіх відразу?! Та це абсолютний нонсенс! (Бляха-муха! Він сказав «нонсенс»!) Це, як через сраку гланди рвати! Ви повний профан в подібних…

-Самі ви профан! - скривджено кинула Алла. (Чи не пора рознімати сторони? Може крикнути «брейк»?) - Кожна альтер-особа має своє сприйняття, і їй світ здається таким, яким він «підходить» для цього типу «его».

-Причому тут сприйняття?

-Притому!.. Притому!.. Сприйняття - це ядро нашої свідомості, нашої особи. Воно допомагає зрозуміти нам який світ, і яке наше місце в ньому! Ви повинні розуміти, що використовуючи стереотипи сприйняття, ми «трансформуємо» цей світ під себе. Ми спираємося на «суб`єктивність» власного мислення, а не «оперуємо» фактами. І коли щось не вписується в рамки наших уявлень, то ми або відмітаємо це, або інтегруємо під своє сприйняття.

Говорила Алла занадто незрозуміло. Схоже, її «факультатив» був дуже цікавим місцем.

Я вже починала тихо ненавидіти цю дівчинку. По обличчю Максима читалися аналогічні почуття.

-Срала, мазала та й ліпила – не хватило кізяка! – буркнув Максим. Але схаменувся та почав більш пристойніше: - Послухайте, шановна, я бачу, що ви людина начитана. Може, навіть, ще і практикували де-небудь в психлікарні, - така собі «виразка», яка відчувалась в голосі Максима, рвалася назовні, і він ледве-ледве її стримував. - Так од, синдром «множинності особи» виглядає не зовсім так, як ви його собі уявляєте.

Сказав він це з явним знанням справи. Чомусь в моїй голові закопошилися старі тривожні думки.

-Чому ж? А що коли я, і ви, і ось вона, - тут Алла показала на мене, - все-таки насправді одна єдина людина? Он у Біллі Міллігана було як мінімум десять «масок»... осіб... А то і більше. Ви знайомі з поняттям відкритий індивідуалізм?

Далі пішло щось вузькопрофільне:

-Ви ще Каминського згадайте з його «Введенням у фізику свідомості»! - Максим був явно роздратований. – Мені все це похоже на маячню Брюсова… Валерія Брюсова… «А ще, можливо, кожен атом – Це Всесвіт з сотнею планет…» - Тут Максим жестом припинив розмову і, мовчки, втупився в одну точку. Мені здалося, що він про щось надовго замислився.

-Отже, друзі мої, - спробувала я примирити обидві сторони, - висновок у мене один: пора спати. Все одно ми з вами знаходимося усередині системи, а значить - не можемо досконально її пізнати. Надалі продовжуємо збирати факти... Окей?

І мовчання було мені відповіддю.


16


Вечоріло дуже швидко. Тому, напевно, сприяла похмура погода. З неба посипав осоружний дрібний дощик.

Вилазити із гарячої води зовсім не хотілося, але обставини того вимагали. Я неспішно вийшла на берег і переодягнулася за спадистою купою каменів. Намет вирішила розбити осторонь біля прямовисної скелі. Слідом стали виходити і інші, лише Максим дотемна ніжився в термальних водах.

-Не спиш? - його голос «вийняв» мене з течії власних роздумів.

-Що? - я не відразу «повернулася» в цей світ.

-Запитую, що думаєш?

-Ти про що?

-Та вже не про романтичні зустрічі під місяцем! Я про нинішню ситуацію. Про слова цієї Алли... і того хлопця... забув, як його...

-Ігор, - підказала я. - Та нічого власне не думаю. Як говорив хтось з мудрих: «Якщо багато думати, то голова розпухне».

-А-а-а, - Максим неспішно переодягнувся. – М-м-м... Ну, та гаразд - година вранці варта двох увечері. Дістанемося до першої точки, а там... Слухай! - тут його немов осяяло. - А, може, її і немає зовсім. А?

-Кого немає?

-Ні «кого», а «чого». Немає цієї клятої першої точки!

-Як це немає?

-Як та як! Якось!

-За моїми підрахунками, ми «випередили» її вже кілометрів на десять, - твердо відповіла я, натякаючи на те, що «перша точка» є. І сумніватися в цьому не варто.

-Виходить, що нам ще і повертатися доведеться?

-Цілком може бути... Цілком.

Я стомлено потерла вилицю, відчуваючи фізично, як починає червоніти старий шрам. Під горбистою шкірою на тому місці помітно відчувалася нитка пульсу.

Думати над усім цім «перфомансом», яким я обізвала те, що навкруги відбувалося, зовсім не хотілося. Зараз би полежати в тепленькому ліжечку. Ковтнути грузинського вина. І навіть не «ковтнути», а видути усю пляшку, щоб аж в голові затьмарилося. Нехай уранці потім і погано буде... Нехай...

-Зараз краще для розуму, - почала я, - взагалі не аналізувати. Нічого-нічого... Нехай інформація накопичується. А там...

-Ну, добре, добре, - просторікувато відповів Максим, розбиваючи свій намет неподалік.

Трійця розташувалася в стороні від нас. Не скажу, що я сильно «нудьгувала» без їх компанії, але таке демонстративне усунення вибивало з колії. А Максима це, здається, зовсім не напружувало.

-Які наші наміри на завтра? - раптом запитав він, сідаючи поруч. – Далекосяжні, сподіваюсь?

Я відчувала, як свідомість захоплює песимізм. Правильніше було б спробувати його відігнати, поки ще можна це зробити.

Максим відповіді не дочекався і зібрався лізти у свій спальний мішок. Та раптом розвернувся і сказав, щось не зовсім до теми:

-Тут мені ось що на думку прийшло… Діло було якось увечері, після дощу. Я кудись поспішав, - Максим говорив спокійно, розмірено, як справжній оповідач. Я навіть потай позаздрила. - Іду і тут - трісь! Знову - трісь! Дивлюся під ноги - на стежку виповзли білі равлики. Багато-багато. І я ніяк не можу їх обійти... Гммм!.. Ну, думаю, йти-то мені треба, а тому... рішуче пішов далі. І чую - трісь, трісь, хрям... трісь... По кілька штук за раз чавив. І ось проходжу повз якусь писклявку - дівчинку рочків шести. Вона дивиться на мене таким серйозним оком і раптом каже: «А якщо вони теж додому поспішають?» Равлики... Розумієш?

-Угу, - кивнула я, хоча поки не наздоганяла напрямку цієї розповіді.

-Я відмахнувся, мовляв, що ти, шмарклявка, розумієш... що ти взагалі тут мелеш!.. І потопав собі далі. А зараз ось дивлюся на нас і думаю - а якщо ми і є ті ж самі равлики, що поспішають додому? І нас також чавлять, бо просто не помічають. Тому що - наплювати. Га?

-Я не знаю, - знизала у відповідь плечима, бо дійсно не знала відповіді. І тут же звернулась до Максима з питанням, яке давно мене хвилювало: – Слухай, а ким ти працював... раніше? Чим займався? Ну, до того, як опинитися тут…

-Я? – Максим замер. Його обличчя на якусь мить виказало суміш здивування і розгубленості. – Та ким мені тільки не прийшлося бути… Все ніяк не в змозі себе знайти.

Максим сумно розсміявся.

-І все ж? – наполягала я на відповіді.

-Ну… служив… ще раз служив... потім служив в іншому місці, - Максим чомусь захіхікав. - Працював у «жовтому домі»… І, знаєш, був навіть в банді... А ще - лагодив машини... Потім був і слюсарем... і водопровідником... і менеджером... і водієм… навіть якийсь час перебував в колекторній службі...

-Де? Тобто… тобто розшукував тих, хто не платить аліменти?

-Щось на зразок, - Максим нирнув в свій мішок, ніби збираючись спати. Але раптом піднявся на лікоть і якось зле сказав: - Був в мене такий випадок: одна сім’я судилася… Тобто, судилась дружина зі своїм чоловіком. Той був тим ще фруктом! Спритний… хитрий… наглючий… Найняв адвоката (і грошей не пожалкував), а той перекрутив діло таким чином, що цю жінку – матір чотирьох дітей – заставили виплатити великі гроші цій падлюці. Ну, прийшов я з хлопцями-поліціантами до неї в хату - описувати майно. Дивлюсь: крім жалюгідного чорно-білого телевізора та ледь живого ліжка нема нічого. Навіть меблів нема! І ось, на мене дивляться і жінка, і її діти, і хлопці-поліціанти… Все відбувається мовчки, без лайки. Я бачу, що жінка навіть не намагається захищатися. Ніби змирилася з такою... з такою несправедливістю. А я стою, читаю витяг з постанови суду… Гммм! І, немов, це не я читаю, а хтось інший. Серце стислося, в роті пересохло… Мені було так соромно… не передати словами. Обов’язки вимагають, щоб ми описували те, що є в хаті. А свідомість… вона каже: «Максиме, ти що тварюка якась? Чи ти не людина?»

Розповідь раптом перервалася. Максим приліг і, здається, закрив очі.

-І… що далі… сталося? – обережно запитала я.

-Нічого. Ми… зачитали висновок, розвернулися та пішли геть… Знаю, що потім було ще одне слухання… Там присудили цій жінці виплачувати зі своєї зарплатні якийсь процент тому нахабі-чоловіку. Але я вже звільнився з тієї роботи… Ось так!

-Сумно.

-Все життя таке сумне, - промовив Максим. – Усюди… завжди… без виключень… І вплинути ні я, ні хто інший на те не може.

-Ну, чому так категорично…

-А тому, що так було. І буде.

-Не завжди трапляється…

-Якщо я більший за равлика, чи мурахи, то мені нічого не стоїть їх розчавити. Вірно? – запитав Максим.

-Вірно, але до чого це?

-А до того, що той, хто має силу… має вплив… той давить мурах навколо себе. Або випадково, або навмисно. І навіть не жалкує. Ти би не жалкувала за мурахами?

Я мовчала, продовжуючи здирати шкіру з тильного боку долоні, що почала вже лущитися. «Сітка» вже давно зблідла, але оніміння в пальцях не проходило. А сьогодні після купання почалися ще і оці дивацтва зі шкірою.

-Добраніч, - донеслося мимрення Максима.

Я позіхнула і раптом зрозуміла, що мені все набридло. Взагалі не ясно, яка сила тримає мене тут. (Під «тут» я розуміла світ взагалі, а не конкретно… е-е… конкретно…)

Знову не знайшовши потрібного слова, яким би можна було описати обставини, що склалися, і місце в яке вони мене завели, я раз за разом поверталася до висловлених сьогодні гіпотез.

Думки… думки… Вони, немов маленькі сіренькі цікаві мишенята, що снують туди-сюди. Їх і не проженеш, і не приручиш. Вони, немов, живуть своїм життям. І начебто ти їх хазяїн і повелитель, а вони все одно, неслухнянки, вилазять зі своїх запилених нірок.

Я влізла в намет і пірнула в спальний мішок.

Господи, як же все осточортіло!

Хоча - чого я саме хочу? - Щастя. - А що це? Хата, в якої аж через вінця ллється?..

І знову «мишенята» в моїй голові тихенько заметушилися, відносячи шматочки свідомості до себе в «нірки»... А услід прийшов сон.


17


День розпочався за звичаєм з легкого сніданку у вигляді холодної каші з консервної банки і залишків сухарів. Сьогодні усі встали дуже рано. Сонце тільки-тільки надумало виглянути із-за горизонту, але «завдяки» густій парі, яка здіймалася від термальних озер, не було видно навіть неба.

Я заплела волосся в тугий вузол і вийшла з намету, щоб трохи вмитися і прополоскати рот. Максим намагався розвести вогнище, але із-за всепроникної вогкості той торф, який ми захопили з собою, натягнувся вологою.

Поки я опоряджалася, трійця - Ігор, Іра і Алла – снідала, при тому якось занадто весело розмовляючи. Правда те, про що вони балакали, мені чутно не було.

Між тим я почала складати намет та свої речі, готуючись зробити сьогодні великий перехід. За моїми розрахунками, якщо скеляста гряда ліворуч, або драговині за нею, не затягнуться ще на десятки кілометрів, то можна годин за десять-дванадцять вийти до тієї довгожданої першої точки нашого маршруту.

Я поділилася своїми планами з Максимом. Він, мовчки, вислухав, не залишаючи спроби розвести вогнище, а потім раптом люто розкидав ногами торф.

-Та бодай тя коза! - прошипів він. - Доведеться їсти холодне.

Потім він якось дивно подивився на мене і додав:

-Нехай це буде єдиною неприємністю на сьогодні.

У його очах читалося, щось типу: «Як мені все осточортіло! Швидше вже б дістатися до місця, і потім… Ну його все на галай-балай»!

Не упевнена, що зрозуміла його дослівно, але думки у нього були дуже близькими до моїх припущень.

Ледве усі зібралися, як з «доброго дива» з неба хтось надіслав страшенну зливу.

-Ну ти.., - Максим насилу себе стримав. Судячи з усього, він сьогодні встав не з тієї ноги. – День, бачу, обіцяє бути просто пречудовим! Ну що: усі готові?

Він звертався більше до молодої трійці, ніж до мене.

-Ви з нами, або як ваша ліва нога схоче?

Трійця переглянулася один з одним. За усіх відповіла Алла:

-Так. Можемо йти.

-Тоді так: привал через кожні півтори години. Хвилин на двадцять. Потрібно б сьогодні «добити» цей... перехід. А хай йому грець!

Жовна на його обличчі заходили ходором. Заперечити ніхто навіть не спробував.

І ось ми рушили в дорогу.

Йшли уздовж скельних нагромаджень: попереду Максим, услід трійця, а замикала увесь цей хід я. Злива затягнулася на годину. І ледве ми зраділи, що вона стихає, як раптом та посилилась до стадії «небо розірвалося». Лило, як з відра. Або навіть брандспойта.

Тільки я подумала, що ситуація – а-ля повна срака, як тут злива різко припинилася і ми вийшли на широкий плоский майданчик, з якого відкривалася панорама убік болотної твані.

Але… внизу не було ніякої твані. Лише гола сіра пустеля з купою похмурих дюн.

Усі переглянулися, і Максим оголосив привал.

Піднявся вітер. Вологий туман розсіявся, і панорама внизу стала проглядатися краще.

-Подивися туди! - промовив Максим, показуючи вдалечінь.

-Стиць-пердиць, моя ти… радість!

Незважаючи на втому, усі піднялися зі своїх місць та стали напружувати зір: на самому горизонті виднілася просто величезна темна піраміда абсолютно правильної форми.

-Не може бути! - тихо прошепотіла Іра.

-Туди йти кілометрів двадцять, - упевнено сказав Максим.

-Але нам не туди, - неголосно промовила я. - За моїми розрахунками, нам слід повернутися геть в іншу точку, - я вказала лівіше «піраміди» градусів на двадцять.

-Ти упевнена? - запитав Максим.

-Ні. Чесно скажу, що ні. У мене немає ані приладів, ані... Був би хоч би секстант, а так - тільки компас… Помилка цілком допустима. І не лише в пеленгу. Відстань я теж відлічувала грубо і приблизно…

-Так ви що хочете сказати? Що ця піраміда і є наша «перша точка»? - запитала Алла.

Максим витягнув бінокль. Я наслідувала його приклад, але тут знову несподівано зарядив дощ. Видимість різко знизилася.

-Ти щось встиг побачити? - прокричала я Максиму.

Той заперечуючи замотав головою.

-Давайте спускатися тут, - запропонував він. - Там трохи нижче є вузька стежинка. Можемо спробувати пройти.

-Там слизько. Дочекаємося коли закінчиться злива.

-Гаразд. Згоден.

Аж раптом після цих слів ніби опустилася якась завіса...


18


Голова розвалювалася на дрібні частини, і від того мені становилося зле. Чогось раптом в пам`яті сплив спогад про те, як я уперше напилася.

Спочатку все йшло гладко. Навіть дивно, але так і було. Чарка за чаркою. Чарка за чаркою… Жарти. Балачки… Знову чарка… А потім ніби опустили римські штори. Чи просто вимкнули мозок і усі записуючі «пристрої» (адже в мозку мають бути якісь «відеокамери»... чи «магнітофони»). Чітко пам`ятаю - була пітьма. І було почуття, що пройшло багато часу. А ще розвалювалася голова. І нудило. Прямо, як зараз…

Я нарешті розплющила очі і раптом усвідомила, що вони-то власне відкриті. Просто я нічого не бачу.

А ще секундою пізніше я зрозуміла, чому болить голова: це саме боліли мої очі. Вони пекли. Пекли, як буває, коли в них потрапляє мило…

Стоп! Щось промайнуло в пам`яті: темна тінь, довга як змія, що рветься до мого обличчя. Я інстинктивно закриваюся руками і...

З цими думками прийшла і інша: я осліпла. Абсолютно осліпла. Немов новонароджене котеня. І ще: з тієї миті коли я бачила темну тінь (в цьому моя свідомість була абсолютно впевнена) пройшло багато часу.

«Ось і все! – якось спокійно відреагувала одна з частин моєї свідомості. – От і кінець».

О, Боже! Від цієї думки кинуло, немов, в самісіньке пекло. І обличчя, і тіло вкрилося липким потом. Накотився такий жах, аж-но до паніки. Якби могла – дременула… і сама не знаю куди… і не знаю навіщо.

-Максиме! - гаркнула я, намагаючись встати, і тут же згинаючись від болю в лівій нозі і попереку. - Максиме, ти тут?.. Гей! Хто-небудь!.. Що, в дідька, з моїми очима!.. Де ви усі, біс би вас закрутив?!

Я заплакала.

О, Боже! Якого чорта тут відбувається? Що мені робити сліпою і абсолютно безпорадною… а головне вже нікому не потрібною?

Від жалості до свого нинішнього стану хотілося вити.

Що сталося? Де всі? Невже мене кинули? Подумали, що здохла і пішли геть?..

Сказати щось типу: «Мене охопила хвиля відчаю», - це нічого не виразити. Я просто потонула в суміші жаху та болю, що нахлинули від почуття повної безвиході.

Осліпнути! Гаразд би ще це сталося в нормальній, так би мовити, обстановці - в тих найменших умовах цивілізації, а не тут. Кому я така потрібна? Хто стане мені допомагати? Та навіть якщо сюди забреде хоч якась групка людей, або - одна людина! Питання в тому, чи стануть мені допомагати? Чи хтось піклуватиметься про чужу йому людину?

Сама я б як поступила? Га? - Упевнена, що не стала... Сто відсотків – не стала! (Бо куди же без твого «здорового прагматизму»?)

А що залишається робити? Що?.. Ото така мені «нагорода» за все… Відплата, в яку я з залізною завзятістю намагаюся не вірити.

Ридання душили мене. Та частина свідомості, що відповідала за тверезість мислення, зараз розгублено роззиралася увсебіч, не знаходячи жодного слова підтримки.

Емоції скаженими хвилями накочувалися на мій тремтячий розум: то хотілося вити від безпорадності, то «прибити» себе від злості.

Я довго кричала: звала на допомогу, а ще чомусь намагалася добитися правди від вищих сил (якщо ті насправді існують). Від істерики мені стало зовсім зле. Та й голос зник (на деякий час). Голова, немов, розвалювалася, як в цілому і більшість інших частин тіла.

Точно не пам`ятаю, але через якийсь час я просто заснула. Коли знову прочумалася, то відразу навіть не зміркувала, що нічого не бачу. Було ще темніше.

І знову я заплакала. Цього разу від жалості до себе. І признаюся чесно, що мені захотілося померти.

Адже я закоренілий атеїст. У реінкарнацію і вищі сили просто не вірю. Тобто, намагаюся не вірити… Хоча взагалі і не хотілося, що б «там» (на небесах) хтось був: аж надто багато гріхів скували мою душу. А вічно мучитися мені ніяк не імпонувало.

«Померти не так страшно, - переконливо базікала твереза частинка мого «я». - Це буде просто, як... як... як виключення світла. Раз - і ти вже холодне бездиханне тіло. Боляче буде тільки якусь мить. А, може, і того менше. Треба лише просто розбігтися і стрибнути із скелі вниз. Голова розколеться як стиглий гарбуз».

«А якщо я тільки травмуюся»? - злякалася інша частина мене. А інша тихенько хихикнула: «Травмуюся! Як офіційно»!

-А що, як я буду безпорадно лежати на каменях і повільно вмирати? - продовжував «панікер», який ховався всередині мене. - Буду приходити до тями, дико кричати від нестерпного болю і повільно подихати, проклинаючи все на світі, га? Та й де тут той обрив? Я сліпа, як кріт!

«Треба бути сильною! – заявила «залізна леді» (це ніби тверезомисляча частинка свідомості, а насправді – просто безумна баба, з тих, що вічно шукає пригод на дупу). – Треба бути, як… як… Жана Д’арк! Помирати – то з музикою»!

«Знову ця дура виповзла»! - зло кинула я.

Відразу пригадався той випадок у лікарні, коли мені помилково поставили діагноз – «злоякісна пухлина». І як ось ця сама «залізна леді» намагалася переконати інші частини мого «я» в тому, що треба бути сильною. Мене усю трясе, ніби осиновий лист. В голові паморочиться. Вже сидиш та рахуєш години до смерті, а вона, ця дура, чеше про те, що треба час, який ще залишився, використати на виконання усіх побажань. На те, що не встигла виконати, чи просто відкладала на потім.

-Сміливіше! Веселіше! – горланить «залізна леді».

Вона вже осідлала «барикади життя». Вже високо здійняла «прапор перемоги». Вже думаєш: «А може і дійсно послухати цю ненормальну»?

І ось тут тобі кажуть:

-Ентшульдігунг, мила фрау. Медсестра переплутала ваші аналізи…

Від такої заяви, я навіть забула дати прочуханки тій медсестрі.

-Це помилка. Ви здорові.

І ти, як наново народилась. Немов в голову бахнув добрячий гранчак коньяку. Відчуваєш, як з плечей валиться якийсь «тягар». Ледь-ледь, злетиш до Сонця.

А в голові думка: «Яка тільки маячня не народиться в моєму мозку».

За цими спогадами мене знову наздогнала дрімота.

Наступне «пробудження» відбулося через дощ. Холодні краплі хльостко виписували ляпаси по обличчю, та тонюсінькими холодними струмками заповзали за комір.

Було вже світліше, ніж минулого разу. Я потерла очі, одночасно розуміючи, що все ж розрізняю світло і темряву. І тут я раптом допетрала, що слізні залози не пошкоджені, раз я плакала.

Обережно торкнулася свого обличчя. Може, ще не все втрачено? А якщо зорові нерви лише тимчасово не працюють? Таке ж буває.

Ця «рятівна» думка немов мене окрилила.

-Так… Так! Це лише тимчасова сліпота! - я була вже абсолютно в цьому впевнена.

Склавши долоні «човником», я стала чекати, коли дощ наповнить його до країв. Потім спробувала протерти водою очі. Ці дії повторювала десяток разів, але очам легше не ставало, хоча якусь липку гидоту я з лиця все ж змила.

Голова «гула» вже менше. Я спробувала встати і ледь втримала рівновагу. У вухах зашуміло «море»… Я просто дивом зберегла вертикальне положення, хоча через хитавицю гнулася, як та верба на вітрі.

Перед очима стояла синя пелена, крізь яку я ледь-ледь розрізнила якісь образи. Звідкись здалеку долинув гуркіт грому. Дощ пустився сильніше. Я зробила пробний крок, за щось зачепилася і стрімголов полетіла вниз, побоюючись звалитися зі скелі.

Але все обійшлося. Хоча від падіння знову все тіло жалібно занило. Відчуття таке, ніби мене три дні давали копняків, та ще й копитами, та ще й куди попало.

Я спробувала озирнутися, але хоч і напружувала очі, все було в синьому тумані.

Треба було терпляче чекати. Бо іншого виходу все одно немає… О, Боже, дай мені сил! (А казала, що не віриш в вищи сили.)

Зіщулившись в «клубок», я спробувала відключити всі думки і трохи поспати. (При цьому не забуваючи дати копняка «Жані Д’арк» з її примхами - а-ля гори воно все пекельним полум’ям. Ще мені рано пускатися на всі заставки…

Бог, хай там як, мене любить… і береже…)


19


Мене сильно нудило. І, здається, піднялася температура. Дихати стало важко: відчуття було таке, наче на грудях лежала бетонна плита.

Настав ранок. Це я зрозуміла по тому, що очі відчули (саме відчули) зміну освітленості. Синій туман не проходив, хоча деталі навколо стали чіткішими.

Це вже радувало: значить не сліпа.

Спроби відновити хронологію подій того дня, які я подумки обізвала «до темряви», ні до чого не приводили. Висновок напрошувався такий: або мене «молоток поцілував» прямо в тім`ячко, та так, що я відразу осліпла, або... або… (Далі не придумувалося.)

Я спробувала хоч якось зорієнтуватися: потрібно було знайти рюкзак (якщо його залишили), інакше мене могла чекати голодна смерть. Про спрагу я взагалі мовчу. Слава Богу періодично йшов дощ і я намагалася хоч якось напитися зі своїх долонь.

І ось, коли після останнього дощу в повітрі раптом завис сильний нудотний запах пасіки... або медових стільників (я в цьому не сильно розбираюся), очам стало легше. «Синій туман» відступив також несподівано, як і з`явився.

Я чисто автоматично зазначила час за хронометром і повільно озирнулася.

Як зазвичай пишуть в книгах: «Від побаченого у мене кров захолола в жилах». Зараз як ніколи це порівняння було точним.

Я перебувала в декількох метрах від стрімкої скелі... тільки не вверху, а внизу. Піднявши голову, я прикинула на око висоту: метрів двадцять, не менше.

-Очманіти можна! І як я тут...

Закінчити не встигла, побачивши розірваний рюкзак і розкиданий навсібіч його вміст.

В голові включився «лічильник»: думки, немов у грі в «п`ятнашки», застрибали, намагаючись вибудувати струнку систему логічних висновків.

Обережно вставши, я, кривлячись від болю, озирнулася. Виходило, що моє тіло звалилося з обриву. Не знаю, яким чином я вижила (до речі, тепер зрозуміло, чому болить голова, та й всі кістки і м`язи), але мені явно пощастило. Цілком можливо, я впала на рюкзак, і він якось замортизував, тим самим рятуючи мені життя.

У пам`яті на якісь секунди спалахнули спогади про якусь темну довгу... «змію»... Ну або щось на зразок неї. Вона блискавкою метнулася до мене. А далі - нічого.

Так... це вже краще! Давай-но, голубонько, згадуй!

Була злива... я дивилася в бінокль на піраміду... потім збираюся йти... повертаюсь...

Щось кинулася на мене! Величезне, довге... Мені здалося, воно навіть плюнуло в обличчя... Точно, плюнуло! В ту ж секунду защипало очі... в голові все запаморочилося... закрутилося... Очевидно, я позадкувала і впала...

А що ж мої товариші? Що Максим? Ігор?.. Кинули? Чи, можливо, з ними щось трапилося?

Чорт! Вгору мені ніяк не вилізти... і не побачиш, що там… Чорт! Чорт! Чорт!

Запах пасіки став сильнішим. Я втягнула носом повітря, намагаючись розпізнати джерело, як раптом з-за невеликої скелі, що стирчала догори, ніби той ріг носорога, вибігла людина.

Рухалася вона дуже швидко і виглядала вельми стурбованою. Це був чоловік… Він був одягнений (якщо вірити моїм хворим очам) в старий полинялий комбінезон. За плечима виднівся незрозумілого кольору рюкзак.

Побачивши мене, він на секунду забарився. Потім озирнувся, змінивши напрямок руху, кинувся до мене.

Кілька секунд і він наблизився. Жваво оглянув мене з ніг до голови, навіть покрутив на місці. На таку нахабність я навіть залаятися не встигла. А потім бородань глухо запитав:

-Йти можеш? Дивись, у тебе мало часу. Дуже мало.

-А в чому справа? – мій голос від довгого мовчання став глухим та якимсь слабким. Довелося трохи відкашлятися і повторити питання.

-Не будемо розводити дискусії. Або зі мною, або як знаєш! До болота ще крокувати й крокувати!

І незнайомець, підхопивши декілька консервних бляшанок, що валялися в сторонці, та подався геть.

Його тривога передалася і мені. Спробувавши якомога швидше підібрати те, що залишилося від моїх пожитків, склала їх в рваний рюкзак і попленталася слідом.

У скронях бухало, немов на рок-концерті. Йти було неймовірно важко. Чи то від голоду, чи то від втоми, але мої ноги просто запліталися. В черговий раз я мало не впала на землю і тому вирішила пару хвилин перепочити.

Незнайомець відірвався дуже далеко. Декілька раз обернувшись, він щось прокричав і знову попрямував у бік болота.

Раптом подумалося, що поки мені сильно щастить. І тоді з «трилобітом», то зараз зі скелею. Як говориться: «Вродилася в щасливу годину». Але ж могла б вбитися насмерть.

Я озирнулася: на горизонті повільно росла якась червона хмара. З хвилину спостерігала за нею, поки до мене дійшло, що вона... ніби жива. Що вона дивно коливалася з боку в бік. То злітала вгору, то розпадалася на кілька частин... І головне при цьому рухалася в мій бік.

Легкий порив вітру знову доніс той дивний запах пасіки.

«Чи не від неї він біжить?» - промайнуло в голові.

З неба знову закапало і я рушила в дорогу. Незнайомець уже практично зник з поля зору. Я пройшла метрів п`ятсот і впала додолу, тяжко дихаючи. Думка була одна: «А гори все синім полум`ям!»

Скільки пройшло часу не скажу, але коли знову прийшла до тями, червона хмара вже наблизилася на зовсім малу відстань. Вона заполонила половину небосхилу.

Я озирнулася: на північний захід виднілося озерце. Я була впевнена, що там нікого немає. Ніяких «трилобітів», «вовчків». Ця водоймище самотньо розташувалося серед чорного піску і було схоже на величезних розмірів калюжу.

Гаразд, полежу трохи і піду до нього, - вирішила для себе. І мабуть знову заснула.

Прокинулась вже від чийогось голосу.

-Жива? - запитав хтось. В моєму мозку тут же намалювався образ молодого чоловіка.

-Так, здається ворушиться, - відповідав йому інший чоловік. Він сильно сипів, ніби курив з раннього дитинства. – А ніби то гарна… хай йому грець!

-Гарна! – погодився співрозмовник. - Бери її під руки.

І тут, здається, мене підхопили й потягли. Я спробувала перебирати ногами, намагаючись допомогти, але вони були немов налиті свинцем.

-Давай! Давай! - знову сказав перший голос. Я не могла зрозуміти кому саме він це каже. - До озера!

Мозок пару раз «виключався», я глибоко занурилася в пітьму безпам`ятства. Потім свідомість несподівано «прокидалася». Я відчувала, як безвільно волочаться мої стопи... В останній раз, коли свідомість прийшла до тями, то мене різко кинули біля води. Я відчула характерний запах вологого піску.

-Що робити? - запитав сиплий голос.

-Тягни її в воду і закидай мулом.

-Захлинеться...

-Зроби для голови «подушку».

«Е-е-е! - промайнуло в моєму мозку. - Ви що, хлопці, робите? Хочете втопити?»

Сказати ж нічого не змогла. Язик здерев`янів, очі закривалися самі собою... Ось, здається, мене потягнули в воду. Тут було зовсім неглибоко, очевидно трохи вище щиколотки.

-Ну що ти там возишся? – нетерпляче гаркнув перший голос.

Я раптом побачила небо. Видно, мене перевернули і поклали спиною в калюжу. Вода була прохолодною і приємною. Мені зараз було так добре, все тіло охопила якась млість.

-Закидай! Веселіше! - командував дзвінкий голос.

На ноги почало щось тиснути, і трохи пізніше я зрозуміла, яким важким може бути мокрий пісок.

Чинити опір не було сил, та й бажання. Нехай засипають. А я поки подивлюся на це прекрасне сизе небо.

-А якщо вона раптом схопиться? - прохрипів другий чоловік.

-Ну то… ну то... Зараз...

Наді мною схилилося чиєсь обличчя.

-Здається вона в нестямі, - тут же на шию опустилася рука і я миттєво провалилася у темряву...

2011-2016 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 11 - 14)
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 20 - 22)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Формікаріум
12.05.2016
Формікаріум (Глава 1 - 5)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 6 - 10)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 15 - 19)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 23 - 25)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 15  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.08.2016 23:56  Каранда Галина для © ... 

роблю собі закладку... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.03.2015 © Вікторія Легль
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди