Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.07.2016 21:47Повість
 
Формікаріум
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Формікаріум

Глава 23 - 25
«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах
Меньшов Олександр
Опубліковано 13.07.2016 / 37008

23


-Срака! – ось так «коректно» позначив Максим ситуацію, що склалася після цієї дивної знахідки.

Я нервово зареготала, ледь не склавшись навпіл.

Ні, ну дійсно, ситуація якась дивна. Хоча, весь цей світ дивний… Так чому би ось тут не знайтись статуї… та ще й «таргана»?

Я знову зареготала й тут же отримала від Максима тичок в бік.

-Візьми себе в руки, - сердито пробубонів той та неквапливо побрів до статуї.

Він наблизився до неї. Я вмить оцінила розміри «муравлика» - десь три рости Максима. Величезні очі статуї дивилися на південь. Лапи розкинулися у сторони, немов шукали опору.

-Йди сюди! – крикнув Максим. – Ти повинна це бачити.

Я скинула на пісок свій рюкзак та направилася до «муравлика».

-Ось, - кивнув головою Максим. Він вказував на висохлу людську мумію, що напівлежала серед каменів. Поряд з нею виднівся побляклий рюкзак.

Я відвернулася. Дивитися на мертве тіло було неприємно.

-Це, мабуть, шанувальник прекрасного, - намагався пожартувати Максим. - Задивився, аж засох…

Поза мерця була дещо дивною. Я раптом зрозуміла, що вона мені нагадує: так виглядає шалено втомлена людина ... якій все набридло, і вона плюнула навіть не свою власну долю... ніби кажучи: «Подихати, так подихати!»

-Дивно, - промовила я. – Виглядить так, немов цей «шанувальник» здався. Га?

-А хто в такій ситуації не здасться? – прогарчав Максим.

-Ми… ми з тобою не здалися. Ось йдемо…

-Куди?

Я не відповіла. А тому, що сама не знала.

-Крутимося, як ті собаки на прив’язі, - гарчав Максим. – Драний ти… Йосип!

Він це сказав і раптом стало зрозуміле, що моя свідомість з ним згодна.

О, Боже, як я втомилася! Та як я розумію цього мерця… Але якась часточка моєї свідомості боролася. Саме вона штовхала мене уперед. Саме вона дарувала надію на спасіння.

-А це ніяка не статуя, - раптом зрозуміла я, наближаючись до «таргана». – Це насправді - дохла комаха… Або її оболонка.

-Що?

Максим жваво підскочив до запорошеної фігури цієї гігантської комахи. Він обережно провів по її черевцю. Мені було добре чутно, як шарудить поверхня під його долонею, немов та кипа старих газет під лапами кішки, що готує собі місце для сну.

-Бляха! – підвів висновок Максим. Напевно, це означало, що я мала рацію.

Я наблизилась до мумії людини і, затикаючи носа, спробувала зняти з рюкзака почорнілу руку, вельми схожу на гачкувату гілку якогось дерева. Потім спробувала розв`язати тасьми, і, коли це нарешті вдалося, виявила в надрах рюкзака їжу.

Так! Це гарно! Дуже гарно! Все геть стрімко закінчується, але ось вдача посміхнулася… З водою б тільки ще питання вирішити, і тоді можна вважати, що не все так і погано.

-Ну що? – наблизився Максим. Він з байдужістю зазирнув усередину рюкзака і промовив: - Зробимо тут привал?

-Тут? Серед мумій? – підвелася я на ноги. – Давай хоча б… ось на тій «коров`ячій белезі».

Максим знизав плечима та спритно заскочив на один з валунів. Він подивився у бік піраміди, та озвучив мої думки: «Тобі не здається, що ми відхилились від напрямку»?

-Мені здається, що ми в цій клятій пустелі скачемо немов блохи... Ось цей «засланець», - я кивнула на мумію, - мабуть, теж намагався добрести до піраміди, поки не помер в нестямі... біля цієї комахи…

-А вона також брела до піраміди? – дебілкувато загоготав Максим.

Це мене зовсім не звеселило. А взагалі, раптом подумалося, що мій напарник потрохи втрачає розум.

-Ось ти ніби мені казала щось про логічний склад твого ума… математичний.., - якось різко сказав Максим.

-Ніби, - кивнула я.

-Добре… добре… А ось що: розв’яжи таку задачу. Дві величезні вантажівки... дуже величезні вантажівки їдуть назустріч одна одній. Припустимо, швидкість першої машини сорок кілометрів на годину. А другої – вісімдесят. Питання: де саме зустрінуться ці вантажівки?

-Для того, що розв’язати цю задачу, мені потрібно ще дещо знати. Наприклад, початкову відстань між машинами, та по-друге…

-А я розв’яжу цю задачку дуже швидко та й без додаткових даних. Легко! Вони… зустрінуться.., - Максим випростався та почав повільно виговорювати слова: - у самому… вузькому… місці… дороги. Там, де зможе проїхати тільки одна машина.

-І що ти хочеш цим сказати?

-Що ми саме зараз і знаходимося у самому вузькому місці дороги. Люди – ця велика вантажівка, велика цивілізація, сповнена неймовірних знань про цей світ… а їй назустріч «вантажівка мурах»… тарганів… жуків… І хто кого спихне? Хто кому поступиться? Хто кого здолає? Людська цивілізація, людський розум, чи… чи потвори з «клятого форммм…» Бляха. Як те слово?

-Хммм… Ну й сумні в тебе думки… та й дивні…

-А головне – вони дуже близькі до суті речей.

-Ти, звичайно, вибач, але у мене чогось таке відчуття, що ти намагаєшся довести... неясно кому, звісно... ніби маєш розум. Тобто, як людина – ти вище всіх інших істот. Що ти не «вовчок» або «трилобіт», а... ніби Прометей!

-Тобі просто здається, - відмахнувся Максим.

Ми підібрали свої речі і попрямували на «коров`ячу белеґу». Тут було і сухо й тепло.

-Напевно, це якийсь різновид поліпів... сухопутних.., - припустила я.

Але Максим мене не слухав. (Образився, чи що?) Він жваво розкрив банки з кашею і сів збоку. Його погляд упнувся в «статую», пожираючи кожну її деталь.

-Не приведи Господь, якщо нам попадуться ось такі «муравлики», - пробурчав він. І тут же шльопнув себе по губах: - А щоби пес мені губи облизав! Тьху ти!.. Я ось що пригадав… зараз… Коли залишився сам… ну після нападу «бульбашки» з кислотою… то бачив на скелі невеличкий малюнок… Не було часу його роздивлятися, але що запам’ятав – так це багаторукість.

-Що?

-То була фігура, яка ось так само сиділа, як й ця «статуя», та розмахувала лапами на всі боки. Мабуть той, хто намалював цю потвору, бачив її вживу. Га? Як вважаєш?

-Ніяк, - знизала я плечима. А потім добавила, викарбовуючи кожне слово: - Мені… взагалі… вже нічого… не здається… Тут усе абсурдне! А тим паче… цей світ немає ніякої логіки!

-Слухай, а тобі, бачу, зовсім не лячно.

-Я втомилася боятися. А ти?

-А що я? – Максим зітхнув. – Мені б було соромно боятися. Врешті-решт, я чоловік… Прометей! - і Максим замовк. В його очах щось блиснуло.

«І до чого тут Прометей? – швидко промайнуло в голові. – Дивний хлопець… Ой, дивний».

Ми закінчили їсти та після невеликого перепочинку знову рушили цим невеселим шляхом...


24


Я відчувала себе абсолютно виснаженою. Третій день ми намагалися підійти до піраміди, до цієї нібито першої «точки» на мапі-плані, і кожен раз ставало зрозумілим, що ми ходили колами. Та при цьому і я, і Максим чітко дивилися на сизу трикутну споруду на горизонті. Нам здавалося ніби йдемо саме до неї… прямо в лоб… але в якийсь момент ця піраміда знову «вислизала» то вліво, а то й вправо... я б сказала – ніби спливала... непомітно... спочатку ледь-ледь... а вже через годину - це ставало зовсім явним.

Я знову коректувала напрямок. Ми повертались на кут зсуву, чітко марширували по піску, відмічали напрямок в своїй голові, та намагалися зловити момент «відплиття» убік піраміди.

Ось зараз, я поки що бачу лише дуже-дуже слабкий натяк на відхилення. Але проходить пара годин - і той же результат. Мало того – відстань, що відділяє нас від цієї споруди, зовсім не зменшується. Гаразд би ми йшли по такої собі спадаючої спіралі, яка б вела нас до центру, але цього не відбувалося. (Що за маячня! Я, як та Аліса в Задзеркаллі, ось тільки перебуваю не в книжці, а в реальності. Якщо це, звичайно, реальність…)

Слухай, дівчинко, а що це таке реальність? Електричний імпульс, який наш мозок інтерпретує як йому заманеться… чи як навчили в дитсадку та школі? Зізнайся хоча б перед собою, що той світ, який ти сприймаєш навколо – це лише така собі недосконала подоба істинної його природи. Що це лише спрощена версія, яку мозок зміг розкодувати. Що усі твої «прилади»… тобто – сенсори – очі, вуха та інше, абсолютно недосконалі.

Згодна! Ще б пак, згодна! Бо для точного сприйняття природи нашого світу, мозок потребував би занадто багато «обчислювальної техніки»… та широкого спектру «приладів». Ось візьми бджолу – навіть вона сприймає більше фарб... здається в ультрафіолетовому випромінюванні… А наш розум шукає якісь шаблони, та вбудовує їх в свої картинки. А це – звичайні оптичні та слухові ілюзії.

Отак все просто! І ніяких цвяхів!

До речі, ось тепер стає зрозумілим зауваження Петра та Олексія про те, чому вони не дійшли до перший точки маршруту – бо це не можливо через слабкий «обчислювальний центр». Ось і все!

Дідько, вода вже закінчується. Та й їжа закінчується. Тіло ломить від навантажень. Укушена-ужалена рука ниє, але хоча б уже не лущиться… Може зробити, як та мумія – сісти та сидіти до свого кінця? – я труснула головою, ніби це мало допомогти викинути з мозку боягузливі думки.

Стій! Якщо ти, Глоріє, стверджуєш, ніби все навкруги нереальне… така собі викривлена інформація… то виходить, що і твоє тіло – нереальне. Воно лише передавач цієї інформації в мозок… до розуму… Ха! Такий собі аватар.

«Аватар? – ніби здивувалася друга моя половинка. Та єхидно запитала: – А ти взагалі знаєш, що воно таке? Мелеш язиком, як та корова».

Безсумнівно знала. Так в індуїзмі позначали той стан, який отримує бог, чи богиня, коли сходить з духовного світу у нижчі сфери буття – на нашу тлінну землю. Ніби така собі «іпостась»… Звідси і питання: а чи моє тіло ні є «іпостассю» реальної Глорії?

Во накрутила! Як кіт на глині!

-Що ти там мимриш? – подав голос Максим.

-Та так… Не звертай уваги…

Я поправили лямки рюкзака, та рушила далі.

Нам стали частіше попадатися «коров`ячі белеґи». Щоразу ми намагалися відпочивати на них. По-перше, там і тепліше, та сухіше. По-друге, це до певної міри безпечніше.

Після чергової спроби наблизитися до піраміди, я раптом з деякою часткою відчаю вирішила побігти (мабуть надіялась вирватися з цього дивного кола). Десять хвилин - і піраміда змістилася.

-Бляха ти муха! - зі злості штовхнула піщаний бугор. - Знущання якесь!

Тут мене наздогнав Максим:

-Ти чого? – запитав він.

-Чари якийсь!

-Ти ж раніше казала, що все можна пояснити…

-Не мели дурниць! Я такого не казала… Все! Привал! Відпочинок!

-Згоден, - посміхнувся Максим. – А взагалі, може воно й на краще.

-Ти про що?

-Може Бог, або сама доля не хочуть, щоб ми йшли до цієї піраміди, - промовив Максим. Він виліз на камінь та став пильно вглядатися вдалечінь.

Я відмахнулася та стала готуватись до відпочинку. До вечора мені вдалося трохи заспокоїтися. Тому я стала тверезо намагатися зрозуміти цей парадокс аля-Аліса. Потім почала викладати свої думки моєму товаришеві. Максим мовчки слухав, не намагаючись ні сперечатись, ні додавати своїх роздумів. Він взагалі став дивно поводитися. Але я все списала на втому. (Вочевидь, він піддався впливу свого філософсько-сумного альтер-его. Воно взяло гору над раціоналізмом і здоровим прагматизмом. А це - знову повторюся - або наслідок втоми, і як результат - зневіри, або це свого роду захист від обставин непереборної сили.)

Отже, я спочатку знову послалася на те, що ми уві сні, а раз так – то тут все можливо. І звичайно в його реальності ніколи не можна втекти, або добігти до мети. Завжди здається, ніби ти тупцюєш на місці.

А якщо мислити більш розумно... скажімо, застосувавши якусь іншу математичну модель... або відійшовши від геометрії Евкліда... то... то...

Я здригнулася і миттю перейшла з напівлежачого стану в сидяче. Думки перешіптувалися, а руки швиденько дістали кулькові ручки, блокноти... та почали вимальовувати циферки, формули... креслити лінії... фігури...

Максим все ще мовчав. Здається, його думки були ще дальше, ніж мої.

Гмммм… угу… Що ми бачимо? – продовжувала міркувати я. – Все ніби… все має вигляд ніби… ніби... цілком логічно... Та математично, до речі, теж легко доказати, якщо прийняти за факт, що тут не діють правила та аксіоми абсолютної геометрії. Взагалі – все це умовності! Уся ця фізика, геометрія, математика…

От би Лобачевського сюди... або Рімана... От би хто обдзюрився від щастя. Для них тут така «лабораторія», що тільки уві сні мріяти!

-Пряма – це не пряма, - пояснювала я. – А крива, це може бути саме прямою… Розумієш? Ні? Ось дивись, ми з тобою, грубо кажучи, «люди площини», а нам треба стати «людьми об’єму», і ось саме тоді наш мозок, заточений під тривимірність буття, буде в змозі впоратися з істинною розміреністю даного світу. Тоді ми й прийдемо до піраміди. А так виходить, ніби йдемо по прямій, а якщо глянути зверху – то це коло… Коло! Чуєш?

-Гаразд, це все, як то кажуть, лірика, - перебив мене Максим. (Здається, він все ж мене слухав. А от зрозумів, чи ні – не ясно.) - Питання в іншому: яка мета?

-Мета?

-Для чого все це? – він обвів рукою навколо себе. - Перевірити пристосованість?

І тут я раптово зрозуміла, де блукає свідомість Максима. Що саме його мучить. Та чому він сам на себе не схожий.

-Навіщо їм губити ціле селище торфовидобувачів? – голос Максима здимався вгору. Його очі затяглися дивною поволокою. - А, може, вони хотіли навчити людей шукати вихід з цього щурячого лабіринту? А то закопалися по саму шию, і виходити не хотіли… Селище побудували, дурні!

-Хто «вони»? – не зрозуміла я. – Наші працедавці?

Максим подивився на мене, як на дурепу.

-Хочеш, я тобі щось розкажу?

-Давай… спробуй…

-Припустимо, що раптом я і ти дійсно померли, та знаходимося в «чистилищі»... Не в «пеклі», або «вирію», а саме в «чистилищі»... І намагаємося осмислити весь цей світ свідомістю, яка виросла в такому собі «лоні матері», тобто - земному світі.

-Ну, припустимо, - погодилася я.

-Гаразд… Давай пройдемо далі: цей новий світ, звичайно, чимось схожий зі старим... Або, коли поглянути по іншому: це я ніби «притягую»... чи підганяю цей світ... його деталі під старі шаблони, до яких звик мій мозок, моя свідомість. Смішно?

-Ну-у-у… скоріше – дивно… як для тебе… Це «стереотипи», а методу я назвала…

-Добре… добре.., - перебив мене Максим. - Ще раз спробую пояснити. Дивись, якщо продовжити думку далі... е-е-е… Ось! Ось припустимо - «пологи»! Звичайні людські пологи. Жила собі людинонька, і в вус не дула. І тут - бац: тунель, і світло в його кінці... І тут вона народилася!

-Тунель?

-Так, саме він. А коли ми помираємо – то теж ніби переміщуємося тунелем. Бачиш схожість?

-Ну… щось в цьому є… Але, можливо, ти занадто ускладнюєш ситуацію.

-Можливо, - раптом погодився Максим. - Ех, а шкода, що зараз не згадати, як я, чи ти, тільки-но народившись, «дивилися» на новий світ. Що думали в той момент (якщо взагалі вміли думати)? А якщо уявити... гіпотетично, звичайно... то ми була свого роду рибою, яку висмикнули зі звичного середовища проживання на сушу. Тут же наш організм отримав поштовх до розвитку: чи то пак запрацювали легені... А ще їжа перестала сама надходити прямо до рота... Зараз її треба було, так би мовити, добувати, нехай і криком малечі... а потім ще було потрібно напружуватися і смоктати... Очі побачили темряву і світло... Ні, не побачили, а передали інформацію мозку, що існує світ, і існує тьма! І вуха відчули мільйони звуків, вже інших, ніж були там, в утробі...

-Овва! Оце так! – я раптом пережила якесь дежа вю, не будучі в змозі зрозуміти – звідки таке чула. –Але.., - і я не закінчила речення, бо не змогла. Просто не змогла.

-А головне, - продовжував розповідати Максим, - назад шляху немає! Не можна народитися назад! Тут - або живи і розвивайся... або гинь... До чого це все я зараз намагаюся підвести?

-Що всі ми маємо невгамовне бажання «народитися назад», - припустила я.

-Так, саме повернутися в звичну атмосферу. До того, щоби стати свого роду «рибою». Пам’ятаєш, як у Волошина?

Максим швидко облизав губи, зіщулився, та проговорив:


Лише розкриті два шляхи для всіх істот, 

Захоплених в капкани рівноваги:

Пристосування шлях та шлях до боротьби й відваги.

 

Я втратила дар мови. Відкрила рота і тут же його й закрила. Бо не знала, що сказати Максиму. Не знала, чи то мені погоджуватись з ним, чи то сперечатись.

-Ти мене дивуєш, - видавила я з себе. І знову якесь дежа вю.

Мій товариш самовдоволено посміхнувся: ось бач який молодець.

-Слухай, - неквапливо почала я, - але ж народившись… саме по-справжньому народившись… ми вже мали тіло, яке було будь-як, але пристосоване до нових перипетій життя. Так? Це я до того, що ти нас порівнював з «рибою». Вона не в змозі дихати повітрям, й тому на суші гине. А ми – ні. Народившись – ми починаємо розвиватися… Але ось, коли приходе час вмирати - ми залишаємо це тіло... Тьху ти! Оце мене занесло!

-Ні, ні, тут щось є… щось є…

Максим встав та заходив туди-сюди.

-Маячня! Це маячня! – відповіла я, більш звертаючись до самої себе. - Божеволію! Ми божеволіємо! Всі ці «геометрії», «силурійські періоди»... «піраміди на горизонтах»... «літаючі магніти»... Все це якось ірраціонально! Дико! Сюди ні накласти якесь там «лекало»... ні пристосувати якийсь стереотип... І головне – ми не знайшли мету цього всього... експерименту... цього досвіду... Яка мета? Чи тільки «дійти з пункту А в пункт В»? Це просто банально! І безглуздо!.. Чи може справа в обмеженості нашого розуму? Адже він, напевно, сам створює рамки... перешкоди, що не дають можливості вирватися з цього...

Максим розреготався, аж зігнувся навпіл.

-Ось і до тебе дійшло! Невже допетрала? – крізь сльози промовив він.

-Ти можеш бути серйозним? – образилась я. – До чого цей сміх?

-До чого? А я тобі скажу… словами Тютчева.

Максим вирівнявся та продекламував, крізь пориви реготу:


Природа - сфінкс. І тим вона вірніше

Спокусою людину губить споконвіку, 

Що, може статися, ніякої одвіку

Загадки в ній немає, й не було геть.

 

І тут стало мені якось сумно... і тоскно...

А, може, плюнути на все і махнути рукою? Борешся... борешся... Напевно, як та жаба із казки, що звалилася в горщик з молоком. І все чекаєш, коли під ногами опиниться масло і ти вистрибнеш з цієї пастки... А «масло», може, і немає. І не буде.

Ох, ну і маячня! Хоча... хоча, якби я була божевільною, якщо б галюцинувала, то навряд це б розуміла.

Тьху ти! Заплуталася... Хтось скажіть мені: марю я, або цей світ справжній?

Озирнулася, ущипнула себе за руку... Здається, насправді. Ну, слава Богу, хоч з чимось визначилась, а то б зажадала занести себе в підручники з психіатрії.

Максим перестав реготати та сів поряд зі мною.

-Я також божеволію, - промовив він тихо. – Чи ні? Га?

У відповідь з неба стало накрапувати. Світ навколо неквапливо став поринати у сизу димку.

Так і не розв`язавши ніяких «глобальних» питань, ми з Максимом повернулись до побутових проблем, як то – встановлення намету, готування вечері, підготовка до сну. І я трохи заспокоїлася. (Хоча нічого не зрозуміла… нічого не зрозуміла…)


25


Я не виспалася… Зовсім… А ще з ранку у мене й живіт скрутило. До різі, до болю... А що ти хочеш! Одна тверда їжа. Ні тобі гаряченького супчику, ні бульйончика... Про каву взагалі мовчу.

Загалом, після ранкового «моціону» за найближчим валуном (ось такий інтелігентний вираз спав на думку), я насилу примусила себе рушити далі. В голові раптом закрутилася ідея, ніби піраміда – це якийсь фантом... фата-моргана…

Спочатку, брели неспішно. Ноги грузнули в брудно-сірому пухкому піску, який розм’як від частих дощів. Я лаялась (звичайно не вголос), але продовжувала йти попереду. Піраміда все так само «пливла» по лівому краю, як би старанно ми не коригували напрямок нашого руху.

Перші зміни в ландшафті почалися через пару годин. Ґрунт став кам`янистим. Пропали бархани. Потім ми натрапили на перше озеро... на друге... на третє... Всіх їх обрамляли візерунки з рожевого піску. Було відчуття того, що ми натикалися на такі собі гігантські дзеркала. І це відчуття посилювалося від того, що поверхня води (якщо це вода), була абсолютно нерухома. Ні брижів, ні хвиль.

Коли нарахували п`яте озеро, ризикнули наблизитися.

Вода була чистою, прозорою. Але при цьому якогось «недоброго» відтінку. Так-так, «недоброго».

В мене народилося бажання кинути в озеро камінчик. Вибрала більш симпатичний, розміром десь з кулак. Відійшла на всякий випадок в сторону і жбурнула, що є сили.

Бу-у-ульк! - звук був такий, наче в глотку велетню провалюється цілий бик.

А потім... потім поверхня води дрібно-дрібно затремтіла, немов прозоре желе, і всупереч законам фізики, хвилі побігли не від місця падіння камінчика, а від краю берега й до центру. Земля під ногами завібрувала, я позадкувала. А Максим навіть крякнув від здивування. Він чогось відразу схопився за ніж.

Вода стала стягуватися, відступати, і при цьому як би піднімаючись над «рівнем моря». Хвилина-друга і перед нашими очима постало «яйце», що високо здіймалося догори. З нього в різні боки деінде виривалися невеличкі відростки-щупальця.

-Ну й дика тут природа! – промовив Максим. – Та ще й гидотна…

Він роздратовано сплюнув і похмуро втупився у вібруюче «яйце».

Дно озера виявилося неглибоким та іржавого кольору. А ще воно здалося мені сухим. Помацати рукою вірність цього спостереження мені було лячно.

Я схопила ще один камінець і кинула його в цю гігантську желеподібну «амебу». Думала, той спружинить і відлетить назад. Але кругляк потонув все з тим же звуком аля-горлянка велетня-живоглота.

Більше я ризикувати не стала і про всяк випадок відійшла назад метрів на десять. Максим так само хмуро прослідував за мною.

«Яйце» змінило форму: воно сплющилося, завібрувало, від чого по поверхні «желе» побігли дрібні хвилі. Потім ця істота випустила кілька довгих відростків, немов обмацуючи поверхню. І ось, за кілька хвилин, цей організм став знову перетворюватись на озеро. Повернулася прозорість, повернувся той холодний відтінок «води».

-Очманіти можна! – зробив висновок Максим.

Взагалі мені не подобався його настрій. Було видно, що він знаходиться в напруженому стані. Та ще й на мене дивиться якось дивно, немов, хоче щось сказати, але не може знайти відповідних слів.

-Куди нам далі? – роздратовано запитав Максим. – Припаси вже закінчуються. Скоро почнемо голодувати.

-Ось дивись туди, - я кивнула головою за псевдо-озеро. – Тобі не здається, що там щось рухається.

Максим тут же сіпнувся і подивився у вказаному напрямку. Якщо пильно вглядатися, то можна було відмітити якісь темні точки серед пагорбів, які нібито дійсно рухалися.

-Далеко… Дуже далеко, - пробубонів Максим, витягуючи бінокль та прикладаючи його до очей. – Вважаю, нам ліпше заховатися, та непомітно постежити.

Ми знайшли величезні валуни, видряпались на них, та залягли. Пройшло десь з півгодини, коли «точки» на горизонті стали більш-менш помітними. Вони зрідка «виринали» із-за пагорбів, і знову пропадали в ярах.

-Мати моя… дівка! – розхвилювався Максим.

Та й було чого. Чим ближчими до нас ставали ці «точки», тим зрозумілішим було, що це величезні комахи… схожі на ту «статую», яку ми бачили кілька днів тому.

-Вони справжні, - видав Максим. – Ти бачиш? Вони справжні!

Ще якийсь час «муравлики» бігли до «озера». А коли досягли його, то стали робити дивні маніпуляції, ніби «доїли». Їх невеликі хоботки потяглися до «желе», начебто збирались його смоктати. Поверхня «озера» затремтіла, сіпнулась вбік.

Комах було п’ять. І хоча ми знаходились досить далеко від них, але навіть звідси бачили, наскільки ці багатолапі потвори величезні, порівняно з людиною. Особливо мене лякали їх щелепи. Такі могли запросто перекусити навпіл навіть коняку.

Але потім стало зрозуміло, що це було не головним, та й не самим дивовижним. Ми з Максимом навіть переглянулися, та в цей момент я відчула, як по спині повзе холодна змія жаху.

Позаду «муравликів» ми побачили зо два десятки людських фігур, які мляво піднімалися на пагорб.

-Слухай, на вигляд вони якісь дебілкуваті, - промовив Максим, маючи на увазі саме людей. – Чи то зашугані…

І я з ним погодилась. Їх поведінка дійсно була дивною. А ще серед цієї групи я побачила своїх знайомих: кліматолога Петра Миколайовича, а також Стаса… поряд з ними Ольгу…

Люди згрудилися на пагорбі. Стояли і не ворушились, як стовпи біля дороги. «Муравлики» закінчили мацати «желе» та декілька раз оббігли «озеро». Потім вони розташувалися по колу. Посідали на пуза в позах «благословенних буддійських ченців» й завмерли, розкинувши лапи на всі боки. А через декілька секунд заворушилися люди. Вони неквапливо пішли прямо до «озера».

-Гіпноз! – схвильовано проговорив Максим. – Ти це бачиш? – і він заторсав мене за плече. – Ти бачиш?

-Та тихо ти! – рикнула я. – Не сліпа бо!

Люди один за одним стали входити в «воду». «Желе» знову затремтіло і стало втягуватись до середини, майже всмоктуючи із собою тих, хто опинявся на сей час в його «обіймах». Не пройшло і хвилини, як воно перетворилось на мутне «яйце». А люди все продовжували входити в нього. Без криків, без стогонів, як беземоційні роботи.

-О, Боже! – вирвалося в мене. Я майже відчула на собі ті липкі щупальця.

-Це схоже на величезний шлунок! – просипів Максим майже мені на вухо. – Здоровенькі були! А ви хто? Варенички з м`ясом? - кривлявся мій товариш, «озвучуючи желе», що тягнулося до мовчазного натовпу своїми відростками. Судячи з усього, ситуація Максиму задавалася смішною. - Приймай гостей!

-Фу! – не витримала я.

-А що! Зараз перетравить їх… людей…

-Мабуть, їх чимось обпоїли. Я читала колись про мурашину кислоту, що вона…

-Бляха ти муха! – тут мій товариш хлопнув себе по лобу. Він раптом аж підскочив. - Ось я баран!

Максим закрутився дзиґою. Його обличчя розчервонілося, очі розширилися.

-Тссс! – штовхнула я Максима. – Ти зараз викажеш наше місце!

-Баран… баран.., - продовжував бубоніти чоловік.

-Ти чого? - з острахом запитала я.

Максим якийсь час пирхав брудною лайкою, як той вулкан, що раптом прокинувся і зараз рвався розкидати лаву на всі боки. Ось, нарешті, прийшов в себе і приліг поряд зі мною.

-Баран! Баран! Адже він мені намагався пояснити... Баран! Який я...

-Досить тобі вихвалятися! Що трапилося? Ти пояснити можеш, без всього цього самобичування?

-Після того, - зашепотів Максим, - як нам роздали доповнення до договору... Ну, пам`ятаєш, в той день ще на банківську картку аванс видавали? Так ось, я зловив одного хлопчину... з тих, хто працював в цій дивній фірмі...

-І що? - напружилася я, продовжуючи дивитись на вібруюче яйце, де тільки-тільки пропала остання людина.

Максим, ще не встиг відповісти, але я все ж відчула, як тьохнуло моє серце, і в кров стрімголов кинувся адреналін.

-Упіймав я того хлопчину... Ну, як хлопчину? Йому було десь...

-Так, ближче до справи!

-Коротше... питаю, мовляв, що за робота така секретна? А він, як я подумав, намагається з теми зіскочити. Давай чесати про якихось рибок.

-Яких, бляха, рибок?

-Пам`ятаєш, в коридорі у них був такий здоровенний акваріум з екзотичними рибами?

-Ну-у-у… було таке.

-Цей хлопчина мені давай чесати про догляд за ними... про годівлю мотилем... про те, чи думають риби... або черв`ячки... Всяка така філософська дурниця.

-Що це за маячня?

-Маячня! Ось і я так тоді подумав... А ось бачиш, що тепер?

-Що? - я щиро не розуміла ходу думок Максима.

-А ми і є цей мотиль. Ми – корм. Нас висипали в годівницю... на те бетонне плато... а місцеві «рибки» - ось ці всі тварі - «вовчки», «трилобіти», «мильні бульбашки», «муравлики»... «желейні озера»… Всі вони нас пожирають, щоб...

-Ти з глузду з`їхав!

-Звичайно! Всі навколо збожеволіли! Що це? - Максим з удаваним виглядом озирнувся по сторонах. - Що це?

Він знову і знову повторював питання, вдивляючись в картини навколишнього нас світу. Я злякано озирнулася, ніби сподівалася побачити всі відповіді.

-Глянь навколо! Чим тобі не акваріум? Або, як ти там раніше говорила - формікаріум? - Максим неголосно зареготав. (І де ділась та непохитна постать майора Мак-Наббса? Де чоловіча стриманість?) - Стоїть собі у бога в будинку... Одного з богів...

-Що? - напружилася я. Стан Максима мене насторожував. Чи не збожеволів він часом?

-Злякалася? Думаєш я розкольник? Богохульник? Божевільний?

-Ти розумієш, що зараз сказав? Що нас... нас, людей, люди ж віддали, як корм для «трилобітів»?

-Овва! Чи люди не з м’яса зроблені?

-Я тобі не вареник… чи що там ще в твоєму голодному розумі здається…

-А ти пам`ятаєш про ті малюнки на каменях? Тих багатолапих тарганів з величезними очима? Я все думав, кого вони мені нагадують. Кого мені нагадують оці «муравлики»…

-Кого?

-Шиву... І Вішну... І Брахму, або як там його правильно? Нагадали, хоч і віддалено, багаторуких індійських божків, яких частенько показують по Discovery. Таких собі демонів… богів смерті… А нас з тобою принесли в жертву. Віддали на відкуп... як того ж мотиля в акваріумі...

-Ти просто мариш! - істерично прошипіла я.

-Це ти мариш! Теореми будуєш! Планети, пекло, комп’ютерна гра… А все набагато простіше! Набагато! Невже не розумієш, навіщо нам стільки грошей відсипали? Заманили в пастку! Відкупилися, щоб їх – працедавців – не чіпали. Ось що! Ось істина! Або ти все ще наївно вважаєш, ніби твоя місія - похід з точки А в точку Б? Чи наукові досліди потойбіччя? Ось де справжнє марення! Нам треба було тоді здогадатися, що ніякої «високої» мети взагалі немає!

-Ти... Ти... ти вважаєш, що ті люди на фірмі якісь... язичники? Чи в змові?.. Та й що то за дурня така? Що то за дивний культ жертвоприношення?

-Ха! Всратись – не встати!

-Ось скажи мені - навіщо їм це робити? Чи вони нелюди якісь? Чикатіли з Ганнібалами Лектерами на пару? Дурня!

-Дурня? Навіщо? – Максим наклонився до мене. – А ось скажи: що, по твоєму, думають черв`ячки в ставку, коли за ними приходять рибалки? Шукають, чи була змова з іншими черв’ячками? Хто, так би мовити, запроданець? Або може кидають жереб, кому з них відправлятися в «кращий світ»... чи то в «пекло»? Га?.. Мовчиш?.. Бо розумієш: нема ніякої загадки! Нема!

-Ти перекручуєш. Ти… ти…

-Хіба нема?.. «Гостинно запрошуємо». Але ж так було написано на дверях фірми? Прямо, як над входом в пекло! Ти не вбачаєш знак?

Максим лупнув себе по стегну і неголосно розреготався. Я не бачила нічого забавного. Мене взагалі вкрило так, що аж затрусило.

-Формікаріум! - повторював Максим. - Уявляю собі, як він стоїть на тумбочці біля віконця... Слухай, а якщо в тому будиночку подібних «аріумів» штук п`ять? Або двадцять? В одному розводять «черв`ячків», «мотиль»... В іншому...

-В чиєму будинку? - не зрозуміла я.

-В чиємусь... У будинку бога! Чи якоїсь «вищої істоти»! - з викликом сказав Максим.

«Муравлики» перестали спостерігати за «яйцем». Вони жваво заворушилися і разом побігли назад.

-Дивись! – подав голос Максим. – Вже драпають… І мені здається, що до піраміди.

Я визирнула й стала вдивлятися удалечінь. Здається, ці величезні таргани дійсно рушили саме до тієї загадкової будівлі.

-Ну що? Ризикнемо? – спитав Максим. – Підемо слідом? Здається мені, що ці потвори набагато краще ніж ми розбираються з «прямими» та «кривими».

Я знову подивилася на «яйце», намагаючись побачити в густому «желе» людські фігури.

-Не старайся, - ніби зрозумів мої думки мій товариш. – Їх вже перетравлюють: ам-ам-ам… як варенички… І ми їм нічим не допоможемо. Якщо не хочеш опинитися на місці «мотиля» – рушаймо слідом за цими мерзотними «шивами» та «вішнами». Вихід, падлюка, в піраміді! Я це сракою відчуваю! А вона мене ще не підводила!

І Максим швидко зіскочив з валуна. Мені нічого не оставалося, як прослідувати за ним. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 20 - 22)
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 26 - 27, Епілог)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Формікаріум
12.05.2016
Формікаріум (Глава 1 - 5)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 15 - 19)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 23 - 25)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 25  Коментарів: 13
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.08.2016 21:01  © ... для Каранда Галина 

сорі, за мою англійську :) 

 09.08.2016 20:59  Каранда Галина для © ... 

лісапет!) 

 09.08.2016 20:56  © ... для Каранда Галина 

:) лесипед 

 09.08.2016 20:46  Каранда Галина для © ... 

З Солярисом знайома.
і ще різні оповідання на цю тему попадалися.
Щодо "не розкрили питання" - а фантастика така і є... вона не розкриває питання, а ставить задачі і пропонує читачам їх вирішувати))). Чи були б літаки, якби хтось не придумав "ковер-самолет"? а там теж без інструкції було)))
а рацію має мій сусід! Я маю келемет)))) 

 09.08.2016 20:40  © ... для Каранда Галина 

Та ви в багато чому мали рацію (раніше цей вираз мені малювався у вигляді віськового часів Другої світової, який кричить в по раціїї -"Дайте вогню! Квадрат три-сім-нуль"). Але жарти в сторону.

Я хотів підняти таке питання: чи зможемо ми, люди, знайти спільну мову з іншим розумом, відмінним від нашого. Спочатку навіть робоча назва була "Мурашині війни". Хотів протиставити людську цивілізацію (такий собі псведохаотичний світ) абсолютній моделі порядку. Вибрав мурах. Як це вдалося - судити читачеві.

Насправді я ж не розкрив ні таємниці - навіщо відсилали людей, не розкрив питання - в чому суть подібних експерементів.

Якщо ви знайомі з "Солярисом" Лема, то там теж є подібні аналогії: чи то люди вивчають загадкову планету, чи то планета ставить досліди над людьми. Я звичайно подібних висот не досяг (і не досягну) в своїх творах, хоча дуже намагався.

 09.08.2016 18:40  Каранда Галина для © ... 

нє, ну от ви, як автор, розтолкуйте свій комент: то я більш-менш зрозуміла чи нічого не зрозуміла???:))) 

 09.08.2016 12:17  © ... для Каранда Галина 

більш-менш :)
взагалі, це "мінус" автору, якщо читач нічого не зрозумів.

що до лайки, я намагався передати напруженність ситуаціїї, знервованість героїв, бо в такі періоди (принаймні в тому середовищі де бував я) навіть аристократія лається  

 09.08.2016 08:33  Каранда Галина для © ... 

до речі... а що скажете по суті? я хоч більш-менш правильно інтерпретувала? 

 09.08.2016 08:20  Каранда Галина для © ... 
 09.08.2016 07:25  © ... для Каранда Галина 

дякую :) (мабуть мало хто наважився все перечитати, окрім мене самого)

всі переклади в усіх творах - мої

я тут в "старій шафі" вирив деякі твори (з перших). вирішив їх "удосконалити". як закінчу - викладу на сайті 

 08.08.2016 23:48  Каранда Галина для © ... 

от бачите. і я сяку-таку інтригу зробила)))
ну, в кінці вже я сказала))) хоча по ходу було багато різних думок вставити в комент, але рипаться від тексту до поля коментаря не хотілося, а до кінця публікацій трохи забувалася, що саме сказати хотіла і яку цитату підкреслити)))
Переклади Тютчева і Волошина Ваші? 

 08.08.2016 22:58  © ... для Каранда Галина 

невже нарешті якась інтрига?
а якщо дійсно все так просто? :) як у поета, що загадки немає
вот цікаво, що скажете у самому кінці. просто цікаво - який висновок напрошується 

 08.08.2016 22:55  Каранда Галина для © ... 

цікаві глави.
сподобалася задачка про вантажівки, невклідовий простір...
мені дійсно забагато всяких лайок, якось вони неприродньо виглядають тут.
невже пояснення таке просте? людей не досліджують, а просто згодовують? так а для чого тоді все так ускладнювати отим роботодавцям??? Кастинги, співбесіди... рюкзаки, квести... та вони б наловили бомжів на смітнику, пляшку б їм поставили - і всі діла... чи муравлики їдять виключно ерудитів?:)
дочитувати пішла))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
01.04.2012 © Каранда Галина
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди