Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.07.2016 21:45Повість
 
Формікаріум
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Формікаріум

Глава 20 - 22
«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах
Меньшов Олександр
Опубліковано 13.07.2016 / 37007

20


Губи пересохли. Ніс вловив тонкі медові нотки. В голові тут же вишикувалася ціла картина: пасіка, квітучі вишні, весняний вітерець бавиться серед зелених гілок... Марево барв розрізав голос курця:

-...омертвіння?

-Бог його знає! - дзвінко кинув його співрозмовник. - Скоріше... скоріше на хітин схоже...

-Хітин? Ох! Невже знову та болячка? – голос курця затремтів.

-Мабуть… дуже схоже на те…

Хтось смикнув мене за руку. Я хотіла обуритися, але змогла лише видати стогін.

-Прочумалась… здається, - сказав курець. – А нумо перевіримо?

-Як тебе звати? - запитала друга людина, яку я ще подумки уявляла молодим хлопцем.

Очі сльозилися, рука нила.

-Ой... Фух-х... Навіщо вам... моє ім`я?

Почувся здавлений сміх.

-Для порядку... Бач, ще огризається! - говорив курець.

-Що у тебе з рукою?

Нарешті я змогла налаштувати фокус в очах. Крізь синювату муть побачила двох осіб в заяложеному одязі: обидва чоловіки, з кошлатими бородами і вусами. (Неприємні обличчя… навіть огидливі.) Вони сиділи поруч зі мною і посміхалися. А головне дивились так, ніби я була хвойдою з данс-клубу. І зараз почну танцювати голяка, а вони будуть пхати мені гроші в трусики.

-Якою рукою? - я намагалася сісти. Голова знову закрутилася, як та пила в циркулярці. - А! Оце! То «трилобіт», падлюча тварина, вжалив...

-Хто? - дзвінкий голос належав лисуватому шатену. Він, до речі, не був аж таким симпатичним, як малювався в моїх «фантазіях». - Трилобіт? Це що за маячня?

Я миттю спалахнула, аж підскочила:

-А що тут смішного? Чи ви тут клоуна побачили?

Чоловіки заціпеніли. Усмішка живо сповзла з їх облич. Обидва незнайомці переглянулися і це мені здалося підозрілим. Якісь хтиві у них пики… Чи то мені здається?

-Так хто вас вжалив? – спросив курець (рудуватий товариш шатена).

Він старанно намагався здаватися чемним, тому й перейшов на «ви».

-Потворка одна... з маленького озера.., - відповіла я. - Струмом мене бабахнула.

-А, ось ви… ти… ви… про кого!

Я глянула на ниючу руку. Тепер стало зрозуміло, чому курець, говорив про «омертвіння». На посірілий шкірі кисті виднілося, як відшаровуються тонкі шматки шкіри.

Погляди незнайомців стали колючими. Здавалося, що вони щось знають, але старанно це приховують.

-Чому «хітин»? - заметушилася я, нервово знімаючи «лахміття». – Чому так вирішили?

-Не знаю... Здалося, що так, - виправдався шатен.

Хоча я швидко себе опанувала, але настрій впав до мінусових температур. Тут ще й мій живіт жалібно забурчав.

-Адже люди завжди і у всьому шукають пояснення, - знову подав голос шатен. (Мабуть намагається мені зуби заговорити!)

Я затремтіла. Накотило таке величезне роздратування, немов те цунамі в Тихому океані.

-Угу… завжди, - прошипіла я. Стриматися було важко. - У людей дійсно є така собі схильність… схильність шукати якийсь головний вузол системи управління…

-Що шукати? – не зрозуміли чоловіки.

Чую, що мене зараз занесе в такі нетрі, що тільки тримайся! (Ну, хлопці, ви попали конкретно! Мокра та брудна жінка – це щось страшне.) І тут мене понесло:

-Ми, звичайно, вважаємо, що все зводиться до якогось центру, з якого все виходить… або навпаки - стікається… А якщо його нема? Якщо нема ніякого сенсу… ні в чому? А ми відразу такі грамотні, усе розуміємо, немов самі боги…

-До чого тут все це? - розгублено пробурмотів шатен. Мабуть він подумав, що мене дуже сильно «торкнуло» струмом. Мій мозок, в його уяві, оплавився, нейрони замкнуло.

-До чого? Та так… Мене просто роздратували ваші глупі висновки… Особливо, про цей клятий «хітин»…

Хлопці відкашлялися та переглянулися між собою.

-Нам доводилося вже подібне бачити, - пробубонів шатен. – Річ, скажу тобі, неприємна…

-Тобто?

-Тих, кого вжалив «трилобіт»…

Я дивилася на хлопців, намагаючись зрозуміти ці їх недомовки. Якщо вони вважаюсь, нібито я якийсь Нострадамус, то доведеться їх засмутити.

-І що далі? – суворо запитала я чоловіків. Їхню хтивість знесло, немов вітром. Щелепи зціпилися, очі заблищали, кулаки надулися бамбулами. – Що стало з тими, кого вжалив «трилобіт»?

-А нічого доброго! – відповів курець.

Я нервово здригнулася. Тут ще ця клята мокра одежа, яка нібито прилипла до тіла. Так й хотілося її зірвати и кинути геть.

-Доречі, як вас звати? – сердито запитала я тоном, від якого хлопці відразу випрямилися, немов ті солдати на плацу.

-Я - Петро... Субочєв, - представився шатен. - Це - мій товариш Олексій. А як тебе звуть, ясна пані?

-Олексій? - перепитала я. Щось ці імена мені здалися знайомими. - Ве-е-е... Великий?

-Вілеко, - поправив мене курець. – Моя фамілія – Вілеко. А ми хіба знайомі? Як вас звати?

Чоловік напружився, та навіть «затанцював» на одному місці.

-Глорія, - неохоче відповіла я. - І ми не знайомі... Я якось знайшла рюкзаки, господарями яких були Петро Субочєв та ви, Олексій… Якщо, значно, ви – це вони.

-Рюкзаки? Зрозуміло, - хмикнув шатен. – Ну… приємно... приємно...

Що приємно? Ну що приємно? Познайомитися? - мене раптом знов охопило сильне роздратування. Було не зовсім зрозуміло, звідки взагалі ростуть ноги «примхливого» настрою, проте ж це не повинно бути приводом до настільки нервозного ставлення до моїх нових знайомих. – Ну не подобаються вони тобі… то й що? Глорія, коза ти драна, будь чемною!

Я набрала повні легені повітря й потроху стала його спускати, уявляючи собі, ніби задуваю купу свічок: ближчу… дальню… ту, що зліва… справа… наступну…

В голові пояснішало. Здається, мене відпустило.

-Що сталося? - запитала я у своїх нових знайомих.

-Де? Коли? – чоловіки глянули один на одного.

-Тут... Що тут сталося?

-А-а-а ... Магнітна буря, - відповів курець. Тут він раптом нервово розсміявся.

-Бачиш, Глорія, - почав шатен Петро, - тут іноді відбуваються свого роду супер потужні магнітні бурі... Так ми з Льошею їх назвали. Онде йде темна «хмаринка». Бачиш?

Я обернулася в зазначеному напрямку: далеко на обрії дійсно виднілося щось на зразок хмари. Здається, це була та сама «жива» субстанція червонуватого відтінку, яка все навкруги оббризкала запахом меду.

-Магнітики обліплять - і прощай голівонька... прощай пам`ять, - загигикав курець. - Так з нами... з нашим товаришем сталося… там... у озерця…

Олексій кивнув кудись убік, явно натякаючи на місце зі знайденими мною рюкзаками.

-Що? - не зовсім зрозуміла я. Ці його «магнітики» чомусь малювалися на зразок підківок з крильцями з синьою і червоною дугою. (Маячня якась! Щось я зовсім розклеїлася!)

-Кажу, що коли опинишся в самій гущі цієї хмаринки - пиши пропало. Перетворишся на «білий листок»: ані думок, ані пам`яті, ані навичок... Зовсім як новонароджена дитина. Тільки з одним «але» - в тілі дорослого… О! Забув додати: та ще й голодна, як той крокодил. Інстинкти адже нікуди не поділися.

-Що за маячня? - досить грубим тоном сказала я. (У мене таке буває. Не люблю, коли «розводять воду». Де чіткість думки, де вивіреність уживаних слів і виразів?)

-Нам так не здається, - серйозним тоном відповів замість Олексія Петро. - І я, і Льоша бачили, які наслідки несуть ці магнітики.

Мені раптом стало смішно:

-І скільки-но тут зібралось «академіків»! Усі все знають, все розуміють… Сотні гіпотез та теорем…

-Що?

-Та нічого. Ви теж кліматолог? Або, може, цей… фізик-ядерник?

-Чому це? - здивувався хлопець, почухавши шию під кудлатою бородою. - Я машиніст ДВЗ...

Жартів хлопець не зрозумів. Ну та й чорт з цим!

-Ви давно тут? - запитала я, озираючись на свій рюкзак. Вірніше, його лахміття.

-Хо-о! Скільки ми тут, Льоша?

Напарник потер лоба, ніби викликав Аладіна зі свого черепа.

-Багато... Здається дуже багато... часу...

-А ти? - запитав Петро у мене.

-Трохи збилася... Десь біля тижня... плюс-мінус... А де ваші прилади?

-Які прилади?

-Ну, за допомогою яких, ви визначили наявність магнітних бурь.

Чоловіки стиснули зуби.

-Смійся… смійся, - прошипів Олексій.

Мій живіт жалібно забурчав. Я встала і підійшла до рюкзака. Насамперед знайшла пляшку води, яку жадібно влила в суху пустелю рота. Зізнаюся, мені тут же полегшало.

Тепер я вирішила звернути увагу на свій зовнішній вигляд: мокра, брудна, в якийсь твані... І ще смердить чимось тухлим.

-Значить, - продовжила я розмову, - ви тут довго. І що скажете?

-Ти про що? - запитав Субочєв, крізь зуби.

Увесь його вигляд ніби казав: «А ходимо, Льоша, звідси! Нумо цю дуру… ненормальну…»

-Де ми... взагалі?

-Хо-о! - хлопець аж підстрибнув, а потім діловито обтрусив з дупи невидимий пил і обернувся. - На острові Буяні, в царстві князя Гвідона! Ось там ялинка стоїть… під нею білочка горішки гризе… у моря ходять тридцять три богатирі…

Напевно, це був такий жарт.

-Тобто, ви так і не дізналися, - констатувала я. - А до першого пункту карти дісталися? Адже це, напевно, піраміда?

-Угу, - буркнув Олексій. – Напевно вона сама... Але до неї ми не дійшли.

-Чому?

У відповідь шипіння, якісь нерозбірливі слова (напевно, лайки). Розібрала тільки «сама потім зрозумієш».

-А все-таки? – настирливо приставала я.

-Туди немає прямої дороги.

-А кривої?

Чоловіки розсердилися.

-Кривої! Це як? Це де? Це куди? За гори та доли… де Федір козам роги крутить! – буркнув Олексій.

-Та що ти за людина така? – гаркнув Петро, звертаючись до мене. – Тобі намагаєшся допомогти… а ти… а ти…

-Дякую, звісно, за допомогу… та за спасіння від «магнітиків»…

-Ось даремно ти так!.. Послухай доброї ради: не ходи до піраміди. Говорять, що їм понад тисячу років…

-А ще, - подав голос Олексій, - говорять, що там знаходиться сфінкс… чи оракул. І якщо ти його зустрінеш, він поставить такі питання, на які не знайдеться відповіді…

-Звучить, ніби я у казці про того Аладіна.

-Та піраміда... матір її за ногу... Та піраміда… Знала б ти, що там діється!

Обидва чоловіки роздратовано затопталися на місці. Здається, вони і самі не знали, що там робиться. Зібрали в купу якісь чутки та страшилки, а зараз намагаються здаватися такими собі усезнайками.

Відступати мені не хотілося:

-І що робити? - запитала я прямо. - Що ви думаєте робити? Залишатися тут назовсім?

Мене трохи нудило. І дуже хотілося їсти. Не церемонячись, я дістала приплющену банку тушкованого м’яса, і спробувала її відкрити. Погляд знову впав на кисть, шкіра на якій нещадно лущилася. Вигляд у неї був явно нездоровий.

Бляха-муха! Цього ще не вистачало! - мене, чесно кажучи, кинуло в жар. Вляпалася в коров’яче гівно.

Гаразд... гаразд… сентименти на потім. Треба б у цих двох красенів вивудити побільше інформації. І хоча ці двоє мені не подобаються, але треба постаратися.

-Дідько його знає, що насправді робити! - відповів Петро, важко зітхнувши.

Я посміхнулася і стала жадібно їсти. Не думала, що настільки голодна. Проковтнула м’ясо в одну мить.

-А ви разом сюди прибули? - запитала у Субочєва. - Чи вже тут зіткнулися один з одним?

-Спочатку разом... Потім розбіглися... після «магнітиків»... Слава Богу, знову зустрілися вже на торф`яних розробках.

-Де? – ось це вже становиться цікавим.

-Там... За скелями... Ми подумали... спочатку... що «магніти» - це якісь комахи, типу бджіл або мух. Кинулися рятуватися в болото... І скажу, що це було саме вірне рішення! Тут же густий червоний рій обліпив людей, які були там та не сховалися і... і... Мгууу!

-А чому ви вирішили, що це вплив магнітних хвиль?

-Ну-у… Не знайшли іншого пояснення подальшого поведінки людей. Ті були, немов безпорадні немовлята. А я колись читав про те, як можуть діяти такі хвилі на людину… Тому і зробив подібний висновок.

-Зрозуміло, - відповіла я. Мені здалося, що Олексій та Петро відчували себе школярами, які відповідають вчителю на уроці фізики.

-Ми з Льошею намагалися доглядати за ними...

-За ними? За ким?

-За тими, хто жив на торф’яниках.

-Гм! Тобто… тобто з «магнітиками» ви зіткнулися саме там, а не на озерці, біля «трилобіта»?

-Й там також! Там вперше. Але спочатку ми навіть не зрозуміли, що відбулося, а ось пізніше… коли побачили «хмару» вдруге…

-І хто там жив?

-Де?

-На торф’яниках.

-Дідько їх знає... Коли ми з Олексієм прийшли - люди вже «збожеволіли».

Поки Петро це розповідав, я раптом згадала обгризені людські кістки, які мені показував Максим. В голові тут же оселилося страшне припущення: а якщо канібалами були саме Субочєв зі своїм товаришем?

-Гм! - прочистила пересохле горло і обережно запитала: - А... навіщо потрібно було добувати торф?

-Тобто? Ти про кого?

-Ну, про тих людей…

-А! Навіщо? - перепитав Петро, дивлячись на свого друзяку.

-Ну, - почав відповідати той, - ці люди прибули сюди ще раніше нас. Тому точно не скажу, що саме вони тут робили. Можливо, що це було їх завдання... Ну, на зразок нашого – добратися до точки номер один, потім – два…

-Нісенітниця.

-Ось і ми так вважаємо. Усі наші завдання – суцільна нісенітниця. Кому йти кудись, кому копати торф, кому будувати піраміду…

-Навіть так?

-А чому б ні? Усі всі цілі – якась маячня… Навіщо нам усе це виконувати – не зрозуміло… Чи ви знаєте, навіщо йдете в свій перший пункт?

-Ні… ні.., - махнула я головою.

-Ми думаємо, що вони прибули сюди, добувати торф, - з притиском сказав Олексій. - Розумію, що це звучить безглуздо! Ми і самі спочатку впали в ступор. Але дехто з групи...

-Ви потрапили сюди в складі групи?

-Так, вісім осіб... Ось тепер, правда, нас залишилося лише двоє, - поскаржився Петро.

-Слухайте, - згадала я, - а ви, здається, використали слово «раніше»? Наскільки ці люди тут очутилися раніше?

Обидва хлопця знизали плечима.

-Не вдалося розпитати… Налетіли ці «магніти»... і все...

-Стерли мізки? - іронізувала я. - Неймовірно!.. Слухайте... а що потім сталося з «немовлятами»? Де ви їх поділи?

Ось тут я підійшла до небезпечної межі. Мої слова могли спровокувати цих людей, а могли й загнати їх у глухий кут. Важливо те, чи наважаться вони сказати правду… і як я її сприйму… І яка це буде правда. Як її відрізнити від фальші?

-Вони померли від виснаження, - відповів Петро. - Нам не вдалося їх навчити ні їсти, ні пити.

-Очманіти! – ось тут, здається, мій голос виявився зрадником.

-Маєш сумніви? – напружився Петро. Він помітно нервував. Я намагалася зрозуміти підтекст його слів та поведінки, побоюючись зробити невірний висновок.

-Чому відразу сумніви? - підвелася я на ноги. - Просто... просто все якось... незвично звучить...

-А як на мене - достовірно! - кинув Олексій.

Може, сказати їм, що я теж читала Лема і його «Непереможного»? (Там якраз була схожа ситуація: якісь аля-«магнітики» напали на космонавтів.) Хлопці мабуть думають, коли я жінка, то фантастика - це не моє?

Стій! А якщо все-таки вони не брешуть? - в свідомості тут же закрутилися невгамовні мишенята-думки.

Мгуу! Де ж ми опинилися? - питання вирвалося саме собою.

-Де ми? Де ми? Де ми? - Петро сильно стиснув кулаки. Аж кісточки побіліли. - Про князя Гвідона Салтановича читала? У Пушкіна?

Знову за рибу гроші! Оригінальність, відчуваю Петре, це не твоє.

-Про Царівну-лебідь і тридцять три богатирі? Про…

-І що? – відрізала я.

-Мене завжди в цій казці дивувало те, як на острові виникло місто з усіма людьми, тваринами... кішками, там… та собаками... Як повинні були почуватися ці люди? Уявляєш - ні з того, ні з сього прочумуєшся на новому місці. Адже ці люди не виникли просто так! Не народилися на цьому острові, не виросли там, а саме з`явилися якось вранці...

-Тобто?

-Ну, пам`ятаєш, Гвідон прокинувся з матінкою на березі моря. Подивився навкруги, а на пагорбі - місто... повне людей... І ось: хто ці люди? Чи живі вони істоти? Звідки взялися?

-Цікаво.

-Отож! Я б сказав більше - незвично... Якщо городяни – це живі люди, то вони повинні були б запитати, та хоча б у самих себе: «Як це я опинився на острові? Що це за місто?» І, головне, чому їм треба вибирати князем... е-е-е… головою над собою... невідомого нікому Гвідона?

-Тобто, по-вашому... ми на острові Буяні?

-На кшталт того.

-А місто де?

-Піраміда, - якось розпливчато відповів Петро.

-Мггг... які тільки версії мені не довелося тут почути! І про «матрицю»! І про реалістичну онлайн-гру... про силурійський період... роздвоєння особистості і шизофренію...

-А у тебе своя теорія?

І знову я відчула якусь напругу. В голові задзвонили ледь чутні нотки тривоги. (Глорія… Глорія… Увага!)

-У мене? Мабуть, - я намагалася здаватися спокійною та впевненою у собі. - Адже людина завжди підганяла незрозумілі явища під той рівень знань, яким володіла на даному етапі. Це ефект стереотипів, і від нього нікуди не дітися.

-Овва! Ну ти і закрутила! І яке твоє наукове пояснення?

-Все більше схиляюся до думки, що це сон.

-А докази?

-Вони є... Але «доказами» я б їх не назвала.

-Розкажи, - попросив Петро, сідаючи біля мене.

-Переслідування… спроби втекти від переслідувачів... Адже у сні часто таке буває. Це раз. Потім: ось йдеш-йдеш... постійно кудись йдеш, а прийти не можеш... Ще люди навколо жахливо розумні. Часом, як я сама.

Петро неголосно засміявся та підморгнув своєму товаришеві.

-Мене рідко називали розумним, - пояснив він. - Що ще?

-Персонажі уві сні здаються трішки знайомими... але «розмазаними», і такими, що носять риси кількох людей... Мені складно часом підібрати прототипи. Вдалося, тільки ідентифікувати Максима.

-Кого?

-Та одного... п`яничку з мого району. Правда, він вразив мене незрозумілими міркуваннями. Такими, що не особливо йому підходять... за менталітетом… Ось! Що ще додати? А! Напередодні я читала про сни уві сні, про зниклих людей... Може, це теж якось пов`язано. (І навіщо я так розговорилася? Чи то щось поперло?)

-Сни уві сні? – Петро загадково посміхнувся. Зараз він був схожий на кота, що побачив глечик сметани, забутий господинею. Він навіть облизався. – Маячня аля-Кастанеда, чи що?

-Це хто?

-Упс-с-с! Тепер я беру на себе роль вашого «Максима»? Почну заумні розповіді? Напевно, машиністу ДВЗ це не особливо підходить? А? - Петро підморгнув, та чогось похлопав мене по плечу.

-Що є, те є! - відповідала я, відсунувшись убік. (Очманіти! Знайшов собі подругу! Треба відшити його, а то ще й цілуватись полізе.)

-Значить ми удвох - вигадані, так би мовити, персонажі? - чоловіки дружно розреготалися. А мене такий стан справ дещо напружив. - Якщо так... якщо це правда... якщо ми вигадки, так би мовити, вашого розуму... ха-ха... то…

-Руки геть! – гаркнула я, підскакуючи вгору, немов ошпарена.

-Ов! Ов! Ов! Ти чого? – здивувався курець Олексій. Він тут же зайшовся у гучному кашлі.

-Точнісінько, ти чого? Я хотів лише запитати наступне.., - Петро пустотливо підморгнув своєму товаришеві і зайняв таку собі позу давньогрецького філософа: - Я, в деякому роді, глядач, вірно? (Я насупилася, задумалася, і згідно кивнула.) Добре... дуже добре... А ти… ви по відношенню до мене тоді хто? Вигаданий персонаж? Марення?

Стало зовсім не весело.

-Непогано... для машиніста, - трохи відкашлявшись, промовила я. Чомусь стало моторошно. Особливо переходи то на «ти», то на «ви». Треба було вибиратися з патової ситуації. - До речі, я ж вже подякувала вам за порятунок.

-Ой, гаразд! - відмахнувся Олексій. – Як кажуть у мене на батьківщині: «Як є у світі грошей знаки, то нам те ваше «красне дякую» до сраки».

-Грошей знаки? – не зрозуміла я. – Звідки в мене тут…

-Це фігуральний вираз, - нахабно всміхнувся Олексій. – Гроші можна чимось й замінити.

Настала глибока пауза в нашій бесіді. Я кинула погляд на цих двох зарослих, немов недоглянутий город, людей, раптом розуміючи, що вони взагалі розгублені більш ніж я. Питання що робити далі - застало їх зненацька. А що до поведінки – чоловіки на то й чоловіки, щоб надокучувати жінкам, тим більше, що вони тут давненько не бачили протилежну стать.

Е-е-е, подруга, ти що ж – їх виправдовуєш? Зменш оберти, не то опинишся там, де б не хотіла бути. Кінчай до цих бороданів залицятися. Дякуй ще разок та неси ноги якнайдалі.

Сонце торкнулося пагорбів. Небо набуло темно-синього відтінку. І навіть відразу якось похолоднішало.

Чоловіки мовчки переглядалися між собою. А я відчула, як закипіла моя кров, коли в неї увірвалася добра порція адреналіну.

Ні, Глорія, ось кукувати нічку з цими твоїми «новими товаришами» не дуже хочеться. По-перше, чоловікам вірити особливо не можна (в будь-якому плані), а по-друге... по-друге - я дівчина шляхетного виховання. Ну і те... та інше... та третє-десяте... Загалом, треба було жвавіше на щось вирішуватися.

Я тут же зав`язала тасьми свого затасканого рюкзака, закинула його на плечі і, рішуче вставши, кинула:

-Добре, хлопці! Я до піраміди... Ауф відерзейн, майне лібе… фроінде!

Петро та Олексій тут же підхопилися. Їхні обличчя освітила вельми мила моєму самолюбству маска такою собі сільської дебільності. Роти відкрилися, але видавити щось розбірливе хлопці не змогли.

-Е-е-е… овва… Ти що? Ти куди?

І ось тут ці два бовдура розставили руки, не даючи мені ходу.

-Е-е-е… не так швидко! - нахабним тоном промовив Петро. – Нічого не забула?

-Тобто? – я відступила назад. Рука нащупала ніж, але провокувати чоловіків мені не хотілося. Можливо, все минеться.

-Сказала «дякую» та й все?

-А що вам ще потрібно? Їжа? – я кивнула на свій рюкзак.

-Тої їжі ми, якщо схочемо, тут знайдемо силу силенну…

-Тоді чого?

-Чого? Чого? Льоша, тримай її. Та міцно. Ти, фрау-мадам, хоча і пласка, як та камбала… та трохи як на мене - цибата… і ціцьки не помацаєш, хай йому… але мені зараз не до них. Покажу-но тобі чого нам с Льошею дійсно потрібно, - і він став розстьобувати свої драні штани, продовжуючи паскудно посміхатися…


21


Мене довго трусило в якійсь лихоманці. Мозок не працював... відмовлявся… Він немов закрився в неприступному будиночку, не бажаючи нікого ні бачити, ні чути. Я лежала, згорнувшись калачиком. Хотілося лише одного: щоб ніхто мене не чіпав. Ніхто!

Дивно… все якось дивно… А ще – нереально.

Чогось подумалось, що взагалі-то людина в якійсь момент приходить до дивного висновку, що вона просто живе… Ось така проста думка.

Дивно… Мені здавалось, що обов’язково треба вияснити, навіщо мені життя. А ще - в чому його сенс. Але день за днем ти просто живеш… Тобто, витрачаєш своє життя на те, щоб його прожити. Ось так!

Парадокс, тобі, Глорія, так не здається? А? Ти тільки послухай: людина народжена, щоб померти… Безглуздя! Якась маячня… Чи ось таке: навіщо людина помирає, якщо вона повинна була народитися?

-Глорія… Глорія…

Хтось торкнувся мого плеча. Я здригнулась, відкрила очі і зло прогарчала:

-Відчепись! Богом прошу…

Чужі пальці вмить пропали.

-Як ти себе почуваєш? – запитав голос і я ледве зрозуміла, що це Максим.

Слава Богу, це він, а то подумалося… І тут мозок тут же збагнув, що дав слабину і в свідомість хлинули спогади.

І я ніби повернулася назад в часі. Відчуваю, як жорстко стискають мене чужі руки, як упиваються в шкіру міцні чоловічі пальці. Вирватися нереально.

Повітря не хватає… горло стиснули… Хочеш вирватися, а навіть не можеш поворухнутись… Слабішають ноги… та руки… Світ перед очима вертиться…

Але я до цього билася, як дика кішка. Штовхалася, виривалася, звивалася змією… навіть укусила когось… аж до крові... І в наступний момент отримала потужний удар в голову. На якусь секунду все померкнуло, я відчула, як дзиґою закрутився світ… закрутився, немов колесо… і ось вже моє тіло розтягнулося на землі. Болю не було. Тільки жар… Він, потужним цунамі навалився згори, перемішуючи все: думки, відчуття... все...

Пам`ятаю, як дивилася (ніби з-під землі) на велетенські постаті нападаючих. А ще пам`ятаю, як сповільнився час. Це було так дивно… Картинка потьмяніла, щось заважало дивитися… Але я не здавалася. Приготувалася відбиватися, хоча тіло охопила ватна слабкість… І тут знову отримала стусан. Гострий кінець черевика впився в живіт, вириваючи з нутра стогін.

Раптом стало байдуже. Ось так відразу… Я обм`якла. Ще пам`ятаю, як було гірко і прикро від того, що я така слабка і не можу дати відсіч двом сильним чоловікам. Сльози душили, палили зсередини. Звідки ж така несправедливість? За що? Чому?

А потім почувся третій голос. Він не говорив... він прогарчав…

Я розліпила повіки. Не відразу, але все-таки зміркувала, що третя людина - Максим. Він легко відірвав від мене Петра і в наступний момент… встромив йому в серці ніж. Я навіть почула характерний звук тканини, що лопалася під лезом, а ще - хрускіт ребер…

Олексій підскочив і пустився навтьоки. Максим досить швидко (як мені здалося) підстрибнув на місці і якось поважно кинувся услід, немов – від мене все одне не втечеш. Наздогнав він Олексія, чи ні, я не бачила. Мені, чесно кажучи, вже було все одно…

-Давай я тебе укрию, - почувся голос Максима. – Ти вся трусишся.

Марево минулого розвіялося. Я зіщулилася, відповідати не хотілося.

Максим нахилився і накрив мене чимось теплим. Його пальці торкнулися моєї роздутої вилиці - наслідки удару Субочєва, або Вілеко.

-Потрібно б холодного прикласти, - неголосно пробурмотів Максим.

-Не потрібно, - просипіла я. – Де ці… падлюки?

-Не бійся, вони тебе вже не скривдять, - донеслась суха відповідь. – Я їх прикопав… тут недалеко…

-Суки! – я хотіла відвернутись.

-Цс-с-с…

Я хлипнула. У грудях знову давило. Очі запекло.

-Чому? - неголосно промовила я.

-Що «чому»?

-Чому вони мене врятували... а потім напали? Хотіли... хотіли...

-Ц-с-с-с, - зупинив мене Максим. - Ц-с-с-с… Не напружуйся.

Він сів поруч і подивився кудись вгору, в уранішнє небо.

-Чому? - повторив він питання. - Та диявол їх знає… Люди завжди такі… То добро зроблять, а через хвилину… Вони як камінці того доміно…

-Тобто? - не зрозуміла я. Хоча в дискусії мені пускатися не хотілося, проте вирішила поговорити - це відволікало від важких думок.

-Усі ми маємо і одні властивості, і інші. Як доміно… де лицьова сторона поділена на дві частини… На кожній з них своя кількість «точок»... одна, три, шість… або жодної… І у нас, в людях, є якась кількість і «точок» добра, і «точок» зла… У когось чогось з них більше, у когось менше, а є такі у яких всього порівну… або взагалі нічого… порожньо… Смішне порівняння, а?

-Можливо, - холодно відповіла я.

-І сидить... ні, сидять собі боги за столом, та ріжуться в «козла». Бахають камінцями домино, аж стіл гудить...

-Боги? Їх багато?

-Багато? - здивовано перепитав Максим. - Пам`ятаєш, як в «Бутті»? Е-е-е…

Він напружився, скорчив розумне лице, намагаючись процитувати.

-І ви будете, немов боги… як боги, що знають що є добро, і що є зло… Якось так… Бачиш? Сказано – «боги»!

-Бачу, - байдуже відповіла я. - Тільки я думаю, що людина завжди наділена правом вибору. Тим паче, стосовно наповнення себе «точками» добра або зла… Людина сама наповнює своє життя сенсом. А посилатися на випадок... чи на те, що «так вийшло»... і тим більше на гру в «козла» - безглуздо! Безглуздо! Ми самі вирішуємо, чий бік прийняти. Самі вирішуємо бути нам героями, чи лиходіями.

Максим обережно посміхнувся і подивився собі під ноги.

-Який… літературний стиль… немов у Толстого… Так в чому сенс життя? - запитав він. - Робити добро? Або сенс взагалі у роботі? Чи у подорожах? Чи у тому, щоб ростити дітей?

-До чого тут сенс життя?

-Мені просто цікаво.

-Гаразд… він у всьому тому, що ти сказав… Чому би ні?

-Це помилкові цілі. Усе це помилкові цілі, якими ми тупо заповнюємо своє буття. Це теж саме, що говорити, ніби… ніби метелики існують, щоб пурхати над квітами. Щоб... їсти з них нектар. Щоб радувати нас своїм забарвленням... Щоб бути їжею для птахів. А чи так це насправді? Чи тільки ці моменти є істинним сенсом існування метелика?

-Якась маячня… я тобі про одне, а ти.., - мені не хотілося ні сперечатися, ні погоджуватися. Тому накрилася з головою і закрила очі.

-Ми приречені вічно брати участь в чужих іграх, - підвів підсумок Максим. – В іграх богів… Тут нічого не поробиш.

-Так в чому сенс життя? – не стрималася я. - У чому по твоєму?

-А дивний цей світ... Якийсь він ірреальний, - лукаво посміхнувся Максим. - Чужий... абсурдний... Є в ньому якісь, поки ще неусвідомлені мною до кінця, нотки невідповідності... А?

Я виглянула назовні.

-Слухай, а як ти тут опинився? – мені раптом усе здалося якимось підозрілим. – І де інші? Де Ігор, де Світлана? Що трапилось там… нагорі?

Максим нахмурився. Він нервово потер руки и запитав:

-А ти не пам’ятаєш?

-Не зовсім… чітко…

-На нас напали… напало… таке створіння… таке…моторошне створіння… Усі ті «трилобіти», чи «вовчки» - це пустощі.

-Ти що – ціну набиваєш?

Максим зніяковів. Було помітно, як він зжався. Його обличчя насупилося і він з силою почав терти лоба. Ще трохи і вогонь загориться.

«Та він злякався! – зрозуміла я. – Він просто злякався!»

-Що там відбулося? – обережно запитала його.

-Нам з тобою неймовірно пощастило, - сухо відповів Максим. - Ми з тобою це просто не усвідомлюємо...

-Що трапилося? - холодно процідила я.

-Я чітко пам`ятаю, як обернувся... і тут бачу як стрімко надувається прямо із землі величезний пузир... Така собі брудна мильна бульбашка, на якій переливаються «нафтові» візерунки. У наступну мить звідкись вирвалися довгі сірі труби... Одна з них плюнула в тебе... Так, плюнула. Саме те слово. А потім... потім я підсковзнувся...

Максим нахилив голову, як школяр, якого визвали в кабінет до директора.

-Я випустив з поля зору і пузир, і труби. А коли знову подивився... то тебе вже не побачив, а решта людей... їх роз`їло кислотою... Труби облили їх з ніг до голови.

-Що зробили?.. ті труби…

-Облили кислотою... Ти бачила, як тече від тепла пластилін? А ось тепер наклади цю картинку на людину...

Я аж скривилася.

-Проти цього клятого пузиря ніякий ніж не допоможе, - виправдовувався Максим. - Я це розумів... і тому...

-О Боже! А що в мене з обличчям? – я нервово помацала щоки та ніс, потерла очі.

-Нічого особливого, - відмахнувся Максим. – Шкіра трохи блакитного кольору… та ще пом’яте … А що?

-Ти сказав «кислота». Там, на горі, мені в обличчя жбурнули чимось схожим… мабуть… Я осліпла, що той кріт.

-Та ну? Нічого не бачу, - зіщулився мій співбесідник. – Обличчя, як обличчя…

-І що було далі?

-Далі? Я… відступив, - м’яко проговорив Максим. – Чого тільки в цьому гидотному світі нема! То «трилобіти»… то «вовчки»… зараз «мильна бульбашка» з десятком хоботів… Що за…

Тут Максим сердито тупонув ногою, та щось прошипів під ніс. Мабуть брудну лайку.

-Сучий формікаріум! – підвела я підсумок.

-Як ти його назвала? Формі… що?

-Такий собі формікаріум, де замість мурах якісь… якісь дурні створіння… потвори… Та ми, люди.

-Отож!.. «Гостино запрошую»… Здається, так само було написано над дверми цієї, бляха муха, фірми, що нас наняла на цю безглузду роботу. А знаєш, де саме такий ще напис є? Над брамою до пекла! Може ми подохли, та це наші души блукають по одному з пекельних кіл?

-Душі? Навряд… бо біль тут фізична… реальна… Та й чому саме пекло? Чому не Марс, чи якась далека планета за межами Сонячної системи?

-Ха! Оце ти мене здивувала…

-А що?

-Як ми туди… тобто, сюди попали?

-Можна подумати, що теорія про пекельні кола більш реальна.

-Ні, це я так сказав… Хоча, ось дивись: якби ми були карасем чи окунем, яких упіймав рибалка, і які попали на берег, то щоб ми тоді сказали?

-Нічого би не сказали. Заснули б… бо на суші риби не живуть…

-Ну не відразу ж заснули! Так? – Максим зщулився. - І все-таки, я вважаю, що ми б так само міркували, як зараз: де це знаходимось (навіть, якщо чули про сушу), що за дивне місце (мовляв, таких в реальності не буває), що за дивне створіння нас спіймало… Ну й так далі.

-Мабуть, - неохоче погодилася я. – Зараз можна розповісти сотню гіпотез. Але питання нікуди не дінуться: якого біса нам тут треба? Що ми тут забули? Та й головне: що це за місце?

Максим подивився на мене якось дивно. Потім посміхнувся і промовив:

-Бачу, ти вже ожила. А то взагалі лежала, як та колода.

-Та ну тебе! Тобі б так досталося…

-Світає, - перебив Максим. - Пора нам йти далі. Куди направимось?

-Ясна річ, підемо до піраміди. 

-Думаєш, наше спасіння в ній?

-Я вважаю, що то і є перша точка, до якої всіх направляють.

-Бажано, щоб це так й було. Бо, якщо це не так, якщо ця клята піраміда не те місце, яке ми шукаємо, то… Ну, вважаю, ти сама розумієш, що відбудеться. Доля може і відвернутися. Бачу, тут щастить не всім. Чим далі ми йдемо, тим менше нас стає.

Після цих слів, мені знову стало не по собі.

-Їсти хочеш? – раптом запитав Максим. – Я зараз щось закручу-заверчу нашвидкуруч…

І він піднявся, крекчучи, немов старий дід, та пішов до рюкзаків.


22


Ми йшли цілий день, лише ввечері зробили привал, на якому сіли поїсти. Якщо чесно – то ці бляшанки та галети вже набридли. Мене аж вивертало від них.

-Це вам не Монте-Карло, - прочитав мої думки Максим.

-Та бачу… А ти за чим скучив?

-Тобто?

-Чого би ти зараз бажав… з того життя?.. З нашого світу?..

Максим чомусь подумав, що я кажу про їжу:

-Не повіриш: котлет з гарячим картопляним пюре… та великий кухоль холодного пива… можна й світлого…

Очі Максима перестали всміхатися та стали якогось дивного відтинку.

-Смачніше, ніж в нашій армійській столовій – я нічого не їв, - продовжив ділитися спогадами мій товариш. – Знаю, що там були не самі хороші продукти, та і умови приготування… та й обслуговування… Але – чомусь мені здається, що то була найсмачніша їжа у всьому світі.

-Зрозуміло, - скривилася я.

Розмови про їжу мене роздратували. Максим це зрозумів. Тому ми замовкли, поринувши у власні думки.

Погляд впав на свої занедбані нігті. Чомусь відразу в уяві вималювався такий собі образ Баби Ягі з кудлатою шевелюрою… Кістяної ноги, звичайно, в мене нема. Замість неї буде вжалена «трилобітом» рука.

Ось побачила б мене зараз Марійка. Мабуть, зареготала…

Згодом, трохи перепочивши та вирішивши тут не ночувати, ми з Максимом продовжили свій шлях до далекої піраміди.

Сиза ніч була тихою. Вона налаштовувала на якийсь урочистий лад. Пропав страх, пропали тривоги. Я йшла по грязюці, абсолютно не побоюючись нічного нападу якихось чергових потворних членистоногих монстрів. Не лякаючись, що можу в темряві ночі провалитися в яму, звалитися зі скелі, потонути в трясовині. Позаду йшов Максим. Ми нічого не говорили один одному. Просто йшли уперед.

Чому я не боюся? – питала себе. - Невже дійсно не вірю в реальність цього світу?

Мабуть, що так… Або, просто, щось змінилося…

«Чи знайомі ви з постулатами К`єркегора?» - мені раптом згадався рекрутер.

Швидше за все, він натякав про чотири типи людей, на які розділив той самий датчанин К`єркегор все людство. Як там вони звалися? Обиватель... а ще етик... третій - релігійна особистість... та четвертий - естетик... Здається, що так.

Напевно, рекрутер відніс мене до останньої групи (особливо після того, як прочитав мою характеристику з якогось старого місця праці), тобто до тих, хто йде тільки своєю дорогою, на якій повинно бути тільки «задоволення». І плювати на буденність, плювати на норми, плювати на обставини. Геть обивательський стадний інстинкт, геть етичні самобичування, геть релігійні душероздірні ідеї... Щось, мабуть, таке!

Дивно… дивно, що для інших я уявляюсь саме такою… І до речі, ось тепер мені не варто запитувати у себе самої, чому я прокинулася на тій бетонній плиті саме одна однісінька. Тому, як йти мені самій, і тільки самій!

Господи! Чого тільки в мою хвору голову не лізе! - я зупинилася, поправила лямки рюкзака і озирнулася на Максима.

Той теж зупинився і з питанням в очах втупився у мене. Не зважаючи на ніч, я прекрасно все бачила. Чомусь сьогодні темрява здавалась не настільки вже й темною.

-Стоп! Стоп! Слухай, Глорія (звернулася я до себе, починаючи знову рухатися уперед), мені все не дають спокою ті добувачі торфу.

-Й що?.. Чи ти то про питання «хто вони такі»?

-Угу… Слухай, а не здається тобі, що тут якийсь явний стереотипізм! Га? Чи не так?

-Що? Який такий «стереотипізм»?

-Ну ти й профан! Це такий собі приклад ретельно підігнаної «розмітки навколишньої реальності». Не вбачаєш? Загалом, вони (добувачі) уявили собі, ніби є звичайними роботягами, засланими для розробок торфу... І комусь же з них спало це на думку! В результаті - масовий психоз: будування такого собі поселення, риття ровів, сушка торфу...

-Не розумію! Ти чого?

-Дурепа! Стереотипи... адже вони діють незалежно від твого розуму... Вони заміщають нам різноманітність навколишнього світу, стирають таку собі його «безладність»... скорочують «дороги сприйняття»... У результаті, ті «шахтарі» розмістили свої звички... свій творчий хист... надії і сподівання, і купу іншого-іншого - у вузькому звичному стереотипі – людському поселенні. В колонії!  

-Ох і маячня…

-Та ні! Люди пристосувалися, так би мовити! Ось і народилось це селище, бо вони не знайшли нічого іншого, як спробувати пристосувати цей світ під знаний їм стереотип!.. А потім прийшли «магнітики» та й все стерли. Чи хтось прислав ті кляті «магнітики», щоб вони все стерли… Точно! Все сходиться!

-Що в тебе сходиться? Безглуздя якесь!

-Ха! Глорія, не вдавай з себе дурну дівчину… Ось, що я тобі скажу: К`єркегор би назвав «шахтарів» обивателями. Навіть бачу, як вони ігнорували можливі факти, що суперечать вибудованій картині цього світу. Мабуть, відносили їх до винятків, які, типу, підтверджують правила... Так саме, як ось зараз робиш ти, чи Максим, чи кліматолог Петро Миколайович та інші люди… Тобто, умови цього світу одні (як та константа), а ми їх перекручуємо. Підганяємо під своє світовідчуття. Ось!

Небо світлішало. Явно наближався ранок. Грязюка, яка недавно смачно чавкала під ногами, вже давно змінилася піщаним сіруватим ґрунтом. Ноги іноді грузнули в цій розсипчастій масі, і ось тоді раптом в мій розум закрадався страх бути заживо поглинутою нею, чи то пак - «потонути» в хиткій землі. А потім (продовжувало думатися мені) якісь археологи або палеонтологи відкопають мою мумію, виставлять її в музеї, і прийдешні розумні істоти цього дивного світу стануть з подивом розглядати «артефакт минулого». Вчені поламають тисячі списів, намагаючись пояснити таємничу знахідку.

-Хто це? – запитають вони вчених.

-Хомо дубиндус! – я розсміялася. – Невідомий представник виду гомінід…

-Звідки взялося? - продовжать запитувати вони, дивлячись в небо. - Може, інопланетянин?

Стоп! А якщо я дійсно на інший планеті? На який-небудь Прото-Альфа-Гама-Центавра-189-біс-12, га?

Варіант цікавий. Дуже правдоподібний... І головне, я відразу ж бачу відповідь на питання: «А що ми (люди) тут робимо?»

Все дуже просто - ми колонізатори. Нас помістили в такі собі стресові умови, змушуючи наш мозок, наше тіло, нашу волю діяти в одному ключі - вижити. Звідси і селище торфодобувачів, тих самих, що перетворилися на «немовляток» під впливом «літаючих магнітиків».

Я аж спітніла від подібних думок! Мені вони здалися надзвичайно геніальними. Геть все інше! Геть боягузливі думки про «віртуальну реальність», «сон», «минулу епоху»... «пекло», нарешті!

Окрилена цими «геніальними роздумами», я вирішила терміново ними поділиться з Максимом.

-А чому все-таки не пекло? – став сперечатися він. - Чому «інша планета» є більш прийнятним?

-Ад... Пекло... Який він? Ось відповідай! Адже він не такий! Зовсім не такий!

-А що не так? Які сумніви? Доведи зараз помилковість моїх міркувань! – посміхнувся Максим. Здається, він зараз був налаштований на те, щоб посперечатися. Хоча, я не вбачала в його тоні якихось негативних ноток.

-Добре. Де чорти? Де котли? Де смола, врешті решт?

-Тьху, на тебе! Що за профанація! Чи ти вважаєш, ніби пекло саме з котлами та чортами? Та признайся, що в тебе немає інших доводів!

-А в тебе є?

-Ну... Ну... пам`ятаєш про єдинорога... у Борхеса, здається?

-У кого? – я від здивування аж брови підвела.

-У Борхеса, - якось розгублено пробурмотів Максим.

-Ну-у-у… туманно… Й що там у нього?

-Він розповідав, що насправді єдинорога ніхто не бачив. Ніхто ніколи не бачив! – кожне слово Максима було схоже на удар молотка.  

-І що?

-І ось... ти йдеш по лісу і зустрічаєш тварину. На кого вона схожа? Ти шукаєш знайомі образи. Олень... кінь... антилопа... Так?

Я погодилась. Щось в цих словах є.

-А раз так, то не факт, що ти зустріла саме «оленя» або «коняку». Це міг бути саме «єдиноріг». Тільки твій мозок його «перетворив» на ближчий до розуміння образ.

-Чудово! Дуже чудово! Виходить, я в пеклі!

Від цих моїх категоричних суджень Максима потягнуло на сміх. Хоча признаюся, що він мимоволі знову підвів мене до «стереотипів», про які я міркувала трохи раніше.

І ось за подібною безглуздою бесідою ми нарешті вийшли на кам`янисте плато. Я раптом зрозуміла, що шалено втомилася. Треба зробити невеликий привал. Інакше просто лусну... від усього... від абсолютно усього... Від суперечок, від нападів... від... від... Ех!

А в результаті все може скінчитися тим, що я почну битися з усіма підряд.

Боротися з собою важко. Неймовірно важко... І результат залишиться без змін, бо та чортова теорема Ходжа, як і раніше залишиться недовідною. І чи то розкладаю я цей світ на відомі мені елементарні частини та плідно намагаюся їх вивчити... все одно в цілому знову приходжу до того, що система і її частини - взагалі не одне і теж!

А якщо я розкладаю систему на несумісні «цеглинки»? Наприклад, «пів-мозку» плюсую з «рукою», чи «шлунок» з «пальцем лівої ноги», а потім намагаюсь зрозуміти, що тут не працює… Ось тобі й метод Ходжа! Дурня якась… Ні, ну правда… правда...

А де ж ховається ця клята правда? У чому заковика? На скільки знаків після коми мені необхідно відступити, щоб наблизитися до цієї правди?

Невже все це пшик? Округлення до найближчого цілого? Чи той ліс в якому живе єдиноріг, ніким і ніколи не бачений? І я тупо визначаю вид звіра за тими знаннями, якими можу оперувати, та зараховую його то як благородного оленя, то як дикого скакуна?

-А знаєш, чому ми не можемо прийти до розуміння суті? – торкнувся мого плеча Максим. - Бо вона велика... неймовірно велика... і стоїть прямо перед носом, а ми схопили лупу... або мікроскоп і шукаємо її серед інфузорій-туфельок. Або мислимо, що все навкруги складно… Міркуємо, як двоє школярів, які стоять біля атомного реактора, і хизується один перед одним, ніби вони академіки.

Я мимоволі посміхнулася. А цей Максим вміє дивувати… Або це я ніяк не можу звільнитися від нав`язливого образу п`янички, котрий приліпився з того моменту, як вперше побачила цього хлопця.

-Мабуть, ти маєш рацію, - кивнула я. – Я чула, що після двадцяти п’яти років мозок починає старіти… Отож, можливо, ми й не можемо нічого «побачити».

-Стій! – гаркнув Максим, нервово хапаючи мене за руку.

Я аж сіпнулася та зойкнула.

Вже розвиднілося... Світ став більш чітким, а предмети, що його складали, набули звичної форми. Я не відразу зрозуміла, що насторожило Максима. Піднявшись навшпиньки, покрутила головою, намагаючись це вияснити. Очі надибали далеку сизу піраміду. Вона означилася зліва від нас, кілометрах... десь... за десять...

Оце ми промахнулися! Чи то по колу ходили?

Але не це було головним. Максим ткнув пальцем у бік каменів. І ось тут я побачила… статую… Гігантську багаторуку статую лупатого «муравлика», що сидів у позі шаолінського ченця, який спіймав за хвіст нірвану…

2011-2016 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 15 - 19)
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 23 - 25)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Формікаріум
12.05.2016
Формікаріум (Глава 1 - 5)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 11 - 14)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 20 - 22)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 26 - 27, Епілог)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 14  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +2
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +46
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
24.04.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди